http://www.youtube.com/watch?v=CqnfBWUZjOM

http://www.youtube.com/watch?v=cdCUeYlW3Co

Серія фільмів про ОУН УПА
http://www.youtube.com/watch?v=IicaZ...f=results_main
З низу сторінки зверніть увагу є серія фільмів відкривайте та переглядайте

Євген Коновалець цікаві історичні факти.
http://www.onlinedisk.ru/cache/df6e0...4077c9282312cf
Якщо мене ворог захоче вбити, ніяка сила мене не охоронить, - казав полковник Євген Коновалець, засновник Організації українських націоналістів.

"Важко було нам збагнути цей фаталізм Полковника, бо ж українці не фаталісти, а мрійники", - пише у спогадах про нього член Проводу українських націоналістів Олекса Бойків. А звістки про підготовку замаху - "атентату", як тоді казали, - на його життя ставали щораз частіші. От восени 1931-го надійшло повідомлення, що замах готують у Варшаві - міністерство внутрішніх справ Польщі. Підпільна мережа ОУН почала активно розростатися на приєднаних до цієї країни західноукраїнських землях.

Коновалець, який із родиною жив тоді в Женеві, сприйняв це спокійно. Заходів безпеки не посилював. Бойків свідчить: "Важко було впросити Полковника, щоб він не виходив зі свого помешкання. Нарешті він погодився, щоб я приходив до нього з машинкою і щоб ми готували листи в його помешканні".

Чи не з моменту створення ОУН на початку 1929-го Коновальця хвилювало питання його наступника. "Я абсолютно не бачу людини, яка могла б мене заступити і це мене надзвичайно нервує і просто обезвладнює", - зізнався в одному з листів у квітні 1930-го.

Я абсолютно не бачу людини, яка могла б мене заступити і це мене надзвичайно нервує і просто обезвладнює

"Він умів приєднувати до ОУН у самих початках її ставання багато симпатиків, а навіть активних співпрацівників, - продовжує Олекса Бойків. - Правда, були також одиниці, які не виявляли належної політичної культури. Полковник закликав тих людей:

- Якщо розходимося, то працюймо так, щоб при зустрічі ми могли один одному сміло глянути в очі й подати один одному руки".

Умів і визнавати свої помилки. ОУН із самого свого заснування намагалася підпорядкувати всі українські політичні сили. Й от уже 24 квітня 1930-го Коновалець пише одному із членів Проводу: "Ми пішли на крайній екстремізм, виповіли всім і вся війну, дійсно ґрунтовно себе від усіх відмежували і сьогодні починаємо переконуватися, що ми взяли дещо зависокий тон". А в листі від 2 травня того ж року іншому членові Проводу зізнається: "Я критику люблю, бо тільки при її допомозі можливо добачити, що зроблено правильно, а що - ні. Прошу тільки, критикуючи діяльність ОУН, більш прецизно (точно. - "Країна") формулюйте те, що критикуєте, як теж подавати, як на Вашу думку, повинно робитися".

Про Перший конгрес ОУН: "…Ми дали тільки загальну відбудову і від нас самих залежати буде, що ми на тому фундаменті вибудуємо. Чи величаву палату, яка буде до себе притягувати багато людей, чи гуцульську колибу, яка під подувом вітра завалиться".

Ми пішли на крайній екстремізм, виповіли всім і вся війну, дійсно ґрунтовно себе від усіх відмежували і сьогодні починаємо переконуватися, що ми взяли дещо зависокий тон

"Він ніколи не любив блищати чи перед будь-ким позувати, - стверджує Бойків. - Його вдачу позначала виняткова дійовість. Не можна було зауважити якоїсь патетики, сліпого молодечого пориву, фантазійності, словесного гурра-патріотизму. Коли в одній із розмов із Полковником інженер Микола Сціборський натякнув про це, він негайно зреагував:

- Маючи 28 років, я був командиром корпусу Січових Стрільців і заступником голови Директорії у Києві. То що нині може мені імпонувати? Наше завдання працювати й боротися за визволення України! Титули не цікавлять мене!"

Сціборський - заступник Коновальця в ОУН - у полеміці нерідко вживав слова типу "шулери", "зрадники", "нахаби". Полковник категорично виступав проти такого способу ведення дискусії з опонентами, називав це "вуличною лайкою". "Провідник, - писав в одному з листів у квітні 1930-го, - і в найгірших ситуаціях не сміє, з одного боку, тратити душевної рівноваги, а, з другого боку, мусить все передумати до найменших дрібниць, а, зокрема, приймати як можливо найбільш небезпечні ситуації".

У листі за 14 липня того ж року: "Не штука господарювати, коли мається всього по достатком, але штука з малого доходити до щораз більшого. Достаток деморалізує, а недостача заставляє людей засукати рукави, закусити зуби, щоб переробити усі труднощі. В нашій діяльності це повинно бути аксіомою. Бо нам треба бути приготованими на те, що можливо прийдеться працювати в ще більше несприятливих обставинах і ще з меншими засобами".

Маючи 28 років, я був командиром корпусу Січових Стрільців і заступником голови Директорії у Києві. То що нині може мені імпонувати?

"Прийшли Євген і Оля Коновальці, щоб відвідати мою хвору дружину і подякувати за її допомогу для них, - занотував у щоденнику 16 жовтня 1931-го український емігрантський діяч Євген Бачина-Бачинський, який також жив у Женеві. - Принесли квіти й гроші, які були для них витрачені. Скаржилися, що не мають засобів до життя. А у нас думають, що Коновальці мають тисячі. В дійсності вони живуть дуже скромно і ощадно".

А 29 квітня 1935-го Бачина-Бачинський записав: "Увечері прийшов полковник Коновалець. Розмовляв із ним поза північ. Оповідав про себе й родину. Полковник кинув курити:

- Ось уже тиждень, як не було в роті цигарки. Чи надовго?

Хвалив наші пампушки й сирну паску. Довго стояв в задумі перед двома образами, що їх намалювала моя дружина: копію відомої картини "Гуси на снігу" і, особливо, розлив річки Прип'ять із човном… Він жалкував, що й досі не посадив деревця на хуторі і, жартуючи, додав:

- Бодай яму викопав минулого літа. Може, це для мене.

Мені й жінці аж мороз пішов за шкірою. А Коновалець вів далі:

- Бо гонять мене вороги так, що не знаю, де й жити. Дослужився…"

У липні 1936-го швейцарська влада змусила полковника з родиною виїхати із країни. "Причини треба шукати в демарші або поляків, або червоних", - припускав полковник. Коновальці перебралися до Італії, осіли в Римі. Сина Юрка віддали до французького ліцею ім. Шатобріана, де навчалися діти дипломатів.

Сина Юрка віддали до французького ліцею імені Шатобріана, де навчалися діти дипломатів

Улітку 1935-го серед української громади у Фінляндії з'явився перебіжчик із СРСР. Видавав себе колишнім комсомольцем, за освітою - народний учитель. Начебто розчарувався в комунізмі і прагне пов'язати свою долю з національним рухом. Нібито представляє підпільну організацію в УРСР.

Насправді ж був радянським агентом Павлом Судоплатовим. Згодом він стане одним із керівників управлінь НКВС-НКДБ-МДБ. Затесався в українські емігрантські кола. Був відомий там як Павлусь, Валюх. Невдовзі із Судоплатовим познайомилися деякі члени Проводу ОУН. Потім - і сам Євген Коновалець. Пройнявся симпатією. Хоч дехто з оточення полковника й застерігав його від надмірного захоплення.

- Ви на цьому Павлі не пізналися і не оцінили його, як слід. Це ж прекрасний хлопець! Інтелігентний, і - характер! - казав Коновалець колишньому сотникові Української галицької армії Омелянові Сенику-Грибівському.

"Під час нашого перебування в Парижі Коновалець запросив мене відвідати разом із ним могилу Петлюри, - згадує Судоплатов у своїй книзі "Спецоперации. Лубянка и Кремль. 1930-1950 годы", що вийшла 1997-го. - Коновалець обожнював цю людину, називав його "нашим знаменом і самим любимим вождем".

Ми пройшли через весь цвинтар і зупинилися перед скромним надгробком на могилі Петлюри. Коновалець перехрестився - я вчинив за його прикладом. Якийсь час ми стояли мовчки, потім я витягнув із кишені носовичок і завернув в нього жменьку землі з могили.

- Що ти робиш?! - вигукнув Коновалець.

- Цю землю з могили Петлюри відвезу в Україну, - відповів я, - ми в його пам'ять посадимо дерево й будемо за ним доглядати.

Коновалець був у захваті. Він обійняв мене, поцілував і тепло похвалив за чудову ідею. У результаті наша дружба і його довіра до мене ще більше зміцніла".

Цю землю з могили Петлюри відвезу в Україну. Ми в його пам'ять посадимо дерево й будемо за ним доглядати

У листопаді 1937-го Судоплатов отримав наказ ліквідувати полковника. "Єжов в 11-й вечора знову привів мене в кабінет до Сталіна, - згадував агент. - Всього за 5 хвилин я розповів план оперативних дій проти ОУН.

- Наша ціль - обезглавити рух українського фашизму напередодні війни й примусити цих бандитів знищувати одне одного в боротьбі за владу, - сказав Сталін.

Тут же він звернувся до мене з питанням:

- А які смаки, слабкості й прив'язаності Коновальця? Спорбуйте їх використати.

- Коновалець дуже любить шоколадні цукерки, - відповів я, додавши, що куди ми з ним не їздили б, він завжди першим ділом купував розкішну коробку солодощів.

- Обдумайте це, - запропонував Сталін".

В оперативно-технічному відділі НКВС виготовили вибуховий пристрій. Зовні - коробка шоколадних цукерок, розписана в українському стилі. Вибух мав статися рівно за пів години після зміни положення коробки із вертикального в горизонтальний.

Які смаки, слабкості й прив'язаності Коновальця? Спробуйте їх використати

"Ми домовилися, що зустрінемось із Коновальцем у Роттердамі, в ресторані "Атланта", - продовжує Судоплатов. - Я увійшов до ресторану, підсів до нього, і після незначної розмови вручив йому подарунок, коробку шоколадних цукерок. Йдучи, поклав її на столик поряд із ним.

Пам'ятаю, як, вийшовши з ресторану, звернув направо на бокову вулицю, обабіч якої розташувалися численні магазини. У першому ж із них, де торгували чоловічим одягом, купив капелюх і світлий плащ. Виходячи з магазину, я почув звук, який нагадував хлопок шини, що лопнула. Люди навколо мене побігли до ресторану. Я поспішив на вокзал, сів на перший же потяг до Парижа, де мене мав зустріти чоловік. Передав йому свій пістолет і маленьку записку, зміст якої потрібно було відправити в Москву шифром. У ній ішлося: "Подарунок вручений. Посилка зараз в Парижі, а шина автомобіля, на якому я мандрував, лопнула, доки я ходив по магазинах".

Було 23 травня 1938 року. У лютому 1940-го в ОУН стався розкол фактично на дві організації з однією й тією ж назвою - радикальну Степана Бандери та помірковану Андрія Мельника.



"Українці мусять бути добрими учнями"

1891, 14 червня - Євген Коновалець народився в місті Зашків на Львівщині в родині учителів. Навчався в академічній гімназії у Львові. Був одним із найкращих учнів. Казав своїм товаришам-гімназистам: "Українці мусять бути добрими учнями, мусять засвоїти собі знання якнайкраще, якнайосновніше, якнайбільше, щоб надолужити те, що нам пограбувала неволя".

1909 - 1914 - навчається на правничому факультеті Львівського університету. Вступає до Національно-демократичної партії.

1914, 2 серпня – з початку Першої світової війни мобілізований до австрійської армії. Після короткої військової підготовки у званні кадета відбуває на фронт. У червні 1915-го під час боїв поблизу гори Маківка - нині Бережанський район на Тернопільщині - потрапив до російського полону. Перебував у таборі військовополонених неподалік Царицина, нині - Волгоград. Після Лютневої революції 1917-го в Росії разом з іншими галичанами приїздить до Києва. Стає одним з організаторів "Галицько-Буковинського куреня", а потім формації Січових стрільців. Вони зіграли важливу роль у придушенні більшовицького повстання в січні 1918-го в Києві.

1918, березень - очолює полк Січових стрільців. Під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського він зіграв вирішальну роль у захопленні Києва й зміцненні влади Директорії відновленої Української Народної Республіки. Коновалець був військовим комендантом Києва, забезпечував у місті порядок. Більшовицький діяч Станіслав Косіор стверджував, що наприкінці 1918-го - на початку 1919-го "Петлюра й Винниченко ніякої влади не мали, а вся влада перебувала в штабі Коновальця". В Армії УНР він дослужився до полковника. Саме за цим званням згодом його називали в середовищі українських націоналістів.

