http://www.eco-live.com.ua/sites/def...mal_mom_02.jpg

2. Коала
Повністю залежачи від дієти з евкаліптового листя, мама-коала майже ніколи не покидає свій будинок на вершині дерева. Дитинчата-коали народжуються крихітними (новонароджені коали важать всього-на-всього 0,5 грама і розміром вони не більше бджоли!) - це безволоса, сліпа і глуха крихітна копія мами-коали. Протягом майже 6 місяців малюк-коала залишається в унікальній маминій сумці, де росте, харчуючись материнським молоком. Через півроку малюк вибирається з сумки і вмощується на маминій спині - там він залишається наступні шість місяців.

Розмарин.
http://www.botanichka.ru/wp-content/...1_Rosemary.jpg

Про лікувальні властивості розмарину людству добре відомо ще з давніх часів.

Давньогрецькі лікарі виявили лікувальний вплив розмарину і описали його в своїх працях. У наші дні розмарин, як і раніше вважається одним із самих популярних лікарських рослин. Цілющі властивості розмарину широко використовуються в традиційній медицині.

Настій листя розмарину застосовують всередину при захворюваннях верхніх дихальних шляхів і при астмі, цим же настоєм можна полоскати горло при запальних захворюваннях глотки і гортані. Масло розмарину використовується при розладах нервової системи. Масло можна застосовувати по 1-3 краплі всередину, а також зовнішньо для ванн, інгаляцій і масажу.

http://www.eco-live.com.ua/sites/def...mal_mom_03.jpg
3.Сурікати
Сурікати живуть сім'ями чисельністю до 20. На чолі такої групи – подружжя сурікатів, у яких народжується від двох до п'яти малят у посліді; приплодів на рік може бути до чотирьох. У сім'ї сурікатів, де з'являється стільки малюків, роль захисників і наставників зазвичай беруть на себе тітки, сестри, старші брати і дядьки. Перші три тижні малюки-сурікати проводять у норах під землею, після чого виходять на поверхню, приєднуючись до сім'ї. Тут вони проходять навчання навикам виживання в пустелі Калахарі.

Мати- й- мачуха.
[http://t0.gstatic.com/images?q=tbn:A...jty4XcK4X9twsw
Народні назви: білі листки, білпух.

Багаторічна трав'яниста рослина. Кореневище галузисте, пов*зуче. Напровесні на стеблах з'являються поодинокі дзвониковидні квіткові кошики, що складаються із золотаво-жовтих язичкових і трубчастих квіток. Прикореневі листки округло-серцевидні, щільні, зверху голі, зелені, зісподу білі, повстисто-опушені. Нижній бік листка, якщо його притулити до тіла, гріє, а верхній холодить, звідси і назва мати-й-мачуха.

Цвіте у березні-травні (квітки з'являються раніше, ніж листки). Росте на глиняних і піщаних ґрунтах, на схилах, у вибалках, сухих ровах, на залізничних насипах, по берегах річок і струмків, у хвойних лісах. Збирають і заготовляють на Україні, в Білорусії, на Кавказі, у деяких північних районах. Для виготовлення ліків використовують квітки і листки під*білу.

Збирають квітки напровесні (березень-квітень), на початку цві*тіння, в суху, ясну погоду, зрізуючи ножицями квіткові кошики біля основи. Не слід плутати з квітками кульбаби. Лист*ки зривають у червні до по*ловини черешка, коли вони ще порівняно малі і звер*ху на них є темно-зелений цвіт, а зісподу білий пушок. Не треба збирати листки з бурими плямами (іржею), які можна сплутати з лист*ками білокопитника.

Квітки і листя сушать на вільному повітрі, на го*рищі під залізним дахом, у приміщенні, що провітрю*ється, розіклавши квітки тонким шаром, а листки — по 1—2 на папері. На смак листя гіркувате, без запаху.

Зберігають підбіл у су*хому місці. У народній медицині відвар підбілу рекомендують для ліку*вання хвороб дихальних шляхів (бронхіту), як відхаркувальний і потогінний засіб, при катарі шлунка.

Застосовують як відхаркувальний і протикашлевий засіб — від*вар і столової ложки листя в 5 склянці води п'ють по І столовій ложці 3—4 рази на день або вживають настій 2 столових ложок суміші (3 столові ложки лястя підбілу, 2 столові ложки подорож*ника, 2 столові ложки локриці — солодкого кореня) на 2 склянках води по '/2 склянки 3—4

Арніка гірська (Arnica Montana)
http://t3.gstatic.com/images?q=tbn:A...OIYA7lCwBf1BpQ
Багаторічна трав’яниста рослина з сімейства складноцвітих (Соmpositae) з коротким корінням червонувато-бурого кольору, від яких відходять численні тонкі корінці. Стебло заввишки 30 – 80 см, прямий, пушний, простий або з кількома супротивними гілками. Прикореневих листя 6-8, вони овальні, темно-зелені, утворюють розетку стеблові листя ланцетні, дрібні, супротивні, їх небагато, зазвичай не більше 1-2 пар. Як у всіх рослин сімейства складноцвітих, квітки зібрані в щільне, добре відокремлений суцвіття – кошик, забезпечену дворядної обгорткою з подовжено-ланцетних зелених листочків. Кожна рослина несе від однієї до п’яти кошиків. Крайові квітки в кошику язичкові, безплідні, яскраво-жовті; серединні – трубчасті, двостатеві, оранжево-жовті. Плоди – темно-сірі сім’янки завдовжки близько 7 мм, забезпечені летючкою. Цвіте у червні – липні, плоди дозрівають у серпні вересні.

Зростає арніка на луках, галявинах, на узліссях лісів, а також на субальпійських гірських луках. Зустрічається лише в Західній України, Західної Білорусії та Прибалтиці. Як рідкісна рослина арніка підлягає охороні, тому заготівлю сировини можна вести лише в деяких районах Закарпаття.

Лікарською сировиною є квіткові кошики, рідше використовують коріння. Арніка містить до 4% арніцину, фарбувальні речовини (арнідіол і фарадіол), цинарин, ефірна олія, органічні кислоти, у тому числі аскорбінову (вітамін С), холін, бетаїн, смоли, цукру, дубильні речовини. Як встановлено в ВІЛР, цілющі властивості арніки облистяний пояснюються наявністю в ній сесквітерпенових лактона арніфоліна.

Кошики арніки заготовляють на початку цвітіння (у червні-липні), обриваючи їх вручну в суху погоду після спаду роси. Залишок цветоноса на зірваній кошику не повинен бути довше 1 см. Коріння копають восени, у вересні, після того як рослини обсемінено.

Зібрану сировину сушать у тіні, розстилаючи на чистій підстилці тонким шаром. Сушити кошики на горищі під залізним дахом і в сушарках небажано, так як вони швидко пересихають і розсипаються на окремі квітки. Сухі кошики при зберіганні у сухому місці не втрачають придатності протягом 2 років, а коріння – до 5 років.

Препарати арніки здавна застосовують як кровоспинні засоби. У вигляді настоянки, призначеної для прийому всередину (по 30 -40 крапель 2 рази на день перед їдою), арніку призначають при зовнішніх і внутрішніх кровотечах. Часто використовують настоянку арніки в акушерській та гінекологічній практиці як ефективний кровоспинний засіб. Зовнішньо арнікою лікують забиті місця, садна, синці, дрібні рани, карбункули, фурункули, трофічні виразки, опіки, обмороження. У цих випадках користуються компресами, і примочками, вологими пов’язками з настойки або настою (1:20).
Встановлено, що витяжка із суцвіть арніки знижує вміст холестерину в крові. Арніка нормалізуюче впливає при перезбудженні центральної нервової системи. Її застосовують іноді для лікування атеросклерозу, гіпертонічної хвороби, стенокардії (грудної жаби), серцевої слабкості і як жовчогінний засіб.
У домашніх умовах користуються відваром або настоєм квіткових кошиків, що готуються з розрахунку 1:20. Приймають настій або відвар по 1 столовій ложці 3 рази на день до їди. Іноді замість суцвіть використовують листя арніки.

Протипоказання: арніка гірська отруйна рослина. Дотримуватися точно дозування.

ГЛУХА КРОПИВА БІЛА.
http://fitoapteka.org/images/stories/8/65.jpg
Родина Ясноткові — Lamiaceae, або Губоцвіті — Labiatae

Як виглядає? Багаторічна трав'яниста рослина 30—60 см заввишки, з довгими підземними пагонами і негіллястими чотиригранними, спрямованими догори стеблами. Вся рослина пухнаста від притиснутих до стебла волосків. Листки супротивні, серцевидно-овальні, черешкові, пилчасті, нагадують листки кропиви, але не жалять. Квітки розміщені кільцями в пазухах листків, великі, білі, двогубі, пахнуть медом. Цвіте з травня до осені.

Де росте? В західних і правобережних районах території України — розсіяно. Росте в садах, у затінку коло жител і тинів, на засмічених місцях, в також серед чагарників і в лісах.

Що й коли збирають? Віночки квіток, висмикуючи їх з чашечок, а також листки, під час цвітіння рослини.

Коли застосовують? При золотусі, кропив'янці, екземі, фурункульозі, висипаннях на тілі, для очищення крові і для лікування ран; при недокрів'ї у молодих людей; при хронічних катарах сечових шляхів (уретрити, цистити, пієліти, нефрити) та при пухлинах селезінки у хворих на малярію; при розладі нервової системи і геморої, хворобах легень (бронхітах), горла та матки, як кровоспинний засіб. Квітки діють протизапально, в'яжуче і тонізуюче.

У вигляді чаю готують так. На 1 склянку окропу беруть 1 столову ложку квіток (або листків) і настоюють 10 хвилин. П'ють по 1 склянці вранці і ввечері, ковтками. Для регуляції менструацій у жінок беруть 1 ложку суміші квіток глухої білої кропиви, трави приворотня звичайного, трави деревію і кореня валеріани в співвідношенні 5:2:1 : 2 на склянку окропу, настоюють півгодини і п'ють по півсклянки 3—4 рази на день. Застосовують напари з суміші квіток білої глухої кропиви, ромашки, квіток нагідок лікарських, трави рути запашної, листків м'яти холодної, листків меліси, кореня валеріани і кори крушини ламкої (порівну)—беруть 1 повну столову ложку на 1 склянку окропу, напарюють, остуджують і випивають ковтками протягом дня. При болісних менструаціях, дисменореї беруть 1 столову ложку квіток глухої білої кропиви, трави приворотня звичайного, квіток ромашки і трави гірчака перцевого в співвідношенні 2:2:2:4 на 300 мл води, варять 15 хвилин і п'ють 1—3 склянки на день.

При хворобах горла, легень та матки як кровоспинний засіб п'ють відвар з суміші квіток глухої кропиви, братків триколірних та листків суниць (порівну) — беруть 2 столові ложки на склянку води, варять 5 хвилин, відціджують, відтискають і п'ють по 2 склянки на день. Замість відвару можна вживати свіжий сік, витиснутий з цілої рослини (прокип'ячений на водяній бані — по 2 столові ложки тричі на день — при недокрів'ї, хворобах печінки і селезінки та маткових кровотечах. При ексудативному діатезі беруть 1 столову ложку суміші квіток білої глухої кропиви, трави шандри звичайної трави маренки запашної, трави приворотня, трави деревію і квіток ромашки лікарської (порівну) на 1 склянку окропу. П'ють в обід і ввечері по 1 склянці.

ГОРИЦВІТ ВЕСНЯНИЙ.
Родина Жовтецеві — Ranunculaceae
http://www.naturalist.if.ua/wp-conte...s_vernalis.jpg
Як виглядає? Багаторічна трав'яниста рослина 50—60 см заввишки, з темно-бурим, трохи галузистим коренем, з якого виростають кілька стебел, деякі з них не квітконосні. Стебла біля основи вкриті бурими листками у вигляді луски. Стеблові листки чергові, напівобгортні, сидячі, п'ятипальчастороздільні: дві нижні ділянки коротші, перисті, верхні три-, двоперисті, частки їх вузькі, лінійні, голі, цілі. Квітки яскраво-жовті, великі, до 6 см у поперечнику, вінчають квітконосні стебла і їхні відгалуження, зісподу буруваті, чашечка їхня пухнаста, у віночку 15— 20 пелюсток, вони довгасті, зубчасті. Плід — кулястий багатогорішок. Існує кілька видів горицвіту. Цвіте з ранньої весни до половини травня.

Де росте? На глинясто-вапнякових грунтах по сухих відкритих схилах, на узліссях березових і дубових лісів, на галявинах, серед чагарників. Поширений у лісовій і степовій, особливо в чорнеземній зонах, у Криму, на яйлі. Зрідка трапляється на степових схилах в РозточчіОпіллі і на півдні Полісся (Волинська область — м. Володимир-Волинськнй; Оваднівський район, с. Верба; Житомирська область; Львівська область — Золочівський район, с. Червоне; Івано-Франківська область — Рогатинський район, Чортова гора).

Що і коли збирають? Зрізають усю верхню частину рослини, залишаючи голу нижню, і багаторічне кореневище під час цвітіиня. Сушать у затінку при 30°.

Коли застосовують? При серцевих хворобах з явищами декомпенсації, при задишці, набряку ніг і неврозах серцево-судинної системи; при водянці ниркового походження, гострому запаленні нирок, при інфекційних захворюваннях (плямистий тиф, грип, скарлатина тощо), при емфіземі легень (ядусі). Горицвіт збільшує силу серцевих скорочень і уповільнює ритм (дія глікозидів цимарину, адонізиду, адонівернозиду, адонітоксину подібна до дії строфантину; тритерпенових сапонінів, флавоноїдів), У суміші з собачою кропивою серцевою, валеріаною, мелісою вживають при нервовій збудливості, безсонні, епілепсії, також при приступах глаукоми.

У вигляді чаю готують так. На 2 склянки окропу беруть 1 столову ложку порізаної рослини і настоюють 10 хвилин. Вживають щогодини по 1 столовій ложці. Чай приготовляють щодня свіжий (швидко псується). При водянці внаслідок гострого і хронічного запалення нирок беруть 1 столову ложку суміші (за вагою) трави горицвіту, листків мучниці, березових бруньок і трави хвоща польового в співвідношенні 4:5:3:2, заливають 1 склянкою окропу, парять у духовці 2 години, кип'ятять на малому вогні 5—10 хвилин і вживають щогодини по 1 столовій ложці. При цьому дотримують безсольової дієти, постільного режиму і через день приймають теплі ванни. Завдяки цьому збільшується виділення сечі, зникають набряки, поліпшується загальний стан. При неврозах серцево-судинної системи 1 столову ложку суміші трави горицвіту, кореня валеріани, трави собачої кропиви серцевої і листків меліси в співвідношенні 1:2:3:4 заливають і склянкою окропу і настоюють 10 хвилин. П'ють по 0,25 склянки двічі на день, вранці і ввечері.

Чорниця звичайна
Долучення 5608
Чорниця, черниця, борівка, у Карпатах — афина і яфина (Vaccinium myrtillus L.), чагарникова рослина з родини бруслинних, кущик до 0,5 м висоти з синьочорними їстівними ягодами; росте по лісах утворюючи живе надґрунтове вкриття. Цвіте у травні - червні. Плід - куляста чорна ягода, достигає у червні - липні.

М'якоть спілої ягоди - червонувато-фіолетова, кисло-солодка, дещо в'язка на смак та сильно бруднить губи та зуби при її споживанні.

Латинська видова назва myrtillus походить від слова myrtus — «мирта», через схожість рослини з маленькою миртою.

Чорницю використовують в харчовій промисловості (для виробництва сиропів, соків, морсів, варення, джемів, наповнювачів, харчових барвників). З ягід чорниці роблять вино, яке має прекрасні смакові якості, високі лікувально-дієтичні властивості та гарний колір.

Чорниця відноситься до дуже добрих медоносів, що дає багато нектару. Чорничний мед дуже ароматний, приємного смаку, червонуватого кольору.

Плоди чорниці звичайної містять вуглеводи (глюкозу, сахарозу, фруктозу, пектини), органічні кислоти (лимонну, молочну, яблучну, янтарну, щавелеву), вітаміни (А, В, С, РР), флавоноїди (гіперин, кверцетин, астрагалін), антоціани (дельфінідин, мальвідин, ідаїн, міртилін), феноли, мінеральні речовини макро- та мікроелементи (залізо, манган, селен, кобальт, мідь, золото, срібло, цинк). Плоди чорниці містять багато дубильних речовин, рутину.

Застосовують при проносах, кровотечах, анемії, гастриті, гепатиті, набряках, гіпертонічній хворобі, атеросклерозі, ревматизмі, псоріазі, цукровому діабеті, лейкозі, ангіні, бронхіті, циститі, уретриті, шлункових і кишкових коліках, захворюваннях ока (кератит, іридоцикліт).

У зв'язку з тим, що чорниця містить багато заліза, її доцільно призначати при анемії. Залізо чорниці краще засвоюється порівняно з лікарськими препаратами, оскільки в ягодах рослини його супутниками є аскорбінова кислота та інші корисні для організму сполуки. Вживання ягід чорниці покращує кровообіг у сітчатці ока, загострює нічний зір.

Листя чорниці звичайної мають протидіабетичні властивості завдяки наявності в ньому глікозидів (міртилін та неоміртилін).

Чорниця (Vaccinium myrtillus L.) Місцеві назви - чорні ягоди, чорничник. Невисокий кущик родини брусничних (15-30 см заввишки) з довгим повзучим кореневищем. Стебла висхідні або прямостоячі, розгалужені, із зеленувато-коричневою корою. Молоді гілочки зелені, гостроребристі. Листки чергові, на дуже коротких черешках, яйцеподібні (8-20 мм завдовжки, 5-16 мм завширшки), з тупою або злегка загостреною верхівкою, дрібно-зарубчасто-пилчасті, світло-зелені, на зиму обпадають. Квітки правильні, зрослопелюсткові, пониклі, на коротких квітконіжках, що виходять з пазух листків при основі молодих гілочок. Оцвітина подвійна, чашечка (до 1 мм завдовжки) вузька, плівчаста. Віночок (4-7 мм завдовжки) кулясто-глечикоподібний зеленувато-білий або зеленувато-рожевий з відігнутими чотирма-п’ятьма короткими трикутними зубчиками. Тичинок 8-10, маточка одна, зав’язь нижня. Плід - куляста, чорна ягода (б-13 мм у діаметрі) з сизуватим нальотом, насіння численне, у формі півмісяця.

