Історія України(правдиві сторінки нашої історії...)
 

http://hiblogger.net/img/gallery/200...3825-nfv0p.jpg


Підкова Іван
(рік народження невідомий — †16 червня 1578) — козацький отаман.


Іван Підкова народився на молдовській землі і ще змолоду у пошуках пригод та кращої долі подався на Запорізьку Січ, де його охрестили Волошенином (у сучасному розумінні молдованом або румуном).

На Запоріжжі Іван Підкова з'явився біля 1550 року, привівши із собою на Січ цілий козацький полк. Брав участь у морських походах під проводом Самійла Кішки. Пізніше водив козацькі флотилії самостійно і спалював передмістя татарських приморських поселень.

Своє прізвисько отримав за рідкісну фізичну силу, він запросто розгинав підкови, міг зупинити віз, запряжений шістьма конями, ухопивши його за заднє колесо, волячим рогом пробивав дубові ворота.

На початку листопада 1577 року Іван Підкова, назвавши себе братом Івана Води Лютого, при підтримці козацького загону на чолі з гетьманом Яовом Шахом, почав боротьбу проти ставленика Туреччини, молдавського господаря Петра Мірчича Кривого. Козацьке військо розгромило загони Петра Мірчича і 30 листопада 1577 року звільнило Ясси. Іван Підкова був проголошений молдавським господарем, а Яків Шах з козацьким загоном повернувся на Січ.

В 1578 році велике турецьке військо за наказом султана Мурада III розпочало наступ на Молдавію. Під натиском переважаючих ворожих сил козаки під керівництвом Івана Підкови змушені були відступити на Україну. У Немирові (за іншими даними — Кам'янці-Подільському) Іван Підкова був по-зрадницьки схоплений польськими жовнірами за наказом брацлавського воєводи Яна Збаразького і відправлений до Варшави.

За рішенням польського сейму 16 червня 1578 Івана Підкову було страчено у Львові й поховано в Успенській церкві. Незабаром козаки викрали і перевезли його останки до Канева, де поховали в одному з православних монастирів під Чорнечою горою.

Героїчній боротьбі Івана Підкови присвятив свою поему «Іван Підкова» Т. Шевченко.

http://www.saga.ua/modules/gallery/a...31fa31_big.jpg

Ще в V столітті до н. е. славнозвісний давньогрецький історик Геродот описав народи,
які населяли в ті далекі часи територію нашої країни. Так світ уперше довідався про унікальну своєрідність Стародавньої України. Пізніше «заговорили» доти безмовні і таємничі археологічні пам’ятники, виявлені в скіфських курганах, городищах і сарматських могилах-катакомбах. Багатовікова присутність греків і римлян на
землях скіфів і сарматів не минула без сліду. Греки створили на всьому узбережжі Чорного моря великі міста-держави — такі як Пантікапей і Херсонес,— котрі проіснували майже ціле тисячоліття. Про античне минуле Причорномор’я нагадують величні руїни Пантікапея, що дійшли до наших днів, Херсонеса та Ольвії, залишки укріплених фортечних споруд, тріумфальні і надгробні стели, а також знахідки із затонулих
біля чорноморського узбережжя кораблів, виявлених археологами. Через причорноморські міста-держави культура древніх греків поширювалася вглиб
території сучасної України. Вражені блиском і високим рівнем розвитку греко-римської цивілізації, войовничі кочівники охоче переймали мови, релігію, звичаї і форми державного життя античних народів, їх багатющу культурну спадщину. Горді громадяни причорноморських вільних міст-полісів і волелюбні степові кочівники однаковою мірою можуть вважатися нашими далекими предками. Звертаючись до нашої
Вітчизни, український поет, історик і філософ Євген Маланюк в одному із своїх творів
напівжартома назвав її «Елладо Скітськая, Елладо степова, сарматських Афродіт, кирпатих Аполонів» Хто знає, можливо, нашій країні судилося здійснити прекрасне пророцтво видатного німецького філософа XVIII століття Йогана Гердера, який пророкував Україні блискуче майбутнє в тому випадку, якщо вона візьме на свої плечі благородну місію духовного відновлення європейської цивілізації, ставши «Новою
Елладою».


http://cult.gov.ua/_nw/4/73553.jpg


Київська Русь увійшла в світову історію як найбільша держава Середньовічної Європи.
Учені й досі сперечаються, чи були засновники Давньої Русі скандинавськими вікінгами,
а чи слов’янами, однак їм удалося об’єднати навколо Києва всі східнослов’янські
народи, а також більше двохсот різноманітних неслов’янських етносів. Українські землі складали ядро Давньоруської імперії. Саме землі, розташовані на Східно-Європейській рівнині, за стародавніх часів називалися Руссю. Недарма видатний український історик
Пантелеймон Куліш із гордістю іменував українців «старорусами». Поворотною подією в історії українського й інших східнослов’янських народів стало прийняття і поширення християнства на Русі. Наші далекі пращури поклонялися силам природи і духам предків. На землях Київської Русі панувало язичництво. Вибір християнства, відповідно до легенди,пов’язаний з апостолом Андрієм Первозваним, який, перебуваючи в Києві, поставив на горі, де зараз знаходиться Андріївська церква, хрест і пророчив велике майбутнє християнству на цих землях. 988 рік вважається роком запровадження
християнства в Київській Русі. Багато в чому завдяки прийняттю однієї з найбільших світових релігій Русь змогла створити високу і довговічну культуру і залишила помітний слід у світовій історії. Давньоруські князівства, що проіснували більше трьох століть, досягли високого рівня економічного і культурного розвитку і перепинили шлях на Захід незліченним ордам кочівників. «О світла і прекрасно прикрашена земля Руська!» — писав сучасник про свою Вітчизну, віддаючи данину її величі. Русь підтримувала різноманітні торговельні, династичні та культурні зв’язки із Західною Європою і була найважливішим посередником у торгівлі між Заходом і Сходом завдяки своєму розташуванню на перехресті шляхів. Багата культурна і духовна спадщина Давньої
Русі складає невід’ємну частину української національної традиції.

http://www.frontier.net.ua/wp-conten...her/mazepa.jpg

http://t3.gstatic.com/images?q=tbn:A...qu3ol9DOjB&t=1

У XVI—XVIII століттях в українській культурі панував стиль бароко, який помітно потіснив візантійські традиції, що переважали в Україні.Але будучи пропущеним через «фільтр» цих традицій, бароко набуває в Україні яскраво виражених оригінальних рис справді національного стилю.Звертає на себе увагу надзвичайно розповсюджена
в епоху бароко символіка сонця. Її втілення знаходимо й у прикрасах барокових
«маківок» українських соборів «рипідами» (золотими дисками), і в ідеї «фаворського
світла», що його випромінюють праведники у творчості Ф. Прокоповича і Г. Сковороди.
Популярний в епоху бароко образ світу як «вертограду Божого», буйно квітучого саду
життя також тісно був пов’язаний із символікою сонця. Свого роду кульмінацією української барочної культури є епоха правління гетьмана Івана Мазепи. Цей період української культури увійшов в історію під назвою «Мазепинське бароко» і був ознаменований створенням численних мистецьких шедеврів, які здебільшого
збереглися й донині. Воістину невичерпно різноманітні образи бароко в українській архітектурі,живописі, літературі, поезії та історіописанні (козацькі літописи), театрі та багатоголосному,«партесному» співі.На кошти гетьмана було почато масштабне
будівництво нових церков у Києві та Чернігові,а також реставрація церков давньоруського періоду. Так, були реконструйовані й істотно оновлені Софія Київська, Михайлівський монастир, ансамбль Києво-Печерської лаври. Завдяки синтезові передових західноєвропейських ідей і давньоруських традицій Києво-Могилянська академія стає визнаним в усьому православному світі центром духовної та академічної освіти, науки, філософії. XVI—XVIII століття не тільки залишили глибокий слід в архітектурі, мистецтві, філософії та літературі нашої країни, але й наклали незгладимий
відбиток на характер українського народу. У ньому він головним чином проявився
в перевазі почуттів, емоцій, інакше кажучи — «серця», над холодним розумом

http://www.ukrmap.kiev.ua/program200...18/id_18_9.jpg

Протягом багатьох століть жителям України доводилося повсякчас відстоювати свою свободуі незалежність. Але українцям тривалий час не вдавалося об’єднатися і створити сильнуі єдину державу.У результаті народ, який більше за все любив
і шанував волю, опинився в рабстві, а українські землі були розділені між могутніми імперіями.Свободи й традиційні вільності українців були загарбані чужоземцями, і навіть українська мова та самобутня культура не раз виявлялися під забороною на десятиліття. Через відсутність власної державності українському народові довелося пережити найтяжчі випробування — незліченні війни, періоди голоду та розрухи, під час яких було знищено традиційне українське село, масове винищення національної інтелігенції, релігійні й політичні гоніння та репресії. На долю України випали
й екологічні катастрофи, найбільшою з яких стала аварія на Чорнобильській АЕС. Однак незважаючи на це народ зберіг щедре українське серце і прагнення до свободи та незалежності.
Неймовірно багато сил знадобилося українцям,щоб закріпитися на своїй землі, ще більше зусиль було докладено, щоб зберегтися як народу, не втратити свого національного обличчя в круговерті зовнішніх і внутрішніх воєн,навал, зрадництв і переслідувань. Працю багатьох поколінь вкладено у відродження української державності, мови та культури. Нев’янучою славою вкрили себе давньоруські витязі, запорізькі козаки-лицарі,січові стрільці, воїни Великої Вітчизняної, бійці
повстанської армії, безліч борців за волю і справедливість, політиків, учених, мислителів,діячів культури і мільйони інших чесних і порядних людей, трудівників і ратників. Неодноразово демонстрували вони всьому світові зразки непохитної мужності, приклади самовідданого служіння своєму рідному народові.Україна всією своєю багатостраждальною і трагічною історією довела свою виняткову силу і життєздатність. Її неодноразово намагалися знищити, а її дух угасити, але незважаючи на це вона подібно до казкового Фенікса щоразу поставала з руїн і попелу пожеж.

http://i.i.ua/photo/images/pic/0/4/5983940_8b3ec90c.jpg

Вони примушували мову забувати,

щоб від своєї віри відреклися ми.