1919, листопад - Євгена Коновальця інтернували поляки. Перебував у таборі в Луцьку. Після звільнення за дорученням Симона Петлюри виїхав за кордон для створення нової формації з українських вояків, інтернованих в Чехословаччині та Польщі.

1921 - очолив нелегальну Українську військову організацію, ядро якої становили старшини, офіцери Січових стрільців та Української галицької армії. Мета - продовжувати збройну боротьбу за державність України.

1922 - одружився з Ольгою Федак - донькою адвоката зі Львова. "Молода, дуже гарна пані, брюнетка, чисто іспанський тип", - описував її один із його соратників. 1 січня 1924-го - подружжя тоді жило в Берліні - у Коновальців народився син Юрко.

1929, 28 січня - 3 лютого - у Відні під час I великого збору Організації українських націоналістів обраний головою її Проводу. Перший пункт ухваленого того року "Декалогу українського націоналіста" проголошував: "Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї".

1938, 23 травня - убитий радянським агентом у нідерландському місті Роттердам. Похований на місцевому кладовищі Кросвейк.

За Україну, за її волю!

Із Гітлером ми не братались —
Народу гризла нас печаль!
Німоту кляту ми карали! —
За нас говорить слава й сталь!
Марко Боєслав (Михайло Дяченко), поет УПА.

Вдумайтеся, шановний читачу, ось у ці цифри, які наводять іноземні джерела: Україна під час другої світової війни втратила 8 мільйонів своїх громадян (5,5 мільйона цивільних і 2,5 мільйона військових). Це становить 19,1 процента всього її населення. Для порівняння: втрати Росії становлять від 3 до 4 мільйонів солдатів на фронтах, загальне число російських втрат було 5—6 мільйонів.
І, як не дивно, навіть Німеччина, яка розв'язала другу світову війну і зазнала нищівного розгрому, і та понесла втрати набагато менші порівняно з Україною: у цій війні загинуло 6,5 мільйона німців (9,1 процента від усього населення Німеччини, 4,5 млн. військових і 2 млн. цивільних).
Як бачимо, Україна порівняно (якщо такі порівняння можна робити!) понесла у минулій війні найстрашніші втрати. Так що Перемога дісталася їй дуже і дуже нелегко, надто дорогою ціною. І, здавалось би, зараз, коли Україна і інші країни світу відзначають 50-річчя перемоги над гітлеризмом, пора було б українському суспільству консолідуватися, щоб гідно вшанувати світлу пам'ять наших земляків, віддати шану нашим дідам, батькам, сестрам, братам, які стали жертвами жорстокої боротьби двох людиноненависницьких систем — комуністичної та фашистської.
І що ж ми бачимо нині? Приймаються постанови, ухвали, якими зобов'язується вшановувати пам'ять наших земляків, які загинули, перебуваючи в рядах Червоної Армії і в радянських партизанських формуваннях, вшановувати тих воїнів, які гнали фашистських загарбників з української землі. Що ж, на нашу думку, так і повинно бути. Адже ці люди свято виконували свій воїнський обов'язок, вони захищали нашу Батьківщину і у випадку потреби, не вагаючись, готові були віддати — і віддавали! — найдорогоцінніше — своє життя в боротьбі з фашизмом.
Але чомусь у цих документах якось, скажемо, нечітко, невиразно говориться про вшанування тих, хто громив гітлерівців не під червоними прапорами, а під українським національним, зараз державним, синьо - жовтим, тих, хто мав на своїх головних уборах той же тризуб, який зараз прикрашає фуражки і пілотки воїнів Армії Незалежної України.
Так, мова йде про вояків Української Повстанської Армії. Адже і вони внесли свій вагомий вклад у розгром фашистської Німеччини. Прекрасно розуміємо, що далеко не всі читачі сприймуть це твердження. Адже десятки років, а точніше більше ніж півстоліття у наші голови більшовицькі пропагандисти вбивали тезу, що вояки УПА не брали участі у боротьбі з фашистами. Згадаймо, що зовсім недавно писали компартійні автори про упівців як про «сокирників», «п'яниць», як про «українських бандитів».
А бере початок така характеристика справжніх борців за Незалежну Україну з того часу, коли через лінію фронту у Москву докотилися звістки про українських повстанців, про те, що вони воюють за Україну. Ці відомості передавали у «центр» радянські партизани та підпільники, які в Західній Україні починали свою діяльність, а точніше починали вступати у збройні сутички з першими загонами «Поліської Січі», які виникли на території Полісся, з першими загонами Української Повстанської Армії, які починали формуватися на Костопільщині ще на початку 1942 року.
Московське та й київське більшовицьке керівництво не сприймало високих цілей, за які боролися українські патріоти — вони ж боролися за Незалежну Україну, а, значить, за її відокремлення від СРСР. А це, зрозуміло, означало його розвал.
І керівники УРСР періоду війни — тодішні голова Президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха, голова Ради народних комісарів УРСР О. Корнієць, секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов добре знали про боротьбу УПА проти гітлерівських загарбників, проте свідомо говорили людям неправду. Так, у листівках під назвою «До населення тимчасово окупованих районів України» (12.01.1944 р.) вони лукаво запитували: «Чи вбили (націоналісти — Т. Б.): хоч одного німця, чи пустили в укіс хоч один німецький ешелон?»
Цю брехню підхопили партійні «ідеологи», «історики», вірніше, фальсифікатори історії, які дійшли вже були навіть до того, що силкувалися довести, що УПА створили... німці.
Навіть волиняк академік Дмитро Мануїльський, будучи на посту заступника голови Ради міністрів УРСР, у своїх промовах говорив про «українсько-німецьких націоналістів». Промовиста у цьому питанні його «праця», назва якої говорить сама про себе: «Українсько-німецькі націоналісти на службі у фашистської Німеччини» (1946 р.)
А «Радянська енциклопедія історії України» (т. 4, стор. 359) пішла ще далі, підкреслюючи, що «співробітництво з фашизмом показало всю глибину політичного і морального падіння українського буржуазного націоналізму, який, за влучним висловом Д. 3. Мануїльського, «ніколи не був національним, бо він завжди обслуговував інтереси чужоземних, пануючих класів. Він ніколи не був самостійним, бо він ніколи не орієнтувався на сили власного народу, а на чужинців. Перемога радянського народу у Великій Вітчизняній війні, розгром фашизму завдали нищівного удару по маячних планах українського буржуазного націоналізму».
Ось такий категоричний висновок зробили вельмишановні «об'єктивні київські вчені».
У зв'язку, з цим давайте, шановний читачу, розберемося у питанні, чи воювали вояки УПА проти фашистів, чи були .на їх службі? І зробимо це на фактах, які мають стосунок до нашої області. А допоможуть нам у цьому матеріали періодики часів другої світової війни.

Ось часопис Української Народно-Революційної Армії під командуванням отамана Тараса Боровця-Бульби «За оборону України» від 10 серпня 1943 року. Тут привертають до себе увагу ось ці рядки: «Бий гада! (підбірка матеріалів). Ідуть німецькі вантажні машини. Перша, друга, третя, четверта. Наша чота (взвод — Г. Б.) лежить на теплій нагрітій липневим сонцем землі. Машини рівняються з нами, падає гостра команда хорунжого Кречета: «Вогонь!». Рвуться міни. Падає кілька сальв і кулеметних серій. Дві машини горять, одна лежить розбита. Обеззброюємо ранених, забираєм забитим зброю. Завдання виконане. Німців ударили ще раз по транспорту. Хлопці здобули новенькі маузери і машинні пістолі. Козак Буря».

А ось ще одна газета — «За самостійну Україну — бойовий орган ОУН. 24.10.1943 р.: «Починаючи з березня 1943 р. села розправились з сотнями ляндвіртів, зондерфюрерів та інших п'явок народу.
Фашисти у відповідь посилили репресії: спалили 11 сіл лише в одному Деражненському районі, багато інших сіл.»

З повстанських боїв.
Біля Копитова (Корецький район) в чотирьохгодинному бою з німецькими жандармами повстанці здобули 60 крісів, кілька кулеметів, амуніцію та вояцький виряд. 25 німців убито, 14 попало в полон, багато ранено.
На соші Рівне - Клевань один рій (частина взводу — Г. Б.) повстанців розбив 2 німецьких авта, що їхали на грабіжницьку акцію. Тут згинуло 38 гітлерівців.
У бою з німецькими гестапівцями, що приїхали грабити Білівські хутори на Клеванщині повстанці розбили бандитів, здобувши 2 скоростріли (МГ), 1 емпі, скрині амуніції.
У листопаді ц. р. відділи УПА зайняли районове місто Мізоч на Острожчині й тримали його цілу добу. Знищено багато німців. Здобуто 150 крісів, У бою героїчно бився по боці українських повстанців відділ азербайджанців».
«Бій на шляху Рафалівка - Володимирець. Із загону ім. Коновальця вислано 8 жовтня м. р. (1943 р. — Г. Б.) відділ у силі одної чоти на засідку при шляху Рафалівка — Володимирець, який часто проїжджали німці... В загальному нім-ців нараховувалося до 200 чоловік. У розвідку поїхала німецька кіннота, а як бічний розшук їхав середньої величини танк.
В той самий час наспіла на допомогу повстанцям друга чота, яка зайшла німців ззаду. Німці, побачивши себе окруженими, почали в переполосі тікати, не зводячи навіть бою... Повстанці прогнавши ворога, рішили забрати танк (з якого втекли танкісти — Г. Б.). Знайшовся шофер-танкіст і танк пущено в рух».
(Підпільна газета «Вісті Української Інформаційної служби», 1944 р., 1 квітня).

А ось рядки з доволі таки об'ємної листівки, виданої у жовтні 1943 року Головним командуванням Української Повстанської Армії:
«...Кремлівські імперіалісти такі самі вороги народу, як і берлінські.
НКВД — не краще гестапо.
Ні, ми не забули ще голоду в 1933 році, ні Біломорського каналу, ні масових репресій в 1937 році.
Бачачи загрозу свому життю кремлівські «вожді» кличуть вас сьогодні захищати їх перед німцями. А хто ж, спитайте їх, у 1939 році заключив розбійницьку спілку з тими ж самими німцями? Хто ділився з ними Польщею і Балтійськими державами? Хто забезпечив німецьку армію хлібом і пальним матеріалом? Смерть Гітлерові й Сталінові! Геть берлінським і московським імперіям! Геть гітлерівську «нову Європу» і більшовицький СРСР!»

«З хроніки подій на українських землях» (рік 1943, збірка № 1)

«18 липня одна вишукальна група української самооборони звела на шляху Вілька — Яполоть в Степанському районі бій з німецькою жандармерією. Ворог втратив 19 чоловік убитими. Були ранені. Здобуто 3 кулемети, 6 маш. пістолів, далі — звичайні пістолі, рушниці, гранати, багато амуніції та бензину».
«В Млинівському районі мав місце бій німців з відділом самооборони, в рядах якої боролись також грузини, узбеки та росіяни. В бою впало 60 німців».
«В боях проти німецьких окупантів відділи УПА зайняли в місяцях березень — квітень 1943 р. містечка: Володимирець, Степань, Висоцьке, Дубровиця, Людвипіль (Соснове — Г. Б.), Деражне, Олика, Цумань, Горохів і ін. Німецькі залоги скрізь розбито й розігнано».