Чорниця росте у хвойних і мішаних лісах на галявинах. Світлолюбна рослина. Цвіте у квітні травні, плоди достигають у липні. Чорниця належить до рослин з більш-менш стабільною врожайністю. Зовсім неврожайні роки трапляються раз за 5-7 років. Урожайність її коливається від 120 до 1200 кг/га, в окремі роки досягає 1600 кг (в перерахунку на 100 % покриття). На врожайність чорниці впливають різні фактори: тип лісорослинних умов, повнота і вік деревостану, метеорологічні умови вегетаційного періоду, наявність або відсутність запилювачів. Так, при відсутності запилювачів утворюються ягоди в 1,7 раза легші, ніж на ділянках, де були завезені бджоли. Поширена на Поліссі, у Карпатах, зрідка у північному Лісостепу. Основні райони заготівель зосереджені у Волинській, Рівненській, Житомирській, Тернопільській, Сумській, Львівській областях, на півночі Чернігівської і Київської областей, у Карпатах. Запаси ягід значні, проте чорниця потребує дбайливого використання і охорони. Загальна площа чорничників становить 40 тис. га, тільки на Поліссі України щорічно можна заготовити в середньому до 30 тис. тон ягід.

Модрина сибірська (Larix sibirica); модрина;
родина Соснових (Ріnасеае)
http://t3.gstatic.com/images?q=tbn:A...51_D-txwLkR92s
Дерево, про яке йтиметься у нарисі, не схоже на інших представників хвойних. Передусім тому, що воно не вічнозелене, а літньо-зелене і на зиму скидає хвою. Щороку навесні модрина одягає нові світло-зелені шати.

Це однодомне дерево (є чоловічі та жіночі особини), заввишки до 35-50 м, діаметр стовбура досягає 1 м. Крона модрини у молодих

дерев конусоподібна, з віком вона стає циліндричною чи ширококонічною. Хвоя росте пучками (по 20-60 хвоїнок у кожному), вона вузька, лінійна і дуже м'яка, не колюча. Перед осіннім скиданням хвоя жовкне, тоді крізь ніжну жовтизну просвічують шишки рослини. Стовбур модрини одягнутий у товсту кору, в старих дерев вона бурувато-бузкового кольору. Кора — чудовий захист від лісових пожеж, тому модрина часто виживає навіть після сильного вогню. Квітки модрини запилюються за допомогою вітру, зазвичай запилення відбувається у травні-червні. Середня тривалість життя дерева 300-400 років, але окремі екземпляри доживають до 800-1000 років.

Завдяки швидкому росту і мереживній кроні, влітку — зеленій, а восени — золотаво-жовтій чи жовтогарячій, модрину часто висаджують у парках і вздовж доріг у середній смузі Росії та по всій Україні. У Сибіру модрина — основна лісоутворювальна порода. Деревина у неї дуже важка, міцна, стійка до гниття. Достатньо сказати, що Венеція побудована на модринових палях.

Хвоя модрини містить ефірну олію, вітамін С, мікро- та макроелементи.

Як лікарський засіб застосовують настій хвої, що має антицинготні властивості завдяки високому (до 300 мг%) вмісту аскорбінової кислоти. Цікаво, що на південних і східних схилах хвоя дерев містить більше вітаміну С, ніж на північних та західних. У хвої, яка відмирає, вітаміну майже немає.

Раніше корінне населення Сибіру використовувало в їжу соковитий білий камбіальний шар, який міститься під корою. Його знімали у вигляді довгих стрічок, подрібнювали та варили у воді, а перед вживанням страву розбавляли кислим молоком.

Пилок модрини збирають бджоли для приготування білкового корму — перги.

Ліванський кедр
Долучення 5630
Cedrus libani, звичайно відомий як ліванський кедр — хвойне дерево, рідне до гір Середземноморської області, тобто Лівану, західної Сирії і південної центральної Туреччині.

Ліванський кедр — вічнозелена рослина родини Соснові (Pinaceae), висотою до 40 м., і конічною (в молоді) формою з широкою основою. Пагони диморфні, бувають довгими або короткими. Листя голчато-подібне, рідке на довгих пагонах і зібране в кластери 15-45 голок на коротких. Голки 5-30 мм в довжині, чотирикутні в крос-секції і мають колір від зеленого до синьо-зеленого зі смужками по всіх чотирьох боках.

Листя ліванського кедру

Шишки звичайно виростають кожного другого року, і визрівають через 12 місяців після запилення. Зрілі шишки в жовтні мають 8-11 см завдовжки і 4-6 см в ширину, смолянисті, зламуються, випускаючи окрилене насіння протягом зими. Насіння має 15 завдовжки, 6 мм в ширину, з трикутним крилом 20-25 мм завдовжки. Перші шишки звичайно виростають в віці 20-40 років.

Обліпиха крушиновидна
http://t2.gstatic.com/images?q=tbn:A...Wzy7N2xz6u1UqQ

Обліпиха крушиновидна це чагарник або невелике дерево заввишки до 9 м з поверхневою кореневою системою і сильно гіллястим стволом і гілками. Втечі спочатку сріблясті, потім іржавинно-бурі, укорочені втечі закінчуються колючками. Листя чергове, короткочерешковиє, лінійне або лінійно-ланцетове, до 8 см довжини і 0,8 см ширини. Рослина обліпиха крушиновидна дводомна: чоловічі квітки зібрані в короткі колоси до 8 мм довжини, жіночі, — в пазухах гілочок на квітконіжках до 0,5 мм довжини з трубчастою бурою оцвітиною, покритою зовні рідкими білими лусочками. Плоди — соковиті, блискучі кістянки червоного або жовтого кольору, длі¬ной до 1 см і шириною до 0,8 см, кісточки темно-коричневі, блискучі, яйцевидно-довгасті, з подовжньою борозенкою. Квітне обліпиха крушиновидна в квітні-травні, плоди дозрівають в кінці серпня — жовтні, залишаючись на рослинах до весни наступного року.
Збір і зберігання обліпихи крушиновидної

Поширена обліпиха крушиновидна в Казахстані, в Середній Азії, в Західному і Східному Сибіру, в Забайкаллі, в гірських районах Кавказу, на південному заході "країни, в Молдавії, по долинах річок Дністра, Лозини, Дунаю, зустрічається в області Калінінграда. Культивується обліпиха крушиновидна в багатьох районах СНД. Промислові плантації є на Алтаї, в Бурятській АССР. Розмножується обліпиха крушиновидна насінням шляхом посіву на глибину 2—3 див. Основний спосіб розмноження — вегетативний, кореневими нащадками, відведеннями, зеленими держаками. Співвідношення чоловічих і жіночих рослин на плантації 1 :5—6. При вирощуванні в грунтовий субстрат сле¬дуєт додавати 50% піску. Виведені і районують коштовні сорти: Рясна, Чуйськая, Зирянка, Вітамінна, Золотий качан, Новина Алтая, Дар Катуні, Масляниста і ін. Збір плодів починають при досягненні ними жовтого забарвлення, коли вони ще не роздавлюються при зборі. Збирати їх слід лише в суху погоду. Можна збирати і заморожені плоди дерева обліпиха крушиновидна в листопаді-грудні шляхом струшування їх з віток, підстилаючи під дерева плівку, брезент. Свіжі плоди поміщають в дерев'яні бочки, заморожені, — в мішки: Зберігають свіжі плоди в прохолодному, захищеному від світла місці не більше 3 днів. Термін зберігання заморожених плодів дерева обліпиха крушиновидна у неопалювальних складах, холодильниках до 6 міс. Після цього плоди поступають на переробку.
Обліпиха крушиновидна, збір і зберігання

Використовують плоди рослини обліпиха крушиновидна, що містять жирне масло в м'якоті до 8%, в насінні—до 12%, що є сумішшю гліцеридів: олеїнової, лінолевої, пальмітинової і стеаринової кислот, суміш каротину і каро-тіноїдов (до 180 мг%) і Токоферол (до 110 мг%). Крім того, в плодах 'містяться фосфоліпіди (до 1%); стеріни (до 2%); вітаміни С (до 900 мг%), каротин (до 60 мг%), В, (до 0,035 мг%), В2 (до 0,056 мг%). Ве, Е (до 145 мг%), F, Р, фолієвая кислота (до 0,79 мг%); цукру (до 3,6%); інозит; органічні кислоти: яблучна, віннокаменная, нікотинова; дубильні речовини; флавоноїди: ізорамнетін, нарциссин, ізорамнетін-3-глюкозид, рутинів, ізорамнетін-3-глюкорамнозид. Масло обліпихи містить токофероли (110 мг%), р-каротин, вітаміни До, Bi, В2, Ве; стеріни; стігмастерін Р-ситостерин; жирні і органіче¬ськие кислоти; цукру; фітонциди; гліцериди олеїновою, лінолевою. пальмітинової і стеаринової кислот.
Обліпиха крушиновидна в плодах містить: зола — 3,68%; макроелементи (мг/г): До — 20,20, Са-0,90, Mg - 0,40, Fe - 0,04; мікроелементи (КБН): Мп-0,05, Сі-0,26, Zn-1,67, Cr-0,09, А1 - 0,01, Se - 0,50, Ni - 0,25r Pb-0,01, 1-0,06. В-2,00 мкг/г. Не виявлені З, Мо, Ва, V, Sr, Cd, Li, Au, Ag, Br. Концентрує обліпиха крушиновидна Zn. Може нагромаджувати Мп, Сі.
Вживання обліпихи крушиновидної, корисні властивості рослини обліпиха крушиновидна

Широко застосовують масло при опіках, пролежнях, променевих ураженнях шкіри, кольпітах, ендоцервітах, ерозіях шийки матки, виразковій хворобі шлунку, при хронічних запальних захворюваннях верхніх дихальних доріг (інгаляція). Входить обліпиха крушиновидна до складу комбінованого препарату олазоль, вживаного як засіб, прискорюючий загоєння ран при опіках, інфікованих ранах, трофічних виразках, пролежнях, при екземі, дерматитах, що зудять. Використовують масло при променевих пошкодженнях шкіри, всередину — при променевій терапії раки стравоходу.
Плоди в свіжому вигляді використовують в харчовій промисловості для здобуття полівітамінних соків, напоїв. Листя може знайти вживання при дубленні шкір. Тверда деревина йде на виготовлення виробів.
Зведення по використанню рослини обліпиха крушиновидна зустрічаються в працях Діоськоріда, Теофраста, інших старогрецьких учених і письменників.

ОЖИНА СИЗА.
http://t3.gstatic.com/images?q=tbn:A...ZDB-gPe2Et0Nzr
Напівчагарник заввишки 1—1,5 м. Стебла лежачі або підводяться, часто дугоподібно зігнуті і такі, що укоріняються. Втечі дворічні, з невеликим Шипом. Листя нерівномірно пильчасте, трійчасте, злегка опушені. Квітки білі, розташовані по декількох в невеликих кистях, зазвичай на верхівці стебел і гілок.

Квітне в червні — липні, плодоносить в липні — серпні. Плід — кулевидна чорна складна кістянка, що не відділяється (як в малини) від плодоложа. Ожина зростає по заливних лугах, берегах річок, в ярах, серед чагарників на полях, на лісосіках, часто серед чагарників.

Плоди ожини соковиті, кислуватого смаку, використовуються на виготовлення варення, джему, повидла, компотів, начинки, наливки, сиропу, плодового вина; свіжі ягоди добре угамовують спрагу, тонізуюче діють на організм, особливо на травний тракт.

У сучасній медицині ожина застосовується при тих же захворюваннях, що і малина .

У народній медицині використовується листя, яке володіє терпкою, потогінною, протиглистовою, кровоспинною, ранозагоювальною і заспокійливою дією.

Несподівана зустріч в одному з китайських зоопарків (Reuters).....

http://i.piccy.info/i5/71/55/1735571/WSKGWf5i_m_240.jpg

Долучення 5698
Двоє друзів-мисливців.:o

Маруна цинерарієлиста (Pyrethrum cinerariifolium);
далматська ромашка, піретрум цинерарієлистий;
ромашка далматская
http://t0.gstatic.com/images?q=tbn:A...L7P37psJAi_MEE
Багаторічна трав'яниста шовковисто-сіроповстиста дуже ароматична рослина родини айстрових (складноцвітих). Стебла численні, прямостоячі, ребристі, прості або майже від основи розгалужені, зі стрункими, довгими, вгорі необлистненими гілками. Листки чергові, широкояйцевидні, двічітричіперисторозсічені, їхні частки — з тупими зубчиками; прикореневі листки довгочерешкові, верхні — сидячі. Квітки — в кошиках, що утворюють негустий щиток; крайові квітки (їх 18—24) язичкові, білі, з 4 добре помітними поздовжніми жилками, на верхівці тричізубчасті, серединні квітки — трубчасті, жовті. Плід — сім'янка. Цвіте у червні—липні.

Поширення. Маруна цинерарієлиста дико росте в Югославії, Албанії та Греції. В південних районах України її вирощують як лікарську (інсектицидну) рослину, часом дичавіє.

Заготівля і зберігання. Для лікарських потреб використовують сушені квіткові кошики маруни (Flores Pyrethri insecticidi). Заготовляють їх під час повного цвітіння рослини, коли у більшості кошиків розкриється близько половини трубчастих квіток, за допомогою збиральних машин або вручну, зриваючи руками чи зрізуючи ножицями так, щоб залишки сте*бел не перевищували 2 см. Зібра*ний матеріал того ж дня розстилають тонким шаром для сушіння на вільному повітрі (дозволяється на сонці), в приміщенні, яке добре провітрюється, або в спеціальних сушарках при температурі, що не перевищує 70—80°. Висушений матеріал зберігають у сухому приміщенні в щільно закритій тарі. Строк придатності — 1 рік.

Хімічний склад. Надземна частина рослини, особливо кошики, містить піретрини (І і ІІ), цинерини (І і ІІ), ефірну олію, флавонові глікозиди, фітостерини, сесквітерпенові лактони та жирні кислоти. Піретрини — складні ефіри кетоспирту піретролону і хризантемових кислот, а цинерини — складні ефіри кетоспирту цинеролону і хризантемових кислот.

Фармакологічні властивості і використання. Маруну цинерарієлисту використовують як інсектицидний засіб. Інсектицидні властивості зумовлені наявністю в рослині піретринів і цинеринів, які є отрутою контактної дії. Для рослин, теплокровних тварин і людини вони не шкідливі. Порошок із квіткових кошиків (піретрум) і уайтспіритову настойку (фліцид) застосовують у боротьбі проти клопів, бліх, вошей, тарганів, мух, комарів, шкідників овочевих і плодово-ягідних культур та проти паразитів тварин.

Лікарські форми і застосування. Піретрум, фліцид, мазь (1 частина піретруму на 3—5 частин вазелінової олії), 2%-ний екстракт піретруму (розчин діючих речовин у трансформаторній олії) і водна суспензія піротруму (100— 300 г порошку настоюють 24 години в 10 л води;

перед використанням у суспензії розчиняють 30—40 г мила) для обробки місць скупчення комах.

Лікарська рослина «деревій»
http://fitoapteka.org/images/foto/62/1.jpg
Деревій вважається дуже цінним лікарською рослиною. Ще здавна було відомо про його лікувальні властивості. Ацтеки, а так само етруски застосовували це рослини для загоєння ран. Відомий цілитель Авіценна рекомендував деревій, як засіб, виліковує тромбози, головний біль, подагру і радикуліт. Одна легенда твердить про те, що за допомогою цього лікарської рослини виліковував рани сам святий Йосип. Працюючи теслею, йому часто доводилося калічитиметься. З цих пір у багатьох країнах ця рослина було названо «травою святого Йосипа». Давайте дізнаємося, чому ж це рослини так корисно.

Деревій - багаторічна трав'яниста рослина, належали до сімейства складноцвітих. Він може виростати до 60 см в довжину. Кореневище у деревію дуже тонке і повзе, а стебло опушений. Ця рослина цвіте білими квітами, в деяких випадках квіти мають рожевий відтінок, вони збираються в маленькі суцвіття і кошики. Цвіте деревій з літа і до середини осені. Період цвітіння припадає на червень-жовтень місяць. Це рослини в народі прозвали кровавніком, білої кашкою, дерев і порезніцей. На сьогоднішній день ботаніки нарахували близько 150 видів цієї рослини. Воно росте в Європі, Азії, Північній Африці та Америці. Найбільш поширеним видом вважається деревій звичайний. На латинському це звучить як «Achillea millefolium L». Під цією назвою деревій згадується у грецькій міфології, а саме в події Троянської війни, коли це рослини застосовувалося, як засіб для лікування недуг воїнів відважного Ахілла.

Збір і заготівля
У нетрадиційній медицині використовується трава і квіти деревію. Їх заготівля відбувається в червні-серпні місяці, коли починається цвітіння цієї рослини. Збирають верхні частини стебел деревію довгою 10-15 см. Вони зрізаються за допомогою ножиць, а потім з них обриваються листя. Для заготівлі квітів зрізаються суцвіття, тому стебло не обов'язково зривати цілком. Їх збирають в пучки і розвішують для просушування. Сушіння не повинна здійснюватися в місцях з попаданням прямих сонячних променів. Найкращим для цієї процедури буде тінисте місце. Суцвіття можна сушити природним способом під навісами, а можна використовувати і штучну сушку - сушильну камеру, температура повітря в якій не повинна перевищувати 45 ° C. Не рекомендується здійснювати збір деревію в межі міста і поблизу автомобільних доріг. Суха трава може зберігатися близько п'яти років.

Лікувальні властивості і застосування
У цьому рослині міститься велика кількість діючих речовин, серед яких і ефірні масла, цілий комплекс вітамінів і мінералів. Препарати на основі деревію широко застосовуються в традиційній медицині. Це лікарська рослина має загальзміцнювальну, болезаспокійливу, бактерицидну, кровоспинну і протиспазматичний властивістю. Медикаменти на його основі застосовують при захворюваннях шлунково-кишкового тракту, для нормалізації згортання крові і поліпшення процесу обміну речовин. Високий вміст гірких речовин у деревію робить його відмінною добавкою для підвищення апетиту.

Ця рослина використовують для зупинки кровотеч різних, для позбавлення від глистів, для лікування атеросклерозу, бронхіальної астми, захворювань печінки та при гастритах. Він корисний при виразкових захворюваннях шлунка з зниженим або нормальним рівнем кислотності шлункового соку. За допомогою відвару або настою з цього лікарського рослини можна вилікувати опіки, рани з гноєм, псоріаз і екземи. У цих випадках ефективними будуть соки і мазі з деревію. Ця рослина має великий вміст калію, тому його часто використовують як добавки для чайних сумішей для стимуляції роботи нирок.

Побічну дію та протипоказання
Деревій є дуже цінним лікарською рослиною, але на жаль має і протипоказання. Його не рекомендують застосовувати вагітним жінкам і людям, які страждають на алергію і різні шкірні висипання. У багатьох пацієнтів під час лікування препаратами на основі цієї цілющої трави можуть виникати запаморочення.

Рецепти відварів і настойок на деревію звичайного
Щоб поліпшити апетит і процеси травлення, а так само при захворюваннях шлунка, гастриті, діареї можна скористатися настоєм з деревію. Для його приготування візьміть одну столову ложку сухої сировини цієї рослини і залийте його склянкою киплячої води і настоюйте протягом години, укутавши ємність з вмістом, а потім процідіть. Настій приймають по одній столовій ложці три рази на день за 20 хвилин до прийому їжі.