За кожну думку нас тягли заграти,

За кожне слово кидали в ями.



На тих могилах і хрестів не було,

Щоб і не знали і защо, й кого.

Щоб рідну неньку діточки забули,

І син щоб батька не знайшов свого.



Але ми встали , нас вже не зламати,

Із пут кривавих вирвали серця.

Тепер самим дорогу вибирати,

Із Україною нам бути до кінця.

Мапа соборність України

http://ukr-film.ucoz.ua/New/Knuga/UN...ukr_new2_1.jpg

Мапа Київсь Русь

http://ukr-film.ucoz.ua/New/Knuga/Ri...Rus-new2_1.jpg

Мапа памятники Тарасу Шевченку в Україні і в цілому світі

http://ukr-film.ucoz.ua/New/Knuga/Ri...hevchenko1.jpg

Мапа голодомор 1932 -1933 років

http://ukr-film.ucoz.ua/New/Knuga/Go...OLODOMOR-3.jpg

Ми, українці, тут були вічно

Тобто нізвідки не приходили і нікуди не щезали, „акі обри” (чи яко половці, хозари, печеніги), від яких і сліду не лишилося. Ми стоїмо на сій землі мільйон років. Тут наша пуповина. Вона - у селі Королеве на Закарпатті. Тут українські археологи відкопали першу в Україні (і Східній Європі) палеолітичну стоянку, якій ...мільйон років. Грунт тут не такий, як у долині Неандерталь (Німеччина), тому черепи наших пращурів-неандертальців кам’яної доби не збереглися, однак збереглися їх кам’яні знаряддя праці.

Як далекі пращури наші опановували територію майбутньої України?

Від Королевого з-над Тиси тодішні неандертальці перейшли Яблуницький перевал і вийшли в тепле підсоння Прикарпаття, а далі - за півмільйона років - розповсюдилися до Дніпра та Десни, де й стали розвинутішими кроманьйонцями. Тут 600 тисяч років тому їх накрив перший льодовик.

„Льодовики загартували українців”, - стверджує Лев Силенко у своїй відомій праці „Мага Віра”. До кордонів теперішньої України перший льодовик не дійшов, але холоду нагнав. І почалося воно - загартування майбутньої української, а через неї і всіх європейських націй: 50 тисяч років холоду - 80 тисяч років тепла, 40 тисяч років холоду (другий льодовик) і 200 тисяч років субтропічного клімату, великий пе ріод, який дозволив кроманьйонцям стати гомо сапієнс - ро -
зумними, витривалими праукра їнцями, бо вживали, як підказують палеонтологи, у великій кількості рибу, що нею кишіли незліченні річки Стародавньої України. А риба - се фосфор, се живлення мозку.

Однак ознаки цивілізованого етносу, власне національної культури з’являються у надрах четвертого льодовика (110-12 тисяч років до н.е.), зокрема в період XXV - XV тисячоліть до Христа.

Зародження української нації

Народилася українська нація давно - не пізніше XV-XIV тисячоліть до н.е., за доби Мізинської культури.

Та передусім слід, мабуть, ви значитися в термінології. Що таке нація? Нація - людська спільнота, що пройшла тривалий історичний шлях розвитку і як наслідок еволюції має свою мову, свою віру, неповторну вдачу (психологію) та самобутні етнічні й фольклористичні ознаки (пісні, звичаї, народно-прикладне мистецтво, свою міфологію й символіку, одяг, ар хітектуру, усний та писемний епос тощо).

Нація виростає з народу, мов квітка з рослини. Отже, нація - це індивідуальність народу, найвищий етап його еволюції... Всі нації - то є квітник планети Земля. Якщо квітка зів’яне чи її розтопчуть, то вона гниє і стає добривом для інших квітів. Коли нація втрачає мову, етнічні ознаки - вона стає добривом для нації-поглинача.

Що потрібно для того, щоб нація не загинула, не була асимі льована? Потрібна національна свідомість, національна гордість умираючої нації. І вона оживе! Оскільки прихильників нації, її лицарів зазвичай називають націоналістами, а шовіністи зробили це слово лайливим, то з’ясуємо, що таке націоналізм.

Се - закономірний і природний рух народу на захист та утвер дження своїх самобутності та незалежності. Націоналізм був і є державною ідеологією та рушійною силою усіх країн світу.

Антиподи націоналізму - шовінізм, сіонізм, фашизм, що намагаються підпорядкувати собі інші нації, асимілювати їх або знищити фізично. І ще шовіністи іноді зумисне плутають поняття націоналізму і нацизму. Уточнимо: нацизм - це фашизм, націоналізм - це патріотизм.

А тепер про перші ознаки укра їнської нації. Йдеться про XXV-XV тисячоліття до н.е. Про ті реліквії, що їх відкопав на початку XX століття (1908-1909) видатний український етнограф, археолог і антрополог Федір Вовк у селищі Мізин над рікою Десною (Чернігівщина) на 6-метровій глибині: орнаментовані браслети із слонової кістки, стилізовані й реалістичні статуетки жінок - символи Матері-Землі та родона чаль ниці людства, декілька фігурок собак (перша приручена людиною тварина - тотем деяких давньоукраїнських племен), вироблені із слонової кістки ножі та голки (які, на думку видатного дослідника старовини Івана Кузича-Березовського, свідчили, що давні українці тих часів виробляли полотно) і багато іншого.

Одне слово, віднайдені старожитності вказували на те, що Мізинська культура XXV-XV тисячоліть до н.е. - давньоукраїнська. З неї бере свій початок укра їнська нація й водночас - людська цивілізація. Докази: меандр, суто національний, український орнамент, що містить глибоку опти містичну ідею безкінечності буття. Сей мотив стане домінантним і в трипільській культурі, й у всьому українському народно-прикладному мистецтві аж до XXI століття ( меандровий орнамент із часом запозичить Єгипет, Греція, Рим).

Друге: мізинські культові браслети з „сонячною” та „місячною” символікою - надалі провідний мотив українського народно-прикладного мистецтва на всі майбутні тисячоліття і століття.

Третє: стилізовані та реалістичні жіночі статуетки. За Три пільської культури вони переростуть у символічні зображення святих жіночих персонажів дав ньоукраїнського пантеону (Коляда, Слава, Лада, Берегиня, Жива, Мокоша та інші).

І четверте ( се вже знахідка радянських археологів): у шарах Мізинської культури знайдено... кістяні флейти та жіночі статуетки у позі танцю. А також мамутові кістки, розписані червоною фарбою, а ще молотоподібні інструменти. Сим учені довели, що в ті часи, за доби мисливців на мамутів, - побутували палеолітичні ансамблі ударних інструментів із кісток мамута.

Одне слово, українці започатковувалися як нація співоча. І про це свідчать зафіксовані фольклористами 200 тисяч українських народних пісень - рекордна у світі кількість, що її можна занести до книги рекордів Гіннеса.

Та найвеличніше, що спородила Мізинська культура, тобто доба XXV-XV тисячоліття до н.е., - се усний народний епос: міфи і легенди. Се поетичне уявлення давніх українців про походження світу, Сонця, зірок, неба, річок, океанів, людей, тварин, пташок і всієї тієї краси, що наповнює довколишній світ. Давньоукраїнська міфологія - духовна скарбниця українського народу. Се пам’ять тисячоліть.

СІМ ТИСЯЧ РОКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
Нині ми, українці, маємо повне право святкувати СІМ ТИСЯЧ РОКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ, та кий вік має й УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ.

Глава Української школи біогеографів, доктор біологічних наук, професор Віталій Поліщук стверджував, що власне УКРАЇНСЬКА ПРИРОДА сформувалася остаточно 8 тисяч років тому. А
етнічний і антропологічний тип українця творився лише під впливом навколишнього середовища. Це - вагомий аргумент.

Отже, VI тисячоліття до н.е. є добою становлення укра їнського етносу. А з кінця VI - початку V тисячоліття до н.е. з’являється й перше державне утворення, яке представник нової молодої генерації укра їнських археологів, доктор історичних наук Юрій Шилов називає Араттою (Ораттою). Знаменною була його наукова розвідка «Аратта - держава трипільців» (Русь Київська». - 1994. - № 1-2. - С. 13).