Крім вище згаданих акцій УПА проводила проти гітлерівців і широкомасштабні операції, захищалась від наступу ворогів. Одна з таких операцій спрямовувалася проти каральної операції німецьких загарбників під командуванням гітлерівського генерала поліції Фон дем Баха (Еріха Залевського, поляка за походженням, українофоба і нациста за переконанням) - на Рівненщині (червень - вересень 1943 року), до участі в якій гітлерівці залучили 2 бронепоїзди, 50 танків і бронемашин, 27 літаків, 10 моторизованих батальйонів з важкою зброєю й артилерією і приблизно з 10 тисячами німецьких і польських поліцаїв і жандармів, угорців та «батальйонників».
В ході цієї операції гітлерівці провели проти УПА (плануючи її остаточно знищити) цілий ряд боїв (не рахуючи дрібних сутичок) — у липні - 35, серпні - 24, у вересні - 15. Проте УПА у цих боях не лише вистояла, але й нанесла ворогам відчутних ударів. Адже в ході цієї операції було знищено 3000 фашистів та їх посіпак. Проте в ході цих запеклих боїв УПА втратила 1237 старшин та стрільців убитими та пораненими. Гітлерівці ж за цей час знищили понад 5000 осіб з числа цивільного населення.
Серед полеглих у боях з гітлерівцями були Івахів Василь (Сонар, Сом), військовий референт краєвого проводу ОУН на Північно-Західній українській землі, поручник, до речі, герой однієї з популярних на Рівненщині пісень УПА; у цей же день загинули ще 9 вояків, і серед них поручник Юліан Ковальський, чотар Семен Снятецький (Сойко). .
1 серпня 1943 року в Бугрині Гощанського району загинув замордований гітлерівцями Іван Луцюк (Рудящий), виховник і політичний керівник однієї з груп УПА.
Убою з фашистами загинув 11 березня 1943 року військовий референт краєвого Проводу ОУН на Північно-Західних землях, командир одного з перших загонів УПА на Рівненщині, та й на Волині взагалі, син православного священика з Острожця Млинівського району Сергій Качинський. Віддали своє життя, захищаючи від фашистів жителів села Малин Млинівського району, 16 — 18-річні юнаки УПА Костянтин Приступа, Іван Дорецький, Петро Гулай, Дмитро Базилюк, Іван Сібігатель, Анастасій Абрамчук, Анатолій Чернюк, Панас Воєвода, Антон Рудишко. На роздоріжжі між селами Мильче та Будераж Дубенського району біля хутора Ріжок похований випускник лісового відділу рільничої школи Крем'янецького ліцею Генадій Литвин (Литвинович), полеглий у бою з німцями. Загинув, розстріляний фашистами у 1943 році, Олександр Бусел, —один з активних організаторів ОУН, житель Клеваня.
У багатьох селах та містах області сплять вічним сном герої УПА, які загинули в боях з гітлерівцями за вільну Україну, зокрема, у Бережниці Дубровицького району, у Березному та у багатьох інших. На їх могилах нарешті споруджено та освячено пам'ятники - хрести.
Отже, як бачимо, громили таки вояки УПА фашистів, вели з ними бої, не були вони на службі в окупантів, як твердили, та й, що гріха таїти, твердять до цього часу деякі закомплексовані більшовицькою пропагандою люди.
А скільки їх, переважно юнаків та дівчат, у цих боях були пораненими, контуженими! Скількох колишніх вояків УПА, які перенесли роки боротьби з фашистами, потім .було заслано енкаведистами в концтабори Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу, закатовано в тюрмах? Тим часом вони, патріоти, боролися за розгром фашизму, а, отже, за Перемогу, 50-річчя якої відзначається нині.
І звідси висновок: вшановуючи гідну пам'ять тих наших людей, хто громив фашистів у рядах Червоної Армії та в радянських партизанських формуваннях, ми повинні на такому ж рівні вшановувати і тих, хто боровся за Перемогу в інших формуваннях, насамперед у формуваннях Української Повстанської Армії.

За Україну, за її волю!

Із Гітлером ми не братались —
Народу гризла нас печаль!
Німоту кляту ми карали! —
За нас говорить слава й сталь!
Марко Боєслав (Михайло Дяченко), поет УПА.

Вдумайтеся, шановний читачу, ось у ці цифри, які наводять іноземні джерела: Україна під час другої світової війни втратила 8 мільйонів своїх громадян (5,5 мільйона цивільних і 2,5 мільйона військових). Це становить 19,1 процента всього її населення. Для порівняння: втрати Росії становлять від 3 до 4 мільйонів солдатів на фронтах, загальне число російських втрат було 5—6 мільйонів.
І, як не дивно, навіть Німеччина, яка розв'язала другу світову війну і зазнала нищівного розгрому, і та понесла втрати набагато менші порівняно з Україною: у цій війні загинуло 6,5 мільйона німців (9,1 процента від усього населення Німеччини, 4,5 млн. військових і 2 млн. цивільних).
Як бачимо, Україна порівняно (якщо такі порівняння можна робити!) понесла у минулій війні найстрашніші втрати. Так що Перемога дісталася їй дуже і дуже нелегко, надто дорогою ціною. І, здавалось би, зараз, коли Україна і інші країни світу відзначають 50-річчя перемоги над гітлеризмом, пора було б українському суспільству консолідуватися, щоб гідно вшанувати світлу пам'ять наших земляків, віддати шану нашим дідам, батькам, сестрам, братам, які стали жертвами жорстокої боротьби двох людиноненависницьких систем — комуністичної та фашистської.
І що ж ми бачимо нині? Приймаються постанови, ухвали, якими зобов'язується вшановувати пам'ять наших земляків, які загинули, перебуваючи в рядах Червоної Армії і в радянських партизанських формуваннях, вшановувати тих воїнів, які гнали фашистських загарбників з української землі. Що ж, на нашу думку, так і повинно бути. Адже ці люди свято виконували свій воїнський обов'язок, вони захищали нашу Батьківщину і у випадку потреби, не вагаючись, готові були віддати — і віддавали! — найдорогоцінніше — своє життя в боротьбі з фашизмом.
Але чомусь у цих документах якось, скажемо, нечітко, невиразно говориться про вшанування тих, хто громив гітлерівців не під червоними прапорами, а під українським національним, зараз державним, синьо - жовтим, тих, хто мав на своїх головних уборах той же тризуб, який зараз прикрашає фуражки і пілотки воїнів Армії Незалежної України.
Так, мова йде про вояків Української Повстанської Армії. Адже і вони внесли свій вагомий вклад у розгром фашистської Німеччини. Прекрасно розуміємо, що далеко не всі читачі сприймуть це твердження. Адже десятки років, а точніше більше ніж півстоліття у наші голови більшовицькі пропагандисти вбивали тезу, що вояки УПА не брали участі у боротьбі з фашистами. Згадаймо, що зовсім недавно писали компартійні автори про упівців як про «сокирників», «п'яниць», як про «українських бандитів».
А бере початок така характеристика справжніх борців за Незалежну Україну з того часу, коли через лінію фронту у Москву докотилися звістки про українських повстанців, про те, що вони воюють за Україну. Ці відомості передавали у «центр» радянські партизани та підпільники, які в Західній Україні починали свою діяльність, а точніше починали вступати у збройні сутички з першими загонами «Поліської Січі», які виникли на території Полісся, з першими загонами Української Повстанської Армії, які починали формуватися на Костопільщині ще на початку 1942 року.
Московське та й київське більшовицьке керівництво не сприймало високих цілей, за які боролися українські патріоти — вони ж боролися за Незалежну Україну, а, значить, за її відокремлення від СРСР. А це, зрозуміло, означало його розвал.
І керівники УРСР періоду війни — тодішні голова Президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха, голова Ради народних комісарів УРСР О. Корнієць, секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов добре знали про боротьбу УПА проти гітлерівських загарбників, проте свідомо говорили людям неправду. Так, у листівках під назвою «До населення тимчасово окупованих районів України» (12.01.1944 р.) вони лукаво запитували: «Чи вбили (націоналісти — Т. Б.): хоч одного німця, чи пустили в укіс хоч один німецький ешелон?»
Цю брехню підхопили партійні «ідеологи», «історики», вірніше, фальсифікатори історії, які дійшли вже були навіть до того, що силкувалися довести, що УПА створили... німці.
Навіть волиняк академік Дмитро Мануїльський, будучи на посту заступника голови Ради міністрів УРСР, у своїх промовах говорив про «українсько-німецьких націоналістів». Промовиста у цьому питанні його «праця», назва якої говорить сама про себе: «Українсько-німецькі націоналісти на службі у фашистської Німеччини» (1946 р.)
А «Радянська енциклопедія історії України» (т. 4, стор. 359) пішла ще далі, підкреслюючи, що «співробітництво з фашизмом показало всю глибину політичного і морального падіння українського буржуазного націоналізму, який, за влучним висловом Д. 3. Мануїльського, «ніколи не був національним, бо він завжди обслуговував інтереси чужоземних, пануючих класів. Він ніколи не був самостійним, бо він ніколи не орієнтувався на сили власного народу, а на чужинців. Перемога радянського народу у Великій Вітчизняній війні, розгром фашизму завдали нищівного удару по маячних планах українського буржуазного націоналізму».
Ось такий категоричний висновок зробили вельмишановні «об'єктивні київські вчені».
У зв'язку, з цим давайте, шановний читачу, розберемося у питанні, чи воювали вояки УПА проти фашистів, чи були .на їх службі? І зробимо це на фактах, які мають стосунок до нашої області. А допоможуть нам у цьому матеріали періодики часів другої світової війни.

Ось часопис Української Народно-Революційної Армії під командуванням отамана Тараса Боровця-Бульби «За оборону України» від 10 серпня 1943 року. Тут привертають до себе увагу ось ці рядки: «Бий гада! (підбірка матеріалів). Ідуть німецькі вантажні машини. Перша, друга, третя, четверта. Наша чота (взвод — Г. Б.) лежить на теплій нагрітій липневим сонцем землі. Машини рівняються з нами, падає гостра команда хорунжого Кречета: «Вогонь!». Рвуться міни. Падає кілька сальв і кулеметних серій. Дві машини горять, одна лежить розбита. Обеззброюємо ранених, забираєм забитим зброю. Завдання виконане. Німців ударили ще раз по транспорту. Хлопці здобули новенькі маузери і машинні пістолі. Козак Буря».

А ось ще одна газета — «За самостійну Україну — бойовий орган ОУН. 24.10.1943 р.: «Починаючи з березня 1943 р. села розправились з сотнями ляндвіртів, зондерфюрерів та інших п'явок народу.
Фашисти у відповідь посилили репресії: спалили 11 сіл лише в одному Деражненському районі, багато інших сіл.»

З повстанських боїв.
Біля Копитова (Корецький район) в чотирьохгодинному бою з німецькими жандармами повстанці здобули 60 крісів, кілька кулеметів, амуніцію та вояцький виряд. 25 німців убито, 14 попало в полон, багато ранено.
На соші Рівне - Клевань один рій (частина взводу — Г. Б.) повстанців розбив 2 німецьких авта, що їхали на грабіжницьку акцію. Тут згинуло 38 гітлерівців.
У бою з німецькими гестапівцями, що приїхали грабити Білівські хутори на Клеванщині повстанці розбили бандитів, здобувши 2 скоростріли (МГ), 1 емпі, скрині амуніції.
У листопаді ц. р. відділи УПА зайняли районове місто Мізоч на Острожчині й тримали його цілу добу. Знищено багато німців. Здобуто 150 крісів, У бою героїчно бився по боці українських повстанців відділ азербайджанців».
«Бій на шляху Рафалівка - Володимирець. Із загону ім. Коновальця вислано 8 жовтня м. р. (1943 р. — Г. Б.) відділ у силі одної чоти на засідку при шляху Рафалівка — Володимирець, який часто проїжджали німці... В загальному нім-ців нараховувалося до 200 чоловік. У розвідку поїхала німецька кіннота, а як бічний розшук їхав середньої величини танк.
В той самий час наспіла на допомогу повстанцям друга чота, яка зайшла німців ззаду. Німці, побачивши себе окруженими, почали в переполосі тікати, не зводячи навіть бою... Повстанці прогнавши ворога, рішили забрати танк (з якого втекли танкісти — Г. Б.). Знайшовся шофер-танкіст і танк пущено в рух».
(Підпільна газета «Вісті Української Інформаційної служби», 1944 р., 1 квітня).

А ось рядки з доволі таки об'ємної листівки, виданої у жовтні 1943 року Головним командуванням Української Повстанської Армії:
«...Кремлівські імперіалісти такі самі вороги народу, як і берлінські.
НКВД — не краще гестапо.
Ні, ми не забули ще голоду в 1933 році, ні Біломорського каналу, ні масових репресій в 1937 році.
Бачачи загрозу свому життю кремлівські «вожді» кличуть вас сьогодні захищати їх перед німцями. А хто ж, спитайте їх, у 1939 році заключив розбійницьку спілку з тими ж самими німцями? Хто ділився з ними Польщею і Балтійськими державами? Хто забезпечив німецьку армію хлібом і пальним матеріалом? Смерть Гітлерові й Сталінові! Геть берлінським і московським імперіям! Геть гітлерівську «нову Європу» і більшовицький СРСР!»

«З хроніки подій на українських землях» (рік 1943, збірка № 1)

«18 липня одна вишукальна група української самооборони звела на шляху Вілька — Яполоть в Степанському районі бій з німецькою жандармерією. Ворог втратив 19 чоловік убитими. Були ранені. Здобуто 3 кулемети, 6 маш. пістолів, далі — звичайні пістолі, рушниці, гранати, багато амуніції та бензину».
«В Млинівському районі мав місце бій німців з відділом самооборони, в рядах якої боролись також грузини, узбеки та росіяни. В бою впало 60 німців».
«В боях проти німецьких окупантів відділи УПА зайняли в місяцях березень — квітень 1943 р. містечка: Володимирець, Степань, Висоцьке, Дубровиця, Людвипіль (Соснове — Г. Б.), Деражне, Олика, Цумань, Горохів і ін. Німецькі залоги скрізь розбито й розігнано».