ДеревійВідвар з цього лікарського рослини використовують при хронічному гастриті і виразках шлунка. 1 ч. ложку сировини заливають деревію 0,25 л киплячої води і кип'ятять протягом 10 хв на маленькому вогні, а потім проціджують. Відвар п'ють по півсклянки тричі на день.

При болях і спазмах в шлунку ефективним засобом буде такий відвар: Візьміть у рівній кількості квітки ромашки і траву деревію, дві столові ложки такої суміші заварюють у склянці окропу. Суміш настоюють протягом 20 хвилин, а потім проціджують і приймають по півсклянки 3-4 рази на день при сильних болючих відчуттях.

10 спритних хижаків, яких найбільше недооцінюють .......

9. Короткохвоста землерийка......

http://i.piccy.info/i5/80/14/1741480...01.jpg_240.jpg

Як і більшості гризунів, землерийці доводиться щодня вживати стільки їжі, скільки вона важить сама. У такі умови дрібну тваринку ставить швидкий обмін речовин. Симпатична і пухнаста, землерийка може вбивати жертв набагато більших за себе – мишей, жаб. Важить цей суворий хижак усього 30 г, а розмірами не перевищує 10 см. Як же він убиває здобич? Завдяки нейротоксину, здатному швидко знерухомлювати жертву. Канал з отрутою відкривається біля ікол хижака.

Мандрагора.
http://t3.gstatic.com/images?q=tbn:A...cvkWgNlaoaLzBu
Мандрагора- одне з найзагадковіших рослин в людській історії, оточене такою кількістю легенд, прикмет і забобонів, що їх вистачило на кілька десятків століть, від глибокої античності і практично до наших днів.

У ній все незвичайне: форма, у вигляді людської фігурки, через це вона з найдавніших часів вважалася пов'язаної з містичними силами, вплив на фізичний і психічний стан людини, порівняно рідкісна можливість випадкової зустрічі з нею в природі і, звичайно ж, історія іспользванія цієї рослини, що йде своїм корінням в сиву давнину. Це не просто рослина, це - знаменита мандрагора.

Взагалі-то спочатку, мандрагора використовувалася як заспокійливий засіб, а також в древній Греції її іноді вживали як знеболююче при лікуванні бойових поранень у військово-польової хірургії. Відомо також її використання в давнину в якості афродізіака, навіть одне з імен Афродіти звучало як мандрагорові Дама, а на Близькому Сході вона і зараз знаходить собі застосування в цій якості. Йосип писав, що мандрагора, яку він називав Baaras, має одна перевага, - здатність ізгоненія демонів з хворих, так як демони не можуть виносити, ні її присутності, ні її запаху. Він навіть підкреслював можливість настання смерті від дотику до рослини, за винятком вищезгаданих випадків. Лікар Діскорід ототожнює мандрагору з рослиною Цирцеї, про яку в пісні десятій "Одіссеї" ми читаємо: "... корінь був чорний, а всередині подібний був колір молоку білизною, ... людям небезпечно з коренем його виривати з землі, але богам все можливо "...
Мандрагора (Mandragora) - рід трав'янистої рослини сімейства пасльонових. Багаторічні безстебельні або з дуже коротким стеблом трави з товстим, прямим, іноді нагадує людську фігуру, коренем. Через незвичайної форми кореня рослина в давнину називали planta semihominis (трава-напівлюдина) і anJrwpomorjh (людиноподібна рослина).
Листя великі, кудреват, цільні, довжиною до 80 см, в густій ​​прикореневій розетці. Зазвичай овальні або ланцетні. Квітки одиночні, що складаються з пятіраздельний великої чашки, пятілопастного дзвоноподібне віночка, п'яти тичинок і маточки, з одногнездная багатонасінна зав'яззю; зеленувато-білі, блакитні або фіолетові. Цвіте в липні-серпні. Плід - велика жовтогаряча або жовта ягода.

Заготовляють коріння восени. Іноді збирають листя, кору та плоди. Рослина отруйна, коріння, плоди та насіння містить алкалоїди: гиосциамин, скополамін, мандрагорін, атропін та інші.



Згідно гомеопатичним поглядам - ​​зовнішні риси вказують на цілющу силу - корінь мандрагори аж до Нового часу розглядався як універсальний цілющий засіб, що несе «божественний знак».
Мандрагора має болезаспокійливу, заспокійливим, снодійним і холагенним дією. Розріджує слиз. За фармакологічної активності екстракти коренів мандрагори близькі до беладона, блекоті, дурману. Коріння застосовують для приготування болезаспокійливих і антиспазматичні засобів при шлунково-кишкових захворюваннях, а також при м'язових, суглобових і невралгічних болях.

Настоянка: подрібнений корінь мандрагори наполягають на спирту (у співвідношенні 1:4) 15 днів, проціджують. Приймають по 3-10 крапель як болезаспокійливий і снотворний засіб при ревматизмі, подагрі.
Масло: нутряний жир змішують з настойкою мандрагори (1:5). Застосовують як зовнішній болезаспокійливий засіб при ревматизмі і подагрі.

Подрібнене свіже рослина мандрагори разом з молоком і медом застосовують у вигляді пов'язок як размягчающее засіб при ущільненнях залоз, пухлинах і набряках.

Настоянка мандрагори входить до складу ліків проти вітіліго (захворювання з групи дисхромія шкіри) і повітряної хвороби (тимчасового хворобливого стану людини в польоті, що викликається тривалим подразненням вестибулярного апарату).
Ознаками отруєння є: нудота, блювотні спазми, ослаблення м'язів (відчуття «ватності»), сонливість, галюцинації. Є ймовірність впадання в коматозний сон.
Про мандрагори згадується в багатьох джерелах - в давньоєгипетських свитках, у роботах грецьких цілителів. Мандрагора була добре відома і в Азії.
У єгипетському папірусі Еберса мандрагора описується як засіб, що збуджує чуттєвість. З плодів мандрагори виготовлявся особливий «любовний напій».
Ассірійці використовували мандрагору як снодійне і знеболювальний засіб.

Грецький лікар Діоскорид ототожнював мандрагору з «Цірцеєю», або рослиною Цирцеї. Про неї згадується в «Одіссеї»: «Корінь був чорний, подібний був колір молоку білизною, ... людям небезпечно c коренем його виривати з землі, але богам все можливо». Заколисливим властивостями мандрагори Діоскорид користувався для хірургічних операцій в армії Нерона.

Гіппократ, відомий лікар античності, ретельно вивчив дії мандрагори і прийшов до висновку, що в малих дозах вона є ефективним засобом від страху, туги і депресії, а в більш значних виявляє седативну дію.
Римський лікар Гален зазначав розважальні якості мандрагорові вина. Його завозили в столицю імперії у великих кількостях.

Авіценна називав мандрагору «й-абрук» - ідолом, створеним природою за зовнішнім подобою людини. Хворому рекомендувалося давати 2 г соку (сльози) рослини з вином перед операцією для того, щоб він міцно спав і не відчував болю. Цими ж «сльозами» зводили веснянки і синці. Корінь мандрагори в товченому вигляді разом з оцтом прикладали до карбункулів, а змішаний з толокном - до хворих суглобів. Іноді їм лікували слонову хворобу, вживали і як абортивний засіб.
Ореол таємничості огортає мандрагору з початку часів. Про мандрагорові яблуках (плодах) згадується в Біблії, як про засіб для забезпечення зачаття, яким скористалися Лія і Рахіль. В Аравії існувало повір'я, що мандрагора вночі світиться, і тому її називали «свічкою диявола» або «квіткою відьми». У давньогрецькій міфології мандрагора використовувалася для того, щоб позбутися від приворотного закляття. Її носили з собою як любовного амулета. B Єгипті це засіб, що підсилює статевий потяг; в Ізраїлі як засіб, що сприяє зачаттю, у Римі як збудливий трав'яне зілля.

У Німеччині мандрагора застосовувалася для зображення домашніх богів альрунов. Ходило багато легенд, як особливо сильним магам вдавалося оживити коріння, зробивши з них справжніх гомункулусів (зомбі), якими можна управляти.
Практично по всій Європі вважалося, що мандрагора виростає зі сперми повішених, тому під шибеницями можна було часто зустріти чаклунів і відьом.

Мандрагора володіє вражаючими магічними властивостями, але скористатися ними можуть тільки справжні професіонали, що володіють всіма знаннями щодо використання цієї рослини.
Найчастіше мандрагора використовується як засіб захисту від шкідливих чар, оскільки коріння її є акумулятором астральної енергії, а тому вважається одним з кращих рослин-оберегів. Обереги ці настільки сильні, що працюють навіть без нанесення на них будь-яких магічних знаків або символів.
Носіння при собі кореня мандрагори позбавить від негативного впливу будь-яких злих енергій, адже завдяки йому створюється дуже потужний енергетичний щит, здатний захистити від пристріту, псування, наговору і навіть прокльони. Однак слід пам'ятати, що для захисту тварин мандрагора не підходить в силу свого зовнішнього вигляду, її використовують тільки для людей.

З давніх часів вважалося, що мандрагора протегує торговельних угодах, особливо підпільним, секретним і нелегальним, оберігаючи від розкриття. Її застосовують як талісман для операцій, пов'язаних з грошима. За старих часів вважалося, що мандрагора, покладена в скриню з монетами, подвоює їх кількість.
Мати в будинку мандрагору є хорошим знаком. Її аура притягуватиме достаток, багатство і добробут. В якості особистого талісмана корінь мандрагори здатний обдарувати свого власника владу, але за однієї умови: володар не повинен розлучатися з талісманом ні вдень, ні вночі.
Однак, найбільш затребувана мандрагора в магії любовної, хоча область впливу лежить більше на рівні фізіологічному: вона володіє фантастичними властивостями з розпалювання пристрасті і любовного бажання. Для приворотних зіль використовується або корінь, або настоянка з коріння і листя. Слід враховувати, що приворожити чоловіка потрібно «жіночим» коренем, а жінку - «чоловічим».
У чорній магії мандрагора використовується як засіб для позбавлення людини розуму або краси.
У малих дозах мандрагора використовується як антидепресант, а в більш значних - виявляє седативну і снодійну дію. Стверджується, що мандрагора може зробити людину невразливою для холодної зброї.
Мандрагора здатна допомогти в пошуках скарбу і в прогнозі майбутнього.
Для того, щоб добути корінь мандрагори, використовується метод, описаний Теофаст (372 - 287 до н.е.).

Виривати мандрагору можна тільки ввечері. Перш за все, цілитель повинен схилитися в напрямку призахідного сонця і віддати належне божествам пекла. Після цього залізної шпагою, ніколи не була у використанні, необхідно накреслити три магічні кола навколо стебла мандрагори, весь час відвертаючи обличчя у уникнення зловісних еманацій, які проникають в тіло, роздуваючи його (якщо не вжити заходів обережності і не змастити тіло рослинним маслом). Потім найкраще не брати участь у вириванні рослини, а прив'язати до рослини собаку і кинути їй шматок м'яса, до якого вона б не змогла дотягнутися. Потягнувшись за м'ясом, собака вирве корінь з землі, прийнявши на себе всю негативну енергетику.

Як домашній талісман, мандрагора вимагає особливого відношення. Фігурку людини, вирізану з кореня, слід одягнути і зберігати в потаємному місці будинку, подалі від сторонніх поглядів. Під час їжі фігурку садять на почесне місце, даючи «посмакувати» спершу мандрагори, а вже після себе. По суботах мандрагорного чоловічка потрібно купати у вині, а в перший день нового місячного місяця обряджати в новий одяг.

Лапчатка гусяча
http://t1.gstatic.com/images?q=tbn:A...r6lSk_WkmXOxtc

Народні назви: гусячі лапки, судомна трава, Мартинова рука.

Використовувані частини: надземна частина рослини.

Аптечне найменування: трава перстачу гусячої - Anserinae herba (раніше: Herba Anserinae).

Ботанічний опис. З багаторічного кореневища розвиваються розетка листя і повзучий стебло (понад 1 м в довжину), що вкорінюється у вузлах, з численними листами. Листя довге, непарноперістие. Листочки имеют острые пільчатие краю, зверху голі, на нижній - сріблясто-біле опушення. Квіти виникають найчастіше в пазухах листя, там, де укоренився повзучий стебло. Вони сидять на відносно довгих квітконосах і пофарбовані в яскраво-жовтий колір. Цвіте з травня по вересень. Лапчатка гусяча зустрічається дуже часто, віддає перевагу вологі, глинисті грунти і зростає переважно в канавах, на лугах, обабіч доріг, а також на пустирях.

Збір і заготівля. Під час цвітіння збирають перш за все пір'ясті листя, але попутно можна використовувати і повзучі пагони з квітками. Сушка повинна відбуватися грунтовно і швидко, при температурі не вище 45 ° С.

Діючі речовини. Дубильні речовини, гіркоти, флавоноїди і ще одне детально невивчені речовина, що має спазмолітичну дію.

Цілюща дія й застосування. Правильно оцінити дію цієї цілющої рослини важко. Воно відоме як ефективний шлункове засіб при проносах з коліками і шанується як болезаспокійливе при менструаціях. Однак є також відомості з лікарської практики, спростовують цю дію. Точні наукові дослідження не проводилися. Я вважаю це цілюща рослина дієвим. Через відносно високого вмісту дубильних речовин в перстачу гусячої Державна служба охорони здоров'я Німеччини вказує, що її можна застосовувати при легких запаленнях слизової оболонки ротової порожнини і горла (промивати і полоскати) і як допоміжний засіб при лікуванні гострих неспецифічних проносів з легкими спастичними шлунково-кишковими явищами у дітей шкільного віку та дорослих.

Чай з перстачу гусячої: 2 чайні ложки з верхом трави залити 1 / 4 л киплячої води. Дати відстоятися 10 хвилин, процідити. Приймати по 2-3 чашки щоденно; пити чай як можна більш гарячим і маленькими ковтками, краще непідсолоджені. Якщо заздалегідь перстач гусячу змішати в рівних кількостях з перцевої м'ятою і мелісою, то сприятливу дію чаю посилюється.

Використання в гомеопатії. З свіжого квітучого рослини готується гомеопатичне засіб Potentilla anserine. Цікаво, що в гомеопатії дуже охоче використовують вихідну настоянку, 3-4 краплі якої в день достатньо при скаргах, пов'язаних з менструацією; можна приймати їх і профілактично.

Застосування в народній медицині. Народна медицина використовує чай з перстачу гусячої при судомах нижньої частини тіла у жінок, спазмах литок ніг, нездужання, пов'язаних з менструацією, і при шлункових захворюваннях. Можливо, через те, що ця трава росте всюди, вона знаходить широке застосування й у ветеринарії. Коли у жуйних тварин виникають шлункові захворювання, їм готують цілющий пійло: заливають одну велику жменю висушеної трави перстачу гусячої 1 л води, нагрівають до кипіння, проціджують і дають тваринам пити цей настій теплувату.

Побічні дії невідомі. Але може посилити вже наявне роздратування шлунка.

Звіробій звичайний (Hypericum perforatum L.), місцеві назви: стокровиця, калмицький чай, заяча крівця тощо — багаторічна трав'яниста рослина родини звіробійних.
Долучення 5715
Біологічний опис

Стебло пряме, голе, вгорі гіллясте, 30-60 см заввишки. Міжвузля округлі або з двома гранями, щільні. Листки супротивні, сидячі, овальні, видовжено-яйцеподібні або видовжені, тупуваті, цілокраї, з численними залозками. Квітки правильні, зібрані в щитоподібну волоть або нещільну китицю. Чашечка з п'яти зрослих при основі ланцетних, загострених, гладеньких по краю чашолистків. Віночок п'ятичленний, жовтий, пелюстки з численними чорно-бурими або фіолетовими крапками. Тичинок багато, маточка одна з верхньою зав'яззю і трьома-п'ятьма стовпчиками. Плід — багатонасінна тригранна коробочка.

Екологія

Росте у мішаних лісах, на галявинах, лісосіках, серед чагарників. Тіньовитривала рослина. Цвіте у червні-серпні.

Поширення

Поширений по всій території України. Промислова заготівля можлива у Волинській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Львівській, Тернопільській, Хмельницькій, Сумській, Полтавській, Кіровоградській, Черкаській, Івано-Франківській, Чернівецькій, Закарпатській областях. Запаси сировини значні.

Інші види

Звіробій шорсткий (Hypericum hirsutum L.). Відзначається циліндричним густоопушеним стеблом і листками без чорних залозок. Росте у мішаних, частіше листяних лісах. Тіньовитривала рослина. Поширений переважно в лісостепових районах.
Звіробій гірський (Hypericum montanum L.). Характеризується круглястим стеблом, яйцеподібно-видовженими, зісподу шорсткими листками та рідкою, овальною волоттю, з півзонтиками на довгих ніжках. Росте у мішаних і листяних лісах, на узліссях, лісових галявинах, по чагарниках. Світлолюбна рослина. Поширена на Поліссі, у північній частині Лісостепу, в Карпатах.

Практичне використання

Лікарська, фітонцидна, ефіроолійна, танідоносна, харчова, фарбувальна, медоносна, отруйна рослина.

У науковій медицині використовують квітучі верхівки пагонів — Herba Нурегісі як в'яжучий, протизапальний і тонізуючий засіб при кровохарканні, кашлі, проносах, колітах, хворобах печінки, для укріплення ясен. Лікарські властивості звіробою пов'язані з його досить складним хімічним складом. Трава звіробою містить дубильні, смолисті, фарбувальні речовини, флавоноїди, каротин, вітамін С, глюкозид гіперін, холін, сапоніни тощо. Із звіробою звичайного виробляють антибактеріальні препарати іманін і новоіманін, якими лікують гнійні рани, тяжкі опіки, гострі катари дихальних шляхів. Новоіманін використовують для боротьби з бактеріозами овочевих рослин і проти вірусної мозаїки тютюну. Звіробоєм лікують стоматити, гайморити, фарингіти, молочницю у дітей.

У народній медицині звіробій дуже популярний лікувальний засіб, який застосовується при багатьох хворобах: проносах, шлунково-кишкових захворюваннях, хворобах дихальних шляхів, як тонізуючий засіб при серцево-судинних захворюваннях, як кровоспинний — при маткових кровотечах, хворобах печінки, нирок і як глистогінний засіб, при невралгіях, істерії, безсонні, епілепсії, паралічах.

Відваром трави миють дітей при діатезах, туберкульозі шкіри, при висипах, наривах, а при хворобах молочних залоз прикладають компреси. Корені рослини застосовують при дизентерії та туберкульозі кісток.

У народі існує популярний рецепт звіробійної олії, яку радять готувати таким чином: узяти одну частину свіжих квіток звіробою і залити 10 частинами лляної чи соняшникової олії. Настоювати протягом 2 тижнів поки олія не почервоніє. Можна готувати за іншим рецептом (тоді настій буде концентрованішим): 1 частина звіробою — 2 частини олії. Тут добре використати олію маслинову, рафіновану кукурудзяну чи соняшникову, настоювати 3 тижні.

Звіробійну олію використовують для лікування ран, виразок, наривів, розпушених ясен, уражень слизової оболонки рота. Усередину вживають для зміцнення серцевого м'яза[1].