«Вважається, - пише вчений, що цивілізація (державність) виникла на Сході на рубежі IV-III тисячоліть до н.е. у рабовласницькому Шумері та Єгипті. ПРОТЕ САМІ ШУМЕРИ ВВАЖАЛИ СЕБЕ ВИХІДЦЯМИ З ЯКОЇСЬ АРАТТИ ( виокремлення тут і далі мої - Авт.). І ці уявлення під тверджуються археологічними та лінгвістичними відкриттями 40-90-х років XX століття». За ці роки, нагадує Ю. Шилов, у країнах Подунав’я знайдено близько сотні протошумерських табличок, а ще - ПРОТОШУМЕРСЬКІ НАПИСИ Й ЗОБРАЖЕННЯ, виявлені на терені України (археологічні дані В. Даниленка, А. Кифішина, Ю. Шилова).

«Такі свідчення, - підкреслює дослідник, - добре узгоджуються з новітнім розумінням формування індоєвропейської спільності в Циркумпонтійській зоні, тобто навколо Чорного й Азовського морів».

Жовтий клин ( місця переселення насильно українців в 1947 році)

http://ukr-film.ucoz.ua/New/Knuga/Ri...vtyj_Klyn1.jpg


Мапа Українських націоналістів

http://ukr-film.ucoz.ua/New/Knuga/UP...MaketOUN_1.jpg

Мапа Західно - Українська Народна Республіка

http://ukr-film.ucoz.ua/New/Knuga/UNR/maket-ZUNR_1.jpg

Мапа Українська Повстанська Армія

http://ukr-film.ucoz.ua/New/Knuga/UP...ew1/UPA2_1.jpg

http://t1.gstatic.com/images?q=tbn:A...8Nee-9Wm0cEfgw

Дмитро Іванович Вишневецький (1516 (1517) — 1563) — шляхтич волинський, магнат, князь роду Корибутовичів з династії Гедиміновичів. Власник маєтків у містечку Вишнівець Кременецького повіту. Збудований ним замок на острові Мала Хортиця вважається прототипом Запорозької Січі.

Біографія
Дмитро Вишневецький народився в 1516 році і був старшим з чотирьох синів Івана Михайловича Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни з родини Олізарів. Один дід Дмитра — Михайло, був відомий своєю боротьбою проти татар, другий був сербським деспотом.

Перші походи
У 1548 — 1549 роках під головуванням Бернарда Претвича, Дмитро взяв участь у походах на Очаків — форпост Османської імперії. Бернард Претвич у 1550 році в листі до великого князя литовського (який був одночасно польським королем) Сигизмунда II Августа характеризує князя Дмитра як рішучого та відважного борця з татарами, який має виняткові здібності у воєнній справі. Сигізмунд II Август, віддаючи данину поваги сміливості та видатним талантам Дмитра, призначає його старостою міст-фортець Черкас та Канева.

З цього часу оборона від татарських набігів стала його офіційним обов'язком. Проте Вишневецький сприймає цю задачу як справу свого власного життя. Ідея створення суцільної оборони Україні проти Криму, із залученням до цеї справи всіх сил Великого князівства Литовького спільно з Москвою, захоплює його цілком і керує всіми його вчинками до кінця. Вишневецький рішуче береться до цеЇ справи, віддаючи їй весь свій неабиякий талант та всю свою безпрецедентну енергію. Центром його плана було закладення фортеці на Низу Дніпра і широке використання козацтва, яке вже тоді перетворилося на значну військову силу, хоча відомостей про існування козацької организації на той час нема. Шукаючи підтримки від держави, він виклав цей план у листі до Сигизмунда II. Сигизмунд II стримував дії Дмитра, оскільки формально Крим вважався союзником Великого князівства Литовського у боротьбі проти Москви.

Фортеця на Низу Дніпра - прообраз майбутньої Січі
Незважаючи на попередження Сигизмунда II, Дмитро Вишневецький у 1552 році на власні кошти розпочав будівництво фортеці на острові Мала Хортиця, куди до нього стікалися козаки. Ця фортеця мала стати форпостом у боротьбі з татарською агресією. Козаки оточили фортецю земляними валами, на яких із дубових кряжів зводили стіни та башти для гармат. Мала Хортиця не ототожнюється з Хортицею, знаною з інших джерел та відомою нині; місцезнаходження цього острова досі не з'ясовано, залишки фортеці не знайдені.

Улітку 1553 році, серед цих заходів, Вишневецький несподівано залишив Малу Хортицю і з усім своїм військом відправився до Стамбула, де служив султанові Сулейману I півроку. Мотиви цього вчинку неясні. Або Вишневецький, не маючи достатньої підтримки від уряду, намагався справити на нього відповідне враження, або він прагнув налагодити добрі стосунки з султаном, щоб таким чином мати вплив на Кримського хана[1]. Вплив на уряд Великого князівства він таки справив - двірскі кола були страшенно стривожені, боялися, що Вишневецький наведе турків на Україну. Тому, після повернення з Туреччини, Вишневецький без особливих нарікань та довгих пояснень одержує вже формальне доручення тримати оборону проти татар у заложеній ним фортеці. Проте він і надалі міг розраховувати лише на власні сили. Будівництво Хортицької фортеці він довершує, мобілізувавши козаків і селян Канівського та Черкаського староств.

Боротьба з татарами і турками
Прагнучи об'єднання всіх антитатарських сил, Вишневецький зав'язав стосунки з московським царем Іваном IV Грозним. Він прохав дати грошей на будівництво кам'яної фортеці, яка б захищала кордони від татарських набігів. Крім цього була необхідна допомога бойовими засобами — гарматами, ядрами, рушницями, порохом тощо. Іван IV охоче пішов назустріч планам Вишневецького, і навесні 1556 р. московський уряд організував похід проти Криму. Очолював похід дяк Ржевський; московське військо йшло човнами вид горішнього Псла. До нього приєдналися близько 300 козаків; відомостей про особисту участь Вишневецького немає, бо він у той час не мав наміру афішувати свої справжні плани перед татарами та турками. Московсько-козацьке військо пішло під Аслам-город (або Іслам-Кермен, тобто твердиня ісламу, поблизу теперішньої Каховки), та Очаків. Похід тривав до початку літа і був успішним, ці міста були здобуті. Козаки захопили табуни коней, стада худоби, а також багато полонених і рушили назад. Відбивши вогнем з рушниць погоню, очолювану калгою, вони безпечно дісталися Черкас. Сигизмунд II виправдовувався перед ханом Девлет-Гіреєм за той похід тим, що це була нібито справа московських козаків, а Вишневецький тут ні до чого. Він навіть намагався запевнити хана, що Хортицька фортеця буде корисною для Криму проти московської експансії, і що Вишневецькому доручена ця тримати сторожу на Дніпрі саме через те, що Вишневецький мав добрі особисті стосунки з султаном і ханом. Але восени того ж 1556 р. козаки Вишневецького знову напали на Аслам-город, уже власними силами. Замок був здобутий, гармати з нього були перевезені до Хортицької фортеці. Девлет-Гірей спочатку спробував домовитись з Дмитром, запрошуючи його до себе на службу. Згоди він не дочекався і, як тільки став Дніпро (у січні 1557 р.), зібрав всю орду і зробив спробу захопити Дмитрову фортецю. Облога тривала 24 дні, після чого татари з великими втратами відступили. Вишневецький сповістив Сигизмунда II про свою перемогу і запенив його, що татари не зможуть нападати на Україну, доки стоїть його фортеця. При цьому він просив "посилити замок людьми й стрільбою", але одержав від великого князя тільки похвалу, обіцянку жалування та рекомендацію не загострювати відношення з татарами. Упевнившись в неспроможності правлячих кіл Великого князівства до рішучих дій, Дмитро знову звернувся до Москви; йому прислали тільки гроші, і при цьому запрошували на царську службу до Москви. Дмитро вважав за краще для себе бути на передньому краї боротьби з татарами і залишився на Дніпрі. Тим часом, улітку 1557 р, Девлет-Гірей зібрався з новими силами у похід на дніпровський замок. Цього разу з ним ішли турецьке військо на човнах і молдавська поміч. Фортецю на острові було взято у повну блокаду, і після тривалої облоги Вишневецький змушений був її залишити через нестачу провіанту. Козаки невеликими групами прокрались крізь турецько-татарські заслони і подалися вгору Дніпром до Черкас. Покинута фортеця була зруйнована.

http://content.foto.mail.ru/communit...ar/15/p-79.jpg

Хмельни́цький Ю́рій Богда́нович (*~1641 — † 1685) — гетьман України в 1657, 1659—1663 роках і Правобережжя (1677-81, 1685), молодший син Богдана Хмельницького. Перебував під впливом старшинських угруповань. Скинутий з гетьманства, постригся в ченці. У 1677 і 1685 роках був проголошений гетьманом України? як підданий турецького султана, але незабаром страчений турками.