Крім вище згаданих акцій УПА проводила проти гітлерівців і широкомасштабні операції, захищалась від наступу ворогів. Одна з таких операцій спрямовувалася проти каральної операції німецьких загарбників під командуванням гітлерівського генерала поліції Фон дем Баха (Еріха Залевського, поляка за походженням, українофоба і нациста за переконанням) - на Рівненщині (червень - вересень 1943 року), до участі в якій гітлерівці залучили 2 бронепоїзди, 50 танків і бронемашин, 27 літаків, 10 моторизованих батальйонів з важкою зброєю й артилерією і приблизно з 10 тисячами німецьких і польських поліцаїв і жандармів, угорців та «батальйонників».
В ході цієї операції гітлерівці провели проти УПА (плануючи її остаточно знищити) цілий ряд боїв (не рахуючи дрібних сутичок) — у липні - 35, серпні - 24, у вересні - 15. Проте УПА у цих боях не лише вистояла, але й нанесла ворогам відчутних ударів. Адже в ході цієї операції було знищено 3000 фашистів та їх посіпак. Проте в ході цих запеклих боїв УПА втратила 1237 старшин та стрільців убитими та пораненими. Гітлерівці ж за цей час знищили понад 5000 осіб з числа цивільного населення.
Серед полеглих у боях з гітлерівцями були Івахів Василь (Сонар, Сом), військовий референт краєвого проводу ОУН на Північно-Західній українській землі, поручник, до речі, герой однієї з популярних на Рівненщині пісень УПА; у цей же день загинули ще 9 вояків, і серед них поручник Юліан Ковальський, чотар Семен Снятецький (Сойко). .
1 серпня 1943 року в Бугрині Гощанського району загинув замордований гітлерівцями Іван Луцюк (Рудящий), виховник і політичний керівник однієї з груп УПА.
Убою з фашистами загинув 11 березня 1943 року військовий референт краєвого Проводу ОУН на Північно-Західних землях, командир одного з перших загонів УПА на Рівненщині, та й на Волині взагалі, син православного священика з Острожця Млинівського району Сергій Качинський. Віддали своє життя, захищаючи від фашистів жителів села Малин Млинівського району, 16 — 18-річні юнаки УПА Костянтин Приступа, Іван Дорецький, Петро Гулай, Дмитро Базилюк, Іван Сібігатель, Анастасій Абрамчук, Анатолій Чернюк, Панас Воєвода, Антон Рудишко. На роздоріжжі між селами Мильче та Будераж Дубенського району біля хутора Ріжок похований випускник лісового відділу рільничої школи Крем'янецького ліцею Генадій Литвин (Литвинович), полеглий у бою з німцями. Загинув, розстріляний фашистами у 1943 році, Олександр Бусел, —один з активних організаторів ОУН, житель Клеваня.
У багатьох селах та містах області сплять вічним сном герої УПА, які загинули в боях з гітлерівцями за вільну Україну, зокрема, у Бережниці Дубровицького району, у Березному та у багатьох інших. На їх могилах нарешті споруджено та освячено пам'ятники - хрести.
Отже, як бачимо, громили таки вояки УПА фашистів, вели з ними бої, не були вони на службі в окупантів, як твердили, та й, що гріха таїти, твердять до цього часу деякі закомплексовані більшовицькою пропагандою люди.
А скільки їх, переважно юнаків та дівчат, у цих боях були пораненими, контуженими! Скількох колишніх вояків УПА, які перенесли роки боротьби з фашистами, потім .було заслано енкаведистами в концтабори Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу, закатовано в тюрмах? Тим часом вони, патріоти, боролися за розгром фашизму, а, отже, за Перемогу, 50-річчя якої відзначається нині.
І звідси висновок: вшановуючи гідну пам'ять тих наших людей, хто громив фашистів у рядах Червоної Армії та в радянських партизанських формуваннях, ми повинні на такому ж рівні вшановувати і тих, хто боровся за Перемогу в інших формуваннях, насамперед у формуваннях Української Повстанської Армії.

Мій дідусь оберст-лейтенант 36-го полку піхоти ландверу(переглядав документи і знайшов фото довго шукав в інтернеті і знайшов)
http://www.onlinedisk.ru/cache/62581...1bd399dd039d31
Цісарсько-королівський ландвер (Kaiserlich Königliche Landwehr, k.k. Landwehr) – територіальна складова сухопутних військ австро-угорської армії, складалася з регулярних підрозділів та підпорядковувалася австрійському чи угорському міністерству оборони. 36-й полк піхоти ландверу «Коломия» (36. Landwehrinfanterieregiment Kolomea або 36 Landwehr Infanterie-Regimenter Kolomea) сформовано у жовтні 1898 р. з 4-го батальйону 20-го Галицького полку піхоти ландверу (Станіславів), 4-го батальйону 22-го Галицького полку піхоти ландверу (Чернівці) та новосформованих батальйонів.

Колір полка – трав’янистий (grasgrün), використовували срібні гудзики з цифрами «36». Штаб й усі батальйони дислокувалися в Коломиї, у казармах на вул. Боньковського (зараз – Моцарта). Станом на липень 1914 р. національний склад полку: 70% - українці, 21% - поляки. Райони рекрутації до 36-го: Коломия, Станіславів, Чортків.

36-й ппл входив до складу 86-ї бригади (86. Landwehr Infanteriebrigade, штаб – Чернівці) 43-ї піхотної дивізії (43. Landwehr Infanterie Truppendivision, штаб – Львів). Теоретично, полк знаходився на території ХІ армійського корпусу (штаб – Львів), який охоплював Східну Галичину та Буковину. Але станом на початок ПСВ 43-я дивізія належала до ІІІ АК (штаб – Грац), що входив до 2-ї австрійської армії.

Сайт про музей Козацькі могили стартує через кілька днів. Зараз він перебуває в розробці
.http://berestechko.org/

Чорні запорожці.
http://www.onlinedisk.ru/cache/f6fec...0c69184ce7f27d
Чорні Запорожці або чорношличники (повна назва — кінний дивізіон (згодом полк) Чорних запорожців) — військова формація армії УНР, що існувала в 1918—1920 роках.
Дивізіон було розгорнуто з кінної сотні 2-го Запорізького полку Запорізької дивізії наприкінці 1918 року. У грудні 1918 — квітні 1919 брав участь у ІІ-й українсько-більшовицькій війні, після якої восени 1919 року опинився з іншими військами УНР у «трикутнику смерті» (Любар-Шепетівка-Миропіль). Восени 1919 — навесні 1920 полк узяв участь у І Зимовому поході Дієвої армії УНР, де відзначився як чи не єдиний боєздатний і відносно уніформований підрозділ. Приклади бойової відваги та винахідливості цей полк показав у боях під Сидоровом та за Вознесенськ. Після повороту з походу полк увійшов до складу Окремої кінної дивізії. Наприкінці літа 1920 полк увійшов до складу 1-ої Запорозької дивізії.

У листопаді 1920 року полк разом з іншими підрозділами Дієвої армії УНР перейшов річку Збруч і його було інтерновано в таборах на території Польщі.
Перша згадка про те, що чорні шлики та чорні черкески використала кінна сотня 2-го Запорозького полку, датовано 29 квітня 1918 р., коли у Полтаві було проведено парад на честь того, що місто взяли українські війська[1].

Відомий однострій, за яким були відомі чорні запорожці, було пошито у Кременчуці наприкінці січня 1919 р. У своїх мемуарах командир підрозділу Петро Дяченко згадує, що сукно для пошиву було здобуто у боях з махновцями у Донецькому басейні.

Однострій складали чорні шапки (каракулеві у старшин, смушкові у козаків) з чорними ж шликами, чорні жупани, чорні штани, світло-сірі черкески, чорні чоботи.

Окремого шику образові чорних запорожців надавало те, що всі бійці полку носили стару козацьку зачіску — «оселедець» (довге пасмо волосся на виголеній голові).
Костянтин Гломозда[2] описує знамено чорних запорожців як чорний значок зі скошеним краєм із зображенням на лицьовому боці тризуба з написом «1-й кінний полк Чорних Запорожців». Зворотня сторона знамена містила зображення черепа з кістьми й написом «Україна або смерть». Але ані історіограф полку Борис Монкевич, ані командир полку Петро Дяченко у своїх мемуарах не згадують зображення знамена.

Цікаво відзначити, що схоже знамено мали українські повстанці Холодного Яру в 1921—1923 роках.

Козак Мамай
http://www.onlinedisk.ru/cache/98793...2449f77659b83e
Козак Мамай (козак-мамай, козак-бродяга) — ідеалізований образ козака і українців загалом в Україні. Захисник українського народу, степовик, мандрівник, воїн, мудрець, казкар і характерник в одній особі. Його образи можна зустріти майже в кожній хаті поряд з іконами. З іменем (назвою) тісно пов'язаний стародавній термін «мамаювати» (мандрувати, козакувати, вести козачий спосіб життя), «ходити на мамая» (іти навмання, куди очі дивляться).
Оповіді про козака Мамая можна зустріти серед народних легенд, переказів, примовок. Та чи не найкраще його образ відтворений у народному живописі: в оксамитному жупані, сап'янових чоботях та синіх шароварах; кругла поголена голова з хвацько закрученим за вухо «оселедцем», довгі вуса, чорні брови, карі очі, тонкий ніс, рум'яні щоки — перед вами портрет красеня-молодця, яким він склався в народній уяві.

Козака Мамая на таких картинах завжди малювали з кобзою, що є символом співучої душі народу. Кінь на картині символізував народну волю, дуб — його могутність. Часто на малюнках ми бачимо зображення списа з прапорцем, козацького штофа і чарки. Це були речі, пов'язані зі смертю козака — спис ставили на місці поховання, штоф і чарку клали в могилу — вони нагадували про скороминущість життя та козацьку долю, в якій загроза смерті в бою була повсякденною реальністю.

Такі картини малювали на полотні, на стінах будівель, віконцях, кахлях, скринях, посуді, вуликах і навіть на дверях яскравими, соковитими фарбами часто з написом: «Я козак Мамай, мене не займай». Це свідчило про доброту, незалежність та веселу вдачу хазяїв господи. Згадані малюнки, що дійшли до нашого часу, не тільки вдало прикрашали домівку, а й розповідали про смаки та світогляд хазяїв.

За народними переказами козак Мамай був православним, мав дар зцілювати хворих і ходити по воді, що давало право простим людям шанувати його як святого і вішати у хаті його образ поряд з образами інших святих.

Приватне життя козацької старшини XVIII ст.
http://www.onlinedisk.ru/cache/42823...9a167139409074
Назва : Приватне життя козацької старшини XVIII ст. (на матеріалах епістолярної спадщини)
Автор : Дзюба О. М.
Видавництво : К.: Інститут історії України
Рік видання : 2012
ISBN : 978-966-02-6189-1
Сторінок : 347
Формат : PDF
Розмір файлу : 44,6 MB
Мова : Українська
закачати книгу можна тут: http://turbobit.net/jktygrv8lghf.html

Оста́п Мики́тович Вереса́й (* 1803, Калюжинці — † 1890, Сокиринці) — кобзар, виконавець народних дум, історичних, побутових, жартівливих та сатиричних пісень.
http://www.onlinedisk.ru/cache/25963...e316d241218a04
Остап Вересай (по вуличному — Радчишин) народився 1803 року в селі Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Срібнянського району Чернігівської області) в сім'ї кріпака. Батько його, Микита Григорович Вересай, був незрячим і заробляв на прожиття грою на скрипці. У чотирирічному віці Остап втратив зір. Змалку захопився музикою та співом під впливом батька та кобзарів, що часто зупинялися в їхній домівці. Хлопчиком переймав мистецтво співу та гри на кобзі у кобзаря Юхима Андріяшівського, з яким познайомився на ярмарку в Ромнах і був у нього поводирем. Після смерті Андріяшівського Остап деякий час навчався в кобзаря Семена Кошового з села Голінка, після нього — у лірника Ничипора Коляди, далі повернувся в Калюжинці й продовжив навчання самотужки. З Калюжинець переїхав до села Сокиринці Прилуцького повіту.