Деякі травознаї, як Наталя Земна, не рекомендують вживати звіробій протягом тривалого часу, особливо чоловікам (не більше 7 днів на рік).

У гомеопатії використовують есенцію з свіжої квітучої рослини.

У ветеринарії для лікування ран застосовують емульсію з настою трави, виготовлену на вазеліновій олії. Фітонцидні властивості звіробою зумовлені наявністю в ньому ефірних олій (0,09-0,114%), до складу яких входять пінен, мірцен, цінеол. Олію з звіробою використовують у парфумерії, для лікування ран і опіків, виразок шлунка та дванадцятипалої кишки.

В усіх частинах рослини є таніди (до 7,5%), тому її застосовують для дублення шкур, надаючи їм еластичності, щільності та приємного забарвлення.

У харчовій промисловості звіробій використовують для приготування гірких горілок і настоїв, а листки — як сурогат чаю. Квітки містять барвник гіперицин, з різними протравами вони дають жовту, зелену, червону, рожеву фарби,, придатні для фарбування шерсті. Звіробій звичайний — добрий пилконос.

У траві звіробою знайдені сапоніни. При з'їданні великої кількості його вівці, коні й велика рогата худоба отруюються. Цікаво відзначити, що отруюються, як правило, тварини з білою шерстю. Звіробій викликає розвиток дерматитів у білошерстих тварин, сверблячку, параліч аборти. Інші види звіробою в науковій медицині не використовуються і домішки їх до сировини з трави звіробою звичайного небажані.

Збирання, переробка та зберігання

Збирають верхівки рослин під час цвітіння, зрізуючи їх ножами або серпами (довжина пагонів 25-30 см) без грубих безлистих частин. Сировину сушать на горищах, під залізним дахом або в сушарках при температурі до 40°, розтираючи тонким шаром на папері, тканині або решетах і часто помішуючи. Висушену траву обмолочують і відділяють на решетах стебла. Суху сировину пакують у тюки по 50 або 100 кг. Зберігають у сухих, добре провітрюваних приміщеннях. Строк зберігання три роки.

Незвичайні дерева.....

http://i.piccy.info/i5/99/44/1744499...3650_5_240.jpg

КМИН ЗВИЧАЙНИЙ —
http://t0.gstatic.com/images?q=tbn:A...Xmtfr18sv358Ef
Родина Селерові — Аріасеае, або Зонтичні — Umbelliferae

Як виглядає? Дворічна рослина 30—80 см заввишки. Стебло пряме, галузисте. Листки: нижні чергові, довгочерешкові, верхні короткочерешкові, зменшуються до верхівки. Листок продовгуватий, дво- або трипсристий, а ланцетногострими частками. Суцвіття— складний зонтик 4—8 см в поперечнику з 8—16 рівними, голими головними гілками. Квітки дрібні, чашечки майже непомітні, п'ятипелюстковий віночок білий або рожевуватий. Цвіте в травні — червні. Насіння має приємний запах, достигає кмин у липні — серпні.

Де росте? По всій території України, зокрема розсіяно в Карпатах, на Поліссі, в Лісостепу, крім Донецького Лісостепу. Росте на луках і пасовиськах, на рідколіссі, лісових галявинах і узліссях, при дорогах.

Що й коли збирають? Зонтики зі стиглим насінням ( з росою), в липні — серпні. Насіння отруйне для птахів.

Коли застосовують? Застосовують у вигляді чаю при млявому травленні, атонії і болях у кишках, здутті (метеоризмі), для зниження процесів гниття і бродіння в кишках, для поліпшення травлення і підвищення тонусу шлунково-кишкового тракту. Летка олія кмину, в якій є карвон і лімонен, діючи рефлекторно через смакові рецептори, сприяє виділенню травних соків; у матерів, які годують груддю, збільшує кількість молока (сметану варять 3 хвилини з кмином — 1 столова ложка кмину на 1 склянку сметани). Флавоноїди, смола, дубильні речовини, жирна олія, білки сприяють відхаркуванню, сечовиділенню, виявляють пропосну дію1. На 1 склянку окропу беруть 1 столову ложку насіння кмину, кип'ятять 5 хвилин і настоюють 10 хвилин. П'ють двічі на день по 1 склянці натщесерце і після обіду, ковтками.

Для немовлят застосовують як вітрогінне, 5—6 разів на день, по 1 чайній ложці (в клізмах — без цукру по 200—500 мл відпару).

При здутті дуже добрим засобом вважають відвар з суміші таких рослин: насіння кмину — 2 столові ложки, насіння кропу — 1 столова ложка, листків деревію — 2 столові ложки, дрібно порізаної вівсяної соломи — 3 столові ложки, кореневищ аїру — 1 столова ложка, дещо потертого кореня валеріани — 1 чайна лежка. З столові ложки цієї суміші, кожна з верхом, заливають З склянками сирої води, кип'ятять 15 хвилин і п'ють по 1 склянці тричі на день. При вощині, шумі, сіпанні у вусі впускають у нього (2 рази на день) по кілька крапель теплого соку, витиснутого з гарячої, запеченої з кмином у духовці, головки цибулі ( у видовбану в цибулині ямку, яку накривають потім вирізаним з тієї ж цибулини кубиком, насипають 1 чайну ложку кмину). Цей засіб поліпшує слух (дія фітонцидів).

Овоч, який продовжує життя ...........

http://i.piccy.info/i5/73/64/1746473...200_source.jpg

Нещодавно вчені назвали баклажан овочем довгожителів за його здатність протистояти захворюванням серцево-судинної системи, шлунково-кишкового тракту, проблем з суглобами, а також здатність приводити в норму обмін речовин.

Крім того, серед корисних якостей названа здатність баклажанів підвищувати гемоглобін, що особливо важливо для дітей та вагітних жінок. Калій, що міститься в баклажанах, сприятливо впливає на роботу серцево-судинної системи.

Інші речовини в цьому продукті розщеплюють жири, допомагають підтримувати оптимальний кислотно-лужний баланс, сольовий баланс, тому дієта з великим вмістом баклажанів допоможе людям, які хочуть схуднути, позбутися від запорів, а також страждають на подагру.

Журавлина звичайна
Долучення 5724
Біологічна класифікація
Царство: Рослини
Відділ: Покритонасінні (Magnoliophyta)
Клас: Дводольні (Magnoliopsida)
Ряд: Вересоцвіті (Ericales)
Родина: Вересові (Ericaceae)
Рід: Oxycoccus
Вид: Журавлина звичайна

Біноміальна назва
Oxycoccus palustris




Журавли́на звича́йна (або Журавлина чотирипелюсткова лат. Oxycoccus palustris Pers., Oxycoccus quadripetalus Gilib.) — кущ з роду Журавлина родини Вересові.


Ботанічна характеристика

На лісових сфагнових болотах ростуть вічнозелені сланкі кущики, які восени вкриті яскраво-червоними соковитими плодами. Це журавлина — наш «північний виноград», «ягода здоров'я», скарбниця поживних та лікувальних речовин.

Журавлина має тонкі темно-бурі пагони з черговими довгастими листками, шкірястими, зверху блискучими, темно-зеленими, з загорнутим краєм, зісподу вкритими восковим нальотом. Квітки маленькі, рожеві, розміщені по одній — чотири на кінцях пагонів. Світлолюбна рослина, 15—60 см заввишки, цвіте у травні — червні, запилюється комахами. Плоди — ягоди, які достигають у вересні.

Господарське значення

Журавлина — дуже цінна харчова рослина. Плоди її містять багато вітамінів, їх їдять свіжими, а також готують з них варення, соки, сиропи, екстракти тощо. Ягоди мають велике лікувальне значення.

Заготівля

Збирають журавлину від перших заморозків і до утворення снігового покриву. Масовий збір ягід журавлини та зменшення їх природних запасів внаслідок осушення боліт вимагають раціонального використання та охорони цієї рослини.

Безсмертник
http://t2.gstatic.com/images?q=tbn:A...jnOOe2fp9evuWv
Народні назви: цмин, сухоцвіт піщаний, жовтий цмин, сухоцвіт, гелихризум, мороз–трава.
Багаторічна трав'яниста рослина висотою 30–60 см з опушеними пагонами й коротким дерев'янистим, слабогіллястим, чорно–бурим кореневищем. Стебло – одиночне (а якщо їх декілька, то вторинні не плодоносять). Квітконосних пагонів звичайно буває 5–10. Суцвіття – дрібні жовті кошики, зібрані в щиткоподібне суцвіття. Квітки трубчасті, жовті або жовтогарячі із чубчиком. Тверді лусочки обгортки суцвіття не в'януть і не гублять забарвлення навіть тоді, коли суцвіття зрізані. Звідси назва рослини – безсмертник. Плоди безсмертника – дрібні чотиригранні сім'янки. Цвіте в червні–серпні. Розмножується насінням й вегетативно поросллю від кореневищ. На зиму надземна частина відмирає.
Росте на сухому й свіжому піщаних, рідше супіщаному ґрунтах. Зустрічається в рідких сухих соснових борах і світлих хвойних лісах, на галявинах, вирубках, переважно на південних і східних схилах, також на кам'янистих сонячних схилах, на сухих галявинах і дюнах, на крейдовому ґрунті, відкритих перелісках. Повного затінення не виносить. На одному місці росте 4–7 роки.
Цвіте в червні – серпні, плоди дозрівають у серпні – вересні. Кожен кошик цвіте близько 10–15 днів. У лікарських цілях використовують квіткові кошики безсмертника піщаного, які заготовлюють у період початку цвітіння, до розкриття бічних кошиків – у іншому випадку при висушуванні вони розсипаються. Строк придатності сировини 3 роки. Запах сировини слабкий, ароматний, смак пряно–гіркий.
Безсмертник містить флавоноїдні з'єднання, гіркі й дубильні речовини, ефірне масло, органічні кислоти, полісахариди, вітамін К, аскорбінову кислоту, солі калію, кальцію, заліза й марганцю. Рослина володіє протизапальною, антибактеріальною, противірусною, спазмолітичною і тонізуючою дією, нормалізує обмін речовин. Вона регулює ліпідний обмін, знижує зміст ліпідів у крові й сприяє виділенню з організму холестерину і його попередників. В основному цмин відомий як жовчогінний засіб при жовчокаменній хворобі, холециститах, гепатитах, дисфункціях жовчних шляхів. Всі ці чудесні властивості проявляються на тлі абсолютної нешкідливості й відсутності побічних ефектів.
У побуті суцвіттями безсмертника перекладають одяг для оберігання від молі. Рослина дуже декоративна, особливо в складі сухих букетів.

Борщовик небезпечна отруйна рослина..........

http://i.piccy.info/i5/75/95/1749575/111_240.jpghttp://i.piccy.info/i5/80/95/1749580/222_240.jpghttp://i.piccy.info/i5/83/95/1749583/333_240.jpghttp://i.piccy.info/i5/86/95/1749586/444_240.jpghttp://i.piccy.info/i5/89/95/1749589/555_240.jpg

Росте він обабіч річок, доріг, лісів та полів, а тепер поступово перебирається і на поля, дачні ділянки. Борщовик — отруйна рослина висотою до двох метрів, а то й більше.

Його листя та інші частини стебла можуть викликати небезпечні опіки. Коли сік потрапляє на шкіру, то через декілька годин, а то й днів вона червоніє. При сильних опіках піднімається температура, починається лихоманка, з’являються виразки. Після лікування на їх місці залишаються темні плями. Можливі і смертельні випадки після контакту з борщовиком. Особливо, якщо вражаються рот чи горло. Найчастіше від борщовика потерпають діти.
Як боротися з борщовиком? Кущі його можуть довго рости на одному місці. Корінь у них круглий, товстий, висмикнути або викопати його важко. Важливо «квітку-шапку» скосити, намагаючись триматися якомога далі від рослини. Щоб сік не потрапив на руки, натягніть гумові рукавички. Найкращий ефект виходить, коли обробити бур’ян при формуванні першої розетки листя раундапом. Якщо ж взялися за боротьбу з цим бур’яном всередині вегетації, то краще його скосити, а гербіцидом обробити листя, що залишилося, і додатково залити розчин препарату в порожнисту трубку стебла. Норма витрати рідини — 120 мл на 10 л води.
Коли рослина росте на узбіччі дороги, то обробіток можна зробити суцільно. А якщо борщовик поселився серед культурних рослин, то їх треба захистити від попадання на них препарату.
Якщо на обробленій ділянці планується і надалі садити або сіяти культурні рослини, то обприскування раундапом проведіть за два тижні до посіву або висаджування. Витрата розчину — 5 літрів на 100 квадратних метрів площі. І, звісно, при обробці дотримуйтесь правил техніки безпеки.
Жодна розсудлива людина не стане, звичайно, навмисне чіпати отруйну рослину. І, проте, від опіків рослинами страждають і малі діти, і досвідчені туристи.
Існує чимало небезпечних видів, проте пальма першості належить борщовику. Він своєю підступністю не поступається знаменитому американському отруйному плющу - сумаху.
Чим би не спричинено подразнення, головне, скоріше змити отруту з рук і інших частин тіла. Якщо реакція все-таки виникла, існує багато способів зменшити свербіння і підсушити пухирі, що вискочили на шкірі.
Роздратування звичайно завдадуть отруйні речовини, що знаходяться у волосках ягід і вегетативних органів рослин. Ви наражаєтеся на небезпеку і в лісі, і на садовій ділянці, й удома (отруйні, наприклад, красуня глоріоза і диффенбахія - улюблена офісна рослина).
Зазвичай реакція виявляється відразу або незабаром після контакту з рослиною. Що стосується сумновідомого борщовика, то після того, як висипу не стане, на шкірі можуть залишатися пігментні плями, що зберігаються до півроку.
При опіках борщовиком рекомендується густо намилити уражене місце господарським милом і змити лосьйоном, що містить спирт.
Протерти лосьйоном або одеколоном рекомендується також кропив'яні опіки.
Якщо ви точно не знаєте, яка саме рослина причинила вам дискомфорт, завжди допоможе обмивання великою кількістю холодної води.
У жодному випадку не розтирайте уражене місце. Так ви можете рознести подразнюючу речовину буквально по всьому тілу. Особливо важливо не доторкатися до обличчя та очей. До того ж розтирання стимулює кровоток, а значить, надходження до ураженого місця нових і нових речовин, що підтримують запалення.
Як при будь-якому запаленні, полегшення принесуть холодні компреси або прикладання льоду до уражених місць.
Якщо роздратування викликано вовчим ликом (при попаданні соку ягід на шкіру), рекомендуються пов'язки з синтоміциновою маззю і маззю Вишневського.
Відріжте лист алое, вийміть з нього ложкою м'якуш і нанесіть її на уражене місце. Протизапальні і антибактеріальні властивості алое роблять його досить ефективним засобом. Готові препарати алое у вигляді гелів придатні для цієї мети тільки в тому випадку, якщо вони виготовлені з натуральної м'якоті рослини.
Зірвіть декілька листків звичайного садового бур'яну — подорожнику, промийте їх, пропарте і, дещо остудивши, нанесіть припарку на уражену ділянку шкіри. В подорожнику міститься аллантоїн — сполучення з протизапальними і антибактеріальними властивостями.
У пральній машині при помірній температурі періть одяг, в якому ви гуляли по чагарниках борщовику. Це убереже вас від поширювання висипу, що зудить, по всьому тілу.
Обполосніть водою взуття. Якщо ви «спілкувалися» з борщовиком у взутті, що виготовлено з тканини, його також варто прати.
Чотириногого друга після спільної прогулянки по нетрях і гущавині слід викупати. Обов'язково вдягніть гумові рукавички.
Щоб підсушити пухирі, що проступили на шкірі, і угамувати свербіння, зробіть оцтовий компрес. Змішайте півстакана столового оцту і півтори склянки води. Остудіть суміш в холодильнику. Коли свербіння стане нестерпним, змочіть клаптик тканини цим розчином і прикладіть його до місця, що зудить.
Намочіть клаптик тканини холодним молоком і прикладіть його до шкіри. Холодне молоко заспокоює свербіння краще, ніж холодна вода. Хоча механізми такої дії молока поки не з'ясовані, не виключено, що активними компонентами в даному випадку є жири, що містяться в ньому.
За допомогою ватного тампону обробіть висип лосьйоном з гамамелісу – визнаного засобу для заспокоєння подразненої шкіри. Лосьйон гамамелісу діє на шкіру охолоджуюче, оскільки з її поверхні випаровуватиметься спирт.
Змочіть водою звичайний пакетик чаю (чорного або зеленого) і прикладіть його до шкіри, що зудить. Дубильна кислота, що міститься в листі чаю, полегшить свербіння та зменшить запалення тканин.
Прийміть теплу ванну, додавши у воду декілька столових ложок дрібномелених вівсяних пластівців, або звичайну вівсяну муку. Вівсяна мука підсушить висип і запобіжить його перетворенню в пухирі, що зудять. З ванни вибирайтеся обережно: намокла вівсянка дуже слизька.
Щоб позбавитися висипу, полежіть у ванні, куди додана гірка сіль. Інструкції по її використовуванню містяться на етикетці.
Збираючись на прогулянку в ліс або поле, де можуть рости отруйні рослини, надягайте брюки і сорочку з довгими рукавами.
Знайдіть офіційне джерело і роздивіться як виглядають борщовик, вовче лико, болиголов плямистий, анемона, простріл луговий, чистотіл: до всіх цих рослин можлива підвищена чутливість.
У чагарниках борщовику безпечно гуляти (було б бажання!) в похмуру погоду: кумарини, що викликають роздратування, активні тільки при яскравому сонячному світлі.
Не наближайтеся до куп хмизу або ломаччя, що горять. Якщо в них є залишки отруйних рослин, ви одержите неабияку дозу зовсім не цілющої «аромотерапії»

А́ґрус
http://t3.gstatic.com/images?q=tbn:A...h2FUoCyL04DjUL
(також а́ґрис, а́ґрест, агрус) (Ribes uva-crispa) — вид ягідних рослин родини аґрусових. Аґрус утворює кущі висотою до 1,5 м. Плоди (несправжня ягода) округлі або довгасті, забарвлені в білий, жовтий, рожевий, червоний або чорний колір, містять 6—12% цукрів, вітаміни А, В і С. З зелених і напівстиглих ягід виготовляють компоти і варення; стиглі ягоди — добрий десерт і сировина для виробництва мармеладу, соків, вин, начинок для цукерок тощо. В Україні аґрус розводять в усіх районах. Плодоносить на 2—3-й рік. Урожайність 8—32 кг з куща.
Цвітіння аґрусу.

Аґрус щорічно дає високі урожаї. Ягоди його смачні і корисні. В них, в залежності від сорту, міститься від 5 до 15 % цукрів і 1-2 % корисних органічних кислот. По кількості вітамінів аґрус поступається тільки смородині. Ягоди аґрусу богаті солями фосфору, заліза, кальція.