Волею свого батька намічений на гетьмана й обраний Козацькою радою у Чигирині 27 серпня 1657, але через молодість тимчасово передав владу у руки козацтва, яке обрало на гетьмана Івана Виговського (1657—1659). Після відходу Виговського на Козацькій раді в Германівці на Київщині (11 вересня 1659) гетьманом України обрано Хмельницького. Його кандидатуру підтримувала промосковська група. Скориставшись скрутним становищем України, московський уряд і його уповноважений князь О. Трубецький примусили Юрія Хмельницького укласти 17 жовтня 1659 Переяславські статті, які обмежували суверенні права України, давали право Москві призначати своїх воєвод і мати свої залоги, крім Києва, ще у п'яти містах України.

Цей договір викликав загальне обурення, і коли в 1660 московське військо, на боці якого вимушені воювати й козаки, у війні з Польщею зазнало поразки, Хмельницький перейшов на польський бік, і московське військо було змушене до капітуляції під Чудновом. Юрій уклав 27 жовтня 1660 року з Польщею так званий Слободищенський трактат, який розривав союз з Москвою, скасовував Переяславські статті, відновлював союз з Польщею й ґарантував автономію України, яка зобов'язувалася воювати спільно з польським військом проти Москви. Проти цього трактату (апробованого Козацькою радою в Корсуні) за намовою Москви виступили деякі лівобережні полки, а Хмельницький, відчуваючи неспроможність опанувати ситуацію, на початку 1663 склав булаву й постригся в ченці під ім'ям Гедеона.

Орієнтація то на Польщу, то на Москву підштовхнула 1663 до поділу Козацької Держави на Правобережну і Лівобережну Україну. 1664 польський уряд звинуватив Хмельницького в зраді й ув'язнив його у Марієнбурзькій фортеці. Після звільнення (1667) він жив в Уманському монастирі, де його 1670 (за іншими джерелами 1673) захопили кримські татари і відправили до Константинополя. Після ув'язнення в Едичкульській в'язниці Хмельницький був архимандритом в одному з грецьких монастирів. За посередництвом французького посла (маркіза де Ноантель), турецький уряд намагався використати Хмельницього для закріплення свого володіння на Правобережній Україні.

1677 він прибув в Україну й у зверненні до народу титулував себе «Князем Малої Росії-України і вождем Війська Запорозького»; її столицею був Немирів. 1678—1679 він хотів за допомогою турецького і татарського війська приєднати Лівобережжя. Однак йому не вдалося створити міцної влади, а деякими заходами він відштовхував від себе навіть близьких співробітників. Південне Правобережжя щораз більше знелюднювалося, і люди втікали за Дніпро. Після цих невдач і примирення між Москвою, Туреччиною і Кримом (Бахчисарайський мир) 1681 Хмельницького позбавлено гетьманства. 1685 Туреччина призначила його Гетьманом України, але через півроку за непослух турецькому урядові його страчено в Кам'янці-Подільському.

Юрій Хмельницький був слабою, незрівноваженою людиною, яка своєю діяльністю немало спричинилася до того, що цю добу в історії України названо «Руїною».

Богдан (Зеновій) Михайлович Хмельницький

http://ukrfoto.net/ph_people/44/1166539571.jpg


(бл. 1595 – 6 серпня 1657, Чигирин) - український державний діяч, полководець, дипломат. Гетьман України з 1648 р. Очолив повстання, яке поклало початок визвольній війні українського народу. Засновник української козацької держави, організатор її адміністративного управління.
Богдан Хмельницький Походив з українців дрібно-шляхетського роду (гербу «Масальський», а потім «Абданк»). Спроби деяких дослідників (І.Каманін, М.Возняк) приписати Xмельницькому міщанське походження (з Києва, де був тоді міщанський рід Хмелів) не були прийняті наукою, бо суперечили всім документальним даним, свідченням сучасників (українських, польських і чужоземних та й самого Xмельницького), які одностайно вважали Xмельницького за шляхтича. Батько Xмельницького — Михайло Хмельницький був на службі у коронного гетьмана Станислава Жолкєвського, а потім у його зятя Яна Даниловича. 1620 р. він брав участь у поході Жолкєвського на Молдавію й загинув у битві з татарами під Цецорою. Його дружина, мати Богдана, за деякими відомостями козачка, згодом одружилася зі шляхтичем і «королівським жовніром» В.Ставицьким, який пережив її й під час Хмельниччини служив у польському війську на Білорусі; син його Григорій, брат (по матері) Xмельницький, був козацький полковник на Лівобережжі й писався Хмельницьким.
Місце народження Хмельницького докладно невідоме. Є сучасна звістка (П. Оленського), що він народився в Черкасах, але вона непевна. В науковій літературі висловлювано різні думки про місце народження Хмельницького; називали м. Жовкву (С. Тароня, Н. Полонська-Василенко та ін.), Суботів або Чигирин (І. Крип'якевич), Переяслав (М. Петровський), з яким життя Xмельницького особливо тісно пов'язане, тощо. Навчався в одній з Братських шкіл, а також у єзуїтському колегіумі у Львові, де був учнем Ґонцеля Мокрського, доктора теології, відомого письменника і проповідника. Xмельницький був добре обізнаний з всесвітньою історією, в колеґії він дістав добре знання латинської мови, досконало володів польскою мовою, а згодом навчився ще турецької, кримськотатарської і французкої мови. Шкільна наука Хмельницького закінчилася перед 1620 р. Того ж року він дістав перше «бойове хрищення»: у битві під Цецорою 1620, де загинув його батько, Хмельницький попав у турецький полон і був два роки в Царгороді. Викуплений з неволі своєю маткою (Пасторій), повернувся на Україну.
Від 1622 до 1637 немає певних відомостей про життя і діяльність Xмельницького. Всі пізніші оповіді про його великі подвиги у війнах з татарами, турками, Москвою (під час Смоленської війни 1632–1634) не мають документального підтвердження. Безперечне лише те, що вже в 1620-их pp. Xмельницький зв'язався з Козаччиною, де він служив, мабуть, у Чигиринському полку й брав участь у військових походах козаків проти татар і поляків. Десь біля 1625–1627 pp. Xмельницький одружився з Ганною Сомківною (козачкою з Переяслава) й заклав свою родину. Тоді ж він оселився на успадкованому по батькові хуторі Суботові, біля Чигирина. 1637 бачимо Xмельницького серед вищої козацької старшини. Він брав участь у повстанні проти Польщі і як військовий писар — підписав капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637. Восени 1638 Xмельницький був членом козацького посольства до короля Володислава IV. Є підстави вважати, що він належав тоді до тієї старшини, яка вважала за можливе порозуміння Війська Запорізького з Польщею. Однак, дальший хід подій довів йому повну неможливість згоди. Польська ординація 1638 скасувала автономію Війська Запорізького, й поставила Козаччину в безпосередню залежність від польської військової влади на Україні. Xмельницький втратив військове писарство (цей уряд був скасований) і став одним з сотників Чигиринського полку.
Наступні роки Xмельницький присвятив головно своєму господарству на Чигиринщині (Суботів, слобода Новоселище й суміжні землі). Але самого господарства було замало для нього. 1645 він, разом з козацьким загоном на 2 чи більш як 20 тис. був на службі французького уряду й, мабуть, брав участь в облозі Дюнкерка. Вже тоді був таким відомим козацьким ватажком, що Володислав IV, готуючи військову коаліцію проти Туреччини (в складі Польщі, Венеції та інших держав), вдався до нього по допомогу Війська Запорізького. Xмельницький був одним з козацьких делеґатів, з якими Володислав обговорював у Варшаві, в квітні 1646, плани майбутньої війни. Усе це піднесло його авторитет на Україні та в Польщі і за кордоном і створило йому широкі військові й політичні знайомства та зв'язки. Можна думати, що десь у другій половині 1640-их pp. він нав'язав ближчий контакт з автономістичними колами української шляхти й вищого православного духовенства. Вже віддавна польські можновладці на Україні, політичні противники короля Володислава, дивилися на Xмельницького кривим оком. Особливо вороже ставилися до нього нові (з 1633) власники Чигиринщини — Конєцпольські, коронний гетьман Станислав і його син, коронний хорунжий Олександер. За допомогою свого чигиринського підстарости Чаплинського, який мав особисті рахунки з Xмельницьким, вони вирішили позбавити його маєтку в Суботові. Чаплинський вчинив ґвалтовий «заїзд» на Суботів (хоч Xмельницький мав на нього королівський привілей з 1646), зруйнував економію й пограбував майно Xмельницького, а слуги Чаплинського одночасно на Чигиринському ринку важко побили малого сина Xмельницького. Серед цих турбот і тривог 1647 померла дружина Xмельницького, а в кінці того ж року О. Конєцпольський наказав ув'язнити й стратити Xмельницького, якого врятувала лише допомога й порука його друзів, серед чигиринської старшини, зокрема полковника С. М. Кричевського, кума й однодумця Xмельницького. В кінці грудня 1647 Xмельницький з невеличким (300 чи 500) загоном козаків подався на Запоріжжя, там його було обрано за гетьмана, звідти на низ Дніпра. Це був початок нового козацького повстання, яке незабаром перетворилося на велику національно-визвольну революцію, очолену Xмельницьким.
Конфлікт з Конецпольським і напади його аґентури на майно і родину Xмельницького були тільки приводом для повстання його проти Польщі. Новіші досліди доводять, що причини розриву з Польщею були значно глибші, й що виступ і боротьба проти неї готувалися віддавна й не були несподіванкою ані для українських кіл, ані для польського уряду та його адміністрації на Україні. Дуже важливе, що, починаючи війну з Польщею, Xмельницький заручився союзом з Туреччиною й Кримом, які дали йому політичну і військову допомогу. Саме тому перемоги Xмельницького 1648 у битві під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями запалили всенародне повстання українського народу проти польської адміністрації й польської шляхти та її аґентури на Україні. Саме тоді було здійснено облогу Львова й Замостя, визволяє з-під влади Польщі велику територію України. Учасник подій — Самовидець (Р. Ракушка) так описує цю хвилю революції, яка почалася в 1648 й дійшла до свого вершка наступного року: «Так усе, що живо, поднялося в козацтво, аж заледво знайшол в яком селі такого человіка, жеби не міг албо сам, албо син до войска йти; а єжели сам нездужал, то слугу паробка посилал, а иніе килко их было, всі йшли з двора, тилко одного зоставали, же трудно было о наймыта ..., навет где в городах были й права майдебурскіе — и присягліе бурмистрове й райцы свої уряды покидали, и бороди голили, до того войска ишли».
Тріюмфальний в'їзд Xмельницького в Київ і зустріч його на Різдво 1648 як «пресвітлого володаря й князя Руси» свідчили, що початок нової козацько-гетьманської держави, власне держави Xмельницького був зроблений. Але цю державу треба було боронити, розбудовувати й забезпечити їй визнання й належне місце в системі європейських держав. Усе дальше життя Xмельницького було присвячене досягненню цієї мети. Як фундатор і будівничий, оборонець і господар нової української держави, Xмельницький виявив себе великим полководцем, талановитим дипломатом і першорядним державним діячем.
Богдан Хмельницький був людиною міцного здоров'я, але останні роки часто хворів. Він упокоївся 27 липня (6 серпня за новим стилем) 1657 в Чигирині і 25 серпня похований в Суботові, в Іллінській церкві, яку сам збудував. Але костей Хмельницького там зараз нема. У 1664 році польський воєвода Степан Чернецький спалив Суботів і велів викопати прах Хмельницького і викинути його з могили.

