Марко Жмайло, гетьман запорізького козацтва.
http://t0.gstatic.com/images?q=tbn:A...v1PngG64-Zie4w
Гетьманування Марка Жмайла припадає на 1624-1625 роки. У цей час козацтво, вся Україна перебувала на грані війни з Польщею. Козаки висунули перед польським урядом низку вимог, від яких не збиралися відступатися, але поляки не збиралися їх виконувати. Ну, як король і сейм могли погодитися, скажімо, на скасування унії та поширення по всій Україні православ'я? А ще козаки вимагали узаконити їх, козацьке, судочинство, тобто за певні провини козаків мали судити козацькі суди за козацькими звичаями, а не суди польські. Надзвичайно глибоке політичне підґрунтя мала й вимога про те, щоб з території Київського воєводства було виведено всі польські війська, а їхнє місце посіли гарнізони українських козаків...

Добре розуміючи, що всі ці вимоги - дипломатично замаскований ультиматум, король наказав головнокомандуючому польськими військами Станіславу Конецпольському пройти з вогнем та мечем по українських землях і примусити козаків підкорятися польським законам. Як у будь-якого з військових, у Конецпольського був сильний аргумент - близько ЗО тисяч солдатів. Коли він привів їх до Канева, місцеві козаки погодились на переговори, але з умовою: Конецпольський зачекає, поки прибуде гетьман Жмайло. Та польський головнокомандувач добре знав, що в таких випадках козацькі гетьмани самі не прибувають, вони приводять із собою кілька тисяч козаків. Тому на прихід Жмайла чекати відмовився. А козаки не мали стільки сил, щоб стати до бою, і відступили - спочатку до Черкас, потім до Крилова.

А гетьман Жмайло збирав тим часом військо. Про наміри Конецпольського він дізнався ще тоді, коли коронний гетьман тільки ладнався до маршу в Україну. Але сталося так, що частина козаків вийшла в море, щоб штурмувати Синоп і Трапезунд, частина розійшлася по навколишніх степах. Крім того, Жмайло повів переговори з кримським ханом, сподіваючись на його підтримку. Проте, як свідчать хроністи, польському послові в Бахчисараї вдалося золотом підкупити хана, щоб той не втручавсь у "внутрішні справи Польщі". Втім, хан і сам не дуже квапився. Досвід усіх його попередників переконував: варто українцям завести якісь незлагоди з Польщею - їхні землі негайно стають легкою здобиччю орди. І терпить від цього передусім Україна, бо до власне польських земель орда, як правило, не доходила. Тож Мухаммед-Гірей вирішив тихенько собі почекати, поки польсько-українські пристрасті не переростуть у війну.

Скільки не скликав Жмайло своїх козаків, зібрати йому вдалося лише близько двадцяти тисяч, тобто на десять тисяч менше, ніж привів Конецпольський. До того ж, військо коронного гетьмана поповнювалося місцевими загонами польської шляхти та частиною реєстрових козаків, здебільшого заможних, яким не хотілося втрачати своїх володінь. Отаборившись на березі річки Цибульник, козаки спробували знову стати до переговорів з Конецпольським, але той висунув такі вимоги, що козаки пристати на них не могли. Це засвідчила козацька рада, і її думку переказали коронному гетьманові 13 посланців, що прийшли до табору поляків.

Отже, нема переговорів - лишається тільки "хто кого". Війна.

Перший бій зав'язався, так би мовити, на місці - коло табору на Цибульнику, що його заклали козаки, коли ще відступали з Черкас. Досвідчений гетьман Жмайло одразу побачив, що місце невдале. Треба терміново закладати новий табір. Відбивши перші атаки поляків, Жмайло залишив у старому таборі лише полк козаків із кількома гарматами поблизу села Крюкового на правому березі Дніпра, навпроти сучасного Кременчука, а основні сили відвів уночі до Корукового (Курукового) озера.

Полк прикриття показав справжню доблесть і мужність. Не шкодуючи життя, він стримував поляків, щоб дати змогу Жмайлові закріпитися на нових позиціях. І відомо, що полякам так і не вдалося подолати до кінця цю залогу. Частині ЇЇ пощастило пробитися крізь оточення і приєднатись до основних козацьких сил.

Завваживши новий табір козаків, Конецпольський чомусь вирішив, що він не такий уже й надійний, і мало не на марші, не закладаючи власного табору, кинув військо в наступ. Козаки саме такого й сподівалися. Перші лави поляків вони просто поклали трупом чи порозганяли по навколишніх полях влучним гарматно-рушничним вогнем, а далі вдарили із засідок, про існування яких вороги навіть не здогадувалися.

Побачивши, що "бліцкріг" не вдався, Конецпольський розпочав тривалу облогу. Та в цей час прибули гінці короля, який вимагав швидше закінчувати війну з козаками, оскільки потребують негайного з'ясування стосунки зі шведами. До того ж, у цьому з'ясовуванні, ой, як знадобляться козаки! То чи ж варто мати їх собі за ворогів у власній державі? Зрештою коронний гетьман і сам розумів, що затягувати війну з українцями нема рації. Тим більше, що діється все на Дніпрі, поблизу Січі, а звідти до Жмайла не сьогодні-завтра може прибути підмога - великий козацький загін от-от повернеться з походу на Дунай.

А що гетьман Жмайло? Він бачив, що військо його зазнало неабияких втрат. Продовольства, як кажуть, на денці. А коли саме надійде підмога з Січі та чи зуміє вона пробитися до його табору або відтіснити від нього поляків, хто міг про це знати точно?

Одне слово, самі обставини змусили польського командувача і козацького гетьмана поновити переговори. Конецпольський у цій ситуації повівся хитро. Він не хотів чекати, поки козаки надумають слати до нього парламентарів. Але й розпочинати переговорів першим теж не бажав - так можна втратити гідність. І послав до козаків представника з... пропозицією, щоб козаки самі склали умови перемир'я і запропонували їх. Тобто, по суті, коронний гетьман провокував Жмайла розпочати переговори першим. Оскільки умови мав виставляти він, Жмайло погодився. Отак і вийшло, що перемир'я запросили нібито самі козаки.

Інша річ, що умови січових лицарів для поляків прийнятними не були. І почалось тривале змагання умів - за кожен пункт і кожне окреме слово. Зрештою, погодились на тому, що реєстр має зменшитись до 6 тисяч козаків. Це дуже неприємно вразило все січове товариство, бо багато хто з нього та й поза ним позбавлявся козацького звання. Понад те, козакам заборонялося ходити в море й турбувати турків і татар, а свої чайки вони мали спалити в присутності польських комісарів.

Після такої угоди козаки позбавили Марка Жмайла гетьманської булави. І вони, й згодом українські історики, докоряли Жмайлові за те, що він погодився на справді нестерпні умови Куруківського договору. Але прошу трішечки заспокоїтись і поглянути на ситуацію очима самого гетьмана Жмайла. Що він мав чинити за конкретних обставин? їсти козакам нічого, коні голодні, набої для гармат і рушниць майже вичерпано, а в таборі повно поранених. Що далі? Прориватися? Поляки переб'ють у степу - їх бо набагато більше. Тримати оборону? Ну, якийсь тиждень, може, й удасться...

А щодо звинувачень стосовно умов договору... Чи справді козаки спалили хоч одну чайку? Певно, що ні. Зате гетьманові пощастило зберегти понад десяток тисяч козаків - ось що головне. А коли вони живі-цілі повернулися на Січ, то який там король міг позбавити їх козацького звання? Хто, яка сила і яка влада спромоглася б перепинити козацькому війську дорогу в море? Реєстр невеликий? Але ж польський уряд і тих козаків, що були вже в ньому, не утримував. Платні здебільшого не видавав, про одяг та зброю не дбав. Або ж робив це час від часу, коли заходила нагальна потреба в козацькій, бойовій і часто непереможній, силі - для допомоги у війні проти Московії чи Швеції.

Отож ні в чому особливому ні перед козаками, ні перед історією України гетьман Марко Жмайло не завинив. Згадаймо ж його добрим словом.

Цікаві факти з історії України

*** в містечку Заліщики (Тернопільська область), після нападу Німеччини на Польщу в 1939 році, деякий час перебував польський уряд. А вже після вступу у війну Радянського Союзу, цей уряд через Румунію евакуюється в Англію, й до 1945 року вважався легітимним урядом Польщі...

Цікаві факти з історії України

*** в селі Лемеші (Чернігівська область) на початку XVIII століття народився хлопчик Олексій Розум. У вільний від випасу корів час, він співав у сільскому церковному хорі, де був помічений, відправлений до Петербургу й згодом став графом Розумовським й вінчаним чоловіком імператриці Елизавети (щоправда без права престолонаслідування). Брат графа Кирило у 18 років (!) очолив петербургську академію наук, а згодом ще й став гетьманом Лівобережної України...

Цікаві факти з історії України

*** в містечку Бердичів (Житомирська область) в костьлі Святої Варвари 14 березня 1850 року місцева красуня Евеліна Ганська була повінчана з Оноре де Бальзаком. В цьому ж містечку тривалий час жив Фредерік Шопен, крім написання музики він також керував роботами по реставраціїї тамтешнього органу...

Іван Виговський гетьманство(1657-1659)
http://kampot.org.ua/uploads/posts/2...n_wyhowski.png
Виговський був одним із найрозумніших і найосвіченіших козацьких ватажків. Він походив із православного шляхетського роду Київщини і вчився у славетній Могилянській колегії. У 1648 р., перебуваючи на службі у польському війську, він потрапив у полон під Жовтими Водами. Оцінивши його освіченість та досвід, Хмельницький відпустив його на волю. Виговський приєднався до козаків і незабаром був призначений генеральним писарем. Новий гетьман швидко виявив свою прихильність до старшини. У зовнішніх стосунках він схилявся до заснування незалежного українського князівства. Проте Україна була надто слабкою для того, щоб зробити такий крок, тому Виговський зосередився на пошуках противаги московським впливам на Україні. З цією метою він зміцнює зв'язки з Польщею.

Якщо верхи козацтва і духовенства підтримували зближення з Польщею, то проти цього активно виступали народні маси, що з підозрою ставилися до всякого порозуміння між козацькою старшиною та польською шляхтою. До затятих ворогів такого зближення належали запорожці на чолі з Яковом Барабашем, а також козаки Полтавського полку під проводом Мартина Пушкаря — полковника, що мріяв стати гетьманом. У той час як Виговський сподівався розіграти проти царя польську карту, московити, вмить відчувши загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві, стали підбурювати народ проти гетьмана. Наприкінці 1657 р. проти нього повстала велика кількість рядових козаків, і в червні 1658 р. дві ворогуючі козацькі армії зіткнулися у кривавій битві. Переможцем із неї вийшов Виговський. Пушкар разом із 15 тис. повстанців загинув на полі бою, а Барабаша пізніше схопили і стратили. Це стало пірровою перемогою для гетьмана — українці заплатили за братовбивчу боротьбу ціною близько 50 тис. життів.

Розуміючи неминучість розриву з Москвою, Виговський активізував зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. Велику допомогу йому подавав український аристократ Юрій Немирич, який довгий час навчався в Європі й підтримував ідею суверенного «Руського» князівства, незалежність якого спиралася б на міжнародні гарантії, як у Голландії чи Швейцарії. Але Виговський, що готувався до війни з Московським царством, не мав достатньої сили, щоб наполягати на визнанні поляками незалежності України. У 1658 р. після тривалих дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький трактат.

За цією угодою Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Руське князівство, що поряд із Польщею та Литвою ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої. Новоствореному князівству надавалася широка автономія. Гетьман відповідав лише перед королем і мав власне військо, суди, скарбницю та монетний двір. Польським військам заборонялося вступати на територію князівства без запрошення гетьмана. Гарантувалися традиційні права козацтва, і щороку за рекомендацією гетьмана сотня козаків мала прийматися до шляхетського стану. Поляки пішли на важливі поступки в релігійних питаннях: на території князівства скасовувалася Берестейська унія, а православні діставали в Речі Посполитій рівні з католиками права. Нарешті, на Україні планувалося заснувати два університети, а також стільки шкіл та друкарень, «скільки буде потрібно».

Хоч Гадяцька угода викликає серед істориків захоплення своїми потенційними наслідками для історії України, Польщі та Росії, її реальний вплив був мізерним, оскільки вона лишилася невиконаною. Ще навіть до її підписання Україну окупувало величезне, майже 150-тисячне московське військо під командуванням князя Олексія Трубецького. Спішно зібравши сили та з'єднавшись із своїми союзниками — поляками та кримськими татарами, Виговський рушив на північний схід назустріч загарбникам. 29 червня 1658 р. під Конотопом царське військо зазнало однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. Російський історик Сергій Соловйов так описував її наслідки: «Цвіт московської кавалерії загинув за один день, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію, цар Олексій Михайлович з'явився перед своїм народом у жалобному вбранні і Москву охопила паніка... Ходили поголоски, що цар збирався перебратися до Ярославля за Волгою і що Виговський наступає прямо на Москву». Проте гетьман не зміг скористатися своєю блискучою перемогою. На Україні продовжували перебувати московські залоги; напад запорожців на Крим змусив союзників Виговського — татар — повернутися додому; на Полтавщині знову спалахнули заворушення. Кілька промосковських полковників звинуватили гетьмана в тому, що «він продає Україну полякам», і повстали. Це було останнім ударом. У жовтні 1659 р., не маючи змоги продовжувати війну з Москвою, Виговський відмовляється від гетьманства й тікає до Польщі.

Походи запорожців на Стамбул


[ Походи запорожців на Стамбул 1615 року ]

Мабуть, кожен пам’ятає рядки вірша Тараса Шевченка про те, як запорожці «у Царгород до султана ходили у гості». Під час одного з таких морських походів у середині червня 1615 року козаки спалили околиці Стамбула та розгромили турецький флот.

У травні 1615 року запорожці на вісімдесяти чайках, кожна з яких вміщала приблизно по 50 козаків, вирушили у черговий похід до Туреччини. Вони перетнули Чорне море і у середині червня висадилися на берег в околицях Стамбула. Козаки розгромили та підпалили передмістя Стамбула Скутарі і порти Мізевну та Архіоку і, забравши здобич, рушили додому. Султан побачив дим від тих пожеж з вікон свого палацу і вислав навздогін запорожцям флотилію галер.

Вони наздогнали козацькі чайки тільки навпроти гирла Дунаю. Запорожці дали бій турецькій ескадрі, взяли на абордаж кілька галер і полонили пораненого турецького адмірала. Кілька захоплених галер козаки привели до турецької фортеці Очакова і там спалили їх на очах залоги. Завдяки європейським дипломатам у Стамбулі козацька експедиція набула розголосу на Заході і, зокрема, французький історик Бодьє писав: «Саме ім’я козаків наводить переляк і жах на Константинополь».

Щоб покарати запорожців, султан наступного року вислав флотилію під командуванням Алі-баші. Турецькі галери перетнули море і увійшли до Дніпровського лиману, де їх зустріли козацькі чайки на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним. Запорожці розгромили турецьку ескадру, захопили кілька галер та близько сотні човнів, а сам Алі-Баша ледве встиг утекти. Після цього козаки вийшли в море, обігнули Крим, висадилися на берег біля Кафи (нині – Феодосія), захопили місто і звільнили сотні привезених на ринок невільників.

Восени 2 тисячі козаків на чолі із Сагайдачним вийшли у Чорне море, прямуючи до міста Самсун на малоазійському узбережжі Туреччини, проте вітер відніс їхні чайки до міста Мінер. Запорожці висадилися на берег, пішки пройшли до Трапезунда і захопили місто. Потім вони на чайках розгромили турецьку флотилію під командуванням Цікалі-баші та потопили 3 галери, а після того спустошили частину східного узбережжя Босфору. Дізнавшись, що біля Очакова на них очікує турецька ескадра Ібрагім-баші, запорожці перетнули Чорне море, обійшли Крим зі сходу, вийшли в Азовське море і через ріки Молочну та Конку повернулися на Січ.

Довідка :
Перший тур. напад на Зах. Україну відбувся в 1498 — 99, як відплата за втручання короля Яна Ольбрахта в тур.-молд. справи. Тоді турки пограбували Поділля і Галичину, дійшовши аж до Перемишля. Після орг-ції Запор. Січі в сер. 16 в. укр. козаки чинили організований опір тур.-тат. агресії.
З другої пол. 16 в. козаки почали влаштовувати відплатні морські походи на тур.-тат. володіння на півд. України: Очаків (1589), Аккерман (1594, 1601), Кілію (1602, 1606), Ізмаїл (1609, 1621), Каффу (1616). Скориставшися з ослаблення Т. війнами з Австрією і Венецією, козаки на поч. 17 в. організували великі походи проти тур. міст. Запорожці здобули Варну (1604), Трапезунд (Трабзон, 1614, 1625), Синоп (1614), кілька разів нападали на Стамбул (1615, 1620 і тричі 1624), викликаючи паніку серед тур. населення. Ці морські походи козаків на Туреччину мали широкий відгомін у Зах. Европі.