Смак ягід аґрусу залежить від кількості цукрів, кислот, ароматичних речовин, від консистенції м"якоті, щільності і товщини шкірки, стану її поверхні (опушення і характера опушення).

Аґрус рано вступає в плодоношення. Через 1-2 роки після посадки кущі дають перші ягоди. З роками урожай швидко збільшується і на 6-7 рік після посадки кущі вступають в пору повного плодоношення. Аґрус при доброму догляді обільно плодоносить (200 ц ягід з 1 га ). Окремі добре розвинені кущі дають по 25-30 кг ягід.

Аґрус в дикому вигляді росте в деяких країнах Європи, Азії, а також Північної Америки. Велика кількість культурних сортів аґрусу получені від родичів европейського, далекосхідного і деяких видів американського аґрусу. Наші культурні сорти виведені в основному з аґрусу звичайного, який росте в Європі. Вони відрізняються від сортів , отриманих від американських видів, розміром, красивим зовнішнім виглядом ягід і добрим смаком.

Аґрус - це кущ середньої висоти. На гілках, в залежності від сорта, розташовані одинарні, подвійні або тройні шипи. Суцвіття - грона, в гроні один-два інколи три квітки. Плоди (ягоди) різної форми і кольору, опушені і без опушення, з великою кількістю насіння. Чашечка не опадає.

Аґрус - багаторічна рослина. Гілки її живуть і добре плодоносять до 7-8 років; коренева система і основа куща можуть жити довше. Довговічність пояснюється особливістю його біології. На протязі багатьох років аґрус зберігає здібність давати пагони заміщення від основи куща. На цих пагонах нульового порядку на слідуючий рік виростають бокові розгалуження - пагони першого, другого, третього порядків, які несуть основний урожай. Ці молоді, добре розвинуті гілки заміщують старі, які потрібно вирізувати при перших ознаках старіння. Таким чином іде постійна заміна старих гілок новими, молодими.

Добрий ріст пагонів першого і більш високих порядків особливо важливий для плодоношення куща. Чим більше буде гілок першого порядку і чим сильніше їх ріст тим більшим в наступних роках буде урожай.

Аґрус - культура зимостійка. Але ті сорти які погано переносять низькі температури, особливо в зими без снігу, як правило, весною затримуються в розвитку.

Аґрус реагує на умови догляду і ґрунтово-кліматичні умови. На занедбаних, неудобрених ділянках при поганому обробітку ґрунту і без обрізки кущі аґрусу стають старими у віці 12-15 років.
Вирощування агрусу та заготівля ягід
Росте у мене агрус на добре освітленому місці. Садила його наприкінці вересня. Для посадки вирила ями глибиною до 60 см, діаметром 80 см. У них закладала перепрілих гній або компост (1-1,5 відра), торф (1-1,5 відра), кісткове борошно або суперфосфат (250 - 300 г), калійні добрива (50-70 г), вапно (300 - 400 г), замість неї іноді використовувала золу (350 - 400 г).

Добрива змішувала з дернової землею і цією сумішшю заповнювала ями, безпосередньо під коріння клала чистий землю і такий же землею (без добрива) їх засинала. Після посадки рослину поливаю - відро води на яму. На другий рік після посадки підживлення не даю.

Надалі протягом літа роблю три підживлення: рано навесні - сечовиною врозкид навколо куща з розрахунку 20 г на рослину; після цвітіння - органічними добривами в рідкому вигляді в канавки з розрахунку 2 відра на 5-6-річний кущ і після зняття врожаю - також органічними добривами і теж у рідкому вигляді. Причому перш, ніж залити в канавки добрива, вливаю в них води (на кущ 2 відра) незалежно від погоди.

Коров'ячий гній розводжу водою в шість разів, курячий послід - у 12. Коли немає органічних добрив, беру прибалтійські добрива по 1-2 столові ложки на відро води.
Ягоды крыжовника

Ягоди агрусу

Строго стежу за терміном третьої підгодівлі - роблю її відразу після зняття ягід, так як рослини в цей час закладають плодові бруньки для врожаю майбутнього року. Багато садівники скаржаться, що кущі великі, а врожай маленький. На мій погляд, це відбувається тому, що або вони зовсім не дають підгодівлі, або підгодовують занадто пізно, коли агрус вже заклав плодові бруньки будучи «голодним». І тоді підживлення служить зростанню куща, а не закладці плодових бруньок. А скільки смачних і корисних продуктів можна приготувати з агрусу на зиму! Дуже корисний сік, особливо сік агрусу сортів з забарвленими і володіють сильним ароматом ягодами. Кумарини, що містяться в соку, нормалізують згортання крові. І взагалі сік корисний при недокрів'ї з-за високого вмісту заліза.

Ягоди агрусу містять багато пектину, сік їх дуже в'язкий і важко віджимається. Він легко відділяється лише соковижималкою і в соковарки. Тому перед віджимом соку я прогріваю розчавлені ягоди протягом 30 хв, додаючи невелику кількість води, при температурі 60 °. Віджатий пресом або через мішечок руками сік негайно піддаю тепловій обробці.

Особливо корисний сік з м'якоттю. З сортів з яскраво-жовтим забарвленням, таких, як Золотий вогник, Ювілейний та інших, що містять багато каротину, потрібно готувати соки тільки з м'якоттю.

Сік агрусу дуже кислий, тому при вживанні розбавляю його водою з цукром, а іноді і готую з цукровим сиропом.
Добре його купажовані і з соком прісних яблук, чорноплідної горобини і моркви.
Компот из ягод крыжовника

Компот з ягід агрусу

З агрусу готую компоти. Смачні компоти виходять лише з яскраво забарвлених ягід або ягід, які мають тонку шкірку, або що володіють сильним ароматом: Чорний негус, Медовий, Любительський, Московський червоний та інших. Якщо ягоди великі, наколюють їх, щоб не лопалися. Наповнюю ними банки до «плічок», заливаю холодним цукровим сиропом (на 1 л води 300 - 400 г цукру), ставлю на прогрів і пастеризують при температурі 85 ° літрові банки 15-20 хв, трилітрові - 25-30 хв або при температурі слабкого кипіння - 4 і 10 хв.

Компот можна приготувати і триразовим розливом. Підготовлені за попередньому способу ягоди закладаю у стерильні двох-і трилітрові банки і заливаю киплячим сиропом (на 1 л води 300-400 г цукру), накриваю їх кришками, витримую 3-4 хв, сироп зливаю, доводжу його до кипіння, вдруге їм заливаю ягоди на 3-4 хв. Прокип'ятити сироп третій раз, заповнюю їм банки під кришку і негайно закатую. Ніколи не заливаю кілька банок одночасно.

Готую і компот асорті, додаючи до агрусу трохи суниці, малини або вишні. Можна додати також дрібні шматочки яблук, чорну смородину. Сироп готую з розрахунку 300-400 г цукру на 1 л води.

Промиті ягоди (вишні та агрус наколюють) в довільних співвідношеннях щільно укладають у банки і заливаю гарячим сиропом, накривають кришками і ставлю в каструлю з гарячою водою на вогонь. При температурі 85 ° пастеризують півлітрових банки 10 хв, літрові - 15 хв або при кипінні води відповідно 5 і 8 хв. Потім банки виймаю з каструлі, закатую кришками, перевертав догори дном.

Особливо гарний агрус маринований. Беру зрілий, міцний агрус будь-якого сорту, мою, наколюють, наповнюю їм банки до «плічок». Марінадную заливку готую з 500 г води, 400 г цукру, 100 г 9%-ногох оцту. Воду, цукор і спеції (5-6 горошин запашного перцю, 5-6 квіток гвоздики і невеликий шматочок кориці) кип'ячу протягом 5 хв. Коли заливка охолоне, проціджую і додаю оцет, заливаю цим маринадом агрус. Заповнені банки накриваю кришками і ставлю в каструлю з холодною водою, доводжу воду до кипіння і кип'ячу протягом 3 хв банки будь-якої ємності.

При маринуванні агрусу заливку можна готувати і з розрахунку 50% оцту і 50% соку кислих ягід.

Плоди агрусу звичайного мiстять цукор (глюкозу, фруктозу, сахарозу), вiтамiни, органiчнi кислоти, флавоноїди, макро та мiкроелементи, фенольнi сполуки. Галеновi препарати агрусу звичайного мають жовчогiннi, сечогiннi та послаблюючi властивостi. У народнiй медицинi застосовують при гiпертонiї, атеросклерозi, набряках, холециститах, гепатитах, захворюваннях нирок i сечового мiхура, ожирiннi. У лiтературi є данi про те, що споживання плодiв агрусу запобiгає утворенню пухлин. Протипоказано вживати агрус при виразковiй хворобi шлунка та дванадцятипалої кишки в стадiї загострення. Застосовують всередину свiжi агруси звичайного по 100 г тричі на день, сік плодiв агрусу - по 30 мл тричі на день.

Світло як умова орієнтації тварин.

Світло для тварин – необхідна умова бачення та зорової орієнтації в просторі. Розвиток зору у них відбувається паралельно з розвитком нервової системи. Повнота зорового сприймання навколишнього середовища залежить від ступеня еволюційного розвитку. Примітивні органи зору у багатьох безхребетних – це просто світлочутливі клітини, оточені пігментом, а в одноклітинних – світлочутлива ділянка цитоплазми. Такі очі не дають зображення предметів, а сприймають лише коливання освітленості, чергування світла та тіні, що свідчать про зміни в навколишньому середовищі.
Образний зір можливий тільки при достатньо складній будові ока. Павуки можуть розрізняти контури предметів, що рухаються, на відстані 1-2 см. Найдосконалішими вважаються очі комах, головоногих молюсків та хребетних тварин. Тому що вони здатні сприймати форму і розміри предметів, їхній колір, визначати відстань. Тварини, у яких очі розміщені по боках голови, мають монокулярний або площинний зір. Здатність до об’ємного бачення властивий деяким птахам (совам, грифам, орлам, соколам), мавпам та людині. Гранична чутливість ока величезна. Але поняття видимого світла умовне, тому що різні види тварин дуже відмінні щодо здатності сприймати різна промені сонячного спектра. Коло видимих променів людини – від фіолетових до темно-червоних. Ми не сприймаємо більш короткохвильове ультрафіолетове і більш довгохвильове інфрачервоне випромінювання. А деякі тварини, наприклад, глибоководні кальмари, гримучі змії бачать інфрачервону частину спектра і ловлять здобич у темряві, орієнтуючись за допомогою органів зору. Для бджіл видима частина спектра зміщена у більш короткохвильової ділянки, вони сприймають значну частину ультрафіолетових променів, але не розрізняють червоних.
Крім еволюційного рівня тварини, розвиток зору і його особливості залежать від екологічних обставин і способу життя самої тварини. У постійних мешканців грунту, печер, глибин океану очі можуть бути повністю або частково редуковані, наприклад, у кротів, сліпаків, деяких жуків-жужелиць, деяких глибоководних риб. Здатність розрізняти колір значною мірою залежить від того, при якому спектральному складі випромінювання існує або зберігає активність вид. Більшість ссавців, що ведуть родовід від предків із сутінковою та нічною активністю, взагалі не розрізняють кольорів і бачать усе в чорно-білому зображенні – собачі, котячі, хом’яки, нічні птахи. Денні птахи мають добре розвинений кольоровий зір.
Життя в умовах сутінкового освітлення часто призводить до гіпертрофії очей. Величезні очі, що здатні вловлювати мізерні частки світла, властиві багатьом глибоководним рибам, головоногим молюскам, лемурам, довгоп’ятам… У деяких видів, що живуть біля поверхні водойм, очі поділені на дві частини з різною здатністю до заломлення променів. Одна половина ока бачить у повітрі, а друга у воді. Така “чотириокість” характерна для жуків-вертячок, чотириочкової риби Anableps, крокодилів.
Птахи, що долають великі відстані під час перельотів, орієнтуються за допомогою зору. Звичайно, беручи до уваги Сонце та зорі. За неповної хмарності орієнтація зберігається, а в умовах повної хмарності, тобто туману, птахи збиваються з курсу, так як не бачать видимої частини неба (сонячного чи зоряного). Досліди у планетарії показали, що орієнтація птахів у клітках змінюється, якщо перед ними змінювати картини зоряного неба.
Бджоли також орієнтуються по положенню Сонця, коли летять за узятком. Мурашки, що повзуть стежиною у місячну ніч, міняють орієнтацію на 180 градусів, якщо поставити на їхньому шляху дзеркало, яке відбиває Місяць.
У темних глибинах Океану як джерело зорової орієнтації організми використовують світло, що його випромінюють живі істоти. Світіння живого організму називається біолюмінесценцією. Вона має в житті тварин здебільшого сигнальне значення. Такі світлові сигнали можуть служити для орієнтації в зграї, привертанні уваги особин іншої статі, заманюванні жертв, для маскування або відволікання. Спалах світла може бути захистом від хижака, осліплюючи або дезорієнтуючи його. Наприклад, каракатиці, рятуючись від ворога, випускають хмарку яскравого секрету, а види, що мешкають у освітлених водах, використовують для цієї мети темну рідину.
У глибоководних риб-хижаків частина спинного плавця перетворене у гнучке “вудлище”, яке несе на кінці червоподібну приманку – залозу, заповнену слизом з бактеріями, що світяться. Причому риба сама може керувати світіння приманки, регулюючи потік крові до цієї залози, постачаючи бактерій киснем. У наземних умовах біолюмінесценція розвинена лише у небагатьох видів: у жуків з родини світлячків.
Таким чином, світло для тварин має в основному інформаційне значення. Воно допомагає орієнтуватися не лише в навколишньому просторі, а й у часі, що пов’язано з ритмікою темного та світлого періодів доби.

Сосна звичайна

Долучення 5745

Сосна звичайна
Біологічна класифікація
Царство: Рослини (Plantae)
Відділ: Голонасінні (Pinophyta)
Клас: Pinopsida
Ряд: Pinales
Родина: Соснові (Pinaceae)
Рід: Сосна (Pinus)
Вид: Сосна звичайна



Сосна звичайна (Pinus sylvestris L.) — високе 25-50 м. дерево родини соснових (Pinaceae), займає майже третину лісів України (в основному на Поліссі).]


Характеристика

Зовнішній вигляд


Дерево з конусоподібною або пірамідальною кроною і моноподіальним, кільчастим гілкуванням (так звані «мутовки»). Оскільки це світлолюбиве дерево, нижні його гілки відмирають, очищаючи стовбур. У сприятливих умовах висота сосни досягає 40 м, а діаметр — 1-1,5 м. Дерева, що виросли в густому лісі, мають стрункі, майже циліндричні стовбури і невеличку, високопідняту крону з тонкими гілками. Кора червонувато-бура, лускувата. Молоді пагони зеленуваті, пізніше — жовтувато-сірі.

Коренева система

Коренева система сосни — стрижнева, але розміри та галуження кореня залежать від умов її зростання. На болотах коріння сосни знаходиться біля самої поверхні, кожне дерево ніби сидить на купині. Так дерево рятується від надмірної кількості вологи. На бідних і сухих ґрунтах дерево утворює величезну поверхневу кореневу систему, глибиною до 30-40 м, і радіусом до 15-20 м., і живиться за рахунок роси і конденсованої вологи. На багатих і пухких ґрунтах стрижневий корінь сосни проникає на глибину 60-ти та більше метрів.
Коріння сосни оповите чохлами з грибкових ниток, що утворюють мікоризу.

Листяний покрив

Укорочені пагони несуть дві хвоїнки 4,5-7 см завдовжки, зверху випуклі темно-зелені, знизу — жолобчасті, загострені, часто скручені, що тримаються 3-5 років.

Квіти

Рослина однодомна. Чоловічі шишечки колосоподібно зібрані при основі молодих видовжених пагонів, містять велику кількість лусок, які мають по два пиляки. У верхній частині молодих пагонів з'являються червонуваті поодинокі жіночі шишечки. Вони складаються з насінних лусок, які сидять у пазухах слаборозвинутих покривних лусок. Кожна насінна луска містить два насінних зачатки. Запліднення відбувається через рік після запилення.

Плоди

Стиглі шишки яйцеподібно-видовжені (3-7 см завдовжки), сіруватобурі, матові. При достиганні насіння луски дерев'яніють, розсуваються і воно висипається. Насіння чорнувате, плямисте або білувате, з крилом, що у 2-3 рази більше за нього.

Поширення

Сосна звичайна є основною лісоутворюючою породою в Українському Поліссі. Створює чисті і мішані ліси. Світлолюбна, морозостійка рослина. Запилюється у травні. Поширена на Поліссі, в північній частині Лісостепу, зрідка на піщаних терасах рік північної частини Степу. Вона займає близько 35% державного лісового фонду України. Основні райони заготівлі — Житомирська, Волинська, Рівненська і Львівська, частково Київська, Чернігівська області.

Сорти

В культурах трапляється: сосна Веймутова — P. strobus L. — дерево з зеленувато-сірою корою, хвоя тоненька, м'яка, розміщена по п'ять на укорочених пагонах; сосна Ваніса — P. banksiana Lamb. (сосна Банкса), яка відзначається короткою (2-4 см) скрученою хвоєю і дуже зігнутими гачкуватими шишками, які іноді розміщуються прямо на стовбурах.

Практичне використання


Деревинна, смоло-, танідо- і пилконосна, жиро- і ефіроолійна, волокниста, вітамінозна, лікарська, фарбувальна, фітонцидна, декоративна і фітомеліоративна рослина. Широке поширення, великі запаси деревини сосни свідчать про велике народногосподарське її значення.

Деревина сосни звичайної з рожевуватим або бурувато-червоким ядром і жовтувато-білою заболонню, яка особливо різко виділяється після висихання; деревина її легка, м'яка, трохи блищить, малосучкувата, добре розколюється, легко обробляється, смолиста, стійка проти гниття, проте швидко втрачає природний колір, буріє і часом уражується синявою. У вигляді круглого лісу вона є основним будівельним матеріалом як у сільськогосподарському, так і в промисловому та житловому будівництві; використовубться також на телеграфні й телефонні стовпи, на портові споруди, дамби, греблі, набережні, мости. Соснові пиломатеріали (дошки, бруси) широко застосовують у будівництві (ферми, балки, крокви, сходи, віконні коробки, одвірки, підлоги тощо).

Деревина сосни йде на виготовлення щипкових музичних інструментів (балалайки, мандоліни), на клавіатурні дощечки на виробництво фанери, діжок для малоцінних матеріалів, сухих і напіврідких продуктів (смола, дьоготь) і під рибу.

Останнім часом деревина сосни все ширше використовується в целюлозно-паперовій промисловості, але в меншій мірі, ніж деревина ялини. Деревина сосни містить до 54% целюлози, технічний вихід її становить до 39%, вміст смоли — До 3,5%, деревинні волокна довгі (2,6-4,4 мм). 3 деревини сосни шляхом сухої перегонки одержують деревинний оцет і дьоготь, а в перегонному апараті лишається вугілля, з якого виробляють активоване вугілля. Дьоготь і активоване вугілля використовують у медицині. Крім того, активоване вугілля застосовують для знебарвлення рідин, видалення з них запахів. Ним заповнюють протигази.