Павло Полуботок

http://upload.wikimedia.org/wikipedi..._polubotok.jpg

Павло Полуботок народився близько 1660 року в заможній козацькій родині. Прадід Ярема Полуботок був мешканцем Чернігова і 1637 року виконував обов'язки райця чернігівського магістрату[2]. Батько Леонтій Полуботок послідовно служив писарем та сотником Чернігівського полку, а згодом — бунчужним,генеральним осавулом і переяславським полковником.
В 1670-х роках Павло Полуботок навчався у Києво-Могилянській академії]. 1680року він одружився із Єфимією Самойлович, племінницею Івана Самойловича. Після закінчення академії Полуботок служив у Війську Запорозькому як військовий товариш Чернігівського полку, а згодом отримав ранг значкового товариша.
1692 року, в ході слідства у справі ченця Соломона, гетьман Іван Мазепа звинуватив батька і сина Полуботків у державній зраді. Леонтія визнали винним, позбавили полковницької посади та конфіскували частину маєтків на користь гетьманської скарбниці. Проте на початку 18 століття Павло Полуботок повернув собі ласку гетьмана. 1703 року Мазепа затвердив за ним землеволодіння у Чернігівському полку, а 1705 року дав згоду на його обрання чернігівським полковником.
1708 року, в ході Північної війни, Павло Полуботок не підтримав виступ Івана Мазепи проти московського царя Петра І. 6 грудня того ж року на Глухівській раді, організованій промосковською козацькою старшиною, він був одним із претендентів на гетьманство. Проте булава дісталася Івану Скоропадському, а кандидатуру Полуботка відхилили через побоювання Петра І
24 листопада 1708 року замість гетьманського уряду Петро І надав Полуботку села небожа Мазепи, Івана Обидовського. Через місяць він отримав від царя Любеч з околицями і частину володінь самого Мазепи та Пилипа Орлика.
На підвладних землях Павло Полуботок розгорнув активну господарчу діяльність. Він розвивав промисловість, будуючи млини,ґуральні, гути і рудні, і наповнював власну скарбницю, торгуючи зерном і тютюном. На виручені кошти Полуботок скуповував нові маєтки у Гадяцькому, Лубенському, Ніжинському, Охтирському, Сумському і Чернігівському полках. На початок 1720-х років він був одним із найбільших землевласників в тогочасній Гетьманській і Слобідській Україні. Полуботку належало близько 2 тисяч селянських дворів, садиби у Чернігові, Гадячі, Любечі, Лебедині, Михайлівні, Коровинцях, Оболоні, Боровичах. Він мав невелику бібліотеку, колекцію картин, ікон та зброї. За свідченням Якова Марковича, Полуботок цікавився історією і упорядкував котротку «Кроніку», що охоплювала події в Україні протягом 1452—1715 років. Він також був покровителем чернігівського Вознесенського собору.
1721 року Павло Полуботок був призначений наказним гетьманом 10-тисячного козацького загону, який за указом Петра І, працював на будівництві Ладозького каналу. Будівництво були непопулярними серед козаків через зневажливе ставлення влади, несприятливий клімат, погане забезпечення продовольством, хвороби та високу смертність.
В першій половині 1722 року, Полуботок виконував обов'язки наказного гетьмана Війська Запорозького за відсутності Івана Скоропадського. Після смерті останнього, 4 липня 1722 року, козацька старшина обрала Полуботка наказним гетьманом ще до оголошення нових виборів].
 22 травня 1723 року — Полуботка із старшиною виклали до Петербурга «для ответу» за організацію антиросійської діяльності і підбурювання народу проти царя
 23 червня 1723 року — Петро І заборонив указом проводити нові вибори гетьмана
 вересень 1723 року — розпочалися допити Полуботка і старшини в Таємній канцелярії. Полуботок пропонує замінити Малоросійську колегію Генеральним судом в семи персонах.
 Данило Апостол і старшина привозять до Петербурга від імені всього Війська Запорозького Коломацькі чолобитні, в яких просять дати дозвіл на проведення гетьманських виборів та ліквідувати податки, впроваджені Малоросійською колегією.
 10 листопада 1723 року — розгніваний Петро І наказав ув'язнити Полуботка, старшину і всіх, хто допомогав їм, доПетропавлівської фортеці.
 середина 1724 року — справу Полуботка віддано на розгляд Вищого суду.
 18 грудня 1724 року, близько 15:00 — Полуботок помер від хвороби в камері. Похований на цвинтарі церкви Святого Сампсонія Прочанолюбця за Малою Невою в Петербурзію
 17 лютого 1725 року — вістка про смерть Полуботка досягла Гетьманщини після повернення прислуги покійного гетьмана.
 17 лютого 1725 року — в глухівській церкві відправлено панихиду по Полуботку. За народними переказами[

Іван Дмитрович Сірко

http://www.ukrainstvo.info/photo-alb...dy/sirko-1.jpg

Життя цієї людини оповите легендами. Іван Дмитрович Сірко (близько 1610 – 1680), славетний кошовий отаман Запорозької Січі уособлював, мабуть, як ніхто з когорти визначних українських полководців XVII століття, лицарську вдачу. Військовий і політичний український діяч, до самої смерті, обирався січовиками кошовим отаманом, тому й цілком справедливо вважався найуспішнішим оборонцем українського народу. Найбільших лаврів він здобув у боротьбі з турками і кримськими татарами. Прискіпливо підрахував кількість перемог Сірка (за жодної поразки їх набралося 55!) визначний дослідник Запорозької Січі Дмитро Яворницький.

Дванадцять разів Запорозька Січ обирала Івана Дмитровича Сірка кошовим отаманом. За кількасотрічне існування Січі жоден кошовий отаман не зажив такої любові й шани серед січового товариства. Україна – Лівобережна, Правобережна, Слобожанщина – в 60-70-ті роки XVII ст. не знала людини, яка б могла зрівнятися популярністю з Іваном Сірком. Загальне визнання й безмежну вдячність сучасників набула тоді очолена Іваном Сірком героїчна боротьба козацтва проти турецько-татарських орд, що загрожували геноцидом українському народові. Запорозький витязь ставив найпершою й найголовнішою метою кожного походу врятування бранців із полону, визволення невільників, що конали в тяжкому рабстві у султанській Туреччині та Кримському ханстві. Великий талант полководця, особиста хоробрість, мужність і відвага поєднувалися в ньому з безмежною відданістю народній справі.

Відзначаючи ці якості, треба б наголосити й на суто людських рисах характеру Івана Дмитровича: розважливий і мудрий, демократичний, він був до аскетизму скромним у побуті й глибоко віруючим. На Січі жив у курені, їв разом із козаками з одного казана, носив, як і всі, простий одяг. Історики вважали, що за своїми спартанськими звичками нагадував кошовий київського князя Святослава.