Понад сорок років мандрував містами і селами України. Його помітив художник Лев Жемчужников, який записав від Остапа Вересая кілька пісень, намалював його портрет і познайомив з Пантелеймоном Кулішем, який також записав від нього кілька пісень. Куліш розповів про Вересая Тарасові Шевченку, який 1860 року послав Вересаєві гроші та свого «Кобзаря» з підписом: «Брату Остапу від Т. Г. Шевченка». Л. Жемчужников та П. Куліш умовили Остапа Вересая взяти до себе кількох учнів: Василя Бублика з Никонівки, Ярохтея з Березівки, Антона Негрія з Калюжинець та Янголя з Березівки, які продовжили традиції свого вчителя. У Сокиринцях Вересай одружився з удовою Пріською Сенчук, гарною співачкою і танцюристкою. Завдяки Кулішеві, Жемчужникову, гостям, що приїжджали в Сокиринці в маєток Г. Галагана, Вересаєм, його майстерною грою на бандурі, жанровим розмаїттям кобзаревого репертуару зацікавилися М. Лисенко, О. Русов, О. Міллер, П. Мартинович, О. Сластьон, П. Чубинський, які пропагували його творчість. 1871 року Остап Вересай вперше відвідав Київ, де співав на відкритті Колегії Галагана. 28 вересня 1873 року, на пропозицію Григорія Галагана, було скликано засідання Південно-західного відділу Російського географічного товариства, дійсний член якого Микола Лисенко виголосив реферат «Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм». На засіданні Остап Вересай виконав кілька дум, які вразили слухачів. У 1874 році Остап Вересай виступає у Києві на III Археологічному з'їзді, а після нього — на концерті, влаштованому М.Старицьким, в якому взяв участь хор під керівництвом М. Лисенка. У звіті про з'їзд начальник Київського жандармського губернського управління пише рапорт вищому начальству про те, що «Остап Вересай своїми поетичними піснями і типовим виглядом сприяв збудженню симпатій до гетьманщини…». 1875 року у супроводі М. Лисенка та П. Чубинського Вересай побував у Петербурзі, де виступив на засіданні Російського географічного товариства, в Музеї етнографії і старожитностей, у Петербурзькому залі Благородного зібрання, на засіданні Слов'янського благодій-ного комітету та в інших аудиторіях. 22 лютого він виступив на сніданку, влаштованому українцями в пам'ять про Т. Г. Шевченка. 6 вересня кобзар співав у Зимовому палаці під час лекції з народної словесності професора О. Міллера князям Сергієві та Павлові, які подарували кобзареві срібну табакерку з підписом. 16 вересня на околиці Петербурга, в Соляному містечку, де відбувалися промислові й кустарні виставки, відбувся концерт, в якому, крім О. Вересая, брали участь хор під керівництвом М. Лисенка, сам М. Лисенко як піаніст, відома російська співачка М. Каменська. Спів О. Вересая в Петербурзі слухали П. Чайковський, М. Римський-Корсаков. III відділення, занепокоєне успіхом у глядачів дум та історичних пісень, виконуваних О. Вересаєм, припиняє гастролі. По дорозі з Петербурга, у Прилуках, Вересая заарештували на базарі за пісню «Про правду й неправду» і посадили до в'язниці. У поліції під час допиту Вересая врятувала табакерка, подарована йому в царському палаці в Петербурзі князями, і його звільнили. До кінця життя Вересай живе у Сокиринцях. Павло Чубинський на власні кошти збудував йому нову хату. Останні роки життя Остап Вересай продовжував виконувати пісні, хоч уже майже не виїжджав у великі міста, а мандрував селами Чернігівщини. Інколи старого кобзаря запрошують у Київ. 1884 року він виступав у Київській рисувальній школі М.Мурашка, де з нього учні малювали портрети.

Помер Остап Вересай наприкінці квітня 1890 року. Похований у Сокиринцях.

Патріотична пісня. "Сніги,сніги."
http://www.youtube.com/watch?v=CIsus...eature=related
Памятайте як це було

Книга"Злочин Москви у Вінниці" (1951)
http://www.onlinedisk.ru/cache/a6d33...527fc491951aa7
Назва : Злочин Москви у Вінниці
Автор : Колектив
Видавництво : Нью-Йорк, Видавництво Головної управи СУМ
Рік видання : 1951
Сторінок : 55
Формат : PDF
Розмір файлу : 2,1 MB
завантажити книгу можна тут: http://turbobit.net/vyxamhpadfc7.html

Книга «Сіроманці». Відділ окремого призначення
http://www.onlinedisk.ru/cache/cb7ed...ee0003e3d9abb8
Назва : "Сіроманці". Відділ окремого призначення
Автор : Допіру Б.
Видавництво : Львів, НВФ "Українські технології"
Рік видання : 2003
ISBN : 966-666-073-3
Сторінок : 272

Книга. "Розвіяні міфи: Історичні нариси і статті".
http://www.onlinedisk.ru/cache/774b2...89877bbc1d0069
Автор : Вєдєнєєв Д., Шевченко С.
Видавництво : К.: Фенікс
Рік видання : 2010
ISBN : 978-966-651-458-8
Сторінок : 576
Формат : DJVU
Розмір файлу : 37,7 MB
завантажити можна тут: http://turbobit.net/zdbl3b579hsd.html

ТРИЗНА: з нагоди вшанування 361-ї річниці Берестецької битви.

П Р О Г Р А М А

14 червня (четвер) 2012 р.

9.00 Похід козацького табору на конях та возах з Рівного (від пам’ятника Богдану Хмельницькому) до Національного історико - меморіального заповідника “Поле Берестецької битви”. Маршрут: Рівне – Дубно – Млинів – Пляшева.
18.00 Зупинка на нічліг в козацькому таборі, в місті Дубно. Зустріч та об’єднання для подальшого спільного походу з вінницьким козацьким загоном ім.. Богуна. Частування місцевого населення козацьким кулішем, вечорниці.

15 червня (п’ятниця)

08.00-11.00 Згортання табору, вихід до містечка Млинів.
08.00 Панахида в соборі Свято-Георгіївського чоловічого монастиря, с. Пляшева. Таборування козаків, з усіх куточків України, на території Національного історико-меморіального заповідника “Поле Берестецької битви”.
18.00 Зупинка на нічліг в козацькому таборі, в місті Млинів. Частування місцевого населення козацьким кулішем, вечорниці.

16 червня (субота)
07.00 Згортання табору, вихід до НІМЗ “Поле Берестецької битви”.
12.00 Прибуття до с. Пляшева. Зустріч об’єднаного козацького загону залпом із гармат. Встановлення козацького табору.
13.00 Велике козацьке коло.
14.00 Покладання вінків до пам’ятника загиблим козакам та селянам.
14.00-18.00. Вправи козацькі: стрільба з лука, майстерність володіння шаблею та списом, кидання сокири. Екскурсії по Січі Козацького стрілецького братства та Рівненської Січі Війська Запорозького ім. Н. Хасевича
10.00 – 17.00. Робота козацької кухні на території козацьких куренів.
16.00 – 22.00 Виступи самодіяльних колективів, артистів, кобзарів.
22.00 Салют-феєрверк.
22.15 Запуск небесних ліхтарів (приймають участь усі бажаючі). Українські вечорниці біля ватри.

17 червня (неділя)
09.00-12.00 Панахида.
12.30-13.00 Поминальна хода до пам’ятника загиблим козакам.
13.00-14.00 Виступи, звернення представників козацьких, громадських організацій та релігійних конфесій на встановленому помості.
13.00-15.00 Змагання “Козацька звитяга”. Рівненські організації козацьких бойових мистецтв.
16.00 – 20.00 Від’їзд гостей, приготування до згортання табору.
http://berestechko.org/

http://s53.radikal.ru/i141/1209/55/22abc52d00f8.jpg

31 серпня 1919 року. Як галичани з денікінцями Київ звільняли....

Повчальна історія про те, як галичани визволили Київ, а потім через геройську витівку "чорних запорожців" утратили місто. Полковник, побачивши на міській думі поруч з жовто-синім стягом російський триколор, вигукнув "Перед московським прапором не будемо парадувати!"

Яскравою сторiнкою в iсторiї боротьби за державнiсть у 1919 р. був лiтнiй наступ українськиx армiй, який закiнчився визволенням увечерi 30 серпня столицi України Києва.

Проте вже в нiч з 31 серпня на 1 вересня галицькi частини i частини Запорiзького корпусу Армії УНР змушенi були залишити щойно визволене мiсто.

Що ж тодi сталося? Щоб з'ясувати це, треба передусiм оглянути попереднi подiї.

Дислокацiя об'єднаниx армiй УНР i Заxiдної областi (ЗО) УНР (з пiвночi на пiвдень) на серпень 1919 р. була така:

- на пiвночi України дiяла армiйська група Сiчовиx стрiльцiв полковника Євгена Коновальця, забезпечуючи лiвий фланг українськиx армiйськиx груп, що наступали на Київ;

- на пiвдень вiд неї йшов 2-й Галицький корпус полковника Арнольда Вольфа, прикриваючи пiвнiчний лiвий фланг Київської групи вiйськ;

- загальне командування цiєю групою, до складу якої вxодив i 1-й Галицький корпус полковника Осипа Микитки, що дiяв на стику з 2-м Галицьким корпусом Арнольда Вольфа, було доручено генераловi Антону Кравсу, командировi 3-го Галицького корпусу;

Читати далі:http://www.istpravda.com.ua/digest/2012/08/31/92799/

Бунтар, батько української демократiї.....

http://i051.radikal.ru/1211/6d/098dc124a7a1.jpg

Минуло 105 рокiв вiд народження знаменитого генерала Петра Григоренка.

Спитайте студентiв унiверситету -- що знають вони про цю людину? Упевнена, що бiльшiсть навiть iменi такого не чула. А про школярiв я вже мовчу. Ось це i мучить, адже такi люди - гордiсть нацiї, на їхньому прикладi треба виховувати молоде поколiння
українцiв.

Вiн свого часу зробив блискучу вiйськову i партiйну кар'єру. Син небагатого селянина iз Запорiзької областi, пiдлiтком пiшов з дому, вивчився на офiцера, пройшов командиром дивiзiї Другу свiтову вiйну, отримав орден Ленiна. А по її закiнченнi став генерал-майором i створив власну кафедру у найпрестижнiшому вiйськовому закладi -- Московськiй вищiй академiї iм. Фрунзе. На пiдручниках Григоренка вивчились тисячi радянських офiцерiв, а його, як свiдомого комунiста, постiйно делегували на високi партiйнi з'їзди.

А потiм в один момент усе змiнилось. У 1961 роцi генерал Григоренко виступив проти влади - вiн посмiв критикувати самого генсека Хрущова за повторення сталiнських методiв правлiння. Його вигнали з Москви, та вiн не припиняв боротьбу з режимом: виступав на захист кримськотатарських повстанцiв, вимагав звiльнення академiка Сахарова. I влада жорстоко вiдомстила непокiрному офiцеровi i чеснiй людинi.

Петро Григорович був одним з перших, до кого в СРСР застосували метод каральної психiатрiї. Дисидентам, засудженим на табори, мабуть, ще пощастило, якщо порiвняти пережите ними з пеклом, через яке пройшов Григоренко.

Адже його, здорового чоловiка, сiм рокiв "лiкували" сильнодiйними препаратами, якi прописують шизофренiкам! Та попри старання медикiв-садистiв, генерал зберiг здоровий глузд, гострий розум i не зламався у боротьбi з тиранiєю.

Ким була ця людина для українського народу - у розмовi з дисидентами Василем Овсiєнком, iсториком, громадським дiячем, та Семеном Глузманом, лiкарем-психiатром i правозахисником, який єдиний в СРСР насмiлився висловитися проти псевдодiагнозу генерала.

"Та вiн божевiльний!"

В. Овсiєнко: - Генерал Григоренко -- перший представник верхiвки влади, який насмiлився пiти проти неї. Здавалося б, досконала бiографiя взiрцевого комунiста. Вiн був учасником боїв на рiчцi Халхин-Гол 1939 року, а Другу свiтову вiйну пройшов з двома пораненнями i закiнчив її на посадi начальника штабу дивiзiї. Серед нагород -- орден Ленiна, два ордени Червоного Прапора, Червоної Зiрки i сила-силенна медалей. Потiм вiн пише майже сотню пiдручникiв для вiйськових кафедр i викладає у Вiйськовiй академiї iм. М.В. Фрунзе.

I раптом 1969 року на партконференцiї Ленiнського району Москви генерал Григоренко рiзко критикує курс партiї! Вiн вiдкрито каже, що назрiває новий культ особи Хрущова i що країнi потрiбнi кардинальнi змiни.

- Можливо, Григоренко сподiвався, що до нього прислухаються, адже був шанованою i авторитетною особою?

В. Овсiєнко: - Нi, вiн не плекав iлюзiй, чудово знав, якою буде реакцiя режиму. Просто, як людина чесна, не мiг мовчати. Григоренка пiсля того вислали з Москви на Далекий Схiд - командувати оперативним вiддiлом штабу армiї. Але тут вiн продовжує розпочату справу, створює органiзацiю "Союз боротьби" i розповсюджує листiвки антикомунiстичного змiсту.