Нас шаблями рубали!
Нас у багні топили
Але волю до свободи
Нашу не зломили!
На коліна лише стану
Перед матір'ю і татом,
Голову схилю
До сестри із братом.
Богу я вклонюся
Ставши на коліна,
Ця свята земля моя-
Наша Україна!
-Петрович-
15.09.11

Цікаві факти з історії України

*** в селищі Гоща (Рівненська область)вотчині князів Острозських в місцевій арианській школі в 1601 році зявляється новий учень Григорий(Юрий) Отрепьев. Через деякий час, чи то з власної амбітності, чи то з авантюрства своїх польських покровителів він стає царем Всея Руси - Лжедмитрием І. Об`єктивности ради,потрібно відзначити - досить прогресивним царем, але ...

Місто Зміїв і його таємниці......
Бровко Володимир...

Імперські часи..

http://i.piccy.info/i7/21e7ed82559f2...53922077/1.jpg

Продовжуємо нашу розповідь про українське місто Змієв, його жителів і таємниці Зміївського району.

Для цього нам потрібно буде трохи повернуться з часів Катерини II , за часів імператриці Анни Іоанівни як початкової точки історичної хронології нашої розповіді.

Бо, як раз на цей час, на території Слобожанщини, остаточно увійшла до складу Російської імперії. Скажімо на відміну від земель Війська Запорізького колишніх нехай і формально, але незалежними від москалів, поляків та кримських татар.

Так до речі і території Правобережної України частково контролювався Річчю Посполитою і частково гетьманами українського реєстрового козацтва.

http://i.piccy.info/i7/543c70d723319...6234/2_240.jpg

А з початку царювання Анни Іоанівни, часи "української козацької вольниці", для місцевого населення закінчилися.

І вони були змушені як кріпаки російські холопи, працювати на роботах з будівництва української оборонної лінії з фортецями, ровами і валами.

На цю роботу, крім "слобідських черкас" (українці змушені навмисно заманених пропагандою ідеї православ'я в протівовс нової греко-католицької церкви, які мігрували в Російську імперію), було надіслано ще до 20 тисяч інших малоросійських козаків та їх підпомічників. Справжня "трудармія" створена задовго до часів Головкому РККВ Л. Троцького!

http://i.piccy.info/i7/e63db2e184864...8137/3_240.jpg

Крім того, всі жителі Слобожанщини потрапили і під непосильний податковий тягар. Адже з 1700 по 1734 р. р. на її території розміщувалася дивізія московських військ під командуванням П. М. Апраксина, якому було дозволено, командуючи слобідськими полками, вирішувати військові і цивільні питання самостійно.

Це право належало також і його послідовникам. Зміївчани ж були зобов'язані забезпечувати утримання цієї дивізії продовольством як податки.

А в 1765 році становище трохи змінилося. Була створена Слобідсько-Українська губернія, на чолі якої був поставлений губернатора Щербина, що ще більше посилило і русифікацію місцевого населення і позбавлення їх козацьких прав і привілеїв, а найчастіше повернення вільних козаків у кріпаки.

А вже коли настав час правління імператриці Катерина II, то тут взагалі почалося ...

http://narodna.pravda.com.ua/history/4e7395cbd7d73/

Цікаві факти з історії України

*** в містечку Глухів (Сумська область) 12 травня 1870 року, рознислася вістка, що їх знаменитому земляку Артемію Яковичу Терещенко, відомому цукрозаводчику та меценату височайшим указом надано потомственне дворянство. Сини його згодом гідно продовжували його справу. А от численні онуки, вже стали прикладати свої здібності в інших іпостасях. Михайло Іванович Терещенко був міністром фінансів та закордонніх справ в уряді О.Керенського; Федір Федорович Терещенко був талановитим авіаконструктором, вельми високо цінувався Жуковським, й літаки його конструкцій були прийняті на озброєння російської армії в І світовій війні...

КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО НА ФЛОТІ.
http://serzh84.hiblogger.net/img/com...970_984203.jpg
Високого рівня досягло козацьке мистецтво ведення морського бою. Їхній флот складався з чайок — легких маневрених човнів, які мали два керма (кормове й носове), рухалися як на веслах, так і з допомогою вітрила. Чайки вміщували 50—70 козаків, озброєних рушницями й шаблями, та невеликі гармати.

3. Утворення реєстрового козацтва. Перетворення українського козацтва на вагомий чинник суспільного життя в Україні й ускладнення стосунків з Кримським ханством і Османською імперією через сутички з козаками обумовлювало прагнення литовської й польської влади встановити над ними контроль.

1524 р. уперше було здійснено спробу залучити козаків на державну службу. Польський король і Великий князь Литовський Сиґізмунд І доручив навербувати 1—2 тисячі козаків для захисту південного прикордоння. Проте через брак коштів цей проект не був здійснений.

Влада Речі Посполитої активізувала зусилля з підпорядкування козацтва. 1572 р. за дорученням короля Сиґізмунда ІІ Августа було прийнято на державну службу і вписано до спеціального списку-«реєстру» 300 козаків. Реєстрові козаки, як їх стали називати, отримували особливі групові права й привілеї. Зокрема, на власну адміністративну владу й козацьке судочинство. Це сприяло виділенню козацтва з інших верств населення й перетворенню його на новий суспільний стан.

Подальші заходи з визнання українського козацтва як окремого стану здійснив король Стефан Баторій. Він погодився прийняти на державну службу 500 козаків, визначивши у спеціальній «Постанові щодо низовців» їхні права й обов’язки.



Документи розповідають.

Із «Постанови щодо низовців», затвердженої королем Стефаном Баторієм 16 вересня 1578 р.

...Перед тим же паном старостою мають скласти присягу на вірність і йому послушними бути... тобто мають не воювати землі Волоської, не чинити в ній жодних шкод і розрух, а якщо хтось би це чинив, мали б гамувати, хапати і бити як нашого коронного неприятеля. Так само мають триматися щодо Білгорода, Очакова, Тягині, сіл і степів їхніх, аби там шкод жодних не чинили, ані не позволяли чинити цареві кримському, його землям, людям, улусам.., однак мають давати нам знати про царських людей; взагалі будуть поступати відповідно до наших наказів.

1. Які обов’язки повинні були виконувати на державній службі реєстрові козаки? 2. Які факти свідчать, що влада Речі Посполитої намагалася використати реєстровців проти козаків Запорозької Січі?



Реєстрові козаки звільнялися від сплати податків і виконання всіх повинностей, крім обов’язкової військової служби на власні кошти. За свою службу вони отримували право володіти землею, яку могли передавати у спадок. Замість місцевої влади вони підпорядковувалися гетьману і старшині, яких обирали на козацькій раді.

Військо козаків*реєстровців отримало назву Війська Запорозького Низового. Його резиденцією було оголошено місто Трахтемирів, де розташовувався також козацький шпиталь. Як символ незалежності від державного війська козаки одержали від Стефана Баторія власні прапор і печатку.

Затвердженням прав і привілеїв реєстровців уряд намагався розколоти козацтво, перешкодити зростанню його кількості й підпорядкувати Запорозьку Січ. Проте ця політика була невдалою. Фактично з реєстрових і нереєстрових козаків сформувалася одна військово*політична організація — Військо Запорозьке. Вони спільно виступали до заборонених морських походів, боролися за розширення козацьких прав і захищали права православних.

Січові́ Стрільці́
http://borova.org/wp-content/upload/...1%96%D0%B2.JPG
Одна з найкращих регулярних формацій Армії УНР у 1917—1919, яка мала різні форми організації: Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, 1 Курінь Січових Стрільців, Полк Січових Стрільців, Окремий загін Січових Стрільців, Дивізія Січових Стрільців, Осадний корпус Січових Стрільців, Корпус Січових Стрільців, Група Січових Стрільців.
Перший раз назва «січові стрільці» була використана під час Першої світової війни при формуванні у Австро-Угорщині військових підрозділів з галичан (ядро їх становили активісти довоєнного січового, сокілського і пластового руху).
Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців був організований у Києві[1] у листопаді 1917 з колишніх полонених українців, що вийшли з австро-угорської армії, з метою захищати Центральну Раду перед наступом більшовиків; командир — сотник Олександр Лисенко; у грудні-січні брав участь у боях під Бахмачем і в Києві, далі захищав уряд УНР під час відступу до Житомира. Відтоді й аж до кінця існування формації Січових Стрільців нею незмінно командував полковник Євген Коновалець. Наприкинці січня 1918 Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців брав участь у придушенні Січневого повстання в Києві.
По здобутті Києва 1 березня 1918 року 1 Курінь Січових Стрільців залишився в Києві для охорони порядку і розгорнувся в полк Січових Стрільців у складі 2 піших і 1 запасного куренів, кінної розвідки і гарматної батерії; він нараховував 3 000 старшин і вояків (у тому ч. бл. ⅓ наддніпрянців). По відмові полку Січових Стрільців продовжувати військову службу після гетьманського перевороту, його роззброїли німці і Січові Стрільці розійшлися по Україні, при чому значна частина їх перейшла на службу до Запорізької дивізії, в якій у 2 піхотному полку (полковника Петра Болбочана) склали 3 курінь. У кінці серпня гетьман Павло Скоропадський погодився на формування Окремого загону Січових Стрільців і призначив для нього місце розташування у Білій Церкві; склад: 1 піхотний курінь з 4 сотень, кулеметна сотня, кінна розвідка, гарматна батерія і технічна частина; загальний стан — 59 старшин і 1 187 вояків (бойовий стан — 46 і 816).


Січові Стрільці в Києві. Січень 1918 року
Окремий загін Січових Стрільців став на чолі повстання проти гетьмана Скоропадського після проголошення ним федерації з Росією, й у вирішальному бою під Мотовилівкою (18 листопада 1918) Січові Стрільці перемогли гетьманських дружинників. Під час облоги Києва Січові Стрільці розгорнулися насамперед у Дивізію Січових Стрільців, на початку грудня в Осадний корпус Січових Стрільців, до складу якого, крім Дивізії Січових Стрільців (11 000 бійців), входили ще Чорноморська дивізія та 1 — 2 Дніпровські дивізії; разом бл. 25 000 вояків, у тому числі бл. 80% наддніпрянців. У першій фазі другої війни проти більшовицької Росії Осадний корпус Січових Стрільців розклався: його дивізії з протигетьманських повстанців розбіглися або перейшли до ворогів і боєздатною залишилася тільки колишня Дивізія Січових Стрільців, яка в січневих і лютневих боях проти Червоної армії і повстанців зазнала важких втрат. У кінці лютого Корпус Січових Стрільців відтягнено у запілля для реорганізації, після якої він нараховував 500 старшин і 7 000 вояків, але в наслідок бою під Бердичевом (21 — 29 березня 1919) він зменшився до 300 старшин і 4 500 вояків. Не зважаючи на дальші бої в районі Шепетівки й Крем'янця, корпус, завдяки новому поповненню, збільшився у червні до 319 старшин і 8 067 вояків (у тому числі 5 172 бойового складу) без гарматних полків і батерій, що були у складі УГА (2 і 6 гарматні полки Січових Стрільців) або Армії УНР (4 полк, 12 батерія). У поході на Київ (липень-серпень 1919), перейменований на Групу Січових Стрільців у складі Армійської групи полковника А. Вольфа, корпус наступав через Шепетівку, Звягель на Коростень (загальний стан: 8 600 старшин і вояків, бойовий — 5100 багнетів, 206 кулеметів, 425 шабель, 42 гармати). Після виникнення нового фронту проти Добровольчої армії генерала А. Денікіна Група Січових Стрільців відступила з-під Коростеня до Шепетівки і в середині жовтня перейшла на фронт Добровольчої армії, але в грудні, у зв'язку з катастрофою обох українських армій у «чотирикутнику смерти», демобілізувалася.
У 1920, в основному з колишніх Січових Стрільців, зформувалася 6 Січова стрілецька дивізія. Хоч у ній на командних постах були старшини Січових Стрільців, ця дивізія до формації Січових Стрільців не належала.
До складу Групи Січових Стрільців входило 6 полків піхоти, 6 полків артилерії, кінний полк з 2 дивізіонів, автоброневий дивізіон, 4 — 5 панцерних потягів, об'єднаних у панцерний дивізіон, Кіш Січових Стрільців, Скорострільний вишкіл Січових Стрільців, технічні, ремонтні й обозні частини. Незмінним командиром корпусу був полковник Євген Коновалець, начальниками штабу — старшини ген. штабу колишньої російської армії, полковники: Б. Сулківський, Валеріян Сологуб, М. Безручко, В. Змієнко, Ю. Отмарштайн. Також головні командні пости були обійняті старшинами колишньої рос. армії. Під їх командуванням було 5 полків піхоти (командири: Ю. Осипенко, С. Пищаленко, А. Кмета, В. Мончинський, Т. Виборний), 5 полків артилерії (В. Зарицький, О. Голубаїв, М. Іньків, Д. Михайлів, Я. Бутрим), амуніційний парк, технічні частини й панцерні потяги; вони також переважали серед командирів куренів, батерей і навіть сотень. З галицьких старшин були відомі полковники: А. Мельник, І. Рогульський, Р. Сушко, сотн. І. Андрух (командир 1 полку піхоти Січових Стрільців), підполк. М. Курах, сотн. М. Турок (командир автоброневого дивізіону Січових Стрільців). Серед рядового складу наддніпрянці в піхоті становили бл. 75%, а в артилерії і техн. частинах — 90%; галичани переважали в госп. (незмінний начальник постачання сотн. І. Даньків) і санітарній службі (сотн. І. Рихло) та в інструкторському персоналі Коша Січових Стрільців і різних вишколів (полк. І. Чмола, сотн. В. Соловчук).
У формації Січових Стрільців Армія УНР диспонувала військовою частиною, яка виділялася своєю організованістю і боєздатністю. Як головна підпора протигетьманського повстання, Січові Стрільці мали великий вплив на Директорію УНР, але після від'їзду В. Винниченка за кордон цей вплив зменшився. По війні керівні старшини Січових Стрільців були творцями і головними постатями УВО — ОУН.

30 вересня 2011 р. (у цю п'ятницю) – День народження Миколи Палієнка, сотник Армії Української Народної Республіки, майор Української дивізії "Галичина".

http://i.piccy.info/i7/14792851d5ff6...00.doc_240.jpg

Микола Палієнко народився у м. Сквирі на Київщині. Закінчив колегію ім. П.Галагана та фізико-математичний факультет університету ім. Св. Володимира в м. Києві. 1 листопада 1915 р. поступив юнкром у Миколаївську артилерійську школу, а 1 квітня 1916 р. в ранзі хорунжого, був направлений на фронт. Протягом Першої світової війни 1914-1918 рр. завершив навчання в артилерійській офіцерській школі і командував військовими частинами на російсько-австрійському фронті.


З розпадом Російської імперії, повернувся додому. 10 грудня 1918 р. він зголосився до служби у Дніпровській Бригаді Армії УНР. 29 грудня 1919 р. йому було присвоєно звання "сотник". У 1920-1921 рр. перебував в таборі для інтернованих у м. Каліш, пізніше виїхав в Чехію до м. Подєбрад, де 1927 р. закінчив Українську Господарську Академію, як інженер-технолог. У 1928 р. вступив як контрактовий старшина на службу у Польську армію. З 1932 по 1934 рр. закінчив Вищу Воєнну Школу у м. Варшаві. У 1938 р. його було підвищено до майора. У вересні 1939 брав участь у польсько-німецькій війні як командир дивізіону. З 1940 р. по 1943 р. працював інженером у цукроварні в м. Переворську, а згодом директором у м. Городенці.

У липні 1943 р. зголосився до Української дивізії "Галичина" й після артилерійського перевишколу в м. Бенешові залишився інструктором на підстаршинському курсі у м. Пожічі. У Дивізії був начальником підстаршинської школи, згодом командував дивізіоном важкої артилерії. У лютому 1943 р. командував артилерійською батареєю в складі дивізійної бойової групи Баєрсдорфа. З березня 1944 р. пройшов тримісячний курс командирів дивізіонів артилерії в м. Амстердамі, як командир 4-го (важкого) дивізіону брав участь у складі дивізії в боях під м. Бродами у липні 1944 р. У м. Княжому, керуючи вогнем для забезпечення прориву, загинув.