Ще за життя Івана Сірка про нього ходили легенди, про його подвиги складалися думи й пісні. Знаменитий лист-пародію запорозьких козаків султанові Оттоманської Порти, невідомо коли і ким створений (маємо його варіанти ще з початку XVII ст.), народна пам’ять пов’язала саме з цим легендарним кошовим. На всесвітньовідомій картині Іллі Рєпіна „Запорожці пишуть листа турецькому султану” відтворено образ Сірка, хоча про портретну подібність говорити важко – адже до нас не дійшла іконографія героя.

Але й у сьогодення, віддалене трьома століттями від тих бурхливих часів, коли діяв Іван Сірко, він приходить героєм історичних романів, повістей, п’єс, оповідань, поем і віршів.

Літопис життя Івана Сірка – це суціль карколомна одіссея, в хитросплетіннях якої можна і заплутатися. Навіть рік і місце його народження достеменно невідомі. Отець Юрій Мицик, доктор історичних наук із Києво-Могилянської академії, вважає, що майбутній кошовий народився на Поділлі. Більшість дослідників називає його батьківщиною селище Мерефа на Слобожанщині. Практично немає свідчень про перші 35-40 років життя Сірка.

Дмитро Яворницький дав такий портрет славного кошового: „І за характером, і за всіма своїми діями Сірко представляв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, завзятий, не завжди стійкий, не завжди вірний своїм союзникам; він любив іноді погуляти і добре підвипити і в хмелю показати свій козацький запал; він був схильний хвилинно захопитися новою думкою, новою справою, щоб потім відмовитися від власного наміру й прийти до цілком протилежного рішення... „Нужда закон змінює”, – часто говорив Сірко, і, очевидно, діяв відповідно до свого улюбленого прислів’я”.

Перше зі свідчень про діяльність Сірка – цікава, але й дотепер практично не задокументована історія участі полку запорожців у Тридцятилітній війні (1618 - 1648) на боці французів. У 1644 році Богдан Хмельницький як військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі. За рік був підписаний-таки договір-контракт і 2500 козаків через Гданськ морем дісталися французького порту Калє.

Очолювали цих кондотьєрів полковники Сірко та Солтенко. Попереду їх чекали прецікаві події - облога і штурм неприступної іспанської фортеці Дюнкерк (яку називали „ключом від Ла-Маншу”). Останню неодноразово під час багатьох конфліктів намагалися взяти французи, але все безрезультатно... Козаки „розібралися” з супротивником за декілька днів.

Історики та письменники другої половини ХVII століття відзначали військові доблесті Сірка, причому це робили й ті, які вороже ставилися до визвольної боротьби українського народу. Це стосується насамперед польського хроніста Веспіяна Коховського, який писав: „Страшний він був в орді, бо був досвідчений у військових справах і відважний кавалер... гожий чоловік, вояцької натури і не боявся ані сльоти, ані морозу, ані сонячної спеки. Він був чуйний, обережний, терпляче зносив голод, був рішучий у воєнних небезпеках. Влітку він перебував на порогах, а взимку - на українському пограниччі. Він не любив марнувати час або упадати коло жіноцтва, бо раз у раз бився з татарами...”

На довгі роки Сірка поглинула боротьба проти Османської імперії та її васалів – Кримського ханства та ногайських орд. Сірко виходив переможцем з десятків антиосманських походів. Досить сказати, що у боротьбі проти агресії Османської імперії Сірко провів понад 55 успішних походів і жодного не програв!

Його запорожці наводили страх на все північне побережжя Чорного моря та Крим, неодноразово брали Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, навіть Ясси; татарські матері лякали дітей іменем Сірка.

1675 року Сірко здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Туреччини на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися на Україну.
1679 року султан Туреччини планував похід на Україну і Росію, окремо на Січ готувалось вторгнення 25000 турків. Остання бойова акція Івана Сірка була здійснена за кілька місяців до його кончини. 1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями. Повертаючись з походу, занедужав і поїхав з Січі за 10 верств на свою пасіку в село Грушівка (нині село Ленінське Дніпропетровської області). У „Літописі” Самійла Величка читаємо: „...того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко... поховано його знаменито... з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська. Бо це був справний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості ...не тільки значно воював за Крим і попалив в ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях... численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир”.

Поховали Івана Дмитровича у селі Копулівка. 1967 року його перепоховали на іншому краю села, через те, що води Каховського водосховища наблизилися до могили. Прикро, але Сірко лежить у землі без голови: череп деякий час „мандрував” – до Москви в антропологічну лабораторію, до Нікополя, й нарешті опинився у Дніпропетровському історичному музеї. На хресті, що стояв на могилі Сірка, деякий час, був напис: „Хто буде сім років перед Великоднем виносити по три заполи на мою могилу, то буде мати таку силу, як я, і знатиме стільки, скільки я”. Саме тут варто звернутися до феномена „характерництва”. Майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани і знамениті полковники були „характерниками” (серед них – Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Дмитро Нечай і найбільший характерник із них – Іван Сірко). Це козаки, які володіли магією, – могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води („на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть”). Офіційна церква звинувачувала „характерників” у чаклунстві.

Самійло Кішка

http://perec.in.ua/media/Images/2009-2/samilo(1).jpg

Народився близько 1530 року у шляхетській сім'ї в Каневі, здобув добру освіту.
З 1550 року Кішка брав участь у походах Дмитра Вишневецького де набув великого бойового хисту, завзяття та великого авторитету серед козацтва. Тому не випадково, що після загибелі Вишневецького його у 1564 році обирають гетьманом.
Ставши гетьманом, Кішка взявся продовжувати справу Вишневецького, впершу чергу відкрити запорожцям шлях до моря. Ударами з моря можна було успішно атакувати не тільки вороже узбережжя, а і потрапити в центр Османської імперії.
Вперше вийшов у Чорне море у 1567 році і протягом двох років штурмував міста Козлов, Ізмаїл, Кілю, Білгород та Очаків, нещадно громив турецькі галери в морі. Розлючений морськими походами турецький султан у 1568 році підтягує до Очакова регулярний флот, погрожуючи польському королю великою війною, якщо той не приборкає «шаленних» козаків та їхнього ватажка. Переляканий Сигізмунд II Август видав наказ, де вимагав, щоб козаки «зійшли з Низу» (тобто із Запоріжжя), оселилися біля прикордонних замків, записалися до реєстру на королівську службу і воювали лише там, де їм накажуть воєводи чи старости. За це польський уряд обіцяв запорожцям високу платню. Понад усе польський король призначив над козаками коронного гетьмана — шляхтича Яна Бодовського. Частина козаків погодилася на пропозицію короля. Їх стали називати реєстровими.
У 1573 році в одному з морських походів ескадра Самійла Кішки зазнала поразки від турецького флоту, а сам гетьман потрапив у полон і був прикутий ланцюгом до весла на галері, де перебував близько 25 років. У 1599 організував на турецькій галеріповстання українських невільників, які, перебивши команду, повернулися в Україну. Повстання невільників на чолі з Самійлом Кішкою оспівано в українській народній думі «Самійло Кішка».
Будучи обраний гетьманом, добився від польського короля Сигізмунда ІІІ Вази скасування баніції (закону про визнання козаків поза законом), що привело до визнання козацтва як суспільного стану. В 1600 році очолював запорожців у спільному українсько-польському поході до Криму. В 1601—1602 роках Кішка на чолі 4-тисячного козацького загону брав участь у польсько-шведській війні у Лівонії.
Про дальшу діяльність Кішки і обставини смерті достовірних даних немає. Одні дослідники вважають, що Кішка загинув 28 лютого 1602 року під час Інфляндської війни. Гетьман загинув у бою під Фелліном (біля міста Полтсамаау, Лівонії) і був перевезений та похований у Каневі. Новим гетьманом, замість Самійла Кішки, козаки обрали Гаврила Крутневича. За іншою версією гетьман Кішка ще брав участь у Цецорській битві 1620, помер у 1620 і похований у Каневі. Та, слід зважати, що тоді б Кішці мало було бути близько 90 років.

Северин Наливайко
(Павло-Семерій (Северин) Кравченко-Наливайко)
бл.1560—1597

http://www.kozatstvo.org.ua/img/history/s_nalyvaiko.jpg

Козацький отаман, керівник антифеодального селянсько-козацького повстання 1594—1596 років в Речі Посполитій.
Наливайко Северин народився близько 1560 року у місті Гусятині в родині кушніра, яка за твердженням М.Грушевського славилася як «завзяті українці». Після смерті батька, замордованого слугами польського магната О.Калиновського, родина переїхала до Острога. Северин Наливайко навчався в Острозькій академії, а юнацькі роки провів на Запоріжжі. Пізніше служив сотником надвірної корогви князя К.Острозького.

У 1594-1595 роках на чолі козацького загону разом із гетьманом Г.Лободою здійснив кілька успішних походів до Молдавії та проти турків, які набули гучного резонансу в Європі. Саме після них з українським козацтвом почали рахуватися як з поважною військовою силою, здатною протистояти мусульманській загрозі.

Повернувшись восени 1595 року з походу в Угорщину, Северин Наливайко почав організовувати визвольне повстання проти Речі Посполитої. Він звернувся з листом до польського короля, обґрунтовуючи доцільність створення в межиріччі Дністра та Бугу козацької території на чолі з виборним гетьманом, яка мала б служити плацдармом для боротьби з татаро-турецькою агресією.