Дрова з сосни звичайної добре горять, особливо із старих дерев, які Містять багато смоли. 3 пневого і кореневого соснового осмолу екстракцією його трісок бензином чи іншими розчинниками або перегонкою з водяною парою одержують так званий екстракційний або паровий скипидар. Проте якість його нижча від скипидару із живиці. Сухою перегонкою соснового пневого осмолу одержують сухоперегінний сирець скипидару — найнижчий із його сортів. з соснового пневого осмолу одержують також каніфоль.

Із сосни звичайної збирають живицю, з якої одержують скипидар і каніфоль. Скипидар використовують на виробництво лаків, фарб, парфумів, технічної камфори, яка необхідна для виробництва пластмас, кінофотоплівок, штучних тканин, вибухівки, а також у гумовій і фармацевтичній промисловості. Каніфоль сосни використовують для проклейки паперу, виготовлення дешевого лаку, грампластинок, сургучу, а також як домішку до бетону. Нею натирають смички струнних музичних інструментів.

Низькі сорти каніфолі йдуть на виготовлення мастил. Живицю, смолу, скипидар і каніфоль застосовують також у медицині. З насіння сосни звичайної пресуванням або екстрагуванням одержують жирну висихаючу олію, яку використовують для виробництва оліфи. З хвої сосни внаслідок перегонки з водою одержують ефірну олію, яку застосовують у медицині. Після видалення ефірної олії з хвої сосни одержують соснову або лісову вовну. Вихід волокна 35%. Його використовують у суміші з відходами бавовнику (40% соснової вати, 60% відходів бавовнику) або з вовною для одержання пряжі, з якої виготовляють фланель і ковдри. Соснова вата з домішкою паперових ниток йде на виготовлення матів і підстилок, а з коноплями і льоном — мотузків і канатів. Соснова вата — гарний набивний матеріал для матраців і подушок. у науковій медицині використовують бруньки, живицю, смолу і продукти сухої перегонки деревини — дьоготь і вугілля.

Бруньки містять смолу, ефірну олію, дубильні речовини, вітамін С тощо. Застосовують як відкашлювальний, сечогінний і дезинфікуючий засіб при хворобах верхніх дихальних шляхів, для ванн. Концентрат вітаміну С, виготовлений з хвої сосни, використовують для лікування цинги; хлорофіл-вітамінну пасту — для лікування ран, опіків; паста входить також до складу протиастматичної мікстури Траскова. Скипидар (терпентинова олія), який одержують з живиці і смоли, використовують безпосередньо (у вигляді інгаляцій для дезинфекції дихальних шляхів) і в складі мазей при ревматизмі, невралгіях, подагрі; з нього готують терпингідрат (відкашлювальний і сечогінний препарати). Живицю (терпентин) і каніфоль застосовують тільки у пастирях, дьоготь — зовнішньо, зокрема він входить до складу мазі від корости. 3 активованого вугілля виготовляють карболен, який вживають при утворенні великої кількості газів у шлунку та кишечнику. У народній медицині, крім того, використовують бруньки сосни при рахіті і золотусі, хвою — у вигляді ванн при рахіті і подагрі. Дьоготь використовують для лікування хвороб шкіри (екземи, лускатого лишаю та корости).

Сосна звичайна — танідоносна рослина. Її кора містить 4-10% танідів (при доброякісності 37,2-53,86%). Із збільшенням віку вміст танідів у корі зменшується. Сосна звичайна утворює багато пилку і клею. Пилок у неї великий, тому бджоли збирають його неохоче. Влітку на сосні часто з'являється падь. Молоді пагони і шишки дають червону фарбу. Як декоративна рослина сосна звичайна рекомендується для поодиноких і групових насаджень, а також масивів у парках і лісопарках, використовується на новорічні ялинки. Вона має декоративні різновидності (пірамідальну, плакучу тощо).

Як фітонцидна рослина вона має санітарно-гігієнічне значення: під впливом парів скипидару повітря в соснових насадженнях іонізується, а деякі хвороботворні бактерії (стафілококи) гинуть. Сосна Веймутова рекомендується для масивів, чистих і мішаних груп, поодиноких насаджень у парках і лісопарках. Особливо ефективні поєднання її з ялиною, ялицею, а також з дубом, липою і кленом звичайним.

Сосна звичайна має важливе лісомеліоративне значення. Вона здатна рости на піщаних неродючих ґрунтах, невибаглива до вологи, швидкоросла. Сосна — незамінна порода для залісення пісків. Засоленості ґрунтів і забруднення повітря газами вона не витримує.

Із хвої сосни виготовляють хвойно-вітамінне борошно — вітамінний корм для сільськогосподарських тварин. За поживністю І кг хвойно-вітамінного борошна дорівнює 0,25-3 кормовим одиницям. В ньому міститься багато провітаміну A, D, вітаміни групи В та вітаміни К, Е, С, а також макро- і мікроелементи — кальцій, фосфор, залізо, кобальт, манган, цинк, молібден і нікель. Використовують хвойно-вітамінне борошна як профілактичний засіб проти захворювань на авітамінози та проти гельмінтозних захворювань у тварин.

Хвою сосни можна згодовувати тваринам і не розмеленою, але перед вживанням її слід обробляти водяною парою і давати після іншого корму (коровам не більше 5 кг, коням 3-4 кг), а свіжу необроблену можна давати коровам 2 кг на добу. При поїданні великої кількості хвої сосни у тварин з'являється кривава сеча.

Збирання, переробка та зберігання


Бруньки сосни для лікувальних цілей заготовляють до початку їх розпускання (лютий-березень), найкраще під час рубок догляду. Секаторами зрізують з молодих дерев бруньки з гілочками довжиною до 3 см, не чіпаючи центрального пагона. Сушать сировину на горищах з достатньою вентиляцією, розстеливши тонким шаром на папері або тканині, часто перемішуючи. Не дозволяється сушити їх у печах, бо при цьому розплавляється і випаровується смола. Сировину пакують у фанерні ящики вагою по 25 кг. Зберігають в упакованому вигляді в сухих, добре провітрюваних приміщеннях на стелажах або підтоварниках.

Для виробництва жирної олії з насіння шишки збирають з початку зими до весни, бо з настанням перших весняних дощів вони розкриваються і насіння швидко висипається з них. Збирати шишки доцільно із зрубаних дерев під час лісозаготівель. Врожайні роки бувають у середньому один раз у три роки, рідше раз у п'ять років. Насіння добувають з шишок на насіннєсушарках (сонячних, вогневих, парових).

Для виробництва хвойно-вітамінного борошна на лісосіках під час рубок заготовляють соснові гілочки (лапки). Під час промислової переробки хвої важливим є збереження її якості (особливо провітаміну А), від чого залежить сортність борошна. Найбільш доступним є метод змочування. У прив'яленій хвої, яка не втратила здатності вбирати воду, відбувається відновлення провітаміну А (каротину). При постійному рясному змочуванні хвої у ній добре зберігається провітамін А. У хвої, що дуже підв'яла і втратила здатність вбирати воду, відновлення цього провітаміну не відбувається.

Хвою сосни підсушують у сушарках при температурі 50-90° або 350—400° С, потім подрібнюють на дробарках або млинах. Зберігають хвойне борошно у темних, прохолодних приміщеннях у закритій тарі, бо під впливом світла руйнується провітамін А. Але вміст його у хвойному борошні зменшується не так інтенсивно, якщо обробити його антиоксидантом сантохіном. Вологість хвойного борошна при зберіганні не повинна перевищувати 15%. Живицю (терпентин) одержують шляхом підсочки сосни. Для цього на стовбур живого дерева наносять рани (кари), внаслідок чого перерізаються горизонтальні і вертикальні смоляні ходи, з яких витікає прозора смола — живиця, більша частина якої стікає в спеціальний посуд. Підсочуються стиглі дерева діаметром від 18 см і більше. За тривалістю підсочки розрізняють довгострокові (10-15 років), короткострокові (2-7 років) і одноразові — у рік рубки. Підсочку ведуть з застосуванням хімічних стимуляторів смоловиділення або без них. Останнім часом все ширше впроваджуються у виробництво нові хімічні стимулятори, які дозволяють збільшити вихід живиці на 40—45%. Збирають живицю спедіально підготовлені працівники за існуючими інструкціями.

Дивина густоквіткова (Verbascum thapsiphorme)
http://t2.gstatic.com/images?q=tbn:A...ckKVinqC89h1-Q
Різні види рослин роду Verbascum містять широкий спектр біологічно активних речовин, таких як іридоїдні глікозиди, флавоноїди, алкалоїди, кумарини, стероїдні і тритерпенові сапоніни та інші сполуки (Данчул Т. Ю. и др., 2006). Із вказаних груп найбільше зацікавлення у науковців викликають іридоїди, перш за все як важливий хемотаксономічний фактор рослин роду дивина (Abou Cazar, et al., 2003; Pardo et al., 2004). Найчастіше у рослинах даного роду зустрічаються такі іридоїди як аукубін, каталпол, гарпагід, та їх похідні, які відносяться до С-11-нор-глікозидів. (Мнацаканян В. А., 1986). Так L. Swiatek (1973) при проведенні скринінгового дослідження наявності іридоїдних глікозидів у рослинах родини Sclophulariaceae встановили наявність аукобозиду у листках і коренях Verbascum thapsiphorme. У листках Verbascum Chaixii Vill ідентифіковано також іридоїд катальпозид.


Біологічно активні речовини

В даний час більше ніж у 22 видах рослин роду Verbascum ідентифіковано до 30 іридоїдних глікозидів, які належать до підгруп аукубіна, каталпола і гарпагіда (Данчул Т. Ю. и др., 2006).

Науковцями інституту тонкої органічної хімії АН Вірменії, методами хроматографії на папері і в тонкому шарі сорбенту, із метанольного екстракту з надземної частини та коренів дивини розлогої — Verbascum Laxum Filar. et Jav., яка зустрічається у флорі Вірменії, виділено та за допомогою аналізу спектрів ПМР високого дозволу ідентифіковано такі іридоїди, як синуатол, піранозилаукубін, каталпол, гарпагозид і 6-О-α-L-(3-O-nкумароїл) — рамнопіранозилаукубін і 3-O-ацетил-n-метокситрансцинамоїл (Агабанян Э. Ю., 1987).

Аналогічні іридоїдні сполуки ідентифіковано також у надземній частині інших видів дивини флори Вірменії, таких як Verbascum sinuatum L. (Ерибекян М. И., Арутунян Л. С., Мнацаканян В. А., 1987) і Verbascum Georgicum Benth. (Агабанян Л. С., Арутунян Л. С., Мнацаканян В. А., 1982). При кількісному визначенні іридоїдів встановлено, що у квітках Verbascum thapsiphorme Schrad. та Verbascum phlomoides L. міститься, відповідно, 2,7 і 1,3 % іридоїдів у перерахунку на каталпол (Swiatek L., Adamczyk, 1985). Якісними реакціями і хроматографічними методами аналізу фракцій із водноспиртового екстракту трави дивини високої — Verbascum thapsus L., встановлено, що переважаючими групами біологічно активних речовин у даній сировині крім іридоїдів є полісахариди, фенольні сполуки (флавоноїди і фенолкарбонові кислоти), дубильні речовини.

Важливими сполуками, ідентифікованими в сировині різних видів дивини є флавоноїди. Польськими науковцями кафедри фармакогнозії Інституту технології і хімії ліків Медичної Академії м. Лодзя із квіток дивини великоквіткової — Verbascum Phlomoides L., — хроматографічними методами аналізу виділено відомі глікозиди та їх аглікони, зокрема 4 флавоноїдних глікозиди та 2 аглікони. Спектральними методами аналізу підтверджено наявність апігеніна, 7-глікозиду апігеніна, лютеоліна, 7-глюкозиду лютеоліна, 7-глікозида кверцетина, 3, 7-диглюкозиду кверцетина, Крім них підтверджено наявність тамарексина, 7-глюкозиду тамарексина та діосміна. В даній сировині не встановлено присутність гесперидина (Klimek B., Krolikowska M., 1984).

Якісний склад фенольних сполук був представлений 9 речовинами флавоноїдної природи, які переважно знаходились у вигляді глікозидів. При цьому встановлено, що більшість виділених глікозидів є похідними апігеніна, лютеоліна і скутелярина. Один із основних флавоноїдів, виділений у чистому вигляді, ідентифікований, як лютеолін-7-глюкозид. Кількісний вміст суми флавоноїдів, визначений спектрофотометричним способом у перерахунку на лютеолін-7-глікозид становить 0,66 %. Сума фенолокислот у перерахунку на кавову кислоту, становить 0,92 %. Вміст полісахаридів у перерахунку на 5 – гідроксиметил фурфурол становить 8,9 %. Кількість іридоїдів у перерахунку на аукубін становить 1,7 %. Кількісний вміст дубильних речовин при визначенні фармакопейним методом, становить 6,5 % (Попова О. И., Алкилани Ахмед, 1992).

Польські фармакогности з Медичної Академії м. Лодзя із квіток Verbascum Thapsiphorme Schard виділили 4 флавоноїдних глікозиди і 2 аглікони. Хімічними, хроматографічними і спектральними методами аналізу встановлено будову виділених сполук. При цьому ідентифіковано такі флавоноїди, як апігенін, 7-глюкозид, лютеолін, 7-глюкозид, кверцетин, 3,7-диглюкозид. Крім вказаних сполук, хроматографічним аналізом встановлено присутність діосміна, тамариксетина 7-рутинозид. У дивині звичайній і мітляковій, за допомогою наявних свідків, хроматографічними методами ідентифіковано кверцети, кверцитрин, кверцимиретрин і рутин (Каримова С. Г., Кучерова Е. Г., 1985).

Слід відмітити, що у комплексі флавоноїдів, виділених із дивини скіпетровидної, переважають глюкозиди лютеоліна і кверцетина.

У квітках Verbascum phlomoides польськими науковцями ідентифіковано 7-глюкозид і 7-рутинозид амариксетина (Klimek B., Krolikowska M., 1984). Зокрема, В. А. Бандюкова. и О. А. Андреева (1987), при проведенні аналізу 170 видів рослин на наявність у них діосміну та його глікозидів, встановили наявність даних речовин у таких видах рослин роду Verbascum, як Verbascum floccosum Waldst et Kit., Verbascum lychnitis, Verbascum thapsiphorme Schard, Verbascum Thapsus L.

У таких видах, як дивина мітлякова, звичайна та чорна, у незначній кількості ідентифіковано алкалоїди. При вивченні алкалоїдного складу рослин родини Sclophulariacaeae у більшості рослин роду дивина ідентифіковано такі алкалоїди, як пеганін, оксипеганін, оксодезоксипеганін, оксипеганін, офлокарпін, софорамін, плантаганін, індикан (Нинова Л., Пасков Д., 1969).

Болгарськими науковцями, при проведенні фітохімічного і фармакологічного вивчення надземної частини деяких видів рослин родини Scrophulariaeae, у алкалоїдній фракції із Verbascum nobile Vel., ідентифіковано алкалоїд нобілін (Нинова П., Пасков Д., 1969).

У сировині, зібраній із різних видів дивини, присутні тритерпенові сапоніни, які мають іхтіотоксичну активність. Дані сполуки у найбільшій кількості присутні у листках і квітках дивини мітлякової і дивини звичайної, пінне число для відварів із них становить 10 000–3000 одиниць (Каримова С. Г., 1985). Серед вказаних сполук в дивині ідентифіковано гемолітичний вербаскосапонін, який є високо іхтіотоксичним. У квітках дивини також присутні каротиноїди. Хроматоспектральними методами у квітках ідентифіковано β-каротин і водорозчинний кроцин (Tomko J., 1999).

Слід відмітити, що квітки дивини є джерелом слизистих полісахаридів, кількісний вміст яких досягає до 3 %.

У фітохімічному аспекті, як джерело жирної олії, також вивчалось насіння різних видів дивини. Насіння дивини попередньо висушували до постійної маси при температурі 100–105 °С, розтирали у ступці до порошкоподібного стану і екстрагували в апараті Соксклета гексаном впродовж 48 годин. Після екстрагування розчинник відганяли у вакуумі, після чого жирні кислоти визначали за допомогою газорідинної хроматографії. При проведенні вивчення складу жирних кислот насіння деяких дикорослих видів дивини, що ростуть у Пермській області Росії, в порівнянні із насінням культивованого виду Verbascum phoeniceum L., встановлено, що в насінинах таких видів, як Verbascum thapsus, Verbascum nigrum, Verbascum phoeniceum L., міститься від 29–33 % жирної олії. У складі жирних олій вказаних видів ідентифіковано до 11 жирних кислот. Серед жирних кислот домінуючими є такі ненасичені кислоти, як лінолева і ліноленова. Сумарний вміст ненасичених жирних кислот знаходиться в границях 88–90 % від загальної кількості жирних кислот. Зокрема насінння Verbascum thapsus відрізняються від насінин інших видів високим вмістом лінолевої кислоти (77,1 %)

Слід відмітити, що жирна олія насіння Verbascum nigrum Verbascum phoeniceum L. відрізняється вмістом ейкозадієнової кислоти. А жирна олія Verbascum thapsus — наявністю лігноцеринової кислоти (Петриченко В. М., Разумовская Т. А., 2004).
Застосування в народній медицині.
Як лікувальна рослина дивина була відома ще з античних часів. Її застосовував Гіпократ. Cередньовічний арабський мислитель Абу Алі Ібн Сіна рекомендував вживати дивину джунгарську для лікування різноманітних захворювань. Зокрема, відвар із квіток Авіцена рекомендував для лікування пухлин, а відвар із надземної частини (трави) — при розривах м’язів, для лікування хронічного кашлю, при запаленні очей і для тамування зубного болю. Лікувальні пов’язки, виготовлені із подрібнених на порошок квіток дивини і змішані з медом, Авіцена рекомендував прикладати для лікування шкірних ран і виразок. Польський середньовічний травник Мартина Сенника, написаний у ХVI столітті, вказував, що горілка, настояна на квітках дивини, має здатність оберігати від причарувань і від злих духів. Вказаний травник рекомендував відвар із коренів вживати при проносах, а також полоскати ротову порожнину при болях зубів. Порошок із висушених коренів рекомендували при глистах. Свіжий сік із рослини рекомендували втирати у шкіру для ліквідації бородавок.

В цьому травнику навіть наводяться такі «магічні» дані, що горілка, настояна на квітках дивини, запобігає від чарів і оберігає від злих духів. Інший польський травник, зільник доктора медицини і ботаніка Симона Сиренського або Сіреніуша (1541–1611), виданий у 1611 році, вказує, що корені у вигляді порошку, зварені на воді або настояні на горілці, допомагають при проносах, а також мають здатність виганяти глисти. Порошок коренів, змішаний з мальмазією, допомагає при болю зубів. Крім цього, при болю зубів і ясен вказаний травник рекомендує тримати в ротовій порожнині підігріті до теплого стану свіжі корені дивини. Польські середньовічні травники рекомендували свіжовичавленим соком із стебла дивини лікувати бронхіти і запалення дихальних шляхів. Соком також рекомендували змазувати бородавки. Свіжоприготовленим відваром із квіток і листків дивини рeкомендували закапувати і промивати очі при кон’юнктивітах.