Яценюк -- Януковичу Будьте президентом України......

http://youtu.be/On4izrrZXmM

Цікаві факти з історії України

*** під час англо-бурської війни (Південна Африка) в 1899-1902 роках, командир одного з загонів бурів українець Юрій Будяк, врятував від розстрілу одного молодого англійського журналіста. Згодом останній допоміг Ю.Будяку вступити до Оксфордського університету. В 1917 році Ю.Будяк працює в уряді Української Народної Республіки. В 1943 році Юрій Будяк помирає в радянському концтаборі. Англійського журналіста звали .... Уїнстон Черчілль....

Бої за гору Маківку
http://img269.imageshack.us/img269/1562/makivka2.jpg
Запеклі позиційні бої, що точилися з 29 квітня до 4 травня 1915 року, у ході Першої світової війни, на східному фронті, в Карпатах між підрозділами австо-угорської 55-ї піхотної дівізії І. фон Фляйшнера (до складу якої входили 7 сотень 1-го та 2-го куренів УСС) та російськими військами 78-ї піхотної дивізії генерала Альфтана.
Російські війська вирішили форсувати свій наступ до Угорщини. Австрійські частини відступали під натиском російських військ, які, зайнявши вже половину гори, і далі наступали. Тоді було вирішено послати на цю ділянку проти них частини Українських Січових Стрільців у складі півтора куреня. Вже зранку 29 квітня, відбивши атаку російських військ, стрільці пішли в контратаку. Після короткого рукопашного бою російські війська було відтиснуто до їхніх окопів. Бій на багнетах у самих окопах закінчився перемогою Січових Стрільців, які зайняли оборонну позицію.
Наступного дня російські війська повторили наступ на праве крило військ, які утримували Маківку. Стрілецький контрнаступ скінчився проривом ворожої лінії та здобуттям трьох кулеметів і 173 полонених.
Третій і найзапекліший бій за гору Маківку розгорівся 1 травня. На ділянку були підтягнуті свіжі сили російських військ. По довшій артпідготовці, на невеликий відтинок фронту, на якому розміщалися дві стрілецькі сотні (Будзиновського і Мельника), рушив у наступ російський полк. Російські війська зазнавали значних втрат від рушничного вогню стрілецьких сотень, але наступу це не стримало.
Підійшовши до стрілецьких окопів, солдати закидали їх ручними гранатами. Для відбиття наступу у бій було введено резервний стрілецький курінь. Відбивши наступ противника, він сам перейшов в атаку. В той день двічі подавалися під стрілецьким натиском російські імперські війська і двічі поверталися на втрачену лінію, вибиваючи з неї стрілецькі частини. Третій натиск стрільців дав їм можливість нарешті закріпитися на захоплених позиціях. Російський наступ 2 травня не змінив створеної стрільцями ситуації.
Запекла оборона Маківки дозволила 55-й австро-угорській піхотній дивізії повністю виконати поставлені перед нею стратегічні завдання:
не дозволила військам російської 11-ї армії генерала А. Н. Селіванова прорватися через карпатські перевали і вийти на оперативний простір на Угорську рівнину, що створило б катастрофічні наслідки для австро-угорського фронту, і в разі успіху російських військ — виходу Австро-Угорщини з війни
виграла час для зосередження німецьких військ 11-ї армії А. фон Макензена на ділянці Горліце-Тарнув і наступного успішного прориву російського фронту, який призвів до загального відступу російських військ з Галичини.
2 травня 1915 року, в денному звіті командування 55 дивізії австрійської армії зазначалося:
"У дводенних боях вдалося ворогові добути частину становищ нашого відтинку, що боровся по-геройськи. Аж тут, у найгрізнішому моменті з'явилися українці. Нехай коштує, що хоче, відвічний ворог мусить бути відбитий!
Зі запалом, одушевлені правдивим патріотизмом, з розмахом як шумна буря, якій ніщо опертися не може, кинулися молоді хоробрі сини тієї країни в обороні рідної землі на ворога й приневолили його залишити те, що він вважав за здобуте. Небезпеку усунено. Українські Стрільці двічі рішили бій у нашу користь. Вони можуть гордо дивитися на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хоробрих подвигів, та золотий лавровий листок в історії їхнього народу. Боротьба була важка і вимагала жертв. Тим, що залишилися в живих, висловлюємо нашу щиру подяку й наш подив. Героям, що поклали свої голови і віддали останню краплину крови, тим, що не можуть уже радіти перемогою, присвячуємо на вічну память цю згадку.
Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого корпусу, бо він матиме право назвати себе вибраною частиною."
У 1920-х роках члени УВО, а згодом ОУН започаткували встановлення хрестів полеглим за волю України поблизу центральної вершини Маківки. У 1930-х українська молодь розпочала масові паломництва на «горбочок» на Маківці.
« На тім майже 1000 метровім шпилі між Тухлею і Головецьком висипали могили 34 юнакам–героям. Ці могили це наш перший військовий цвинтар. На Маківці повинен станути величавий пам’ятник, гідний жертви героїв, що там спочивають, а сама Маківка повинна стати прощею для земляків–патріотів. Поки що Філія Т–ва Охорони Воєнних Могил у Сколім, на спілку з матірнім Т–во–м, помістять у церкві в Грабівці Скільськім (сільці біля підніжжя Маківки) пам’ятну металеву таблицю з іменами похованих на Маківці УСС[2] »
У 1998-1999 цвинтар Січових Стрільців було відбудовано: встановили 50 хрестів на могилах січовиків та один пам'ятник на честь тих січовиків, котрих ідентифікувати не вдалось. На Пантеоні поховані: Онуфрій Федорчак. Дмитро Формусяк - 22 роки. Юліан Шевчук - 19 років. Микола Юзьвяк - 18 років. Дмитро Цвілинюк - 19 років. Федь Ткачук - 21 рік. Борис Ткачук - 23 роки. Пилип Тимчишин - 26 років. Сумарук. Іван Тимчишин - 21 рік. Омелян Стратійчук - 17 років. Михайло Стратійчук. Михайло Стефанський. Гриць Стефурак. Дмитро Снітович - 18 років. Дмтро Савчук - 19 років. Юра Пітиляк - 20 років. Кость Попенюк - 26 років. Іван Ребеньчук - 20 років. Федір Пик - 20 років. Дмитро Петрів - 20 років. Василь Палійчук - 20 років. Микола Мицканюк -21 рік. Михайло Мицканюк - 23 роки. Дмитро Мицканюк - 22 роки. Микола Михайлюк. Осип Матковський - 22 роки. Ілько Матійчук. Федь Матійчук. Микола Максимюк - 18 років. Іван Лаврук - 19 років. Іван Кішка - 19 років. Осип Конюшевський - 25 років. Олекса Курендаш - 19 років. Федір Карпин - 22 роки. Василь Іличук - 18 років. Михайло Дячук. Василь Вітенюк - 20 років. Танас Дупрейчук - 21 рік. Петро Данищук. Ілько Грицюк - 20 років. Василь Геник - 21 рік. Ілько Ганущак - 19 років. Іван ГІльтайчук. Олекса Григорчук - 18 років. Юрко Григорчук - 20 років. Степан ГАврилюк - 20 років. Михайло Білячук - 18 років. Ілько Бехметюк - 22 роки. Федір Бельмега - 17 років.

Історія відкриття у Харкові Пам'ятного знаку Воїнам Української Повстанської Армії....
Павло Клененко.

Пам'ятний знак Воїнам Української Повстанської Армії у Харкові, що знаходиться в міському парку "Молодіжний", протягом останніх років став відомим на всю Україну. Численні намагання антиукраїнських сил його знищити, перенести у інше місце, або й місто зазнавали нещадного провалу. Жодного разу провокації навколо харківського Пам'ятника УПА не досягла.

http://i.piccy.info/i7/bf03b63e266c8...5/bbad5-u2.jpg

Пам'ятний знак Воїнам Української Повстанської Армії у Харкові, що знаходиться в міському парку "Молодіжний", протягом останніх років став відомим на всю Україну. Численні намагання антиукраїнських сил його знищити, перенести у інше місце, або й місто зазнавали нещадного провалу. Жодного разу провокації навколо харківського Пам'ятника УПА не досягали своєї мети. Навпаки – вони змушували громадські організації й небайдужих громадян міста мобілізовувати всі свої зусилля і можливості для відстоювання й захисту пам'яток становлення української державності на Слобідщині. Нажаль, історія встановлення Пам'ятного знаку Воїнам УПА в Харкові, його символіка і значення лишаються багатьом невідомими, що нерідко служить джерелом спекуляцій нечистих на руки людей. У цьому контексті наведені нижче спогади здатні відповісти на багато питань нашої недавньої історії.

Ідеї відкриття у Харкові Пам'ятника Воїнам УПА виникла в середовищі Спілки Української Молоді та Молодіжної патріотичної організації "Сокіл" у 1991 році. Газета "Нова Україна", редакція якої складали переважно сумівці, з першого числа (жовтень 1991 року) послідовно і безкомпромісно піднімала різнопланові питання Української Повстанської Армії, її зв'язку з Харківщиною і необхідність увічнення героїв УПА в Харкові. На Покрову 1991 року, під час відкриття Пам'ятного Хреста Воїнам Української народної республіки у м. Лозовій, один з учасників збройного опору Другої світової війни з м. Сум (прізвище, нажаль не забулося), знаючи про нашу ідею запропонував присутнім розпочати збір коштів на пам'ятний знак українським повстанцям у Харкові. Відтоді питання встановлення у Харкові Пам'ятного знаку Воїнам УПА зрушилося з місця і чекало нагоди на своє втілення.

Сталося так, що з квітня 1990 року Харківська молодіжна патріотична організація "Сокіл" і Харківський СУМ проводили акцію по збору коштів на пам'ятний знак репресованим кобзарям. До літа 1991 року була зібрана пристойна сума, яку було вирішено вкласти в закупівлю кам'яних брил під майбутні пам'ятники. Відомий харківський громадський діяч, світлої пам'яті Петро Григорович Черемський маючи дружні зв'язки з харківським мистецьким середовищем, за зібрані кошти придбав дві великі гранітні брили й близько десяти брил середнього розміру у відомого скульптора Михайла Овсянкіна. На прохання Петра Черемського тодішній начальник харківської міліції Олександр Бандурка надав техніку для перевезення каменів до подвір'я Харківського літературного музею, де брили відтоді й зберігалися. Художник Валерій Бондар, співробітник літературного музею взявся керувати обробкою каменів до відповідного естетичного стану. Як тепер пам'ятаю його полум'яні очі і мистецьке нетерпіння, коли він обираючи під Пам'ятний знак УПА камінь схопився за один з них: "Тут же – каже – все є! Природа вже зробила з каменю монумент! Нам тільки чіткіше навести різцем! Ось дивіться – лише трохи поправити різцем ¬- і перед Вами три постаті бійців УПА. Один боєць підтримує іншого, пораненого чи загиблого. Ще один воїн – з крісом! Це просто колосально!"

А згодом ми обирали місце під майбутній монумент. За загальною згодою вирішили його розташували у міському паркові "Молодіжний", який за радянських часів було утворено на місці колишнього міського цвинтаря. Саме у цьому парку у листопаді 1989 року українською громадою Харкова було встановлено першого на Східній Україні Пам'ятного Хреста Жертвам Голодомору 1932-1933 років. Недалеко від Хреста й Церкви Усікновіння глави Іоана Предтечі й паркової доріжки знаходилася галявина, яка відповідала уявленням сумівського кола про майбутній пам'ятний знак. На цій галявині гарно вписувалися у навколишній краєвид задумані нами невеликий насипний земляний курган з майбутнім Пам'ятним каменем бійцям УПА.

На місці майбутнього пам'ятного знаку Воїнам УПА у квітня 1992 року, якраз на Великдень, Харківська крайова організація Спілки Української Молоді вирішила провести приречення свого членства. На цей величний і важливий захід були запрошені представників української громадськості Харкова, духовенства, студенства. Заплановані урочистості відбулися у піднесеній обстановці в присутності журналістів місцевих медіа-засобів. Приречення сумівців освятили священики ЧССВ Української греко-католицької церкви о.Никодим, який прибув на цей захід з студентами Львівської духовної академії. На короткому мітингу тодішній голова харківського СУМу Олесь Бондаренко закликав присутніх підтримати ініціативу молоді щодо встановлення на освяченому українським духовенством місці пам'ятного знаку героям Української Повстанської Армії. Громада одностайно підтримала ініціативу.

Звісно, що реалізувати заплановану акцію було не просто. Ми розуміти, що задля надійного установлення Пам'ятного знаку необхідні юридичні підстави й дозволи від місцевої адміністрації. Незважаючи на відчутну тоді толерантність харківської влади до українських ініціатив (порівняно з сьогоденням), питання оформлення дозвільної документації потребувало залучення авторитетних тоді очільників найбільших громадських організацій – Харківського крайового Руху, Харківського міського товариства "Спадщина", Товариства "Просвіта", Харківського православного братства ім. Св. Андрія Первозванного та інших. Здійснити це допомогла Конференція українських націоналістів Харківщини та Сумщини, яка проходила у Харкові в липня 1992 року.

На конференцію, що проходила в актовій залі Харківського Будинку Міліції (колишній будинок родини Алчевських, що на вулиці Раднаркоміській у Харкові) зібралося сотні делегатів з Харківщини, Сумщини, а також члени Проводу ОУН Омелян Кушпета (Голандія), Роман Зварич (США), народні депутати України, громадські діячі тощо. Серед головних організаторів конференції був відомий харківський поет-подвижник, член проводу ОУН Микола Козак. Напередодні, у Києві представники харківського СУМу зустрілися з Головою Проводу ОУН (бандерівської), світлої пам'яті п. Славою Стецько й розповіли їй про свою ініціативу встановлення у Харкові Пам'ятного знаку воїнам УПА. Присутній на цій зустрічі Петро Черемський змалював деталі можливого встановлення цього знаку вже найближчим часом. Нам було дуже приємно, що Славі Стецько наша ініціатива страшенно сподобалася! "Добре було б її приурочити до нашої, Повстанської Покрови! – захоплено говорила п. Слава – Адже на цю Покрову ми святкуємо 50-ти річчя заснування Української Повстанської Армії! Готуйтеся – ми Вас гаряче підтримуємо!"

Як показав час, та зустріч була плідною. Власне, саме з подачі п. Слави Стецько і виплила офіційна назва майбутнього пам'ятника – "Пам'ятний знак на честь 50-ліття Української Повстанської Армії". Пам'ятаю, що слова підтримки легендарної Голови Антибольшевицького Бльоку Народів (АБН), очільниці Організації Українських націоналістів п. Ярослави Стецько тоді здорово піднесла наш ентузіазм і окрилили. А під час відкриття Конференції націоналістів Харківщини і Сумщини член проводу ОУН п. Роман Зварич, очевидно керуючись настановами п. Ярослави Стецько, у своїй промові висловив надію про одностайну підтримку делегатів-націоналістів ініціативи встановлення на Свято Покрови, 14 жовтня 1992 року в парку "Молодіжний" Харкова Пам'ятного знаку на честь 50-ліття Української Повстанської Армії. Тодішній провідник Харківського ОУН, поет Микола Козак запевнив присутніх, що Харків має потужний потенціал інтелігенції й молоді для гідного втілення ідеї вшанування воїнів УПА. Таким чином, рішення про намір встановити на Покрову Пам'ятника Воїнам УПА в Харкові стало однією з резолюцій конференції українських націоналістів Харківщини і Сумщини. Після задекларованої керівництвом ОУН позиції, ідею встановлення пам'ятника УПА підтримали практично всі лідери тодішніх українських громадських організацій Харкова. Паралельно, ініціатива встановлення у Харкові пам'ятника УПА була підтримана рішеннями ІІІ Світового Конгресу Українських молодіжних організацій (СКУМО), який проходив в Харкові на початку серпня 1992 року.