С. Глузман: - Влада розумiє, що то не просто бунтар, а небезпечний борець iз системою. Його позбавляють генеральського звання, пенсiї, усiх нагород. Але визнають... неосудним! Ще б пак, людина, яка стiльки зробила для радянської держави не може враз стати її ворогом. Отже, це шизофренiя! I у серпнi 1964 року Григоренка помiщають до Ленiнградської спецiальної психiатричної лiкарнi. Зважте, що надворi не сталiнiзм, а нiбито "вiдлига"...

- Взагалi, дивно, як така волелюбна людина пережила сталiнськi часи, не потрапивши до катiвень НКВД пiд час розправи над Тухачевським та iншими червоними командирами...

В. Овсiєнко: - Григоренка врятувало те, що вiн спочатку учився в академiї, а потiм воював аж на Далекому Сходi, за тисячi кiлометрiв вiд Москви. Проте був момент, коли на нього намагалась донести рiдна дружина, вiддана комунiстка. Жiнцi не сподобалося листування Григоренка з братом Iваном, вона злякалась, що тi листи знайдуть i покарають всю сiм'ю. Петро Григорович якимось дивом зупинив дружину, i це його врятувало.

- Важко уявити, як лiкарi, котрi давали клятву Гiппократа, могли знищувати здорову людину сильнодiйними препаратами...

С. Глузман: - Вони не мали вибору. Дiагноз, написаний у високих кабiнетах ЦК КПРС, нiхто не насмiлився спростовувати. Для лiкаря це означало в кращому разi звiльнення з роботи, у гiршому - суд.

- Але ви не злякались! Як сталось, що вчорашнiй випускник медунiверситету, киянин, раптом проводить психiатричну експертизу опального генерала, найнебезпечнiшого ворога i особливого в'язня, якого ретельно охороняють?

С. Глузман: - Це була вже друга диспансеризацiя Григоренка у психiатричнiй лiкарнi, у 1972 роцi. Вiд друзiв я почув, що є людина, яку нiзащо мучать. I обов'язок i лiкаря, i людини пiдказав, що треба щось робити. Друзi зв'язались з адвокатом Петра Григоровича, вона зумiла переписати його картку. Я вивчав, побував проконсультуватись зi старшими колегами, але на мене дивились як на прокаженого. Врештi я сам склав експертизу, а двох iнших експертiв - так треба було для протоколу - просто вигадав.

- Цей вчинок вартував вам сiм рокiв таборiв i п'ять - заслання. Нiколи про нього не шкодували?

С. Глузман: - Нi. Я жив, як пiдказувала совiсть. Лише гiрко було вiд того, що не змiг допомогти Петровi Григоровичу.

Таран проти тиранiї

- З iменем Григоренка пов'язують створення Української Гельсiнської групи. Який її внесок в iсторiю демократiї на наших землях?

В. Овсiєнко: - Спочатку така органiзацiя з iнiцiативи Григоренка з'явилась у Москвi, у травнi 1976 року. Вона об'єднала рiзних свободолюбнивх людей, не згiдних з режимом. Але Петра Григорович завжди залишався українцем i переживав за свiй народ, вiн мав тут багато друзiв. Власне у розмовi з Миколою Руденком вiн висловився за створення такої ж органiзацiї в Українi. I вона з'являється в нас уже в листопадi. Григоренко пiдкреслював, що українська спiлка, на вiдмiну вiд московської, не тiльки боронить права людини, але й обстоює iнтереси нацiї.

Взагалi, опальний генерал з великою повагою ставився до кожного народу. Не сдiд забувати, що перший його арешт був спровокований виступом у 1967 роцi, коли вiн захищав активiстiв кримськотатарського руху. Григоренко вважав, що в СРСР порушують права "малих" народiв, i не мiг з цим миритися.

- Як дiяла Гельсiнська група?

В. Овсiєнко: - Цi групи стали легальними, адже, за статутом, створювались для сприяння радянськiй владi у виконаннi нею гуманiтарної частини Пiдсумкового акта Гельсiнської наради. З погляду держави, цiлком законна i благородна мiсiя. Активiсти мали б збирати докази порушення постанов про права люджини i скарги потерпiлих, доводити факти порушення до вiдома громадськостi, до урядiв держав, якi пiдписали Пiдсумковий акт.

I вони це робили чесно й активно! А крiм того, влаштовували акцiї протесту, виходили на мiтинги, писали звернення до європейських органiзацiй. Тобто вiдкрито висловлювали невдоволення "найгуманнiшою" i "найдемократичнiшою" владою робiтникiв i селян! Не дивно, що чи не всi члени УГГ згодом пройдуть в'язницi, табори, заслання. Але свою справу вони зробили, ставши потужним тараном, який розхитав основи тиранiчної держави. Василь Стус, Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновiл, Стефанiя Шабатура i десятки iнших патрiотiв-дисидентiв -- це тi люди, який об'єднав довкола високої iдеї Петро Григоренко.

Геть з СРСР!

- Мене вразили рядки автобiографiчної книги генерала: "З пiдпiлля вийшли щури, що захопили владу над людьми. Щури домоглися вигнання мене з Батькiвщини. Але майбутнього у щурiв немає. Ми повернемося на Батькiвщину i побачимо наш звiльнений вiд щурячої пошестi народ!"

В.Овсiєнко: - Цю книжку "У пiдпiллi можна зустрiти лише щурiв" вiн писав у США у 80-х роках. Але на жаль, на батькiвщину, звiдки вигнала його радянська влада, повернутися не довелося. Серце Петра Григоренка перестало битися 25 рокiв тому в Нью-Йорку. А на похорон борця за свободу з'їхались люди з усього свiту.

- Як бунтiвний генерал зумiв виїхати до США?

С. Овсiєнко: - Пiсля психiатричних клiнiк його здоров'я було пiдiрване. I партiйнi чиновники вдали, що хочуть допомогти героєвi вiйни - його скеровують у 1977 роцi на операцiю до США. I вже за кiлька днiв видають указ про позбавлення Григоренка радянського громадянства. Дiзнавшись про це, Петро Григорович сказав: "Шкода. Тепер я не можу померти вдома".

Але вiн прожив ще десять рокiв. Хворий i слабий, Петро Григоренко не здавався. Зустрiчався з чiльними представниками уряду США, з президентом Рейганом, керiвниками Європейських країн. Вiн поставив український нацiональний iнтерес на мiжнародну основу, у контекст протиборства демократичного Заходу з тоталiтарним Сходом. Пiсля свiдчень Григоренка та iнших правозахисникiв СРСР був змушений вийти з Мiжнародної асоцiацiї психiатрiв. Але лише з розпадом СРСР каральна психiатрiя була подолана.

У рiзних країнах Григоренко домагався, аби Гельсiнськi групи чинили тиск на свої уряди, а тi -- на тоталiтарну систему СРСР. Щоб вимагали дотримання демократичних прав у країнi. До речi, вiдомий вислiв Ронадльда Рейгана про "iмперiю зла" виник пiд впливом листiв Григоренка.

С. Глузман: - Знаєте, що найперше зробив Петро Григорович у США? Вiн письмово звернувся до Американської психiатричної асоцiацiї, аби його обстежили. Вiдповiдь була такою -- експертизу проведуть, але її результати оприлюднять. Навiть у тому випадку, якщо хвороба пiдтвердиться. I Григоренко без вагань на це погоджується. Бо знає, що цiлком здоровий. I ось пiсля ретельного обстеження американськi професори дають висновок: Григоренко цiлком психiчно здоровий i адекватний.

Вся тривала робота медикiв з генералом ретельно фiксувалась на плiвку. Я переглянув її у 1989 роцi, в офiсi американської асоцiацiї. I знаєте, що мене обурює? Минуло стiльки рокiв, а Україна так i не звернулась до США, щоб отримати копiї запису! Невже в демократичнiй країнi, якою ми себе називаємо, це нiкому не потрiбно? Чому цi матерiали не цiкавлять нi мiнiстерство охорони здоров'я, нi iсторикiв, нi полiтологiв?

Життя Григоренка - яскравий приклад людяностi та стiйкостi за будь-яких умов. Його, мабуть, без перебiльшення можна назвати
християнським мучеником.

- Чи повернули Петровi Григоренковi звання i нагороди?

- Так, посмертно. Указом президента РФ Бориса Єльцина його визнали полiтв'язнем, скасували неправдивий дiагноз, а також поновили генеральське звання, усi регалiї та нагороди.

Iрина ЛЬВОВА.

http://www.expres.ua/main/2012/11/08/76659

День в Історії
 

21 грудня народився
http://www.jnsm.com.ua/metasearch/img/j_stalin2.jpg
Йосиф Сталін, радянський державний діяч †

1833
179 років тому
http://www.jnsm.com.ua/metasearch/img/m_vovchok.jpg
Марко Вовчок, українська письмениця †

Акт Злуки


http://upload.wikimedia.org/wikipedi...-Act_Zluky.jpg http://bits.wikimedia.org/static-1.2...gnify-clip.png
Акт Злуки 22 січня 1919 р.


http://upload.wikimedia.org/wikipedi...raine_1919.jpg http://bits.wikimedia.org/static-1.2...gnify-clip.png
Території на які претендувала Українська Народна Республіка.


http://upload.wikimedia.org/wikipedi...-Lanzug_90.jpg http://bits.wikimedia.org/static-1.2...gnify-clip.png
Живий ланцюг 21 січня 1990 р., коли майже три мільйони людей взялися за руки, з'єднавши Львів, Київ та Донбас у день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР


http://upload.wikimedia.org/wikipedi...%281990%29.jpg http://bits.wikimedia.org/static-1.2...gnify-clip.png
День єдності. Акт Злуки (1990 р.).


Велика Злука — урочисте оголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві універсалу про об'єднання УНР і ЗУНР у соборну Україну, День соборності України.
Зміст


Загальні дані

22 січня 1918 року Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою українського народу. А 22 січня 1919 р. відбулося об'єднання УНР і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).
Текст універсалу

Віднині на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині буде єдина велика Україна. Мрії, задля запровадження яких найкращі сини України боролися і вмирали, стали дійсністю.

Опис події

Про перебіг тих подій у Києві залишили свої свідчення очевидці, на яких посилається у своїй книзі «На схилку віку» Левко Лукасевич.
Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно задекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут на балконах портрети і погруддя Тараса Шевченка, прибрані національними стрічками, і також прапори. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини. По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати.
Об одинадцятій ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоб звідти краще побачити дійство.
Розміщенням делегацій по місцях та всім церемоніалом свята завідував артист Микола Садовський. Незабаром поперед війська стали нові шереги з учнів, котрі в супроводі вчителів прийшли з національними прапорами і плакатами. З численних делегацій, що прибули на урочистості, першими з явилися службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано: Слава українським Героям! Опісля надійшли делегації від міністерств та інших установ, були хресні ходи з усіх київських церков.
Духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу. Її правив єпископ черкаський Назарій. На майдані стає дедалі тісніше. Займають свої місця члени Галицької делегації, урядовці з головою Ради Міністрів Володимиром Чехівським, делегати Трудового Конгресу, представники Національного Союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати.
О дванадцятій під урочисті звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат з Печерська із Софійського собору виходить на площу і стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи: мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій.
У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися поклики «Слава!» на честь членів Директорії, котрі під'їжджали на автомобілях. Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками.
Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко, а професор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності. Після цього архієпископ Агапіт відслужив з духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець.
Наступного дня почав роботу Трудовий Конгрес. Першим на порядку денному було прийняття Акту Соборності, і на знак цілковитої згоди депутати повставали з місць, аплодуючи.
Подальші події

Наприкінці 1919 року Акт було денонсовано з ініціативи президента ЗУНР Євгена Петрушевича.
Значення

Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації.
Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним неконтроверсійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.
Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти.
Об'єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.
Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР «не має й думки забрати під свою власть чужі землі».
Важливим є й факт легітимності завершального соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху — Українська Національна Рада та Директорія УНР — ще 1 грудня 1918 року уклали Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі.
У січні 1919 року Українська Національна Рада у Станіславі прийняла ухвалу про злуку і надала повноваження своїй делегації завершити оформлення об'єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич наголошував: «По лінії з'єдинення не було між нами двох думок». І нарешті завершеного оформлення Акт Злуки дістав після ухвали Трудовим конгресом. Безперечно, сучасні правники і політики повинні робити певні поправки на складні й динамічні процеси української революції, які чимало державних рішень змушували ухвалювати за спрощеною процедурою.
Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. Свідченням того стали січневі події 1939 року у Карпатській Україні - перше офіційне святкування свята Соборності, а також січневі події 1990 року, коли крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам'ять вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась живим людським ланцюгом, єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України.
День соборності України

Докладніше: День соборності України
Посилання

• Горняк, № 5(12377), 21.01.2004
• Щусь О. Й. Акт Злуки // Енциклопедія історії України / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. — Київ: Наукова думка, 2003. — Т.1 — С. 56—57.
• Свято Злуки: унікальні фото від Інституту національної пам'яті (istpravda.com.ua, 22.01.2011)
• Українська Соборність – реальна чи міфічна?