Спочатку козацьким військом було захоплено Волинь, а потім бойові дії перейшли на терени Білорусі, де повстанці здобули Слуцьк, Бобруйск і Могилів. На початку 1596 року С.Наливайко об'єднав свої сили із загонами Г. Лободи й М. Шаули.


24 березня 1596 року під Білою Церквою козаки завдали поразки ворожому авангарду, а в бою біля урочища Гострий Камінь обидві сторони зазнали серйозних втрат. Тут замість важко пораненого Шаули Северин Наливайко був обраний гетьманом. Протягом року він утримував під козацьким контролем значну частину України та Білорусі, не дозволяючи шляхті спокійно користуватися своїми колишніми правами.

Завершенню козацького повстання передувала жорстока кровопролитна битва. Довідавшись про наближення головних сил ворога, 12 000 козаків і членів їх сімей почали відступ на схід. В урочищі Солониця біля Лубен вони були оточені армією С.Жолкєвського й через 2 тижні капітулювали. Разом із кількома значними старшинами С. Наливайко був виданий полякам і після жорстоких тортур страчений 11 березня 1597 року у Варшаві.

Повстання 1595-1596 років в Україні й Білорусі під керівництвом С.Наливайка було першим організованим рухом, що започаткував епоху національно-визвольної боротьби українського народу проти польського поневолення. Поряд із соціальними мотивами певну роль у ньому відігравав також релігійний фактор, про що свідчить розгром маєтків уніатського духовенства на Волині. Події 1595-1596 років справили таке сильне враження на польську громадськість, що шляхта почала називати українсько-білоруську православну опозицію «Наливайками». М. Грушевський зазначає, що «скоро по смерти — а може ще й за життя Наливайко виріс до розмірів бунтівника-претендента на корону, кандидата на українського короля».

Героїчні подвиги С.Наливайка та його мученицька смерть майстерно зображені в романтичних поезіях М. Маркевича, Є. Гребінки, К. Рилєєва, стилізованих історичних піснях І. Срезневського, «Історії русів» тощо. У них гетьман виступає не лише як хоробрий провідник повстання, а й як виразник визвольних прагнень усього українського народу. С. Наливайка як національного героя згадує в поемах «Тарасова ніч», «Гайдамаки», у драмі «Назар Стодолля» і трагедії «Микита Гайдай» Тарас Шевченко.

Іва́н Богу́н

http://www.ukrainstvo.info/photo-alb...dy/bogun-6.jpg

Іва́н Богу́н (* бл.1618 — †17 (27) лютого 1664) — український військовий і державний діяч, козацький полководець, полковник подільський, згодом — кальницький (вінницький) і паволоцький.
Іван Богун походив з української шляхти. Учасник визвольних повстань у 1637-38 років. Брав участь у Азовському сидінні, зокрема, керував тоді одним із козацьких загонів, який прикривав Борівський перевіз через річку Сіверський Донець. Протягом 40-х років XVII століття Богун вів звичайне для реєстрового козака життя, брав участь у військових походах проти кримських татар, і обороняв українські землі від набігів останніх.
Іван Богун виводить козаків з оточення під Берестечком у 1651 році.
З початком у 1648 році Визвольної війни українського народу Богун став одним із сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького, і згідно «Реєстру Війська Запорізького 1649 року» він значився серед козаків Чигиринського полку. Згодом, вірогідно у 1650 році, за добрі організаторські здібності та військовий талант Богуна було призначено кальницьким полковником.
В 1651 році Богун вів бої на Брацлавщині проти загонів Калиновського та Лянцкоронського. У боях під Вінницею в березні 1651 року Богун вперше найбільш масштабно проявив свої здібності воєводи, заманивши в ході бою польську кінноту на Південний Буг, де драгуни потрапили до зарання підготованої пастки. Тут же Богун проявив значну особисту хоробрість, очолюючи сміливі нічні вилазки з козацького табору. В кінцевому підсумку Богун втримав свої оборонні позиції під Вінницею і після підходу основних сил української армії змусив коронне військо відступити. В подальшому, переслідуючи польські загони, полк Богуна брав участь у штурмі Кам'янця-Подільського (29 квітня — 1 травня 1651 року), а в середині травня його козаки оволоділи Корцем.

Важливою сторінкою кальницького полковника стала Берестецька битва, в якій Іван Богун проявив себе розсудливим полководцем в найтрагічніший момент бою. Саме його було обрано наказним гетьманом в оточеному поляками козацькому таборі 30 червня 1651 року. Богун виправдав покладені на нього сподівання, вивів із оточення основні сили українського війська.

Бій Богуна з Чернецьким під Монастирищем у 1653 (Микола Самокиш).

В березні 1653 року загони Богуна виступили проти армії Стефана Чарнецького, який, захопивши Липовець, Погребище та інші міста, рухався вглиб України. Зайнявши оборону в Монастирищі, Богун тривалий час відбивав атаки значно переважаючих сил коронної армії та робив дошкульні вилазки з міста. Так і не досягши успіху, війська Чарнецького, який під Монастирищем сам зазнав поранення, змушені були відступити.

Цього ж 1653 року Богун разом із Тимошем Хмельницьким водив козацькі полки в похід на Молдавію, де було розгромлено армію Георгіци та його союзників. Після загибелі в Сучаві Тимоша (5 листопада 1653 року), Богун повернувся з військом в Україну.

В кінці 1653 року та протягом 1654—1655 років кальницький полковник практично безперервно вів бойові дії проти коронної армії та татарських загонів на Брацлавщині та Уманщині.
В грудні 1656 року Богун в якості одного із керівників козацького корпусу під командою наказного гетьмана Антона Ждановича вирушив у похід проти військ Речі Посполитої. Українські війська разом із союзними арміями Семиграддя та Швеції протягом першої половини 1657 року пройшли Західною Україною та Польщею, здобувши при цьому Краків, Брест та Варшаву, хоча в кінцевому рахунку й змушені були відступити в Україну влітку 1657 року.