Виконати всі юридичні клопоти щодо оформлення дозвільних документів на Пам'ятний знак УПА від Харківської міської ради взялися П. Черемський і В.Пасічник. Петро Черемський крім того взяв на себе технічне забезпечення встановлення Пам'ятного знаку й підтримання гідного "презентаційного" рівня майбутнього заходу. У N6 газети "Нова Україна" за серпень 1992 року рада Молодіжної Ліги Харківщини, до складу якої входили СУМ, "Сокіл" і ТУСМ (Товариство Української Студіюючої Молоді) розмістила замітку "На честь 50-річчя УПА" про відкриття на Покрову Пам'ятного знаку Воїнам УПА. Наведемо її повністю: "На честь 50-річчя УПА у Харкові буде встановлено Пам'ятний знак. Молодіжна Ліга запропонувала Харківському кайовому Руху та щойно-утвореному Харківському Кошу Всеукраїнського Братства вояків УПА використати граніт з фондів молодіжної патріотичної організації "Сокіл" як внесок української молоді міста в справу увічнення світлої пам'яти Героїв україни. Крім того, члени творчої студії Молодіжної Ліги є активними учасниками розробки проекту, виготовлення та встановлення Пам'ятного знаку"

До майбутнього свята було запрошено багато цікавих людей, визначних особистостей з різних міст України. Серед поважних гостей, яких запросив СУМ на захід був і відомий поет, художник, бандурист, громадський діяч, багатолітнього політв'зень, колишній сумівець 1920-х років, провідник ОУН на Полтавщині, священик УАПЦ о. Олександр Сарма-Соколовський. Незважаючи на свій поважний вік панотець Микола захоплено прийняв нашу пропозицію освятити пам'ятник Воїнам УПА і приїхати до Харкова з Новомосковська Дніпропетровської області.

Спілка Української Молоді виконувала всю підготовчу "чорнову" роботу. Важливо, що допомогу в установці цього пам'ятника надав нам тодішній Начальник Управління внутрішніх справ по Харківській області, генерал-полковник міліції Олександр Маркович Бандурка. Він виділив важку техніку для перевезення каменю до парку "Молодіжний", екскаватор й забезпечив доставку землі для насипки кургану для пам'ятного знаку. Виділив в допомогу нам і робітників-курсантів... Пам'ятаю, як ми разом з кількома курсантами Університу внутрішніх справ та Вищого військового командно-інженерного училища рекетних військ розрівнювали привезену землю, бетонували фундамент і упорядковували навколишню територію. Основні роботи з встановлення самого Пам'ятного знаку проводили 13 жовтня. Голова ТУСМУ (Товариства української студіюючої молоді) й студент Харківського Художньо-промислового інституту Володимир Кочетигів підготував для пам'ятника мармурову дошку і викарбував на ній напис "Українській Повстанській Армії". У нижній частині дошки Володя вигравував емблему УПА.

І ось, нарешті довгоочікуваний день Пресвятої Покрови – День заснування Української Повстанської армії настав! Людей зібралося дуже багато. Крім запрошених гостей, на відкриття прийшло багато й неочікуваних. Справа в тому, що в цей час на базі Харківського літературного музею проходила конференція "Рід, родина, нація", на яку з усіх кінців України з'їхалися представники української інтелігенції – відомі письменники, митці, науковці. У почесній варті біля каменю стояли курсанти Вищого військового командно-інженерного училища рекетних військ, які прибули на захід за особистим розпорядженням його начальника – генерал-полковика Володимира Толубка та курсанти Університету Внутрішніх справ (за розпорядженням ректора, генерал-полковника Олександра Бандурки).

Церемонія розпочалася з хвилюючого екуманічного молебня священиків Української автокефальної православної церкви і Української греко-католицької церкви.

Коли урочисто зняли покрів – перед громадськістю відкрився величний Пам'ятний знак воїнам УПА, який було встановлено на насипному пагорбі, що символізував традиційне місце поховань українських воїнів – курган. Масивний, злегка оброблений гранітний камінь, що ніби виростав з кургану, символізував нестримний рух до свободи – стихію, яка породила Українську Повстанську Армію. Вигравованні на камені лінії ясно означали постаті трьох повстанців...Пам'ятаю з яким захопленням всі сприйняли ідею пам'яного знаку! Адже у мінливих променях полуденного сонця тоді камінь УПА здавався наче живим...

Після освячення Пам'ятного знаку з промовою виступив світлої пам'яті о. Микола Сарма-Соколовський. Глибоку в душу врізалися тоді виголошені ним слова, що стали для нашого нашого середовища одкровенням і програмою до дій: "Лише вічна незгода, вічний вогонь дає нам сили. Немає сили? Значить, не достатньо прагнемо – сили з'являються лише по потребі. Це – закон Божий: дається лише стільки, на скільки віруєш, на скільки прагнеш. Не можна вимагати у небес більшого, коли прагнення мізерні. Людина перемагає тільки, коли вірить і віруючи прагне!"

Наче підтвердили слова священика трикратний бойовий салют з АКМів й урочистий парад курсанів курсантів училища Тулубка. А далі звирувало промови, виступи, співи, бендурний передзвін...

Здійснилося! Радість і гордість за черговий успіх українських сил наповнували наші груди й кликали до наступних перемог!

Пам'ятний знак Воїнам УПА гідно височіть у місці його початкового зведення в парку "Молодіжний".

Нажаль, погодні умови і бузувірські дії вандалів дещо змінили його загальний вигляд. Була замінена пам'ятна дошка, художні лінії, які підкреслювали глибокий сенс Пам'ятного знаку майже повністю затерлися, підхід до знаку було вислано бруківкою. Хвилюючись за поновлення пам'ятника у первісному вигляді, його автор – відомий харківський художник Валерій Бондар у 2009 році звернувся до харківської громадськості із закликом, який ми наводимо нижче.

"ПОНОВИМО!"

Все створене Господом гармонійне.

Треба просити про зняття полуди з очей й у здавалося у звичних речах, намагання бачити інші постаті, події. На все воля Божа, й тому притаманне звичайній людині з дитинства знаходити, відкривати у хмаринках, гілках дерев нове.

Світлої пам'яті п. Петро Черемський завіз гранітні брили, дві з котрих прислужились для створення пам'ятника замордованим кобзарям й пам'ятного знаку УПА. Скульптор вирубав контур малюнку написаному на камені. Малюнок фронтальної частини був надрукований в антології поезії репресованих поетів, укладеній поетом Миколою Козаком до добірки віршів Василя Борового (Очима серця, Харків:Основа, 1993). На ній боєць з фрезурою оборонця-захисника тримає друга, що впаву бою. Лівий бік каменю – третя постать бійця із крісом у руці, що опирає раменом друга. В цілому задумано як вічний моноліт української нації.

Але постійні намагання певних сил руками "провінційних патріотів" забруднити українське, чи недостатня глибина вирубаного контуру місцями замулили зображення. Є домовленість зі скульптором зробити глибшим контур зображення моноліту українського духу. Поновимо!"

Валерій Бондар, Харків.

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ ТА УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ: 5 ПИТАНЬ – 5 ВІДПОВІДЕЙ....


Сьогодні, напередодні Дня УПА (14 жовтня), в ЗМІ знову активізувалося обговорення питань, пов'язаних з діяльністю ОУН та УПА. Пропонуємо до вашої уваги матеріал, підготований на основі Фахового висновку робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Тобто це результат наукового дослідження професійних істориків

1.

ЧИ СПІВПРАЦЮВАЛИ УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ З НІМЦЯМИ?

На думку провідників українських націоналістів, німецько-радянський договір від 23 серпня 1939 року мав бути короткотривалим і між Сталіним та Гітлером мала скоро розпочатися війна. Провідники також побачили слабкість Червоної армії під час рядянсько-фінської війни і тому вирішили наблизитися до Німеччини – майбутнього, як їм здавалося, переможця. Моральної відрази до союзу з Гітлером вони відчувати не могли: "жахи нацизму", про які українці тільки чули, не йшли ні в яке порівняння з "жахами сталінізму", які забрали тисячі і тисячі життів українців.

Голодомор на Східній Україні і кривавий червоний терор на Західній Україні буквально штовхнули українських націоналістів до Німеччини.

Одразу після 22 червня 1941 року ОУН-івці підняли повстання на Галичині, Волині і Буковині. На Поліссі активно діяли загони Бульби-Боровця. Вони діяли без узгодження своїх планів з німецькою адміністрацією і встановили свою владу в 187 з 200 районів західних областей, а також в 26 районах Правобережної України. Було створено українські обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславі, Луцьку – повним ходом йшла розбудова незалежної України.

Німецькі польові командири прихильно ставилися до новоявленого союзника в боротьбі з Червоною армією. Однак, німецька верхівка ставилася до націоналістів вороже. Якщо простому німецькому солдатові треба було просто успішно перемагати супротивника, то німецькі чиновники прагнули розбудовувати на українських землях оккупаційні адміністративні структури, тоді як

націоналісти прагнули створення власної незалежної держави. Тому багато українських націоналістів зазнали переслідувань або загинули від рук гітлерівців.

2.

ЗА ЩО ВОЮВАЛА ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН)?

Метою націоналістів було створення на окупованій Німеччиною території України національної держави

. Цю мету вони почали реалізувати явочним порядком, щоб поставити керівників Третього рейху, котрі не бажали з ними спілкуватися, перед доконаним фактом.

30 червня 1941 р. у Львові ОУН (Б) проголосила Акт відновлення Української держави.

Сформований Я. Стецьком уряд почав втілювати у життя сценарій державотворення, розроблений напередодні війни.

Вже

З липня С. Бандеру викликали в Краків і пояснили йому, що здійснена у Львові акція є державним злочином.

Однак С. Бандера відмовлявся відкликати Акт 30 червня і наполягав на тому, що ОУН є рівноправною стороною на "переговорах", які проводили з ним німецькі функціонери.

"Державна самостійність України для обох сторін не підлягає дискусії", – заявив він 21 липня. Від проголошення Акту 30 червня 1941 р. ОУН (Б) обрала тактику доконаних фактів. У свій час така тактика допомогла Ю. Пілсудському відновити Польську державу в кордонах, які включали українські, білоруські і литовські етнічні землі. Але з нацистами тактика доконаних фактів не спрацювала.

20 серпня 1941 р. було утворено рейхскомісаріат "Україна". Спроба ОУН (Б) і ОУН (М) організувати місцеве самоуправління на окупованій території, у тому числі за межами Західної України, викликала різко негативну реакцію з боку структур утворюваного рейхкомісаріату. 15 вересня поліція безпеки і СД рейхскомісаріату "Україна" рапортувала в Берлін: "

Діяльність західноукраїнської групи Бандери стає все більш шкідливою в інших районах України. Там пропагують національні політичні ідеї, для яких раніше не було практично жодного сприятливого підґрунтя. Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому

". Цього ж дня всі поліцейські органи рейху провели перші масові арешти членів ОУН (Б) на окупованій території України та в інших країнах. Провідники ОУН опинилися спочатку в тюрмі, а потім у концтаборі Заксенхаузен. 25 листопада німецькі спецслужби поширили секретну інструкцію такого змісту: "незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у рейхскомісаріаті "Україна", мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники".

3.

ЧИ ВОЮВАЛА ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН) ПРОТИ ГІТЛЕРІВЦІВ?

Стратегічну лінію, проголошену на 1-ій конференції ОУН (Б) (бандерівського крила ОУН) і розроблену у рішеннях ІІ-ої конференції у квітні 1942 p., можна назвати вичікувальною.

Німеччина визнавалася окупантом

, однак збройна боротьба з нею не допускалася як передчасна. Увага місцевих організацій ОУН, у тому числі у східних областях України, спрямовувалася в бік організаційного зміцнення і поширення впливу на населення.

Опинившись перед необхідністю боротьби на два фронти, керівництво ОУН (Б) почало узгоджувати свої дії з ходом Другої світової війни. До кінця 1942 р. воно не сумнівалося у поразці СРСР. II конференція висунула вимогу готуватися до збройної боротьби "в слушний час", колИ СРСР буде розбитий, а Німеччина виснажиться.

У відповідності з рішеннями II конференції осередки ОУН (Б) розпочали підготовчі заходи для розгортання власних збройних сил. Ця робота з різним ступенем інтенсивності велася як в Галичині, так і на Волині та в Поліссі, де вже існували збройні підрозділи "Поліської січі" Т. Боровця-Бульби. Проти німецька діяльність боївок ОУН навесні і влітку 1942 р. виявлялася переважно в актах пасивного опору і саботажу дій німецької сторони – проти здавання населенням продовольчого "контингенту", виїзду населення в Німеччину на роботи.

4. ЧИ ВОЮВАЛА УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ (УПА) З НІМЦЯМИ?

УПА була створена 14 жовтня 1942-го року, хоча проти німецька активність розпочалася раніше. 17-21 лютого 1943 р. біля Одеська (Львівська обл.) відбулася III конференція ОУН (Б). Рішення з військового питання не збереглося, але свідчення учасників конференції (як і всі наступні події) вказують на те, що ОУН (Б) остаточно визначилася з необхідністю збройного виступу.

На III конференції висловлювалися різні думки з приводу стратегії боротьби. Крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях М. Степаняк пропонував розгорнути проти німців широке збройне повстання, вигнати окупаційну адміністрацію, створити національний уряд і домогтися його визнання західними союзниками СРСР. Крайовий провідник ОУН на ПЗУЗ Д. Клячківський і військовий референт проводу ОУН Р. Шухевич вважали, що

збройна боротьба повинна спрямовуватися не проти німців, котрі вже зазнають поразок на фронтах світової війни, а проти червоних партизанів і поляків. На їхню думку, боротьба проти німців повинна була носити характер самооборони народу.

Незважаючи на невизначеність стратегічної лінії, боротьба з окупантами стала фактом.

Провід ОУН (Б) швидкими темпами розбудовував УПА, включаючи до її складу переважно силою загони Т. Боровця-Бульби і ОУН (М).

Не маючи важкої зброї, повстанці не могли провадити відкриті бої і застосовували переважно партизанську тактику. Чисельність УПА досягла максимуму в 1944 р. (до 30 тис. бійців). І раніше, і пізніше вона була істотно меншою.

Однак сила УПА коренилася не в чисельності. Вона спиралася на народну підтримку і на розгалужену, глибоко законспіровану організаційну мережу ОУН (Б).

У травні 1943 р. до керівництва головним проводом ОУН (Б) прийшов Роман Шухевич. Він підготував в серпні 1943 р. III надзвичайний великий збір ОУН (Б), що відбувся в Тернопільській області. Збір висунув гасло "боротьби проти імперіалізмів Берліна і Москви". Була відкинута пропозиція М. Степаняка зосередитися на боротьбі з німецькими окупантами, оскільки це послаблювало "можливості організованої революційної боротьби у новій дійсності", тобто після приходу в край радянських військ. Головним ворогом націоналістів був визнаний Радянський Союз.

Починаючи з весни 1943 p., загони УПА почали планомірно опановувати північно-західний регіон України

. В рейхскомісаріаті "Україна" виникли націоналістичні і комуністичні партизанські краї і зони. У німецьких зведеннях вони характеризувалися як "заражені бандами райони".

Для націоналістів партизанська боротьба була формою збройної самооборони українського населення на окупованій території. Метою її був захист запілля, нагромадження сил і ресурсів для підготовки збройного повстання в слушний час, тобто після виснаження вермахту і Червоної армії у взаємній боротьбі.

Тому поза увагою українських повстанців, як правило, залишалися залізниці, військові комендатури, штаби, місця зосередження і базування бойової техніки. 24 квітня 1943 р. командир партизанського з'єднання І. Шитов доповідав Українському штабу партизанського руху: "Диверсійною діяльністю націоналісти не займаються, в бій з німцями вступають тільки там, де німці знущаються з українського населення і коли німці нападають на них".

Керівництву УПА вдалося істотно ускладнити бойову діяльність радянських партизанів у багатьох районах Волині і Полісся, перешкодити їм в диверсіях.

Причина "захисту" німецьких комунікацій була очевидною: кожна диверсія оберталася трагедією для навколишнього населення: німецькі карателі здійснювали "відплатні акції": спалювали села і нищили їх мешканців

.

Проти німецькі збройні акції УПА, які тривали від початку 1943 р. до середини 1944 р., обмежували діяльність німецької окупаційної адміністрації стосовно економічної експлуатації території Волині-Полісся, де знаходилася матеріальна база українського визвольного руху.

5. ЯК І ЧОМУ ВОЮВАЛА УПА ПРОТИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ? Читати далі..............
......http://narodna.pravda.com.ua/

Яр Славутич...

Двосічний меч в обрамленні Тризуба
Ми урочисто вгору підняли, —
Вільготна воля і неволі мли
І для наїзників сувора згуба.

Раменуватим монолітом дуба
Стоїть наш дух. Відважні, як орли,
О, скільки недругів ми в прах змели,
Ідучи твердо на ворожі згуби!

Нехай поранив нас удар тяжкий
На крем'янистій і виткій дорозі,
Та не даються зморі вояки!