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%...83%D0%BA%D0%B8

22 січня – 95-річчя проголошення повної незалежності Української Народної Республіки

Вівторок, 22 січня 2013 11:01

http://volianarodu.org.ua/images/sto...-universal.jpg
22 січня (9 січня за старим стилем) 1918 року на Софійському майдані Києва IV-м Універсалом Української Центральної Ради була проголошена повна державна незалежність України (яка на той час мала назву Українська Народна Республіка): "Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу".
Ця дата і є початком відліку незалежності України в її новітньому вимірі.
Роком пізніше, 22 січня 1919 року в Києві було урочистио проголошено Акт возз'єднання Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки в єдину Соборну Україну.
День Соборності – державне свято України, що відзначається щороку 22 січня в день проголошення Акту що відбулося в 1919 році.
Віддаючи данину фундаментальним у історії України подіям, які сталися в один день 22 січня (1918 і 1919 року) “Українська Національна Рада” пропонує відзначати 22 січня як День Незалежності і Соборності.
Інф. "Волі народу"

Сьогодні День пам'яті Героїв Крут
<img src="http://ridna.ua/wp-content/uploads/wp-post-thumbnail/jQnw2.jpg" alt="" width="220">

Пам'яті тридцяти

На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
Тридцять мучнів-українців,
Славних молодих...
На Аскольдовій могилі
Український цвіт!
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука?

Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка... На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай!
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.

Павло Тичина, 1918 рік


Слова Василя Стуса, сказані про шістдесятників, справедливо можна віднести і до героїв-студентів, які віддали своє життя Україні: «Тільки такими синами славен народ – і нині й у віки вічні».

95-у річницю бою під Крутами відзначили добою у... карцері КДБ.....

http://www.youtube.com/watch?v=rhbKI...layer_embedded

Добу у колишньому слідчому ізоляторі КДБ провели молоді люди з Тернополя. 24 години у камерах музею політв'язнів із пятнадцятьма хлопцями та дівчатами перебували і колишні політв'язні та воїни ОУН-УПА. Акцію "Доба у карцері" приурочили до 95-ї річниці бою під Крутами, розповідають Надія Русакова та Сергій Русаков, 5 канал.

Двадцятивосьмирічна Софія Кернична з родинних розповідей знає, як то - бути політв'язнем слідчого ізолятора. Тож, вирішила не втратити шансу відчути на собі перебування в одиночній камері. Софія Кернична, учасниця акції: "Для мене був важливий дотик до історій. В моїй родині були упівці, власне, військовики УПА, моя бабуся була зв'язковою ОУН. І, власне, мені хотілося десь частково торкнутися історії власної родини".

82-річний Ігор Олещук цього разу прийшов до СІЗО добровільно. Примусово його сюди приводили у 1948-му. Ігор Олещук, колишній політв'язень: "17-літнім сидів тут, у третій камері. Я був зв'язковим районого проводу. Мене арештували у Збаражі, я писав щомісячні звіти".

Окрім колишніх політв'язнів, долучитися до "Доби у карцері" зголосилися 15 молодих тернополян. Зазвичай, охочих запрошують через соцмережі. Інформацію в інтернеті поширює і Леся Голик. Вона - одна з організаторів цієї акції. Водночас, дівчина випробовує себе у ролі коменданта слідчого ізолятора. Активістка каже: випадкові люди навряд чи сюди приходять.
Леся Голик, співорганізатор акції: "Я готувалась з моральної точки зору. Всі приходять сюди вже готові до того, що це буде жорсткіше, ніж зазвичай. Бо саме місце надихає, що це буде інакше, ніж щодня. Тому всі готові до того, аби трохи притискати людей".

Акцію молоді тернополяни та колишні воїни визвольних рухів присвятили 95-річчю бою під Крутами. У планах організаторів - запросити охочих відчути на собі добу з життя не тільки політв'язнів, але й засуджених за кримінальні злочини.

http://www.expres.ua/video/2013/01/2...yu-karceri-kdb

27 лютого відзначають День пам’яті Івана Богуна (бл. 1618, с.Брацлав Вінницька область – 27.02.1664) — український військовий і державний діяч, козацький полководець.

«Богун був тим героєм, якого неспокійний дух живе і досі і пекучим вогнем вривається в душу молоді. Він був найяскравішим представником типу тогочасних українців, що зі сміхом зустрічали небезпеку, не розв'язували вузли, а розрубували їх, не жебрали, а здобували, що вважали потрібним здобути…» (Олена Теліга)

А ви знали, що у цей день в 1931 році відбувся перший в історії СРСР телесеанс. На екран без звуку транслювалися фотографії артистів та інших діячів.

Телебачення тоді називалося "далекобачення", а телеглядачі - "радіоглядачі". У Москві на той час було всього 30 саморобних телевізорів.

http://s017.radikal.ru/i429/1304/aa/4c06a67bbf3d.jpg

В ці дні виповнюються 70 роковини з дня створення Української дивізії "СС "Галичина"

Продовження...
Джерело

Продовження

Продовження...

ПРИСЯГА ВОЯКА
УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНЧОЇ АРМІЇ
Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю усіх Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:
Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.
Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української.
Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном.
Буду виконувати всі накази зверхників. Суворо зберігатиму військову і державну таємницю. Буду гідним побратимом у бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї.
Коли я порушу, або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде па мене зневага Українського Народу.

Пам'ять тих далеких днів..

Митрополит Сабодан: "Голодомор організували більшовики"

http://i.piccy.info/i9/5ff216ab83624...1316434676.jpghttp://i.piccy.info/a3/2013-11-19-15...14x320-r/i.gif

"Голодомор був однією з ланок репресивної ланцюга більшовицької влади"

Предстоятель Української православної церкви Московського патріархату, Митрополит Київський і всієї України Володимир вважає, що Голодомор 1932-1933 років в Україні став наслідком репресивних дій більшовицької влади.

Про це йдеться в його зверненні до віруючих України з нагоди 80-ї річниці Голодомору, передає "Главком".

"Наш край спіткала страшна біда: мільйони людей прийняли мученицьку смерть від масового голоду. Це сталося не через нашестя або неврожай. Голодомор був однією з ланок репресивної ланцюга більшовицької влади, яка взяла на озброєння ідеологію побудови світу на нових принципах, - без Бога і Його морального закону", - заявив Володимир.

Він зазначив, що "оголошуючи благо народу головною метою, насаджуючи свій рай на землі", більшовицька влада засіяла землю людськими кістками і зросила річками сліз.

"Рай без Бога обернувся для народу в пекло. Цей суворий урок вітчизняної історії свідчить про безплідність всіх спроб побудови державного, політичного і суспільного ладу без заповіданих Богом моральних принципів. Такий лад приречений на самознищення", - підкреслив Володимир.

Нагадаємо, Священний синод Української православної церкви Московського патріархату ще у листопаді 2008 року назвав Голодомор 1932–1933 років в Україні "геноцидом".

"Штучний голод 1932–1933 рр. було сплановано більшовиками з метою прискорення примусової колективізації, ліквідації "куркульства" як класу, знищення "ворожих елементів", – зазначалося у зверненні Священного синоду, підписаному Митрополитом Київським і всієї України Володимиром.

Раніше повідомлялося, що у зв'язку з 80-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в 47 країнах світу відбулися заходи з вшанування пам'яті жертв Голодомору в Україні.

Джерело:

D-Misha, тільки цей митрополит забув сказати що "більшовики", у своїй переважній більшості, це жиди і москалі ...

Плекання національної пам’яті...
Євген Сверстюк.

Закласти камені пам’яті в основу – то біблійна мудрість.

Пам’ять лежить в основі релігії, в основі культури. Людина також початок веде від слова "пам’ять".

Кажуть: людина, яка багато пам’ятає і знає.

Кажуть: громада, яка шанує традицію і свою історію.

Кажуть: народ, який поважає і шанує свої святині.

І, нарешті, нація, яка в людській спільноті має гідність і самоповагу…

Але що робити нації, віками приниженій і безпам’ятній?

Мабуть, те саме, що садівникові: саджати деревце, доглядати і поливати. Потрібні добрі садівники. Потрібні в суспільстві пошана до садівників і сіячів і честь.

Роботящим рукам,

Роботящим умам.

Слабкі люди завжди питаються: а що про нас думають у світі?

Але ж у світі ніколи не скажуть більше того, що ми самі про себе кажемо…

Але коли наш спортсмен стане першим серед рівних, то і світ це помітить. Навіть більше: буде чекати перших українців не тільки у спорті. Тобто світ радо зустріне того, хто за чесними правилами гри вибивається на вершину і гідно представляє свій народ.

Навіть більше: світ радітиме з появи гідного партнера.

Якусь маленьку і химерну модель світу являв собою радянський концтабір. Там зібрались "діти різних народів". Там шанували достойних.

Дуже шанованим був учасник УПА Іван Покровський, син убитого в 1943 році священика отця Миколи з Ковельщини.

Скромний, непримітний табірний електрик, він про себе не любив розповідати. За нього свідчив його 25-річний термін і доброзичлива усмішка.

Він пам’ятав усі релігійні свята і вітав святкового ранку усіх, хто пам’ятав, а хто й не пам’ятав.

Але в пам’яті його були і усі дати національних свят. Він не забував дату ІV-го Універсалу Центральної Ради і дату Соборності України. На свято Героїв Крут 29 січня він збирав гурток людей, щоб розповісти про цю подію.

День прийняття Декларації Прав Людини 10 грудня дисиденти відзначали голодуванням. Старші політв’язні не звикли до цієї дати і заяв у прокуратуру про голодовку не писали. Але Іван Покровський приєднався: я теж за права людини. Адже воював я під гаслом: "Воля народам – воля людині".

За нього переживали, бо він був хворий на туберкульоз, а за таку позицію часто доводиться сидіти в карцері.

Були такі, що схиляли його утримуватися від демонстративних кроків. Він казав "не можу", і те тихе тверде слово Покровського знала вся зона.

З погляду практичної доцільності він "нічого не досягав". Але він нагадував усім про наші свята, і робив це протягом 25 років.

Він будував національну пам’ять в зоні сірості і безпам’ятності, де так легко опуститися до байдужості. Але коли у людини є свято, на яке скликають присутніх і відсутніх, то це живий вогник віри і надії.

Здавалося б, найгірше в таборі – туберкульоз. Аж ні – найгірше, найбільш загрозливе – збайдужіння і непам’ять. Тоді людина повільно згасає…

Зовні непримітний, Іван Миколайович внутрішньо світився і живив святиню в собі і в серцях друзів. Він тихо ніс обов’язок служіння, і це додавало йому сили.

В інших зонах такими були Михайло Сорока, Степан Мамчур – вони були наче послами від Повстанської України. І то ще питання, чи їх більше цінили земляки, чи іновірці та іноземці.

Коли людина свято береже національну пам’ять і честь, то це важливо для всіх. Національний поділ умовний – людей єднає передусім культура і високий ідеалізм.

Однак кожен доглядає свою ниву і підживлює свій культурний простір. Тоді усі беруть його за приклад, а добрі приклади потрібні і малим і дорослим.

Ледачим людям здається, що все рівно світ інтегрується, глобалізується і національні сентименти втрачають ціну.

Якщо сентименти, то їм ціна низька. А коли мова йде про національний стрижень, про самосвідомість і національну відповідальність, то це приблизно відповідає поняттю національної ідентичності.

Нація на "роздоріжжях люті і жаху", як писав Стус, втрачала верхню верству культури і виживала за рахунок кореневої сили.

Доступ до історичних джерел для нас відкрився в епоху інформаційної зливи – молоде покоління не встигало засвоювати того, що будує фундамент національної пам’яті. Старше покоління часто обмежувалось поверховими дискусіями.

Історичні події на наших очах засвічуються і минають, як телевізійні програми. День волі – 22 листопада – в уявленні деяких учасників поблякнув через політичні розчарування. Чи не свідчить це про брак свідомості і твердих принципів?

Адже пережили подію великого міжнародного значення, і вона не вимірюється політичними наслідками. Вона не минає, і не втрачає ваги. Політичні поразки мають значення тимчасове, а події всенародні залишаються в фундаменті національної свідомості.

То ще питання, що має більший вплив на формування національної пам’яті – поразки чи перемоги.

Хто нині цікавиться перемогою під Жовтими Водами? А Берестечко відзначають щороку.

В роки національно-визвольних змагань було багато переможних боїв, а ми святкуємо Крути. Нарешті над усіма поразками України – Голодомор 1933!

То був найпідступніший і найважчий удар. Він знесилив націю і принизив її. Пам’ять про нього заборонена і загнана в підсвідомість.