Крім дивини скіпетровидної в народній медицині окремих регіонів Росії вживалися також інші види вказаного роду. Так, згідно даних монографій А. Ф. Гаммерман та И. Ю. Юркевича (1966), М. А. Носаля (1958), Е. Ю. Шасса (1952), А. Д. Туровой (1954), дивина ведмеже вухо, дивина висока, дивина мітлякова широко застосовуються в народній медицині при запальних захворюваннях. Зокрема дивина ведмеже вухо — Verbascum thapsus L. — у народній медицині російського Сибіру відома як сечогінний засіб. Відвар листків і коренів із даної рослини вживають при хронічних циститах, а також при задусі, бронхіальній астмі, туберкульозі легень, катарі шлунка і кишок, хворобах печінки і селезінки, при застуді, ревматизмі, болю голови та інших хворобах. Дивина входить до складу сумішей, що вживаються для ванн при рахіті та золотусі. Із відвару листків на молоці роблять компреси для лікування наривів, виразок, гнійних ран, геморою та лишаїв. Порошком із висушеної трави присипають тріщини на шкірі та ступнях ніг, а також довго незагоювальні рани.
Фармакологічні властивості

У фармакологічному аспекті квіти дивини мають перш за все протизапальну, обволікаючу, відхаркуючу і пом’якшуючу дію.

Польські науковці в експериментах на мишах встановили, що 10 % відвари із суцвіть дивини мають заспокійливу і легку гіпнотичну дію, і за своїм ефектом не поступалися аналогічним відварам, виготовленим із такої відомої сировини, як листки меліси, супліддя хмелю, кореневища з коренями валеріани, у звязку з чим рекомендують застосовувати квіти дивини як джерело для одержання седативних засобів (Kudrzycka-Bielosсabska et al., 1965).

Спиртоводні екстракти Verbascum phlomoides i Verbascum formanekii в експерименті короткочасно знижували на 20 % артеріальний тиск. Етанольні екстракти Verbascum longifolium i Verbascum anisophyllum мають судиннорозширюючий ефект, що зумовлює збільшення перфузійного кровоструму на 20–30 %. При цьому у екстракту Verbascum anisophyllum встановлено виражений міотропний судиннорозширювальний ефект (Нинова П., Крушков И. и соавт., 1981).

1 % розчин спиртоводного екстракту дивини мітлякової володіє протимікробною активністю відносно грампозитивних і грамнегативних мікроорганізмів. Проте із збільшенням концентрації бактерій антимікробний ефект вказаного екстракту знижувався. Встановлено, що спиртовий екстракт дивини мітлякової в концентрації 1:100 пригнічує ріст Staph. aureus 209 i B. coli у розведеннях мікробів 5 х 102. у вказаній концентрації дає поодинокий ріст колоній із Staph. albus162. (Х. М. Насыров и соавт.).

Водна витяжка в експерименті показала противірусну активність у відношенні до вірусу герпеса (Sladowska et al., 1987). За останні роки встановлено, що відвар із квіток дивини має противірусну дію відносно грипу штамів грипу А і В.
Токсикологія, побічна дія і протипокази щодо застосування

Токсичність флавоноїдів, виділе них із дивини мітлякової, визначали на 60 мишах при очеревинному і пероральному введенні. При цьому LD50 при очеревинному введенні становила 13 г / кг, а при пероральному введенні — 20 г / кг. Встановлено, що деякі види дивини зумовлюють одурманюючу дію на риб, зокрема такі види, як дивина лікарська, дивина чорна, дивина звичайна і дивина мучниста.

Різні види дивини проявляють іхтіотоксичну активність.

З метою вивчення одурманюючого впливу на риб використовували цілу надземну масу окремих видів рослин вище вказаного роду. Рослини повністю занурювали у водойоми. З метою встановлення іхтіотоксичності діючих речовин сировини окремих видів виготовляли екстракти за допомогою таких розчинників, як вода, етиловий спирт і хлороформ. Після проведення вичерпної екстракції розчинник повністю відганяли до одержання густої маси. При використанні води проводили ліофільне висушування. При вивченні іхтіотоксичної активності одержаних екстрактів, в ємності, заповнені водою з наявністю тестоб,єктів, екстракти вводили в концентрації із розрахунку 1мг / л. При цьому найбільш одурманюючу дію на риб (від 80 до 100 %) проявляли спиртові і водні екстракти із надземної частини і суцвіть дивини приальпійської, бактрійської, великоплідної, чорної, горолюбної, пірамідальної та Вільгельмса. У деяких випадках спостерігалась зміна активності екстрактів із сировини одного виду, зібраної у різні терміни вегетації (Кузьмина Л. В. и соавт.,1985).

Токсикологічні властивості засобів із дивини у теплокровних тварин не вивчалися, проте доцільно відмітити, що на нашу думку дивина може зумовлювати отруєння тварин, оскільки худоба дивину не пасе.
Застосування в клінічних умовах

В клінічних умовах препарати дивини є мало вивченими. Польські клініцисти рекомендують 10 % відвар квітів дивини з додаванням меду приймати перед сном як заспокійливий засіб, що понижує збудливість кори головного мозку (Kudrzycka-Bieloscabska et al.,1967).

Дивина також застосовується у гомеопатії. Verbascum в гомеопатію увів Ганеман у 1821 році, результати клінічних випробувань даного ліку він помістив у VI том чистого лікознавства. В даний час в гомеопатії Verbascum застосовують при таких клінічних симптомах, як невралгічні болі у вигляді спалахів у ділянці скул, при занімінні великих пальців ніг, невралгічних болях у лівому гомілковому суглобі, болях у вухах, стрілянні у вухах від судом вушних м,язів, сильному нежиті, глибокому, грубому кашлі і коклюші, нічному нетриманні сечі та частому сечовипусканні (Вавилова М., 1994).

Квітки дивини також широко використовують у ветеринарії. Так, настій із квіток у болгарській ветеринарній медицині призначають при застуді, катарі бронхів, при шунково-кишкових захворюваннях великої рогатої хвороби, коней, собак, кішок і домашніх птахів (Гахниян Р., Асенов И., 1988).
Лікувальні засоби та біологічно активні добавки

Допельгерц® меліса (Допельгерц, Німеччина). Таблетки, що містять квітки дивини густоквіткової. Володіє муколітичною, болетамувальною, і відхаркувальною дією.

Фарма-мед® леді’С Формула очищення від токсинів, Нічна формула (Pharma-Med Inc, Канада). Таблетки в упаковці по 60 + 50 шт. 1 таблетка містить:

Насіння подорожника великого; насіння фенхеля звичайного; плоди жостера послаблюючого; кору крушини вільховидної; ФОС (фруктоолігосахариди); плоди глоду криваво-червоного; бульбоцибулини часника посівного; корені ехінацеї пурпурової; насіння горіха чорного; корені лопуха великого; кореневища валеріани лікарської; квітки ромашки лікарської; плоди перцю стручкового однорічного; квітки дивини густоквіткової; траву хвоща польового; корені імбира лікарського; корені солодки голої; траву циміцифуги кистеносної; корені кульбаби лікарської; плоди малини звичайної; корені алтеї лікарської; кореневища з коренями родіоли; рисові висівки; гуньбу сінну; траву деревію звичайного; траву щавлю кучерявого; суцвіття конюшини червоної; насіння ганусу звичайного; хлорелу; екстракт чортополоха молочного; листки люцерни посівної.

Застосовуть при інтоксикації лімфатичної системи кишечника, шкіри, легень, нирок, печінки та інших життєво важливих органів. Вживають починаючи із 1 таблетки, і при необхідності дозу поступово збільшують до 6 таблеток, випиваючи при цьому від 8 до 10 склянок води.

Дикий калган.
http://t2.gstatic.com/images?q=tbn:A...egGOkteF7fznmg
Інші назви: перстач прямостоячий, узик, зав’язник, пуповник, древлянка.

Ходить така баєчка в Карпатах.

Одного разу в Кутах та й довкола — а діялося те в сиву давнину — такі яблука вродили, що світ не видів. Не пропадати ж марно добру. І налагодили гуцули з-під Кутів плоти з тими яблуками аж до самої Америки.

Правда, що воно за землі такі, тоді ніхто й не знав. Та оповідали, що люди там гарні і ґречні жили. А от яблук таки не виділи й не знали.

Тож і поїхали гуцули базарювати. Люди вони щирі. Продали свої здобутки за безцінь. Зате в дорогу дали їм тамтешні люди коріння живучого, що калганом звалося. І води цілющої дали, аби хвороби ніякі не приставали в далекій подорожі.

Узяли наші кутяни того коріння та й настояли на воді. А вода зацвіла квітами. Напився тої води один гуцул, другий, третій — сили додаються. І великий океан видався їм, як маленьке озерце.

Пливуть. Аж бачать на хвилі наче плоти якісь, тільки на їхні гуцульські не схожі. А на плотах — також люди. Гуцули й питають:

— Як си маєте, брати наші?

— А хто ж ви будете, люди добрі? — вийшов до них старший. А то був Колумб. — Звідкіля ви?

— Гей, гей, з країв далеких, — відповідають. — Із самої Гуцулії! Мо’, чулис-те?

— А то ж як! — відповів Колумб.

— Д’хаті вертаємо, з Гамерики, — сміялися гуцули. — Яблука продали, калгану придбали і тебе би-м почастували.

Згодився на те Колумб, бо увидів, що то люди щирі. Причастився калганом і теж звеселів.

— То де, — питає, — того зілля надбали?

— У самій Гамериці, — казали гуцули.

— А я ото якраз і їду її відкривати, — каже Колумб.

— То най щастить тобі, чоловіче добрий!..

Отак, виходить, ще до Колумба відкрили гуцули далеку Америку. І відтоді у наших краях і село з’явилося, котре нині Черганівкою називають. А тим корінням живучим, що калганом іменується, недуги люди виліковують.




Дикий калган, або перстач прямостоячий — багаторічна трав’яниста рослина, яку ще називають узиком та зав’язником. Росте вона на сухих та мокрих луках, по болотах, на лісових полянах, полонинах, у рідких шпилькових та шпильково-дрібнолистяних лісах.

У народі цю рослину знають з давніх-давен як дуже надійний засіб при лікуванні шлунково-кишкових розладів, опіків, дизентерії та шкірних захворювань.

У давнину збирало її майже все сільське населення, святили в церквах і зберігали на випадок хвороби у людей чи й тварин. Найчастіше берегли сушені корені або настоювали їх на горілці. Цей народний засіб настільки відомий, настільки надійний, що препарати перстача введені в наукову медицину як для внутрішнього, так і для зовнішнього застосування і включені в радянську фармакопею для заміни імпортного дубильного кореня ратанії, який ввозили в дореволюційну Росію з Південної Америки.

У Західній Європі цю рослину застосовують також з давніх часів і вона значиться в німецьких середньовічних довідниках. Латинська назва рослини потентілла торментілла. Назву рослина дістала від слів торментіл-ла (так називали в середні віки дизентерію, для лікування якої користувалися перстачем) і потентілла — зменшене від слова потенція — сила, чим характерна ця маленька, але сильнодіюча рослина.

Перстач прямостоячий має прямі тонкі стебла, що вгорі розгалужуються. Стеблові листки сидячі, трійчасті, з двома великими прилистниками. Квіти поодинокі, золотисто-жовті, сидять на двох квітконіжках на кінцях стебел та гілок. Чашечки подвійні, з чотирма зовнішніми і чотирма внутрішніми дольками. Вінчик чотирипелюстковий, що відрізняє рослину від інших видів перстачу, які мають по п’ять пелюсток. Плід сухий, складається з 12-15 бурих зерняток. Цвіте в червні-серпні.





Ця рослина в основному розповсюджена в європейських широтах, але досить багато її зустрічається і в Західному Сибіру.

Пізно восени збирають кореневища перстачу, очищають від тонких додаткових корінців, обмивають та сушать. Сухі кореневища тверді та важкі, але легко піддаються подрібненню. Колір їх зовні темно-бурий, на розрізі темно-червоний або червоно-бурий.

Кореневища перстачу містять близько 35 процентів дубильних речовин (кристалічний ефір, торментол, катехін, органічні кислоти, наприклад, елагову і хінну, глюкозид торментилін, смолу, віск, камедь, крохмаль, червоний пігмент флобафен).

Відвар з кореневищ перстачу має в’яжучі, жовчогінні, відхаркувальні, протизапальні, бактерицидні, кровоспинні, знеболювальні та ранозагоювальні властивості.

Препарати з кореневищ застосовують при хронічних колітах, дизентерії, виразці шлунка, всіляких внутрішніх кровотечах, жіночих хворобах, захворюваннях печінки та при подагрі.

У науковій медицині відвар кореневищ перстачу вживають при запальних процесах шлунково-кишкового тракту (ентерити, ентероколіти, диспепсії).

Зовні відвар перстачу використовують для обмивань, примочок, компресів при кровотечних ранах, виразках, опіках, різних висипках, екземах та інших шкіряних захворюваннях, а також для полоскань при запальних процесах ротової порожнини (стоматитах, гінгівітах) та при ангінах.

Золотий вус
http://t0.gstatic.com/images?q=tbn:A...UiCSAbMGKBEVEQ
Дихоризандра, домашній женьшень, далекосхідний вус, живе волосся — все це назви однієї рослини, яку за цілющі властивості називають диво-рослиною.
Мазь із неї допомагає у лікуванні гангрени. Сповільнює золотий вус і прогресування цукрового діабету. Щоб зажили рани, можна їх протирати настойкою і вживати її всередину. Ця рослина стане незамінним помічником під час періодичних головних болів, запаморочень, порушень зору та координації рухів, гострого болю у серці, лікування ран, опіків, хронічних виразок, обморожень.
Завдяки активним біологічним речовинам золотий вус здатний боротися з різними інфекціями, стимулювати процеси обміну речовин, зміцнювати кровоносну систему й імунітет, сприяти виведенню шлаків з організму.
Кварцетин, що міститься в соці вуса, забезпечує протизапальну та протинабрякову дію, має протиалергічні й антиоксидантні властивості. Тобто сповільнює процес старіння організму, гальмує процес старіння рогівки.
Камферол, що теж міститься в соці цієї рослини, виводить натрієві солі з організму та має протизапальну дію. Його застосовують в разі порушень у сечовидільній системі, при алергічних захворюваннях, він входить до складу протизапальних препаратів.
Вміст у золотому вусі речовини бета-сітостеролу допомагає активно боротися з такими захворюваннями, як атеросклероз, хворобами обміну речовин, ендокринної системи.
Окрім того, ця рослина багата на вітаміни та мінерали.
У народній медицині із золотого вуса найчастіше виготовляють спиртові настоянки, мазі та олії. Сировиною для приготування ліків є бокові пагони, листя та сік, отримані з цих частин рослини.
Рослина складається з бокових пагонів, розділених на брунатно-фіолетові міжвузлі, які називаються «суглобчиками» або «колінцями». Рослину вважають цілющою, коли на ній з’являється 8-10 міжвузлів. Іноді для настоянки використовують всю рослину, залишаючи лише верхівки пагонів та головного стебла для подальшого розмноження.
Золотий вус — домашній лікар

Золотий вус — домашній лікар і засіб від тисячі хвороб
Хвороби шлунково-кишкового тракту
У випадку різних розладів процесів травлення можна порекомендувати відвар з листя золотого вуса. Один листок довжиною 20-25 см (чи два листки по 10-15 см) подрібнити і залити 700 мл окропу. Поставити суміш на 10-15 хв. на слабкий вогонь. Потім зняти посуд з вогню, закутати і настояти протягом 10-12 годин. Вживають відвар, попередньо підігрівши на водяній бані, тричі на день за півгодини до їди по 50-70 мл (залежно від маси тіла).
У холодильник відвар можна не ставити. Завдяки антисептичним властивостям цієї рослини він може досить довго зберігатися при кімнатній температурі.

Панкреатит і порушення обміну речовин
Для приготування ліків треба подрібнити 3-4 горизонтальних відростки, які доросли до 12 міжвузлів. Залити їх 600 мл медичного спирту, настояти протягом доби у темному місці. Долити 900 мл очищеної води і поставити у темне місце ще на тиждень. Вживати по 1 десертній ложці 1 раз на два дні. Курс лікування — 30 днів.

Доброякісні пухлини: міоми, фіброми, кісти, поліпи
П’ятдесят міжвузлів золотого вуса залити 500 мл горілки. Настояти 10 днів у темному місці. Процідити. Вживати настоянку двічі на день — зранку й увечері за 40 хв. до їди. Перший день вживайте ліки у дозуванні: 10 крапель настоянки, розведені у 30 мл води. Кожен наступний день треба збільшувати дозу на одну краплю. Курс лікування — 50 днів.
Зазвичай потрібно 5 курсів. Перерва між ними становить 10 днів.

Серцево-судинні захворювання
Подрібнити до 20 міжвузлів золотого вуса, залити 500 мл 70-відсоткового спирту і настояти протягом 2 тижнів у темному місці. Під час приготування ліків їх потрібно щодня збовтувати, потім проціджувати. Вживають настойку тричі на день за 20 хв. до їди по 15 крапель, розбавлених у 100 мл води.
Курс лікування триває 10 днів. Його можна повторювати з інтервалом 5 днів.

Хвороби органів дихання
Подрібнити 15-20 міжвузлів і залити 500 мл горілки. Настояти протягом двох тижнів у темному місці, опісля процідити. Вживати по 10 крапель, розбавлених у 30 мл води, раз на день. Курс лікування — 60 днів.

Для підвищення захисних сил організму і профілактики захворювань
1-2 відростки золотого вуса подрібнити, залити 1,5 л 70-відсоткового спирту і настояти при кімнатній температурі 2 тижні, процідити. Перед вживанням розводити водою з розрахунку 10-25 крапель на 30 мл води. Вживати настоянку 1-2 рази на добу за 40 хв. до їди протягом 1-1,5 місяця.
Якщо організм надто ослаблений, дозу можна збільшити до 35 крапель і вживати тричі на день протягом 52 днів. З інтервалом 10 днів курс можна повторити до 4 разів.

Настоянка із золотого вуса для лікування гаймориту і бронхіту
Тридцять «колінець» дихоризандри залити 0,5 л горілки, настояти сім днів. При цьому настоянка повинна набути світло-бузкового кольору. Закапувати в разі виникнення гаймориту по 2 краплі у кожну ніздрю з різницею у 15 хвилин (одна крапля, а через 15 хвилин — друга). Робити цю процедуру тричі на день.

Хвороби нирок і сечового міхура
Подрібнити 1 лист золотого вуса довжиною не менше 20 см, залити 1 л окропу, закутати посудину і настоювати протягом доби. Вживати за 40 хв. до їди по 1/4 склянки 3-4 рази на день. Перед вживанням підігріти на водяній бані.
Курс лікування — 14 днів. Після перерви (не менше 5 днів) курс можна повторити.