Ми йдем вперед, і юній перемозі,
Що перед нами зійде з майбуття,
Кладем жертовне молоде життя.http://i.piccy.info/i7/a2d74daf51400...451874/157.gif

Хроніка міста Тернополя
http://ternopil.pp.net.ua/_ph/6/1/441014973.jpg
1540-1648 I. ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ


1540, 15 квітня Кастелян краківський і великий коронний гетьман Іван Амор Тарновський отримав від короля польського Сигізмунда 1-го привілей на локацію міста Тарнополя (тоді Тарнополья). Звільнення мешканців міста на 15 років від всіх податків. Розпочата будова замку та Підзамча.
1544 Перший напад татар на незакінчене будівництво. Оборона під керівництвом Бернарда Претвіча Олександра і Прокопа Синявських та Яна Гербурта доки Тарновський не привів на підмогу коронне військо з-під Сандомира Пишемо тут будова Надстаної церкви оскільки немає підтверджений документальних джерел про будову церкви у інший період. Хоча де факто вона старіша.
1548, 20 січня Тарнополю надається Магдебурзьке право Звільнення ще на 20 років від податків.
1549 Місто потерпіло від татарського нашестя
1550, 3 вересня (в Бохні) король Сигізмунд Август надає Тарнополю привілей згідно якого купці що везуть товори з Галича, Коропця, Коломиї до Кременця та інших міст Волині, повинні їхати через Тарнопіль і сплачувати на користь міста від кожного возу певну суму
1550, 30 вересня (в Тарнополі) власник міста Іван Тарновський видає документ в якому окреслює права та обов’язки міщан тарнопільських. (між іншим – панщина – 2 дні в році)
1550, 17 листопада (в Кракові) ще один привілей короля Сигізмунда Августа, згідно якого тарнопільські купці – згінники волів звільнялися від сплати мита в межах всієї держави.
1551, 18 квітня (в Кракові) король Сигізмунд Август надає повторний привілей, згідно якого купцям заборонялося оминати місто Тарнопіль, їдучи до волинських міст.
1559, 27 грудня (в Тарнополі) Іван Тарновський затверджує замість попереднього привілею виданого 30 вересня 1550 року новий, згідно якого панщина замінялася на оплату по 2 гроші від кожного дому. Не відмінялися тільки роботи по направленні ставу, млинів та того що торкалося до оборони та безпеки міста.
1561 Помер Ян Тарновський. Христофор Тарновський (син Івана Тарновського) переймає у власність міста Тарнопіль.
1562, 6 листопада (в Сандомирі) Христофор Тарновський підтверджує всі права та привілеї надані Тарнополю його батьком.
1566 Надання Тарнополю права на проведення трьох ярмарків на рік та щотижневих торгів до пожвавлення торгівлі. Львівський міщанин, різник Станіслав Шолтишек закупив 350 волів у князя Дмитра Івановича Вишнивецького, заплативши по литовські копі грошей за кожного бика. Загальна вартість контракту сягнула 21 000 грошей.
1566, 6 липня (в Любліні) король Сигізмунд Август в заслуги коронного гетьмана Івана Тарновського та його сина Христофора в розвитку міста Тарнополя і його замку, затверджує давні привілеї і надає Тарнополю право складу, в тому числі і солі, що видобувалася на Русі, на зразок львівського.
1567 помер Як Кшиштоф Тарновський. Після його смерті місто перейшло до доньки Зофії, яка була дружиною Князя К.К. Острозького.
1567, 14 січня під Тарнополем збиралося посполите рушення Львівської землі для боротьби проти татар. Нажаль наслідки цієї мобілізації шляхти нам залишаються невідомомими.
1569, 11 червня (в Любліні) король Сигізмунд Август новим привілеєм нагадує владі на місцях, що міщани тарнопільські вільні від всіх сплат в межах держави за вийнятком прикордонних територій.
1570 під час пологів померла Зофія, власником міста на кілька десятиліть став Костянтин Костянтинович Острозький. Він надав міщанам низку грамот, дбав про церкви міста.
1574, 7 квітня (в Кракові) король Генріх Валуа підтверджує привілей Сигізмунда Августа що звільнює тарнопільських міщан від сплати мита при згоні волів.
1575 Місто потерпіло від татарського нашестя
1576, 19 листопада (в Торуні) король Стефан Баторій підтверджує привілеї видані міщанам тарнопільським Сигізмундом Августом у 1569 році і Генріхом Валуа у 1574 році.
1589 Місто потерпіло від татарського нашестя
1589 Тарнополь відвідав константинопольський партіарх Ієремія II з роду Транос
1589, 19 квітня (у Варшаві) король Сигізмунд ІІІ підтверджує привілеї видані Сигізмундом Августом та Генріхом Валуа.
кінець 16 століття у Тарнополі був здійснений переклад частини книг "Старого заповіту нашим земляком, який залишив про себе приписку: "Божею помощью,повельліемь же и пильностію худаго человька на имя Луки в неславнемь Тернополь, льта 1596"
1602 будується вулиця Руська та базиліанський монастир на околиці
1603 замок разом з фільварком, який знаходився біля нього, та прилеглими селами остаточно закріплений за князем Олександром Костянтиновичем Острозьким, а після смерті останнього перейшов до рук вдови Анни зі Штемберка, а згодом до його доньки Катерини, яка вийшла заміж за Тому Замойського.
1605 край зазнав великих руйнувань, але й тоді, в бою під Тарнополем, похід татар був зупинений
1613 місто під назвою Tarnopol позначено на карті, виданій в Амстердамі і вклеєній у перший том "Нового Атласу" 1647 року.
1614 внаслідок магнацьких чвар на місто здійснено напад загону шляхти Януша Острозького, яке на той час належало вдові його рідного брата княгині Анні Острозькій. Місто було захоплене і пограбоване, особливо постраждали євреї, які під час самооборони у голову поранили брата Закжевського шляхтича Нарайовсьокого, за що вимушені були заплатити йому 700 золотих монет.
1618 вдершись на Поділля тарари зруйнували укріплення Тарнополя
1620 онука князя Костянтина Острозького Катерина Олександрівна вийшла заміж за Тому Замойського і внесла Тарнополь у маєтності чоловіка.
1621 спроба грабунку міста татарами
1623, 3 травня Закладено латинську парафію і розпочато будівництво костелу над ставом близько до замку (в північно-західному куті ринку за М.Бриковською). Він проіснував до 1784 року.
1626 спроба грабунку міста татарами
1627, 27 травня (в Замості) Томаш Замойський та його дружина Катерина з Острозьких окреслюють права та обовязки міщан тарнопільських згідно нових власників міста.
1638 власником міста після смерті батька, став син Томи - Ян Замойські, воєвода сандомирський. Згодом Тарнополь переходить у власність різних родин. Ним володіли Конєцпольські, Гадомські, знову замойськізгодом Гнінські, Собеські.

Цікаві факти з історії України


*** гетьман Петро Дорошенко останні двадцять років свого довгого й бурхливого життя прожив у почесному засланні в Росії. Був Вятським воєводою. Отримав від російського царя в маленькому містечку Яропольче (Волоколамський повіт біля Москви) помістя, 1000 дворів і пенсію в 1000 карбованців. Там же він і помер 9 листопада 1698 року. Там же і був похований. Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була .... дружина Олександра Пушкіна – Наталя Гончарова.

Цікаві факти з історії України

*** в місті Батурин (Чернігівська область) 5 листопада 1702 року у генерального писаря Пилипа Орлика народився син Григор. Згодом вони будуть змушені покинути Україну. Пилип Орлик буде гетьманувати понад тридцять років, але більша частина його гетьманства пройде в еміграції. Григор Орлик стане визначним державним і військовим діячем Франції, генералом і довіреною особою короля Людовіка XV, отримає графський титул і велику кількість європейський нагород. В 1747 році Г.Орлик одружиться на Луїзі-Олені де Брюн де Дентельвіль і стане володарем значних земель у Франції. Під Парижем він буде мати замок. В середині ХХ ст. на землях, що колись належали Григору Орлику буде побудований міжнародний аеропорт “Орлі”...

КОРЧІВКА. ОТАМАН СОКОЛОВСЬКИЙ....

http://i.piccy.info/i7/98fcdf6353db6...666666_240.jpg

Волинський отаман Дмитро Тимофійович Соколовський народився 23 жовтня 1894 р. в с. Горбулів Радомишльського повіту, нині Черняхівський району Житомирської області. В повстанському русі брали участь його брати – Олекса, Василь, Степан, сестра Олександра (отаманша Маруся) та батько Тимофій. 1919 року Дмитро командував повстанською бригадою, склад якої у час розквіту становив 8000 козацтва. Загинув отаман в час наступу українського війська на Київ – коли московська комуна тікала у свою Совдепію. Загинув з руки зрадника. Трагедія сталася 8 серпня 1919 р. в рідному селі. Похований на кладовищі села Корчівка.

Місце вічного спочинку Дмитра Соколовського зберігалося в таємниці 90 літ – на ній не було ні хреста, ні горбика. І ось 17 жовтня на кладовищі с. Корчівка Черняхівського району Житомирської області урочисто відкрито ошатний пам’ятник.

Фортеця Кодак – історичне минуле і перспектива відбудови.

Дніпропетровськ, або Січеслав – як його називали за часів Української Народної Республіки, нині відомий як велике промислове місто, мегаполіс-мільйонник і мільйонер з десятками ресторанів, кафе, казино.
Та, мабуть, це не те, чим місто могло б привабити вибагливих до вражень мандрівників, які шукають не виру життя, а тихих мальовничих острівців. Таким на карті мегаполісу є Старі


Кодаки, що за 20 хвилин їзди від Дніпропетровська. Мало кому відомо, що замальовки для свої картини "Запорожці пишуть листа турецькому султану" Ілля Рєпін робив, зокрема, і в Старих Кодаках.

Селище Старі Кодаки – за кілька кілометрів від дніпропетровського аеропорту. На мальовничих дніпрових кручах – залишки колись могутньої фортеці.
У січні 1635 року сейм Речі Посполитої, яка тоді панувала на українських землях, виділив аж сто тисяч злотих на будівництво фортеці в районі Кодацького порогу. Чотирикутне укріплення з висунутими бастіонами й сухим ровом звели за проектом французького архітектора Левассера де Боплана швидко – за півроку. Земляні вали, дерев’яний частокіл, гармати, що обстрілювали береги Дніпра і гирло Самари, спорудили 200 німецьких найманців…
Усе це давало можливість польській короні контролювати торговельні шляхи і пересування козацького флоту, а також перепиняти шлях на Січ селянам-втікачам.
Але твердиня довго не простояла. Усього за два місяці на неї напали запорожці на чолі з гетьманом Сулимою, повертаючись із вдалого походу на Азов, перерізали німецьких драгунів, розрили вали й вивезли на Січ гармати. Польський уряд не барився з відповіддю – війська Конецпольского придушили повстання, а гетьмана Сулиму стратили у Варшаві.

За 4 роки Кодак відновили. Нова фортеця стала втричі більшою. Розташували тут не тільки оборонні, а й цивільні об'єкти – будинки ремісників та торгівців. Навколо фортеці виросло село, яке зараз зветься Старими Кодаками.

Кодак взяли у свої руки українські козаки

Новою твердинею поляки володіли лише 4 роки. Під час повстання визвольної війни Богдана Хмельницького Кодак без бою, після облоги, перейшов до запорожців. Усю другу половину XVII століття Кодацька твердиня виконувала оборонну функцію для Росії, що воювала з Туреччиною. Сюди приїздив Петро Перший і був вражений міццю бастіонів. Однак це не перешкодило йому через 12 років віддати указ про знищення фортеці. Того вимагали умови Прутського миру, який російський цар уклав з турецьким султаном.

Залишки вже зруйнованої фортеці продовжують руйнувати й сьогодні. Місце, що є унікальною пам'яткою історії, за радянських часів перетворили на гранітний кар'єр – добували матеріал для будівництва і монументів вождям. Потім кар’єр затопили. Зараз місцина приваблює охочих перекусити та випити на свіжому повітрі, а ще – поодиноких романтиків.

Ентузіасти сподіваються відбудувати фортецю

Керівник місцевого клубу українського бойового мистецтва «Cпас» Геннадій Поляков раз на рік, перед Покровою, вивозить сюди своїх вихованців.

«Це одне із найпотужніших енергетичних місць. Для того, щоб хлопці відчули цей дух козацький, проводимо свято на залишках фортеці Кодак».

Проте історія Козацької фортеці може мати своє продовження. Проекти відбудови пам’ятки та прокладання сюди туристичних шляхів виношують і Геннадій Поляков зі своїми хлопцями, і дев’ятикласниця однієї з дніпропетровських шкіл Тетяна Корнієнко. Вона сподівається, що за справу візьмуться не тільки українці, а й поляки.

«Я в своєму проекті пропоную до цього залучити й польську сторону. Це теж їхня історія, і це дуже важливо повинно бути і для них», - говорить Тетяна Корнієнко.

А поки що про Кодак знає далеко не кожен мешканець Дніпропетровська. Та й то як про місце для недільного пікніка.

Жахи замку графа Карла фон Шенборна.....

http://i.piccy.info/i7/ae2290c6fbe07...91aa7a2b33.jpg

Нещодавно випала нагода відвідати славнозвісний замок Шемборнів, що в містечку Карпати Закарпатської області, між містом Мукачево та Свалява. Заснований ще в першій половині XVIII ст. Замок надиво прекрасно зберігся. Палац уособлює дуже складний архітерктурний проект, умовно поділений на парадну частину, яка завершується доштою з годинником (південне крило), господарську частину (північне крило). Обидві частини закму двоповерхові, башта з годинником – чотирьохповерхова.

Повертаючись до проекту слід відзначити, що за його основу взято астрономічний рік. Такі замки, періоду неоренесансу, зустрічаються дуже рідко. Тут 365 вікон, що дорівнює кількості днів в році, 52 кімнати, що рівнозначно з кількістю тижнів в році, а 12 входів – кількості місяців. Збудований замок з цегли і вкритий черепицею. Східна частина має цокольний поверх, збудований з природнього каменя.

Кожна деталь замку - чи то димар, чи вежа - не просто виконує свої утилітарні функції, але і є прикрасою будівлі. Двері під'їздів та вікна над ними прикрашені вітражами на біблейські теми. Над самим будинком здіймаються 4 вежі різних форм, на кожній з яких жерстяний прапорець з вирізаною на ньому датою споруди замку - 1890.

На території замку знаходиться штучне озеро, зовнішні обриси якого спочатку повторювали контур Австро-Угорщини.

Замок розташований у центрі чудестного т.зв. англійського парку, який займає 19 га. Місце для спорудження замку було вибране настільки вдало, що навколишній ландшафт при влаштуванні замкового парку не потрібно було міняти. У парку зібрано декоративні дерева не тільки з Підкарпатської Русі, а й з багатьох країн світу. Тут можна побачити поряд з ясенем і дубом і катальпу, японську вишню-сакуру, сосну Веймутова, модрини європейської, оцтове дерево та інші екзотичні дерева та чагарники.

Зовнішній вигляд замку неймовірно вразив, оглянувши все, отримавши безліч позитивних емоцій, вирішив зазирнути всередину. Подивитись, як жили колись графи.

Домовившись з охоронцем, всім відомо яким чином це все робиться в нашій державі, потрапив в покої замку. Брудна, прогнила місцями, підлога, страшні віконні рами, дах протікає, стіни у плісняві. Несподівано відчинились двері однієї з кімнат, вдалося ненароком зазирнути всередину. Думаю графу Шемборну було б дуже неприємно дізнатися, до якого стану довели його колишній дім. Одним словом – ЖАХ! Куди дивиться адміністрація? Невже всім байдужа доля одного з дуже небагатьох, збереженого до наших днів, чудесного замка? Чи можливо комусь вигідно довести до часткової руйнації цей об’єкт, щоб потім викупити за безцінь? Відповіді на ці запитання знайти не вдалося. Дуже шкода, що не вміємо цінувати історію.

Початок Карпатських боїв Українських Січових Стрільців восени 1914 року
http://ycc.milua.org/USS/2-11.jpg
Дня 6 жовтня УСС розділено на три групи. Одна частина під проводом сот. д-ра М.Волошина рушила через Вишків та Сенечів у напрямі на Людвинівку. Друга, найбільша група з от. Косаком, через Воловець у напрямі Стрия, третя під командою от. д-ра С. Шухевича через Ужок та Турку, потім на Дрогобич.

Так зачався Карпатський похід УСС, що вкрив славою стрілецьке ім'я. Один за одним, як листки у вінку, чергуються стрілецькі бої та перемоги. Звіт астрійського генерального штабу подає вже 9 жовтня, що ..<< у боях відзначився також Український Добровольчий Лєгіон>>. Дня 18 жовтня півкурінь от. Шухевича у випаді на доли доходить до Борислава, Дрогобич та Нагуєвич. Під Попелями прийшло до першої більшої сутички з ворогом. Сотня І.Коссака зводить бій під Сільцем з трьома сотнями Москалів і 20 жовтня добуває Дрогобич, а сотня Дудинського увіходить дня 21 жовтня до Стрия. В бою з гренадієрськими частинами вона тратить половину людей, але вдержується на становищі, тоді як австрійські відділи уже давно покинули позиції. Підчас відвороту сотні І. Коссака, Букшованого і М. Барана здержали наступ Москалів в околицях Синевідська. Сотня Сроковського (перед тим І. Коссака) добуває дня 28 жовтня в кровавому бою московські окопи на горі Ключ. В цьому бою впало 13 стрільців і було 14 ранених, між ними сот. Сроковський.