Але саме там вона жевріла і жила, щоб вибухнути аж референдумом 1 грудня 1991 року. Щоб там не казали про військові подвиги хоробрих земляків, а Україна не хотіла воювати "за Родіну – за Сталіна".

Історія України була полем фальсифікацій і заборон. Це позначається і досі: на полі спустошеному добре приживається бур’ян.

Відновлення пам’яті, укріплення національної пам’яті, виховання національної гідності – одне з першочергових завдань громадянського суспільства.

http://i.piccy.info/i9/4f258957853d4...8c2a_1_500.jpghttp://i.piccy.info/a3/2013-11-20-09...43x486-r/i.gif
Афіша заходів до 80-х роковин Голодомору..

В умовах інформаційної війни проти України виховання національної пам’яті – то головний самозахист. Нагадаємо, що репресії проти української мови мали за мету задушити і викоренити історичну пам’ять.

Полювання на книжку – це зрозуміти сьогодні важко, бо книжки лежать і тільки чекають на читача.

І треба оживити попит, інтерес до книжки, яка будує, опритомнює вчить думати і нагадує:

Хто ми?

Чиї сини?

Яких батьків?

Власне, з цього починається становлення громадянина.

Історичну пам’ять слід наполегливо плекати в кожній людині, в кожному поколінні. І ніколи не здрібнювати її до пропагандистських гасел і легковажних домислів. Вона є фундаментом правди.

Євген Сверстюк, член Ініціативної групи "Першого грудня", для УП..

Джерело:

Державний гімн України.....

http://i.piccy.info/i9/d5455a1f78bce...4/himn_240.jpghttp://i.piccy.info/a3/2014-01-02-13...40x182-r/i.gif


Ще не вмерла Україна...

Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Душу, тіло ми положим за нашу свободу.
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття в бій кровавий від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Душу, тіло ми положим...

А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні, піснь гучна розляже,
За карпати відоб'ється, згомонить степами,
України слава стане поміж народами.

Душу, тіло ми положим...

М.Вербицький
П.Чубинський, С.Данилович

ТВОРЦІ ГІМНУ УКРАЇНИ..

Слова національного славня (гімну) “Ще не вмерла Україна і слава, і воля” написав на початку 60-х років ХІХ століття відомий український поет, етнограф, фольклорист, член Російського географічного товариства (1873 р.), лауреат золотої медалі Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1875 р.) та Уваровської премії Петербурзької Академії наук (1879 р.) Павло Чубинський (1839-1884 рр.). Вірш, уперше надрукований 1863 року, швидко розійшовся в народі, серед інтелігенції, студентів, гімназистів. Певний час його навіть приписували Тарасу Шевченку.

Того ж 1863 р. музику на слова вірша написав талановитий західно-український композитор і диригент о. Михайло Вербицький (1815-1870 рр.).

Своїм творенням і словами гімн засвідчує соборність українського народу, єдність його східних і західних земель, сподівання на щиру працю і завзяття, на славне утвердження вільної України поміж іншими народами.

УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛЬНІ ГІМНИ.

Гімни належать до найбільших святинь будь-якого народу. Це ті слова, та музика, які змушують кожного з нас підніматися при перших же акордах, з трепетом у душі слухати ту мелодію, яка віднаходить найпотаємніші струни, кличе до високого й світлого. Є такий символ і в українців - це гімн “Ще не вмерла Україна”.

Втім, принагідн згадаємо, що перша музична символіка нашого народу сягає часів Київської Русі. Тоді роль державного гімну - в сьогоднішньому розумінні - виконували бойові заклики та пісні, які створювали патріотичний настрій перед битвами. Вони, як свідчить “Слово о полку Ігоревім”, закликали воїнів до хоробрості, аби здобути “князю славу”, “слави Ігорю Святославичу, Буй-Туру Всеволоду, Володимиру Ігоровичу” - “за землю Руську”, “за рани Ігорові хороброго Святославича”.

З тих часів поширюються й пісні релігійного змісту. В них возвеличуються Божа Матір. Господь, святі. До найпоширеніших видів старовинної гімнової пісні належать канти, що виконуються хором, триголосні псалми, короткі похвальні кондаки в честь Богородиці та святих тощо. Закордонний дослідник В. Трембіцький припускає, що національно-державним гімном Київської Русі могла бути похвальна церковна пісня “Архангельський глас”.

Перед боєм з монголо-татарською ордою на Калці 1223 року руські дружинники співали “С нами Бог, разумійте, язици”. Також як гімн звучала з уст українських воїнів перед Грюнвальдською битвою 1410 року бойова пісня “Богородзіца Дзєвіца”, що була на той час спільною для народів Польщі і Литви.

У період козацької історії на перший план виходять пісні-гімни, що прославляють подвиги цієї своєрідної суспільної організації. Особливо популярною була спочатку “Нумо, хлопці, до зброї”:

Он зібрались були чайку рятувати,
Славу добувати.
Ой чи пан, чи пропав - двічі не вмирати.
Нумо, хлопці, до зброї!

Пізніше поширилися такі, як “Пісня про Байду”, “Ой на горі вогонь горить”, “Ой на горі там женці жнуть”, “3асвіт встали козаченьки”, які набули великої популярності.

Коли 1848 року у Львові стає до влади Головна Руська Рада, вона приймає за національний гімн вірш отця Івана Гушалевича “Мир вам, браття”:

Мир вам, браття, всім приносим,
Мир - то наших отців знак,
Мира з неба всі днесь просим,
Чи багатий, чи бідак.
Разом руки си подаймо
І, як браття, ся любім,
Одні другим помагаймо,
К спільній меті поспішім!
Що ж нам нині на заваді?
Все вже зникло, тепер час!
Далі й в мирі, далі й в ладі
В ім'я Боже, лише враз!
Мир вам, мир вам, руські діти,
І гаразд вашим хатам!
Разом сили сполучіте,
Добре, добре буде нам!

На Закарпатті тоді ж Олександром Духновичем був написаний гімн “Я русин єсмь і буду”:

Я русин єсмь і буду,
Чесний мій рід не забуду;
Русин був мій отець і мати,
Руська вся родина.

Та саме в ті часи - у другій половині XIX століття (точніше - 1862 року, у Києві) - з'являється вірш відомого етнографа Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна”. Він був покладений на музику Михайлом Вербицьким і невдовзі став новим національним гімном.

Цей твір і сьогодні залишається найпопулярнішим українським національним гімном. Після всенародного референдуму 1 грудня 1991 року, який підтвердив незалежність України, музична редакція національного гімну “Ще не вмерла Україна” затверджена державним гімном нашої держави.

Крім нього, часто виконуються також “Боже великий, єдиний, нам Україну храниа (муз. М. Лисенка, сл. О. Кониського), “Ой у лузі червона калина” (гімн Українських січових стрільців):

Боже Великий, Єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.

Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю
Ти нас, Боже, зрости.

Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі Свої ласки, щедроти
Ти на люд наш зверни.

Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світла,
Щастя дай, Боже, народу
І многая, многая літа!

Сторінками історії: Як жили українці 100 років тому

Пропонуємо вам зробити незвичайну подорож – перенестися на 100 і навіть більше років назад і подивитися, як жили українці в той час.

На цих старовинних фотографіях, зроблених часто невідомими фотографами, перед вами відкриється історія України – в особах, пейзажах, побутових сценках.

Ви зможете побачити, як наші співвітчизники тоді одягалися, чим займалися, як виглядав їх побут – святковий і повсякденний. Навіть просто дивлячись на ці знімки, можна дізнатися багато нового і цікавого.

http://picua.org/img/2017-12/24/j4gd...w2jw6d0ybd.jpg

http://picua.org/img/2017-12/24/u2c3...4fs4cunqc6.jpg

http://picua.org/img/2017-12/24/u0ja...soek8p32rm.jpg

http://picua.org/img/2017-12/24/126r...ynb5y3z51w.jpg

http://picua.org/img/2017-12/24/427s...xiwzilovmj.jpg

http://picua.org/img/2017-12/24/lrd9...du0uewmniw.jpg

http://picua.org/img/2017-12/24/8q6k...c8uh30xq8u.jpg

http://picua.org/img/2017-12/24/0d57...03teaupz8c.jpg

http://picua.org/img/2017-12/24/4sm6...ohzrb3ic4i.jpg

http://picua.org/img/2017-12/24/f6dw...12pm38e8qi.jpg

http://picua.org/img/2017-12/24/kwzl...uov8xo7wgb.jpg

http://picua.org/img/2017-12/24/wmuv...m38e8qihqi.jpg

http://picua.org/img/2017-12/24/c0lj...3t8uxb940c.jpg

http://picua.org/img/2017-12/24/yo5k...fz8hpy3ka1.jpg

http://picua.org/img/2017-12/24/0vwh...ymuk2bsutu.jpg

http://picua.org/img/2017-12/24/i6eo...sxnrqalfor.jpg

http://picua.org/img/2017-12/30/x7k3...z2us9e65yl.jpg

В цей день 1616 року вийшов «Часослов» – перша друкована книга Київщини, що побачила світ у лаврській друкарні.

Книга була надрукована у типографії Києво-Печерської Лаври на папері Радомишльської папірні (однієї з перших в Україні), яка поставляла папір для Києво-Печерської Лаври. Засновником друкарні Києво-Печерської лаври (1615) був Єлисей Плетенецький. Як відомо, початок українському друкарству поклав у 1574 році першодрукар Іван Федоров. Першими центрами друкарства в Україні були Острог і Львів (друкарня львівського братства розпочала діяльність на основі Федорівської друкарні в 1591 році). Головним помічником архімандрита в роботі над «Часословом» став Захарія Копистенський. Саме він написав другу, після Плетенецького, передмову до книги. Автором гравюр до «Часослова» став Павмо Беринда. Особливістю київського «Часослова» є поміщені в нього пісноспіви Антонію і Феодосію Печерським, княгині Ользі, князю Володимиру, Борису і Глібу, митрополитам київським Петру і Олексію. Друк книги дозволяв, по-перше, стандартизувати рівень освіти, по-друге – зробити її більш масовим явищем. 100 примірників на той час, а саме таким накладом вийшов «Часослов», – це велика цифра, адже книги були рукописними, і друк «Часослова» став проривом у просвітництво і культуру. Він став головною книгою для священнослужителів того часу. «Часослов» є також пам’яткою історії української мови, зокрема, релігійного стилю. Книга містить тексти із Біблії та Псалтиря. Також є історичні свідчення, що «Часослов» довгий час виконував функції підручника. Примірник «Часослова», як і багатьох інших українських стародруків та інших пам’яток, зберігається у фондах Російської державної бібліотеки у Москві.

Цей день в історії, 6 січня 2018

Найважливіші події в Україні і світі, дні народження знаменитостей – 6 січня.

Сьогодні українці святкують Святий вечір

http://picua.org/img/2018-01/06/1fm0...3815l0aofz.jpg

1579 — укладена Арраська унія, початок процесу об’єднання Нідерландів
1846 — Тарас Шевченко написав «Заповіт»
1846 — У Києві створено Кирило-Мефодіївське товариство
1896 — відбулася прем’єра першого в світі кінофільму «Прибуття поїзду на вокзал Ла-Сіоти» братів Люм’єр
1918 — більшовицько-есерівський ВЦВК прийняв декрет про розпуск
російських Засновницьких зборів

1992 — вірмени проголошують незалежність Нагорно-Карабаської Республіки

Народилися

1367 — останній із династії Плантагенетів король Англії (1377—1399 рр.) Річард II.
1486 — Мартин Агрікола, німецький композитор
1822 — Генріх Шліман, німецький археолог, керівник розкопок у Трої, Мікенах, Коринфі (†1890).
1832 — Гюстав Доре, французький художник (†1883)
1834 — Степан Руданський, український поет.
1868 — Вітторіо Монті, італійський скрипаль і композитор, автор знаменитого «Чардашу»

1898 — Володимир Сосюра, український поет.
1938 — Василь Стус, український поет.
1938 — Адріано Челентано, італійський актор, співак
1939 — Валерій Лобановський, український футболіст і тренер
1946 — Сід Барретт, англійський співак, композитор, гітарист гурту Pink Floyd
1955 — Рован Аткінсон, британський актор-комік «Містер Бін»

https://youtu.be/h8i6YDlVMIM

Померли

1852 — Луї Брайль, французький тифлопедагог, автор рельєфно-крапкового шрифту для сліпих
1918 — Георг Кантор, німецький математик, творець теорії множин
1945 — Володимир Вернадський, український філософ і природознавець
1957 — Амвросій Бучма, український актор і режисер
1993 — Діззі Гіллеспі, американський джазовий трубач
2011 — Олександр Коробчинський, лідер ПППУ

https://youtu.be/l1dLzoYOqNQ