Хвороби суглобів
Стебло довжиною 10 см і 2-3 листки золотого вуса подрібнити й вичавити з них сік. Вичавки підсушити і залити 1,5 склянки маслинової олії. Настояти 2-3 тижні, процідити і додати половину вичавленого раніше соку золотого вуса.
Зберігати олію у темному місці в закритому посуді. Цю олію з успіхом використовують для розтирань. Їх зазвичай проводять перед сном по 10 хвилин.
Можна з олії робити й аплікації: шматочок марлі, складеної у кілька шарів, змочити олією і накласти на хворе місце на 10-15 хв. Цю процедуру проводять перед сном через день.

Олія для масажу, лікування артритів, артрозів та шкірних хвороб
Олію виготовляють із висушених вичавок після відділення соку з листя та стебел або з кашки, отриманої з подрібнених свіжих вусів.
Висушені вичавки подрібнити та залити оливковою олією так, щоб біомаса була на 1-2 см покрита олією. Настоювати протягом 2-3 тижнів, потім відтиснути. Олійний екстракт зберігають у темному скляному посуді в темному місці.

Суміш для лікування опіків, обморожень, фурункулів
Для лікування використовують свіжу кашку з листя, розтертого у порцеляновій ступці. Отриману масу накладають на бинт, складений удвоє, і прикладають до рани (бинтом до ушкодженої поверхні); пов’язку слід міняти 2 рази на добу.
Для лікування фурункулів, ран, укусів тварин можна використовувати цілі, добре промиті листки (або частину листка), розміром не менше 20 см. Така процедура сприяє швидкому загоєнню ран.

Настоянка для лікування остеохондрозу, радикуліту та хвороб суглобів
Сорок міжвузлів бокових паростків-вусів залити 0,5 л горілки, настоювати 20 днів у темному місці. Застосовують у вигляді компресів або внутрішньо — по 1 столовій ложці 3 рази на день за 1 годину до їди.

Настоянка для лікування бронхіальної астми
Сорок п’ять міжвузлів залити 1,5 л горілки, настоювати у темному місці протягом 10 днів. Застосовують по 1 десертній ложці за 45 хв. до їди 3 рази на день.
Під час лікування туберкульозу легень, як додатковий засіб до основного лікування, використовують свіжу подрібнену сировину (вуса та листя рослини), змішану з медом у пропорції 1:1. Застосовують по 1 чайній ложці за 30 хв. до їди 3-4 рази на день.

Мазь для лікування порушень опорно-рухового апарату та для розтирань при виникненні застудних захворювань
За основу беруть внутрішній свинячий або борсучий жир. Сік змішати з основою у співвідношенні 1:3, кашку — у співвідношенні 2:3.

Мазь для лікування трофічних виразок, шкірних хвороб, ран, забиття
Для виготовлення мазі використовують кашку або сік з листя та стебел рослини. За основу можна брати дитячий крем або вазелін. Сік змішати з основою у співвідношенні 1:3, кашку — у співвідношенні 2:3.

http://i.piccy.info/i5/17/83/1768317/98.gif

1. Під написом Обережно, злий собака! Чужих не підпускає! з'явилася приписка Наклеп!

2. Продається бультер'єр. Їсть все. Любить дітей.

3. Оголошення:
Фірма шукає секретаря, який вміє друкувати на машинці, розбирається в комп'ютерах і знає іноземну мову.
В офіс заходить пес і сідає в крісло навпроти генерального директора.
Генеральний директор:
- Вибачте, ми не можемо вас взяти на роботу, в оголошенні було написано, що секретар повинен вміти друкувати на машинці.
Пес схоплюється лапами на друкарську машинку і друкує відмінний лист.
Генеральний директор (здивовано): - Але ми все одно не можемо взяти вас! Треба вміти працювати з комп'ютером.
Пес схоплюється на клавіатуру і пише програму без єдиного бага.
Генеральний директор (шокований):
- Але секретар повинен знати іноземну мову!
Пес:
- Мяу!

4. У північно-західному районі пропала собака - стафордширський тер'єр, рудого забарвлення, вік 3 роки. Якщо побачите - біжіть швидше.

5. Загубилася собака. Особливі прикмети: правого вуха немає, на одну ногу кульгає, відгукується на кличку Щасливчик.

6. Увага! У дворі дуже добрий собака. Але за її настрій не ручаємося!

7. Віддамо цуценят пітбультер'єра в злі недобрі руки.

8. Загубився бультер'єр. Тому, хто знайде звертатися за адресою: Лісний проїзд 9, травмпункт лікарні № 6.

9. З енциклопедії:
Сенбернар - собака. Знаходить під снігом людей. Тим і живе.

Фіалка триколірна.
http://t0.gstatic.com/images?q=tbn:A...15cEeGebv3xosQ
Фіалка триколірна Viola tricolor Інші назви: брат-та-сестра, Іван-та-Марія, братчики, зозульки, сирітки, пулоцвiт, топiрчики.
Стародавні римляни називали цю невеличку рослину «Квіткою Юпітера» і пов’язували з нею легенду про те, як один могутній володар перетворив на квітку служницю, яка мала звичку підслуховувати під дверима.
Цвітуть посеред густих пшениць біло-жовто-сині квіточки, перешіптуються з колоссям налитим і ніби розповідають людям ось цю давню легенду про велике кохання.
У підгірському селі жили в сусідстві леґінь Іван та дівчина Марія. Змалку дружили вони, в дитячих забавах минали, мов хмари легенькі пливли над горами, безжурні їхні літа. І незчулися обоє, як стали дорослими.
Глянув Іван на Марічку одного погожого травневого дня, і відчув, що серце його виповнилося солодким передчуттям щастя. Те ж саме відчула й Марічка. Бачили те й батьки закоханих молодих і раділи, милуючись ставним, як олень, легінем і красною, мов ружа, дівчиною.
Та прочув про те велике кохання злий чарівник, який убарложився в глибокій печері на Чорногорі. І задумав той злий дух викрасти Марічку.

Того вечора, коли село гуляло на весіллі Йвана та Марічки, налетів чорний вихор, зірвав покрівлю з хати, І зникла в тому вихорі Марічка. Зникла, як і не було її!

Убитий горем Іван кинувся шукати свою кохану. Довго йшов він зворами, видираючись на найвищі скелі, спускаючись у глибокі печери, все гукав-кликав свою кохану Марічку.

Якогось дня дійшов леґінь до тієї печери, в якій жив злий чарівник. Голосом, сповненим туги і пристрасті, Іван гукнув:

— Марічко! Де ти, Марічко? Це я, твій Іванко, прийшов, щоб тебе визволити з неволі і відвести до рідної хати. Чуєш, Марічко?!

Почула Марічка той голос і кинулася бігти темними підземеллями. Сила її кохання була такою великою, що перед нею самі собою відчинялися важкі кам’яні двері. І ось вже двоє закоханих зустрілися і впали одне одному в обійми.

На їхнє нещастя саме на той час повернувся до своєї оселі злий чарівник. Побачивши Марічку в обіймах Івана, він закричав страшним голосом:

— Гей, ти, нікчемна людино! Хочеш забрати належне мені по праву сильнішого! Ти по смерть свою прийшов! То ж ставай на останній бій зі мною!

Вихопив Іван бартку з-за пояса і кинувся на свого кривдника.

Довго билися вони над глибоким урвищем. І невідомо ще, чим би скінчився той бій, коли б Іван, стоячи на самім краю урвища, не оглянувся на свою Марічку. Вона стояла бліда і перестрашена, всім серцем жадаючи перемоги своєму Іванкові над злим ворогом.

Та от коли Іванко глянув на Марічку, чарівник підступним ударом в спину збив його з високої кручі і зареготав злим сміхом, святкуючи перемогу.

Як побачила Марічка загибель свого Іванка, так і кинулась у безодню, лебедицею білою полетіла услід за коханим.
Упали вони на грунь якогось чоловіка, що жив на відлюдді далеко в горах. Упали на м’яку пшеницю, що саме починала колоситись. І сталося диво: тіла їхні зникли безслідно, а на тім місці виросла квітка, забарвлена у три кольори: білий, жовтий і синій.
Білий колір — то знак весільний, знак єднання двох закоханих; жовтий — знак розлуки, вічної розлуки з життям; синій — колір неба, під яким рости і цвісти цій квітці та розповідати людям про велике кохання.
Шумить зеленокоса нива. І в тому тихому шепоті, коли добре прислухатися, можна почути розмову двох закоханих. Та кажуть, що мову ту може зрозуміти лише той, хто носить у своєму серці жар кохання.
Фіалка триколірна. Ця невеличка однорічна рослина росте як звичайний бур’ян у посівах, здебільшого в озимині. Але трапляється вона також на узліссях, біля доріг, у ровах. Стебло її (заввишки 10–15 см) гіллясте, з ребристою поверхнею. Листя — дрібне, ланцетоподібне. П’ятипелюсткова квіткова чашечка забарвлена білим, жовтим та фіолетово-синім кольорами. На парових полях можна побачити так звану польову фіалку — тільки з білими та жовтими пелюстками, яка, однак, у народній медицині використовується як і триколірна, бо хімічний склад і морфологічні ознаки їх майже аналогічні.
Фіалку триколірну на Україні звуть ще брат-та-сестра, братчики, зозульки, Іван-та-Марія, сирітки тощо.
Як лікарська рослина у народній медицині відома вона з глибокої давнини.
Для виготовлення ліків збирають всю надземну частину фіалки — стебло, листя, квіти, — яка містить глюкозид віоламін, алкалоїд віолін, сапоніни, рутин, винно-кам’яну та саліцилову кислоти, каротин, вітамін С.
Найчастіше фіалка триколірна застосовується як внутрішній засіб при хронічних захворюваннях шкіри, авітамінозах, мляво гранулюючих ранах, трофічних виразках, суглобовому ревматизмі, а також при подагрі. Здавна відома вона і як стимулятор розвитку дитячого організму та запобіжний засіб проти цинги.
У німецькій народній медицині настій фіалки (10–20 грамів трави на склянку окропу) вживають тричі на день при хворобах дихальних шляхів, коклюші, запорах, запаленнях сечового міхура, артеріосклерозі та ревматизмі. Дехто з вітчизняних медиків пропонує застосовувати цю рослину в суміші з іншими і для лікування лускатого лишаю (псоріазу). Для цього треба настояти в склянці окропу столову ложку суміші — трави фіалки і золототисячника по 20 грамів, трави дим’янки, пагінців солодко-гіркого пасльону, листя копитняку та трави багна по 10 грамів — і випити за три прийоми.

Фіалку триколірну заготовляють під час цвітіння, зрізавши стебло на невеликій відстані від поверхні землі. Сушать її у приміщеннях з достатньою вентиляцією або надворі в затінку, а зберігають у щільно закритих паперових коробках. Тривале зберігання (кілька років) не рекомендується, бо при цьому втрачається цінність трави як вітамінного препарату.

Мальва

Долучення 5771

Malva parviflora
Біологічна класифікація
Домен: Ядерні (Eukaryota)
Царство: Зелені рослини (Viridiplantae)
Відділ: Streptophyta
Надклас: Покритонасінні (Magnoliophyta)
Клас: Еудікоти (Eudicots)
Підклас: Розиди (Rosids)
Порядок: Мальвоцвіті (Malvales)
Родина: Мальвові (Malvales)
Рід: Мальва (Malva)

Види
Приблизно 20-25 видів, в тому числі:
Malva aegyptia
Malva alcea
Malva ambigua
Malva baker
Malva canariensis
Malva cretica
Malva crispa
Malva dendromorpha
Malva eriocalyx
Malva hispanica
Malva linnaei
Malva mauritiana— Мальва мавританська
Malva microcarpa
Malva mohileviensis
Malva moschata
Malva neglecta— Калачики непомітні
Malva nicaeensis
Malva oxyloba
Malva parviflora
Malva pseudolavatera
Malva pusilla— Калачики дрібненькі
Malva qaiseri
Malva sinensis
Malva stipulacea
Malva sylvestris— Мальва звичайна
Malva tournefortiana
Malva trifida
Malva verticillata— Мальва китайська

Мальва (синонім — Калачики) — рід квіткових рослин, центральний в родині Мальвові; налічує, за різними оцінками, 20-25 видів. До роду входять однорічні, дворічні та багаторічні трав'янисті рослини. Рід розповсюджений в помірному, субтропічному та тропічному поясах Європи, Азії та Африки

Листя черговане, лапчасте; квітка від 0.5 до 5 см в диаметрі, з п'ятьма білими, рожевими, або червоними пелюстками.

Рослини роду Мальва є основним (а інколи і єдиним) харчовим ресурсом для гусениць деяких видів метеликів (наприклад, мальвової товстоголовки — Pyrgus malvae).

Культивація та використання людиною

Вид Мальв, що розповсюджений в Україні

Кілька видів роду використовуються як садові рослини, в той час як деякі є досить небезпечними бур'янами, особливо в Америці, куди вони були завезені європейцями.

Деякі види мають їстивне для людини листя. Malva verticillata в невеликих масштабах вирощується з комерційною метою в Китаї, де її настойка використовується для очищення товстого кишківника та в якості засобу для схуднення.

Однолітні види роду, що звичайно є дуже невибагливими до умов вирощування, часто використовуються в якості декоративних рослин. Молоде листя мальв, що має досить ніжний смак, може використовуватись як заміна листя салату в кулінарії; старіше листя деяких видів може використовуватись як гарнір за умови термічної обробки. Квіти в азійських кухнях використовуються як компонент салату.

Існує багато свідчень того, що під час Голодомору українські селяни, рятуючись від голоду, харчувалися окрім інших диких рослин й калачиками.[
Висадження мальв найчастіше здійснюється шляхом простого розкидання насіння на необроблену землю рано навесні. Насіння мальв дуже легко збирати, і вони швидко розповсюджуються шляхом самозасадження.

Історія

Мальви — рослини, що були одні з перших описані в літературі. Горацій згадував їх як компонент свого харчування, описуючи досить коротко: «Me pascunt olivae, me cichorea, me malvae» («Для мене харчем є маслини, цикорій та мальви»)[6]. Перекладена лордом Монбоддо антична епіграма згадує мальву як рослину, що висаджується на могилах з огляду на повір'я про те, що мерці можуть ними харчуватись.

Мальва посідає чільне місце в українській народній культурі та фольклорі; вона згадується в якості обов'язкового елементу українського побуту, також, і у творах багатьох поетів. Наприклад, у пісні Володимира Івасюка та Богдана Гури «Балада про мальви»:

Заснули мальви коло хати.

Їх місяць вийшов колихати.

І тільки мати не засне,

Жде вона мене.[8]

Цукеркове дерево..........


Ти можеш уявити дерево, на якому ростуть цукерки? Мова йде не про новорічну ялинку. Виявляється, таке є! Під час моєї подорожі на Схід я побував у Японії та Китаї. І саме там я на власні очі побачив це диво.

http://i.piccy.info/i5/23/06/1770623/1_240.jpg

Науковці називають цю рослину ховенія солодка. А от в народі прижилися інші її назви: “цукеркове” або ж “японське родзинкове дерево”. Воно має плоди, які дуже нагадують цукерки. Якби Ти їх скуштував, то вони видалися б Тобі трохи сухими. За своїми смаковими якостями вони нагадують рослинні цукерки. Ну, а мені смак був схожий на кислуваті родзинки. Але краще прислухатися до порад вчених, які не радять споживати ці плоди.

http://i.piccy.info/i5/26/06/1770626/2_240.jpg

http://www.eco-live.com.ua/sites/def...mal_mom_04.jpg
Бджола медоносна
Для бджоломатки (бджоли-королеви) життя не обов'язково королівське. В один теплий весняний день королева медоносних бджіл злучається з 12 - 15 трутнями. Одного цього спарювання достатньо для запліднення її яєць на період від двох до семи років. Навесні протягом всього свого життя бджоломатка відкладає до двох тисяч яєць на день.

Тирлич жовтий або джинджура
http://t2.gstatic.com/images?q=tbn:A...y1YR45t6ziVwKw
Хто побував хоч раз у Карпатах, той на все життя запам’ятає стрімкі скелі і глибокі ущелини. Ніколи не забуде дрімучих лісів з гордими смереками, ялицями, кедрами. Довго чаруватимуть своєю піснею бурхливі потоки, що із срібним передзвоном мчать із гір на долини.

Серед океану лісів, мов сонячні озерця на небі, яскравими барвами квітів виграють полонини. Квіти і квіти. Море квітів і запашних трав. Всіма кольорами веселки переливаються дзвіночки красавки, душниці бузкової, арніки гірської, наперстянки пурпурової. Але чи не найпершою красунею серед усіх полонинських квітів є джинджура (тирлич жовтий). Це надзвичайно цінна лікарська рослина. Про її цілющі властивості гуцули склали багато пісень.

Взяти хоча б такі рядки:

Ой хто чічком джинджуровим
Собі личко миє,
То той буде найфайнішим
На всю Коломию.
А хто випив того зілля,
Що із Чорногори,
Він забуде тую хижу,
Де живуть дохтори...

І справді, з цілющими властивостями джинджури може позмагатися хіба що славнозвісний женьшень. Взагалі про чудодійні лікарські властивості джинджури люди знають вже понад дві тисячі років. Відвар з кореневищ та коріння цієї рослини збуджує апетит, поліпшує травлення, тамує важкі форми згаги, підвищує кислотність та поліпшує якісний склад шлункового соку. Ще в 1918 році австрійський лікар Ріхард Вебер, застосовуючи препарати джинджури при лікуванні виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки, досягав виліковування навіть у тих випадках, коли лише оперативне втручання могло допомогти хворим.

У народній медицині відвар кореневищ та коріння джинджури вживають при туберкульозі легенів, хронічних бронхітах, малярії, подагрі, ревматизмі, артритах різного походження та хворобах печінки.

Відвар тирлича застосовують і при лікуванні запущених гнійних ран, екземі та при потінні ніг. Препарати його позитивно впливають на центральну нервову систему, діють заспокійливо, знімають втому та збудження, врівноважують сон.

Яка ж на вигляд ця чудодійна рослина? Зовні джинджура дуже гарна. В перші два-три роки вона утворює лише прикореневу розетку листків. Вони великі, еліпсоподібної форми; знизу на них різко виступають жилки. На третьому-четвертому році життя з’являється гарне квітконосне стебло заввишки 60-140 сантиметрів з листками, що попарно зростаються своїми основами. Підземна частина рослини складається з короткого багатоголового кореневища, від якого відходять один або кілька додаткових коренів. Плід — довгаста ланцетовидна коробочка з численним насінням.
Активність препаратів з джинджури забезпечується багатим вмістом біологічно активних речовин. Всесильна ця рослина проти багатьох хвороб. Недаремно на Гуцульщині про цю квітку з полонини народ склав стільки чудових пісень.

Скорпіон
Якщо налити скорпіону на спину алкоголь, то він може заколоти себе насмерть