Сотні В. Дідушка і Р. Дудинського вкриваються славою на горі Комарницьке коло Синевідська, яку добувають і вдержують три дні, а згодом, коли австрійські частини віддали її знову у руки Москалів, дня 3 листопада сміливою атакою відбивають назад. У тому часі сотня Семенюка найшлася через безпорядки, що панували тоді в австрійському командуванні, в складі гонведської дивізії, якою командував архикн. Йосиф. Дня 19 жовтня сотня боронила позицій на Лисій Горі, що на північ від Лужка Долішнього, 21.X. брала участь у наступі на горі Залярській. Підчас боїв сотня втратила 3 убитих та 7 ранених. В другому бою проводив сотнею молодий чет. Б.Гнаткевич і тоді сам був ранений.

Такі були перші бої Стрілецтва, його перші подвиги, невдачі та труди. В цьому важкому осінньому поході Стрільці доповнили своє військове знання та добули деякий воєнний досвід. Серед трудів і невдач відпали з рядів Стрілецтва слабосилі та слабі духом. За тих, що залишились, спільна вояцька доля загартувала до дальших змагань.


Бої Українських Січових Стрільців на початку 1915 року
http://ycc.milua.org/USS/3-16.jpg
Карпатські бої були для Українських Січових Стрільців найкращою воєнною школою, з якої перший іспит вони зложили на Маківці.
В половині січня появились у Карпатах з допомогою німецькі полки. І дня 22 січня почався спільний наступ австро-німецьких військ. Небаром УСС вступили знову на Галицьку Землю. УССи йшли через Жупане, Вижлів у сторону Лавочного. В одному із боїв, під горою Явірник, згинув хор. М. Сух. Це був відважний старшина та добрий товариш, якого всі любили за живу вдачу й гарний голос. Січнева офензива австро-німецької армії не змогла відкинути Москалів відразу з Карпат, її розгін спинися в половині дороги. Російське командування кинуло на карпатський фронт великі підкріплення і повело завзяті проти-наступи на півночі і південному заході від Славська. Славсько стало базою 5-ої дивізії, в якої складі були також У. С. С. Перший курінь відійшов до села Рожанка в район 129-ої бриґади. Саме в цьому часі уступив зі свого становища з причини пізного віку її дотеперішній командант ґен. Дрда, який полюбив Січових Стрільців і поводився з ними по-батьківськи. Його замінив полк. Маташіч. Шефом штабу залишився надалі сот. ґен. штабу Кватернік. В часі від 16. до 22. лютого 1. курінь У. С. С. був у боях у стіп гір Татарівки та Чиряка. На цьому відтинку Москалі повели сильні протинаступи. Завзято боронили сибірські полки також гору Кливу. В бою за неї заломилось багато німецьких наступів І згинуло кілька тисяч Німців. Другий курінь стояв тоді в Грабівці Скільськім на північ від Славська, в запасі 130-ої бригади. Після Великодня відійшов через внутрішні непорозуміння командант II. куріня от. д-рС. Шухевич до австрійського полку й команду перейняв сот. В. ДІдушок. У Славську сформовано перший відділ стрілецької кінноти, при кавалерійському дивізіоні мадярського сотника кінноти Фаркаша, великого друга Українців та Стрілецтва. Відділом цієї кінноти командував хор. Р. Камінський. Стрілецька кіннота вже в карпатській кампанії добула добру славу та чимало відзначень.Зі січневою офензивою УСС вступили знову на батьківську землю. Якже змінилося за цей час стрілецьке обличчя. Карпатський похід зробив з У. С. С. справжню босву одиницю, що вдержалася у цілій воєнній хуртовині на висоті своїх завдань, а після світової війни стала завязком Української Армії.
На початку березня 1915 р. переведено цілий Лєґіон, крім сотні Ґутковського, що дальше стояла під Вишковом, в запас 130 бриґади, до Грабівця та Половецького коло Славська. Ця бриґада держала відтинок фронту на горах Клива та Маківка. До кінця квітня Стрільці виконували стежну та помічну службу. В березні прийшов з Начальної Команди австрійської армії перший, урядово затверджений список 48 стрілецьких старшин та їхніх службових приділів. Стрілецькі сотні відходили досі в поле під проводом старшин, що, хоч виконували старшинськуслужбу, не мали для цього урядового затвердження і належних поборів. Корпусний приказ, який приносив затвердження старшинського складу У. С. С., змінив рівночасно і дотеперішню організацію Лєґіону. Він скасував Начальну Команду У. С. С. та поділив Лєґіон на два самостійні куріні і доповняючу сотню. Аґенди Команди У. С. С. перебрала команда XXV корпусу, причому дотеперішний начальник У. С. С. Михайло Галущинський залишився в команді корпусу як референт та звязковий старшина Лєґіону. Комендантом 1-го куріня був іменований от. Гриць Коссак, II-го ку-рія сот. Семен Ґорук. Комендантом доповняючої сотні, що стала завязком Коша У. С. С. і стояла під той час у Варпалянці, на Закарпатті, призначили сот. Никифора Гірняка. Ввесь березень і квітень минув на фронті 130 бриґади доволі спокійно. Але положення змінилося, коли Німці 24 квітня добули верх Острий, що розкрив їм дорогу в долину Оряви. Москалі рішились за всяку ціну відібрати цю гору. Але, коли чолові атаки на німецькі становища не вдалися, вони пішли наступом на становища 130 бриґади на горі Маківка. Добуваючи Маківку, вони могли легче дібратись до німецьких позицій від сторони с. Рикова. Для переведення цього тактичного обходу російське командування не пожалувало людського матеріялу і для добуття становищ на Маківці кинуло кілька свіжих полків та багато артилерії.

Бій за Лисоню.
http://zhnyborody.te.ua/kzbir/zasvobodu/upa018b.jpg
Після Брусиловського прориву у травні 1916 року командування російської армії вирішило будь-що повторити вдалі наступальні операції. Вже на початку червня російські війська атакували австрійські позиції, розташовані вздовж річки Стрипи. 55-та дивізія генерала Фляйшмана поспіхом відступала в напрямку міста Бережани. Лише наприкінці липня вдалося зупинити наступ росіян. Відійшов до Бережан та закріпився в районі гори Лисоні і полк українських січових стрільців, який тоді налічував 1650 стрільців та 47 старшин.
Перед українськими вояками постало завдання захищати село Потутори та шлях із містечка Підгайців на Бережани. Головний плацдарм — гора Лисоня. Вже на 11 серпня російські війська закріпилися неподалік. Наступного дня відбулися перші зіткнення. Російські частини атакували дві сотні першого куреня УСС. Січові стрільці були змушені відступити. І хоча дві інші сотні сформували другу лінію оборони й ліквідували загрозу подальшого наступу, це не перешкодило австрійському командуванню звинуватити українських бійців у зраді. Їх було відправлено в село Потутори на реорганізацію, а командувач — Антін Варивода подав у відставку.
Позиційні зіткнення ворожих сил тривали майже два тижні. 31 серпня російська армія наступає, щоб захопити Бережани. Австро-угорські частини, у складі яких були й УССуси, зупинили їх на Лисоні, але через три дні росіяни проривають оборону. Над підрозділами січових стрільців нависла небезпека. Того ж дня проти наступаючих російських військ було спрямовано дві сотні 1-го куреня УСС. Одна атакувала ворога, але цей порив закінчився невдало. Більшість стрільців і командир Роман Сушко потрапили в російський полон. Інші сотні під командуванням Андрія Мельника та Василя Кучабського вступили в бій на Лисоні й зупинили наступ ворога. Четверта сотня Вячеслава Будзиновського була розгромлена. Весь день тривав бій, у якому полягло десятки старшин та стрільців. Росіяни майже оточили Бережани.
У цей час вступив у бій другий курінь УСС. Цісарським воякам вдалося закріпитися на Лисоні. 4 вересня почався їхній контрнаступ. До вечора вдалося відбити всі позиції. У триденних боях українські воїни проявили неабияку мужність.
Ще одну спробу прорвати австрійський фронт російські війська зробили 16 вересня. Росіянам вдалося зайти у фланг і тил полку УСС. Січові стрільці відбили атаку, але лінія фронту наближалася безпосередньо до Бережан. Затишшя тривало недовго.
Військові події досягли апогею в останні дні вересня 1916-го. 29 числа розпочався третій, найбільш масований наступ росіян у районі Лисоні. Бої тривали майже безперервно три доби. Упродовж перших двох днів російська артилерія вела ураганний обстріл австрійських коаліційних військ на Лисоні та в околицях села Потутори. У другій половині дня 30 вересня російська піхота розпочала наступальну операцію на висоті 327. Росіяни розбили угорський полк і зайняли його позиції, створивши плацдарм для наступу. Далі російські військові частини виходять у долину річки Золота Липа в напрямку села Посухова і, використовуючи зайняті 16 вересня позиції, оточують полк українських січових стрільців, дислокований у селі Потутори. Ціною великих втрат загонам УСС вдалося прорвати кільце оточення і вийти до Бережан. У складі колишнього полку січових стрільців залишилося 17 старшин і 150 стрільців.
Чимало стрілецьких старшин після кривавих боїв на Тернопільщині потрапили в російський полон, як, наприклад, Андрій Мельник, Василь Кучабський, Роман Сушко, Микола Загаєвич, Михайло Матчак. Вони сформували у 1917 році Галицько-Буковинський курінь січових стрільців під командуванням полковника Євгена Коновальця. І це військове формування стало головною опорою Центральної Ради.
В історії пам’яті про захисників рідної землі виникали складні лабіринти. У XX столітті майже двадцять років більша частина Тернопільщини перебувала під владою Польщі. Представники Тернопільського воєводського та Бережанського повітового осередків Товариства охорони воєнних могил виявили ініціативу насипати меморіальний курган на Лисоні. Це було зроблено у 1927 році. Курган став місцем паломництва українців. Але такий захід викликав протест польської адміністрації. Вона розцінила його як політично небезпечний: пам’ять про героїв-українців суперечила польським політичним та територіальним домаганням. Через рік польський уряд видає постанову, згідно з якою всі захоронення вояків, що були без опіки держав воюючих сторін, переносяться на один цвинтар у селі Підвисоке. Лисоня стає відома як розрита могила: її розкопували декілька разів. Неодноразово нищили і хрест на ній. Українська інтелігенція протестувала проти такого святотатства. Посол польського сейму Дмитро Палій виступав із різким протестом проти наруги над пам’яттю січових стрільців. І був за це заарештований. Його підтримували посол Володимир Целевич та адвокат, громадський і культурний діяч із Бережан Володимир Бемко, які зверталися з позовами до суду за осквернення могил. Українці відновлювали могили, встановлювали хрест. Але — ненадовго.
Тотальна війна проти пам’яті про українських патріотів настала і з утвердженням радянського режиму. Ще польська влада зруйнувала стрілецький цвинтар у селі Посухові на Бережанщині, адже такий меморіал і ворота у формі тризуба не вписувалися у політичний світогляд Другої Речі Посполитої. Тут поховано 70 стрільців і 4 турецьких воїни. І вже КДБ дало вказівку замурувати ще й бічні входи брами цвинтаря, щоб не було видно тризуба.
Наприкінці 70-х років минулого століття «викорінення пам’яті» набуло небачених масштабів — голова одного з колгоспів дав вказівку підлеглим розорати поховання на Лисоні. Благо, трохи раніше на горі поставили геодезичну вишку. Селяни всіляко переконували доморощеного Герострата, що проводити там будь-які робити заборонено. Він здався, а сміливі хлопці взяли Лисоню під свою опіку.
Уже під час перебудови у липні 1989 року на горі Лисоні відбувся мітинг-реквієм. Тоді міліція оштрафувала кожного на 30 крб. з його ініціаторів, які принесли із собою синьо-жовті знамена. «Блюстителі закону» не передбачали, що мине ще п’ять років, і на меморіальному кургані гори Лисоні буде відкрито пам’ятник українським січовим стрільцям. Недавно завершено будівництво каплиці.

Похід січових стрільців проти большовиків.
http://primetour.ua/~uploads/fck/ima..._foto_sich.jpg
10 лютого 1918 розпочався похід Січових стрільців проти більшовиків
93 роки тому під жовто-блакитним знаменом 10 лютого 1918 року легіон Українських січових стрільців розпочав похід проти більшовиків. Саме цей похід став одною із складових у формування нової української нації.
Під час Першої світової війни український народ зрозумів свою національну ідентичність і політичні амбіції стосовно створення української держави. Про це розповів в.о директора Центру досліджень визвольного руху Василь Стефанів.

Коли розпочалася Перша світова війна, стрілецтво вступило в неї як активна сила на сторожі національних прав українського народу. За чотири роки участі в бойових діях Українські січові стрільці стали першорядною бойовою одиницею. Вперше після того, як у 1775 році Російською імперією було знищено Запорізьку Січ, основа українського народного війська відновилася. До 1918 року курінь січових стрільців з 500 вояків виріс у полк.

«З 19 століття починають виднітися проблиски створення української модерної нації і першими її кроками стала просвітницька діяльність української інтелігенції. Другий етап – перші українські політичні партії. Третій – це є початок Першої світової війни. Процес, який відбувався в окопах Першої світової війни, коли Українські Січові Стрільці у складі Австро-Угорської та Російської імперії, будучи по двох лінія фронту, зрозуміли – що вони є представники української нації і мають одне коріння. За допомогою військової сили і політичних переговорів намагались створити українську державу», – зазначив Василь Стефанів.

Під час першої світової війни січові стрільці брали участь у боях проти військ Антанти, зокрема Росії. Упродовж 1917-1919 років вони підтримували УНР і Директорію. «Товариство січових стрільців» поширювало серед української спільноти ідею боротьби за незалежність України. А їхня просвітницька діяльність була найкращою пропагандою ідеї збройної боротьби за незалежність нації.

Згодом, Українські січові стрільці, під проводом полковника Євгена Коновальця, увійшли до складу українських військових формувань, що змагалися за незалежність Української Народної Республіки протягом 1917-1921 років.

Васи́ль Степа́нович Кук
http://kbulkin.files.wordpress.com/2...4d0b8d0b91.jpg
(*11 січня 1913, Красне, Львівська обл. — †9 вересня 2007) — командувач УПА з 1950 р. (після загибелі Р. Шухевича). 1954 року був заарештований і відсидів у радянських в'язницях і таборах, не дочекавшися суду, шість років. Останні роки проживав у Києві.
Василь Кук (генерал-хорунжий УПА, «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь») народився 11 січня 1913 р. в с. Красне Золочівського повіту Тернопільського воєводства (теперішній Буський район Львівської обл.). Батько Степан Матвійович - залізничник. Мати Прасковія Федорівна - селянка.
Bci діти родини Куків були членами Організації Українських Націоналістів, яка боролася з утисками прав українців з боку польської влади. Двох братів Василя — Іларія та Ілька — стратили поляки. За радянської влади вci члени родини були засуджені до позбавлення волі, все майно батьків було конфісковано.
В 1923-1932рр. навчався в Золочівській класичній гімназії товариства «Рідна школа». З 1927р. належав до молодіжної організації «Пласт» куреня ім. Івана Богуна, у 1929р. став членом Юнацтва ОУН, з 1932р. — член Золочівської повітової екзекутиви (Проводу) ОУН. Після закінчення гімназії навчався в Люблінському католицькому університеті на юридичному відділенні.
Навчаючися в Люблінському католицькому університеті, Василь Кук організував і очолив студентську групу членів ОУН. У 1932-1934 рр. виконував доручення крайової екзекутиви (КЕ) і як зв'язковий їздив до Кракова та на Волинь, перевозив нелегальну літературу, зброю.
За революційну діяльність його неодноразово заарештовувала польська поліція. В 1934 р. був засуджений польським судом за революційну діяльність до двох років позбавлення волі. В 1936 р. вийшов на волю й очолив Золочівський повітовий провід ОУН.
У травні 1937 р. перейшов у підпілля, оскільки знову постала загроза арешту. Проводив нелегальні нічні вишколи ремісничої молоді у Львові, а восени того ж року переїхав у Підгаєцький повіт, де організував підпільну друкарню КЕ ОУН «Мандоліна» і керував нею до жовтня 1939 р.
У 1940 р. за дорученням КЕ ОУН на західноукраїнських землях перебував у м. Кракові, організовував нелегальні переходи кур'єрів і зв'язкових ОУН через радянсько-німецький кордон. У той час він працював разом із Романом Шухевичем. Після II Великого Збору ОУН провідник ОУН Степан Бандера призначив його членом Проводу ОУН, у якому Василь Кук очолив організаційну референтуру (відділення). В той час він брав участь у діяльності військового штабу, відбував старшинські військові вишколи.
Навесні 1941 р. організував і очолив Центральний штаб похідних груп ОУН для переходу У східні області України, включно з Кримом і Кубанню. В червні 1941 р. очолив Львівську провідну похідну групу (близько 20 членів), яка прибула 28 червня до Львова й 30 червня організувала Народні Збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української Держави.
В липні-серпні 1941 р. організував і очолив Київську провідну похідну групу членів ОУН (близько 30 осіб), переважно зі східних областей та Волині, для повторного проголошення відновлення української державності в Києві. 31 серпня в м. Василькові частина членів групи, в тому числі В.Кук, була заарештована німецькою поліцією. При транспортуванні групи до Львова у м. Луцьку В.Куку разом із Дмитром Мироном та зв'язковим Тарасом Онишкевичем вдалося втекти з-під варти і добратися до Львова.
Навесні 1942 р. В.Кук очолив Провід ОУН на південно-східних українських землях. Після загибелі Д.Мирона в липні 1942 р. та арешту його заступника П.Сака безпосередньо керував діяльністю ОУН на всіх українських центрально-східних і південних землях. Навесні 1943 р. очолив УПА-Південь.
В квітні 1944 р. керував найбільшим боєм УПА під Гурбами. З 1947 р. був заступником Романа Шухевича на всіх його посадах, а після його загибелі 5 березня 1950 р. В.Кука було обрано Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради.
23 травня 1954 р. В.Кука заарештували співробітники КДБ за допомогою завербованого колишнього підпільника Чумака (Микола Примас), якого Кук добре знав особисто. Перебував у слідчих в'язницях Києва і Москви до 1960 р. Звільнений у зв'язку з новим курсом політики М.Хрущова з метою скомпрометувати його в очах українців.
Василь Кук відомий також як підпільний публіцист та історик, серед найвідоміших його праць: «Пашні Буряки» (1938 р.) (підручник із конспірації ОУН), «Колгоспне рабство» (1952 р.) (аналітичний огляд функціонування колгоспної системи в Україні), цикл нарисів про життя та творчість Артема Веделя — відомого українського композитора (1970-1980-ті рр.), біографічні нариси про Степана Бандеру та Романа Шухевича (1990-ті рр.), фундаментальний збірник документів «Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 року», 2001 р.
До останнього подиху свого життя Василь Кук жертовно працював в ім'я становлення і розбудови Незалежної Української Держави, вів активну громадську діяльність, спрямовану на відновлення історичної справедливості, видав чимало книг та написав безліч статей про діяльність ОУН-УПА. Був членом Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН-УПА, головою Наукового відділу Братства ОУН-УПА.

ОУН і УПА на сході України.
http://t3.gstatic.com/images?q=tbn:A...ekxxtbJWfBN6Bw
Попри те що в міжвоєнний період ОУН зростала на західно*українському ґрунті, від моменту свого заснування вона розглядалась як загальноукраїнська підпільна організація, принциповою засадою діяльності якої мала стати соборність. Однак спроби лідера ОУН полковника Євгена Коновальця зачепитись у підконтрольній більшовикам Наддніпрянській Україні в 1930-х роках не були успішними. Більшість шляхів просочування організації на Схід стали каналами для проникнення радянської агентури в її середовище. Анексія Радянським Союзом Західної України та Білорусі у вересні 1939 року відкрила перед ОУН нові можливості в розширенні її організаційної мережі на схід від Збруча, зосередивши відтепер всю увагу на боротьбі проти більшовизму. Однак масштабні репресії радянської влади в Західній Україні у 1939–1941-му стали чи не найбільшим випробуванням для українського підпілля, яке, зважаючи на значні втрати, у той час не змогло успішно реалізувати своє проникнення на Схід.

Принципово ситуація змінилася після нападу Німеччини на Радянський Союз. Ще перед початком війни проводи обох гілок ОУН (поміркованіших мельниківців та радикальних бандерівців) підготували похідні групи, завданням яких стало організаційне закріплення в центральних, східних та південних українських областях, розбудова підпільної мережі, проведення культурно-просвітницької та агіта**ційної робіт. Похідна група Василя Кука, метою якої було проголошення української державності в Києві, змогла наприкінці серпня 1941 року дійти тільки до Василькова, де була заарештована німецькими каральними органами. У контексті всеукраїнської державотворчої акції зусиллями похідних груп ОУН на Півдні України вдалося створити Дніпропетровську обласну, Криворізьку, Нікопольську та Кам’янську (Дніпродзержинську) міські управи, які, однак, невдовзі розпустила ні**мець-
ка окупаційна влада.

Під прикриттям «Просвіти»

На теренах Центральної, Східної та Південної України обом гілкам організації вдалося створити свої крайові, обласні, окружні, районні та місцеві проводи, які відразу ж розпочали активні агітаційні заходи. Зважаючи на масштабні нацистські репресії проти діячів ОУН(б) у другій половині 1941 року, її члени перейшли на підпільні засади діяльності, зайнявши антинімецьку позицію. В той самий час лояльніші до Третього Рейху мельниківці змогли доволі успішно скористатися моментом, зайнявши основні позиції в адміністративному апараті та українській поліції на окупованій німцями території України.

Обидві гілки ОУН намагалися максимально використати легальні можливості в умовах німецької окупації. Багато було зроблено в справі опанування громадського життя українців, встановлено контакти із симпатиками в поліції (яку планували використати у військових цілях), призначено своїх людей на великий відсоток ключових посад у піднімецькій адміністрації, охоплено впливом майже всі ділянки суспільної роботи.

Під прикриттям українських клубів та нововідкритих товариств «Просвіта» оунівці пропагували поміж населення національні цінності, виступали з гаслами державної незалежності, читали лекції з української історії, проводили культурні заходи, намагаючись відродити духовну та національну свідомість жителів довоєнної УРСР. Оунівська пропаганда знайшла сприятливий для себе ґрунт у постгеноцидному українському середовищі. Серед тих, кого в роки німецької окупації залучали до організаційних структур ОУН у Центрі, на Сході та Півдні України, було чимало таких, хто пережив репресії НКВС, пам’ятав жахи організованого більшовиками Голодомору 1932–1933 років, був невдоволений соціально-еконо**міч**ни**ми експериментами радянської влади в промисловості та сільському господарстві, національ*но-культурними утис**ками українців в УРСР. Окрім прошарку інтелігенції, міщан, селян та молоді до ОУН активно долучалися також дезертири з Червоної армії українського походження. Більшість учасників підпілля організації в колишній підрадянській Ук**раїні становили місцеві мешканці й лише 10–20% були вихідцями із Західної України.

ОУН у степах України

Найактивнішу діяльність у роки німецької окупації вдалося розгорнути Південному крайовому проводу ОУН на чолі з Василем Куком (Лемішем), який охопив своїм упливом територію Дніпропетровської, Кіровоградсь*кої, Херсонської, Одеської, Миколаївської, Запорізької, Сталінської та Ворошиловградської областей, а також крайовому проводу ОУН на східноукраїнських теренах із центром у Києві (до моменту загибелі від рук німецького гестапо в липні 1942 року його очолював Дмитро Мирон (Орлик), що поширював свій вплив на Київську, Житомирську, Чернігівську, Сумську, Полтавську та Харківську області.

Однак з огляду на низку об’єктивних обставин: брак часу для закріплення ідей ОУН поміж населення, високий рівень русифікації, традиційну пасивність і звичку пристосовуватися до будь-яких обставин, побоювання за можливі репресії з боку нацистів та більшовиків (у разі їх повернення) – більшість населення центральних, південних та східних областей України в умовах окупації не перейнялась ідеями визвольного руху. Цьому також сприяло те, що певна частина членства ОУН, що прибула з Галичини, не була зорієнтована в місцевих умовах, давалися взнаки відмінності в історичних долях регіонів України, ментальності та національній свідомості населення, внаслідок яких виникали непорозуміння галичан із місцевими мешканцями – багато з них вважали членів похідних груп чужинцями.

Окрім того, багатьом верствам населення була незрозумілою програма ОУН, яка в той час ґрунтувалася на принципах однопартійності, авторитаризму, ідеях інтегрального націоналізму. Зіткнення оунівців із несприйняттям своїх ідей у східноукраїнському середовищі в 1941–1942 роках стало потужним чинником у ревізії деяких ідейних постулатів і поступовій трансформації політичної програми організації в бік її демократизації та розширення соціально-економічної складової. На власному практичному досвіді із зустрічей з місцевими мешканцями оунівці могли пересвідчитись у тому, що ідеями боротьби за незалежну державу без соціальних та економічних пропозицій на користь трудящих верств неможливо мобілізувати східних українців на боротьбу проти окупантів.

У 1942-му німецькі каральні органи змогли завдати вирішального удару по створеній націоналістами підпільній мережі ОУН на Сході, Центрі та Півдні України. Особливо поріділи або були цілковито розгромлені проводи ОУН прифронтової зони, сотні підпільників було страчено або кинуто до німецьких концтаборів.

З моменту переходу бандерівського підпілля до активної фази антинімецької збройної боротьби та формування відділів УПА на Волині та Південному Поліссі на початку 1943 року організаційні ланки підпілля ОУН у Центральній та Південно-Східній Україні були переорієнтовані на збір продовольства, медикаментів, зброї та амуніції для постачання лісової армії, посилення військового вишколу.

«Ластівки» УПА

У травні 1943 року розпочались агітаційно-пропагандистські рейди УПА на схід від колишнього радянсько-польського кордону, що мали охопити повстанським рухом Житомирську, Вінницьку, Кам’янець-Подільську та Київську області й поширити ідеї українського визвольного руху на Центральну Україну. Влітку – восени 1943-го пробивання повстанських відділів на схід набуло цілеспрямованого й масштабного характеру. Команду**ван*ня УПА усвідомлювало стратегічну необхідність максимального розширення ареалів своєї діяльності за рахунок центральних та східних областей України і намагалося встановити над ними контроль до моменту приходу сюди радянських військ.

Із цією метою влітку 1943 року у складі УПА-Північ було створено окрему групу «Тютюнник» (інколи її називають УПА-Схід) під командуванням Федора Воробця (Верещаки), завдання якої полягало в по**дальшому просуванні на схід по території Південного Полісся. Відповідно до нової тактики на початку 1944-го підрозділи УПА-Північ були перейменовані за назвами населених пунктів Наддніпрянської та Слобідської України: Полтавський, Сумський, Чернігівський, Батуринський, Корсунський. Зміни в назвах повстанських загонів та з’єднань відображали наміри командування УПА щодо їх подальшої передислокації у східні області України.

Поряд із цим на зламі 1943–1944 років розпочалося формування групи УПА-Південь у складі двох великих військових з’єднань: «Донбас» і «Холодний Яр». Завдання останнього полягало в передислокації окремими групами в урочище Холодного Яру на Черкащину для організації там масштабного центральноукраїнського повстання, спираючись на живу історичну пам’ять тамтешнього населення про «Холодноярську республіку».
Водночас влітку – восени 1943-го в деяких регіонах колишньої підрадянської України було розпочато формування військових груп із досвідчених кадрів підпілля ОУН для подальшої відправки їх в УПА. Зокрема, пункти перекидання новобранців до повстанської армії було створено в П’ятихатках Дніпропетровської області, на Уманщині, Кіровоградщині, Сумщині та Полтавщині. Окрім того, передбачалася мілітаризація підпільних структур Південного крайового проводу ОУН, чому завадив радянський наступ на фронті. У другій половині 1943 року на території Христинівського, Уманського та Ладижинського районів власними силами підпілля була сформована чота УПА «Граніт» на чолі з окружним провідником «Сталевим» у кількості 25 осіб, яка займалася диверсійною роботою в тилу Червоної армії.

Під час рейдів у східному напрямку повстанці проводили численні зібрання з мирними жителями, розповсюджували агітаційну літературу та листівки, вступали в зачіпні бої з німецькими та радянськими військами, підрозділами поліції, здійснювали диверсії на комунікаціях, розбудовували організаційну мережу ОУН, залучаючи до неї українське населення. Однак просуванню загонів УПА до Дніпра завадили радянські силові структури та внутрішні війська, які в 1944–1945 роках розпорошили та остаточно розгромили більшість із рейдуючих на Схід повстанських відділів та груп. Загалом у 1943–1945-му було здійснено понад півтора десятка пропагандистських рейдів великих підрозділів УПА на територію Правобережної України та Поділля.

Для чого було створено УПА?
http://orientyry.com/wp-content/uplo...10/picture.jpg
Жахливі наслідки діяльності Радянської влади на Україні, голодомори, репресії, терор на Східній Україні з 1920р. по 1941р., масові вбивства, катування, четвертування людей в тюрмах НКВД на Західній Україні з 1939р. по 1941р. та не менш миролюбна політика Гітлера, остаточно озлобили людей проти Німеччини і Московського більшовизму.


Жорстокі та антилюдські політичні системи комуністичних та фашистських загарбників сприяли державницьким та патріотичним почуттям мирного населення, котре масово вливалося в ряди УПА. В 1944р. УПА нараховувала близько півмільйона осіб. Саме УПА врятувала населення Західної України від масового терору і повного знищення комуністичним режимом, очолюваним Сталіним. Добре організована УПА вела успішну, але кровопролитну війну із комуністичними загарбниками. УПА тісно співдіяла з підпільною організованою мережею ОУН, отримуючи від них необхідну інформацію.


УПА це широкомасштабний партизанський рух опору, який був дуже добре організованим, мобільним, скоординованим і являв собою дійсно партизанську армію відмінну від усіх інших, що діяли в Другу Світову Війну. УПА ніколи не отримувала міжнародної допомоги. Зброю, боєприпаси, уніформу діставали в бою з нацистами і більшовиками. УПА володіла сіткою підпільних військових навчальних закладів. Також в кожному військовому підрозділі перебував священник, котрий виконував функції капелана.
Все керівництво УПА було високорелігійним і велику увагу приділяло захисту церкви на Західно-Українських землях від безбожного комуністичного режиму. УПА вела христову війну в ім'я віри, правди, справедливості з диявольським більшовизмом, котрий потопив в крові тисяч священослужителів мільйони вірних християн. Самовіддана боротьба воїнів УПА надовго залишилася в пам'яті народу і сприяла остаточному розвалу соціалізму, краху комуністичних і соціалістичних ідей в світі.


В УПА були люди різних національностей: росіяни, вірмени, грузини, узбеки, азербайджанці, німці, італійці, євреї і татари. Вони переходили в УПА, протестуючи проти політичних режимів Німеччини і Росії, переховуючись від їх спецслужб. Деякі були просто звільнені при депортації з залізничних ешелонів, при ув'язненні з тюрем Гестапо, СС та НКВД. Підрозділи УПА знищили багато високопоставлених ворожих командирів, котрі приймали участь в каральних операціях проти мирного населення. Два керівники найвищого командного складу ворожих армій Нацистського СА Віктор Люцце і Червоної Армії маршал Микола Ватутін, були знищені УПА.


Каральні війська СССР жорстоко розправлялися із мирними людьми, котрі матеріально і морально підтримували борців за волю, а також із членами родин воїнів УПА. Найжорстокіші катування зазнавали родичі воїнів української армії, котрі боролися в підпіллі із більшовизмом. В тому числі і родичі головного командного складу УПА. Так, вся родина Романа Шухевича, дружина і малолітні діти, були арештовані, піддані фізичним і моральним катуванням та утримувалися як заручники.


Мирне населення високо цінувало боротьбу УПА і всіляко підтримувало військові підрозділи УПА. Завдяки підтримці мирного населення та хорошій організаційній діяльності вищого командного складу, успішні бойові дії велися до початку 50-х років і були направлені виключно проти каральної системи СССР. 5 березня 1950 року ворожі спецслужби вистежили в с.Білогорща під Львовом Головнокомандуючого УПА Романа Шухевича з відділом особистої охорони. В нерівній битві з військами НКВД вони загинули, як Герої, знищивши чимало ворогів. Рівно через 3 роки, 5 березня 1953р. помер Сталін.


З 1950р. по 1954р. очолював УПА Василь Кук, котрий будучи раненим в бою попав в полон. Практично з початку 50-х років за рішенням головного проводу ОУН активні бойові дії згортаються, деякі формування розпускаються, а організаційна мережа переводиться в глибоке підпілля і основний напрям роботи зосереджується на пропагандивно-інформаційній діяльності. Левова частка найкращих сил ОУН та УПА отримує завдання легалізуватися, щоб в майбутньому підтримати та продовжити національно-визвольну боротьбу. Це завдання було успішно виконано і основні сили були збережені від повного знищення. Ці люди плекали ідею Української Державності протягом усього життя та передали її наступним поколінням. В наслідок чого у 1991 році постає Незалежна Українська Держава. Окремі відділи діяли включно до 60-х років.


Останній військовий обов'язок воїни УПА виконували в жовтні 1956 року коли сміливо боролися на кордоні з Венгрією, щоб допомогти Венгерському анти-комуністичному повстанню.
Українська Повстанська Армія була народною армією. Вона діяла в умовах бездержавності протягом багатьох років і повністю утримувалася народом.



Ставлення до історії УПА у українському суспільстві впродовж років незалежності коливаєтся між позитивним (борці за незалежність) і протилежним (німецькі колаборанти): сама оцінка часто опирається на пропагандистські штампи обох сторін. Питання про офіційне визнання УПА воюючою стороною у Другій світової війні та пов'язане з цим питанням надання ветеранам УПА пільг на державному рівні (декілька західних областей вже прийняли це рішення на своєму рівні), досі залишаються невирішеними.

Але з 2005 року в Україні офіційно святкуються річниці створення УПА (14 жовтня 1942, День Покрова).

Сьогодні 1 грудня. Згадаймо, що було рівно 20 років тому.
Ігор Бурдяк.

http://i.piccy.info/i7/92b79864c99b4...c73d-gr-kn.jpg

Розмірковуючи над питаннями добра і зла в нашому світі, Грицяк дійшов висновку, що поправити світ може тільки той, хто виправив себе.

Рівно 20 років тому український народ затвердив Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 року. За таке рішення проголосувало 90,32% виборців, які взяли участь в голосуванні. Акт проголошення незалежності України було підтримано в усіх 27 адміністративних регіонах України: 24 області, 1 автономна республіка, та 2 міста зі спеціальним статусом.

Одним із тих, хто готував націю до цієї події є Євген Грицяк. В серпні цього року йому виповнилося 85 років. Колишній політв'язень. Коли в березні 1953 року помер Сталін, усі сподівалися пом'якшення умов у таборах, однак у перші місяці адміністрація повелася ще жорстокіше (розпочалися розстріли непокірних і підозрюваних), що й призвело до повстання у всіх зонах Горлагу. В травні Євген Грицяк очолив опір у своїй 4-й зоні.

Пізніше він описав ці події в книзі "Норильське повстання". Сьогодні газета "День" опублікувала його книгу в перекладі на російську мову.

Как-то на Горстрое ко мне подходит один из очень активных, умных и рассудительных русских заключённых – Владимир Заонегин – и говорит:

- Знаешь, Евгений, мы, русские, решили собраться в узком кругу с тем, чтобы наметить дальнейшие пути борьбы против большевизма. Мы хотим, чтобы среди нас был и ваш представитель. Мы можем принять тебя или поговори там со своими, и кого вы пришлёте, того мы примем. Больше одного принять не сможем, поскольку ты сам понимаешь, что это должен быть очень узкий и хорошо законспирированный круг.

- Хорошо, - отвечаю я, - этот замысел я одобряю, но прежде, чем дать вам ответ, мы хотели бы знать ваши мысли относительно отделения Украины от России.

- О нет! Нет! – категорически возразил Заонегин.- Про это и речи не может быть!

- В таком случае, - ответил я, - хотя я ещё ни с кем не говорил, но могу уже дать вам наш ответ. А ответ такой: ни я, ни кто-либо другой из нас на ваше сборище не придёт. Мы не хотим класть свои головы только за то, чтобы сменить цвет нашего хомута; мы хотим сбросить его с нашей шеи!

Євген Грицяк. "Норильське повстання"

Грицяк Євген Степанович.

"Учасник боротьби за незалежність України у XX столітті"
Анатолій Грива..

http://i.piccy.info/i7/f8ce3d3dfdc00...87/1(gerb).jpg

Сьогодні 10 грудня 2011 р. День народження Абази Володимира Миколайовича, підполковника Армії Української Народної Республіки, командира 1-ї Козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії Армії УНР (у 1918 р. і у 1919 р.).

Абаза Володимир Миколайович
підполковник Армії Української Народної Республіки
(10 грудня 1873 р. – ___)
Володимир Абаза походив з дворян Катеринославської губернії.
8 червня 1894 р. вступив на військову службу однорічником 2-го розряду до 135-го піхотного Керч-Єнікольського полку, з 1 лютого 1895 р. служив у Перекопському резервному батальйоні, у 1899 р. закінчив Одеське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом, служив підпрапорщиком у 6-му піхотному Лібавському полку, 20 грудня 1907 р. перевівся у м. Катеринослав до 133-го піхотного Сімферопольського полку.

Першу світову війну почав капітаном, командиром 5-ї роти Сімферопольського полку, був нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами, а також Георгіївською зброєю (14 лютого 1915 р.).

2 квітня 1915 р. прийняв командування 1-им батальйоном полку. 24 серпня 1915 р. потрапив до австро-угорського полону.

http://i.piccy.info/i7/8a3340cfb7722...3843/2_240.jpg

З початку 1918 р. брав участь у створенні 1-ї козацько-стрілецької дивізії військ Центральної Ради, з жовтня 1918 р. командир 4-го Сірожупанного полку Армії Української Держави, з 19 листопада 1918 р. начальник 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії військ Директорії, з 17 січня 1919 р. помічник начальника цієї дивізії, а з 12 березня 1919 р. знову начальник дивізії.

16 травня 1919 р. потрапив у м. Луцьку до польського полону. Перебував у таборах інтернованих у містах Вадовицях та Ланцуті.

У 1920 р. начальник збірної станиці вояків-українців у м. Ланцуті.

З 20 квітня 1921 р. командир 45-го стрілецького куреня 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР.

У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Брав активну участь у діяльності ветеранських організацій Армії УНР. Подальша доля невідома.

Довідка:

1-ша Козацько-стрілецька дивізія (Сіра дивізія, Сірожупанна дивізія) Армії УНР.

Після укладення Берестейського миру 1918 р. між українською владою і австро-німецьким військовим командуванням було досягнуто угоди про створення з полонених українців (з концтаборів у Фрайштадті (козаки) та Йозефштадті (старшини), Австрія) військової частини, що отримала назву Сірожупанна (відповідно до кольору уніформи). Формування цієї військової формації було здійснено зусиллями Союзу Визволення України.

В Австрійському таборі Фрайштадт було сформовано 1-й Козацько-стрілецький курінь під командуванням сотника П.Ганджи. У лютому 1918 р. курінь було переведено у м. Володимир-Волинський, де з березня 1918 р. було проведено формування і вишкіл частини під керівництвом австрійської військової місії на чолі з капітаном Генерального штабу Кватерніком (його ад'ютантом був сотник УСС Іван Коссак). Сформована дивізія дістала назву: Перша Козацько-стрілецька дивізія.

Дивізія складалася з:

4-х піших полків (разом у полку 13 сотень);

гарматного дивізіону (полку);

кінної сотні;

інженерної сотні;

допоміжних формацій.

Піхотний полк складався з 3 куренів, кожен з яких – з чотирьох стрілецьких сотень та допоміжних підрозділів (чоти кінноти і зв'язку, сотні скорострілів, кінної і зв'язкової чоти, навчальної сотні та сотні піших розвідників). До складу дивізії увійшли: 2-й курінь під командуванням підполковника І.Перлика, сформований з полонених, що працювали на Волині; 3-й курінь під командуванням сотника Яковлєва, сформований у таборі Фрайштадт.

У червні 1918 р. формування дивізії було закінчено. Станом на 1 липня 1918 р. у складі дивізії перебувало 140 старшин і 6000 козаків. Командиром дивізії було призначено підполковника І.Перлика, а начальником штабу – сотника О.Пилипенка. Командантами полків були: сотник П.Ганжа, підполковник Тимошенко, підполковник Олександрович і сотник Ткаченко.

28 серпня 1918 р. дивізія була передана австрійським Головним командуванням Українській Державі і після параду у м. Києві 1 вересня 1918 р. (перед гетьманом Павлом Скоропадським) була розташована на північній Чернігівщині у районі м. Конотопу. Командиром дивізії був призначений генерал-хорунжий Віктор Сокира-Яхонтов, а з 24 вересня 1918 р. – генерал-хорунжий Василіїв-Чечель. Начальником штабу дивізії був генерал-хорунжий Піонтковський. У вересні-жовтні 1918 р. частини дивізії були дислоковані у районі м. Стародуба і м. Конотопа на кордоні з радянською Росією.

У жовтні 1918 р. у дивізії була проведена демобілізація до чисельності близько 1200 осіб, у тому числі 250 старшин. З жовтня 1918 р. командиром

4-го Сірожупанного полку дивізії був підполковник Абаза Володимир Миколайович.

Під час антигетьманського повстання сірожупанники виступили на боці Директорії УНР. Дивізія перебувала у стані розформування з погляду гетьманського командування як ненадійна. Загальна кількість вояків у той час не перевищувала 600 чол. У ніч на 18 листопада 1918 р. в дивізії стався переворот, в результаті якого офіцери-гетьманці були усунуті з посад,

а дивізія перейшла на бік Директорії. Протягом двох тижнів частини дивізії під командою полковників А.Пузицького, М.Крата, сотників В.Палія, С.Морозевича та інших старшин встановили владу Директорії в Конотопському, Кролевецькому, Сосницькому повітах, Ніжині, Бахмачі, Глухові, Шостці. За цей час дивізія була поповнена добровольцями, у кожному її полку тепер нараховувалося близько 1,4 тис. вояків. У згоді з сірожупанниками діяв Курінь смерті, створений з місцевих селян отаманом Є.Ангелом. 10 грудня 3-й полк "сірих" без особливого опору зайняв Чернігів. Два місяці дивізія утримувала м. Конотоп із прилеглими районами у конфліктах із вірними Скоропадському силами, потім німцями, які відступили додому, і, нарешті, сформованою в північних районах Чернігівщини Таращанською дивізією Миколи Щорса (вірною уряду Червоної України).

У той час командиром 1-ї Козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії військ Директорії був отаман Палій, з 19 листопада 1918 р. – підполковник Володимир Абаза, пізніше генерал Антін Пузицький. З 17 січня 1919 р. В.Абаза був помічником командира дивізії, а з 12 березня 1919 р. знову був її командиром. Начальником штабу Сірої дивізії наприкінці 1918 р. був хорунжий Михайло Гаврилко.

У грудні 1918 р., збільшивши кількість особового складу до 6 тис. бійців, дивізія брала участь у боях проти більшовицьких військ на Чернігівщині.

У січні 1919 р. Директорія УНР перекинула Сіру дивізію з м. Конотопа (замість неї захищати північно-східний кордон прибув Чорноморський Кіш) у м. Коростень, який з боку Білорусі наполегливо атакували більшовицькі частини.

Сіра дивізія Армії УНР.

Під час передислокації дивізії на Правобережну Україну майже половина бійців 1-ї Козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії дезертирували. Із залишків було створено Сіру дивізію під командуванням генерала А.Пузицького, яка брала участь у боях проти більшовицьких військ на Правобережній Україні.

19 січня 1919 р. сірі полки прибули на вокзал Коростень-Подільський, де панічно метушилися якісь українські частини – станція в цей час обстрілювалася більшовиками з гармат. Командир 1-го Сірого полку Антін Пузицький рішучими і вмілими діями зупинив панічну втечу українських частин, організував контрнаступ і відігнав більшовиків на кілька десятків кілометрів.

20 січня 1919 р. розпочався рішучий наступ Коростенської групи на лінію ст. Ігнатпіль. До вечора того дня станція була зайнята. У цьому наступі ядро Коростенської групи складали 1-й, 2-й і 4-й полки Сірожупанників.

Разом з ними у боях брали участь Зв'ягільська гарматна бригада, Запорозька кінна сотня, Буковинський Стрілецький курінь ім. І.Франка, Галицький Стрілецький полк ім. отамана Оскілка і бронепотяг "Воля".

У резерві залишилися 2-й піший полк ім. В.Винниченка та 55-ий Народного Визволення полк (напіванархічні формування місцевих отаманів). "Чорний курінь смерті" отамана Гуцола передислокувався в тил й більше на позицію не з'явився.

Корпус Сірожупанників Армії УНР.

У квітні 1919 р. на базі військових частин дивізії було сформовано корпус у складі двох дивізій під командуванням генерала Іллі Мартинюка. Корпус брав участь у боях проти Польської армії. У середині травня 1919 р. корпус поніс тяжкі втрати, велика кількість козаків і старшин потрапили у польський полон.

4-та Сіра стрілецька дивізія Армії УНР.

Дивізія чисельністю близько 700 багнетів була сформована з решток Корпусу Сірожупанників, які пробилися в околиці м. Ланівців. Командиром дивізії було призначено полковника П.Ганжу.

Дивізія увійшла до складу Волинської групи. Окремі підрозділи Сірої дивізії (4-та Сіра бригада 2-ї Волинської дивізії) воювали у складі частин Армії УНР до листопада 1920 р.

http://i.piccy.info/i7/7f8834bb2d60f...0067/3_240.jpg

Учасники українських збройних визвольних змагань:

1. Українські вояки, які були учасниками Дієвої та Галицької Армій УНР з 09.05.1917 р. до 21.11.1921 р.

2. Учасники повстанських загонів, які вели боротьбу з радянською владою на теренах України з 21.11.1921 р. до 22.06.1941 р.

3. Учасники збройних формувань на теренах Карпатської України

з 04.11.1938 р. до 01.09.1939 р.

4. Учасники повстанських загонів, які вели боротьбу "проти московсько-комуністичної та гітлерівсько-нацистської окупаційних влад" з 22.09.1941 р. до 09.05.1945 р.

5. Учасники регулярних формувань Української Національної Армії, які вели боротьбу проти Червоної армії на теренах України та інших держав

з 15.02.1944 р. до 09.05.1945 р.

6. Учасники різних повстанських військових формувань, які боролися на теренах України з "московсько-комуністичною владою" з 09.05.1945 р.

(Рішення Президії Української Національної Ради Української Народної Республіки від 8 березня 1957 р.).

"Визнати учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті осіб, які брали участь у політичній, партизанській, підпільній, збройній боротьбі за незалежність України, в тому числі у складі формувань Української Центральної Ради, Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави (Гетьманату), Української військової організації, Організації народної оборони "Карпатська Січ", Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, Української головної визвольної ради та інших військових формувань, партій, організацій та рухів, що ставили за мету здобуття Україною державної незалежності" (Указ Президента України від 28.01.2010 N75/2010).

У наш час всі вони визнані Українською державою і суспільством.

Імена учасників боротьби за незалежність України у XX столітті увійшли до героїчних сторінок української історії, вони вшановуються сучасними громадянами України, на прикладі їх героїчних вчинків виховується молоде покоління. Результатом їхньої боротьба стало проголошення у 1991 році самостійної української держави – УКРАЇНИ.

Про цих українських героїв в сучасній Україні знімаються фільми, пишуться книжки, складаються пісні, їм споруджуються і відновлюються пам'ятники, їхній прах перепоховається в рідній українській землі.

Слава Україні!

Слава українським героям!

http://narodna.pravda.com.ua/nation/4ee38cdeacaac/

Щиро вдячний за поширення фільму. Я особисто бачив в оригіналі. Дуже припав до душі. Треба молодому поколінню переглядати за що наші предки поливали кров. А не та політика що їм вбивають у їхні світлі голови.ukrprof

І мені припав до душі.

Книга " Життя і смерть полковника Коновальця"
Скачати можна тут : http://letitbit.net/download4.php

Марш Січових Стрільців.
http://www.youtube.com/watch?v=OXPBh...eature=related
Марш Богдана Хмельницького
http://www.youtube.com/watch?v=Ae3hW...eature=related
Марш Степана Бандери
http://www.youtube.com/watch?v=ZMCRk...eature=related

Фільм Високий перевал.
http://www.youtube.com/watch?v=ODJKH6wq-Fs

Йде Січове військо.(для патріотів своєї держави)
http://www.youtube.com/watch?v=eqnvHi8yXNQ
Стрільці Січовії хто Вас нині згадає?
http://www.youtube.com/watch?v=V9C3-...eature=related
Чорними хмарами -(Марш Україна)
http://www.youtube.com/watch?v=Azkuz...eature=related