Сагайдачний Петро Кононович


http://www.nplu.org/ua/events/calend...oto/sagayd.jpg


(бл.1560-1622)
Гетьман українських реєстрових козаків народився приблизно 1560 року в селі Кульчицях поблизу Самбора в Галичині, у сім’ї дрібного українського шляхтича. Батька майбутнього гетьмана звали Конон, або Конаш, звідки й друге прізвище — Конашевич. Навчався Сагайдачний в Острозькій школі, першому українському навчальному закладі, заснованому князем Костянтином-Василем Острозьким. Ректором школи був письменник Герасим Смотрицький, учителями — відомі письменники Йов Княгинецький, Клірик Острозький, Василь Суразький, ієромонах Кипріян, Дем’ян Наливайко (брат Северина Наливайка). Разом із Сагайдачним навчався Мелетій Смотрицький, автор "Грамматики словенския...", за якою навчалося декілька поколінь українців, білорусів, росіян і яку М.Ломоносов називав «вратами своєї ученості». В Острозькій школі, яку вже тоді називали академією, учні вивчали сім вільних наук: граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, музику та астрономію. До курсу граматики входило вивчення старослов’янської та грецької мов. Після Острозької школи Сагайдачний навчався у школі Львівського братства, де зблизився з Йовом Борецьким (пізніше ректор Львівської братської школи та перший ректор Київської братської школи, а з 1620 року — київський православний митрополит). Після приїзду до Києва Сагайдачний був домашнім учителем у київського судді Аксака. 1596 року після Брестської унії, що фактично ставила православну церкву поза законом, Сагайдачний був серед тих православних, які виступили проти рішень унії. Він написав полемічний твір «Пояснення про унію», де висловився проти покатоличення і полонізації українського православ’я.
У відповідь на Брестську унію в Україні почалося активне покозачення населення, втечі селян і міщан на Січ від переслідування поляків. Наприкінці XVI — на початку XVII століття Сагайдачний опинився на Січі, де невдовзі став помітною особою серед старшин та козацтва. Спершу був обозним, завідував артилерією Січі, згодом його обирають кошовим отаманом. Він стає учасником і організатором багатьох успішних походів козацького війська. На початку XVII століття брав участь у поході на Молдавію та Лівонію. Під керівництвом Сагайдачного козаки здійснили успішні походи проти султанської Туреччини та Кримського ханства. 1605 року вони взяли Варну, 1608 року захопили Перекопську фортецю і спалили її. Восени 1609 року на 16 чайках увійшли в гирло Дунаю і атакували турецькі міста Ізмаїл, Кілію, Білгород. 1616 року 2000 козаків на 40 чайках перепливли Чорне море і напали на Синоп, захопили фортецю, знищили турецький гарнізон та ескадру. 1615 року 80 козацьких чайок підійшло до Константинополя, і на очах турецького султана козаки спалили гавані Мізевні та Архіокі. Турецький флот наздогнав козацьку флотилію, але вона вступила в бій і завдала поразки туркам, захопивши в полон турецького адмірала. 1616 року під безпосереднім керівництвом Сагайдачного запорожці захопили найбільший невільничий ринок у Криму — Кафу (нині Феодосія) і визволили тисячі полонених. 1618 року Сагайдачний у складі польського війська королевича Владислава, який претендував на царський престол, взяв участь у поході на Москву. У 1619 році він з військом приєднується до антитурецької ліги європейських держав. 40-тисячне козацьке військо під керівництвом Сагайдачного відіграло вирішальну роль у розгромі турецької армії 1621 року під Хотином. Під час Хотинської битви Сагайдачного було поранено отруєною стрілою. За активної участі Сагайдачного, який 1620 року разом з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства, було відновлено скасовану після Брестської унії Київську митрополію. 1622 року Сагайдачний помер. Похований у Богоявленській церкві київського Братського монастиря. У своєму заповіті відписав усе своє майно на освітні, благодійні та релігійні потреби.
Петро Сагайдачний сформувався як полководець наприкінці XVII — на початку XVIII століття, коли почався інтенсивний розвиток і зміцнення запорозького козацтва, викликані польсько-католицькою експансією і турецько-татарською агресією. Оттоманська Порта, що була найбільшою державою у ті часи, запанувала на Чорному морі і Балканах, оволоділа гирлами Дунаю, Дніпра, Дону й готувалася загарбати землі України, Московії, Польщі, Білорусі, а далі й усієї Європи. Султанська Туреччина інспірувала й напади на Україну Кримського ханату, свого васала. Вторгнення татарських орд в українські землі супроводжувалося нещадним розоренням міст і сіл, масовим полоненням українців. Тому проти такої супердержави та її васала потрібна була велика й організована сила, якою й стала Запорозька Січ, коли її очолив Петро Конашевич Сагайдачний. Він розробив стратегію збройного спротиву ханським ордам і турецьким військам. Запорожці влаштовували морські й сухопутні походи на Крим та узбережжя Чорного моря — береги Анатолії та Малої Азії, намагаючись послабити військову силу ворога, знищити його флот, зруйнувати найважливіші порти. Під час великих походів козаки нападали на кілька фортець одночасно, при цьому завдаючи головного удару якійсь найбільшій твердині, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп. Згідно з розробленою Сагайдачним тактикою ведення бою, козаки відпливали в походи вночі, перед настанням нового місяця, проминали турецькі фортеці Кизи-Кермень, Тавань, Аслам-Кермень і за 36-40 годин досягали турецьких берегів. Під час плавання вони користувалися особливим компасом і добре орієнтувалися по зорях. На швидких і проворних човнах — чайках вони проти сонця непомітно підпливали до турецької ескадри й з настанням ночі зненацька брали галери на абордаж, блискавично захоплювали їх, знищували турецький екіпаж, визволяли невільників. Запорозький флот у часи Сагайдачного панував на Чорному морі, контролюючи навігацію між Босфором та чорноморським лиманом.
Сагайдачний особисто керував майже всіма значними походами, як суходолом, так і морем. Його морська ескадра часом налічувала понад 300 чайок з екіпажем до 20 тисяч запорожців. Уряд Османської імперії змушений був мобілізовувати всі свої військові ресурси проти українських козаків, чисельність яких під час битв іноді була у кілька десятків разів менша від турецьких сил. Особливо відзначилися запорожці 1605 року під час здобуття Варни та 1616 року, коли здобули Кафу, найбільший невільницький ринок у Криму і наймогутнішу турецьку твердиню. Вони блискавичним штурмом захопили з моря кафську фортецю з її потужними укріпленнями та численною артилерією, знищили 14-тисячний турецький гарнізон і велику ескадру. Сміливі походи запорожців сіяли паніку і жах у турецьких володіннях, а правителі Анатолії та Балкан звернулися до султана з петицією, в якій вимагали, щоб він захистив їх від козаків, інакше вони змушені будуть визнати їхню владу. Султан змушений був скликати екстрену нараду для обговорення заходів оборони від козаків, у якій брали участь представники союзних з Портою держав — Венеції, Нідерландів, Франції. Зі свого боку Сагайдачний з військом приєднується до антитурецької «Ліги християнської міліції» — коаліції Персії, Франції, Польщі, Ватикану, Абхазії, Мінгрелії та Грузії. Водночас він веде тонку дипломатичну політику з Польщею, яка, бачачи зростання могутності Війська Запорозького, прагнула обмежити козацький реєстр і дедалі зростаючу суверенність свого васала.
Одначе Річ Посполита вела в той час війну з Московською державою, тому змушена була вдаватися по допомогу запорожців, тож на вимогу Сагайдачного і його старшини зберегла реєстровому війську елементи автономії, офіційно визнала й легалізувала козацьку військову та політичну організацію, а самому Сагайдачному надала гетьманську булаву. Рятуючи від неминучої загибелі війська королевича Владислава у боротьбі за московський престол, Сагайдачний з 20-тисячним військом козаків здійснив блискучий похід на Московію через Сіверщину, здобув міста Ливни, Єлець, Михайлов, розбив ополчення князів Пожарського та Волконського, перейшов Оку і майже захопив московську фортецю. Вінцем полководського таланту Сагайдачного стала Хотинська битва, у якій було завдано нищівної поразки Османові II і його 300-тисячній армії. Вирішальну роль у перемозі об’єднаного польсько-українського війська відіграв 40-тисячний загін козаків, керований гетьманом. Протягом Хотинської війни козацьке військо прийняло на себе основний тягар турецьких атак, витримало дев’ять штурмів свого табору, який став для турків неприступною фортецею. Водночас Сагайдачний, використовуючи тактику наступальності, раптовості в нічному бою й превентивності атак, випробувану в багатьох успішних морських походах, завдавав туркам відчутних втрат. Вроджений стратег, Сагайдачний запровадив у війську багато нововведень, зокрема так званий фламандський стрій, легку й маневрену артилерію та добре озброєну і навчену піхоту. Динамічна й гнучка тактика бою козацького війська, на противагу позиційній, неповороткій тактиці польського війська, була вирішальним фактором у цій блискучій перемозі, яка принесла козакам європейську славу. Однією з важливих граней непересічної особистості Сагайдачного є його боротьба проти полонізації та покатоличення православної України. Він став на бік опозиційної частини українського міщанства та православного духівництва у боротьбі з уніатською експансією і з усім 20-тисячним Військом Запорозьким вступив до Київського Богоявленського братства, що виступало проти політики шляхетської Польщі.
Вступ запорожців зі своїм зверхником до братства сприяв популяризації його серед народних мас. Тепер ні польський король, ні київський воєвода, польний коронний гетьман Станіслав Жолкевський, ні католицьке й уніатське духівництво не змогли відчутно протидіяти розвиткові національної свідомості, освіти та православ’я в Україні. Сагайдачний стає ктитором братської школи, допомагає їй коштами й сприяє тому, що вона стала відомим у слов’янському світі науковим та просвітницьким осередком. Таким чином, Сагайдачний, слідом за Костянтином Острозьким, засновником Острозької школи-академії, виявив державну мудрість, поставивши збройну силу на захист рідної віри та національної освіти, чим завоював загальну любов і повагу серед народу. Сагайдачний прагнув відновити значення Києва як православного та культурного центру, він підтримував діяльність лаврського митрополита Єлисея Плетенецького і створений ним навколо друкарні Києво-Печерської лаври гурток учених, друкарів, письменників. 1620 року завдяки своєму авторитету він домігся, що Єрусалимський патріарх Феофан висвятив на єпископів кількох священиків, зокрема й Мелетія Смотрицького, і відновив зліквідовану унією 1596 року Київську митрополію, висвятивши на митрополита Київського і Галицького Йова Борецького. За п’ять днів до смерті, що настала 20 квітня 1620 року, Сагайдачний у присутності Йова Борецького та нового гетьмана Олефіра Голуба склав тестамент, у якому заповів своє майно, зокрема 15000 золотих, Київській і Львівській братським школам. Гетьман запорозького козацтва Петро Сагайдачний за свої ратні подвиги, мудрість і розважливість у державних справах був уславлений як у творах красного письменства, так і в народних піснях, зокрема в славнозвісній пісні «Ой на горі та й женці жнуть». Відомий також вірш першої половини XVII століття «Ой Хотине, граде давній», який прославляє Сагайдачного і козаків. А ректор Київської братської школи Касіян Сакович написав з нагоди сумної для всієї України події — смерті Сагайдачного «Вірш на жалосний погреб зацного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного», у якому словами двадцяти учнів братської школи навіки увічнив заслуги Сагайдачного перед народом. Поховано його у Богоявленській церкві братського Богоявленського монастиря «з великим плачем Запорозького Війська і всіх людей православних».

Санскрит — мова праукраїнська

http://www.picamatic.com/show/2008/0...52_500x375.jpg


На жаль, усі ми виросли з однієї радянської школи, де нас учили, що України не існувало до XVI століття, а історія української мови починається від Шевченка і Котляревського. Тим часом, у 1989 році світ дізнався про найдавнішу пам’ятку Європи. На Закарпатті в селі Королеве археологи знайшли крем’яні знаряддя, виготовлені людиною мільйон(!) років тому...

Україна — колиска культури людства?

Подальші розкопки виявили інші неоціненні знахідки світового значення, яким учені дають 500 тисяч років. Унікальні предмети, підняті з шістнадцятиметрової глибини, досліджувала нью-йоркська група археологів на чолі з Марією Гімбутас, литовкою за походженням. Вона ж у 1991 році повідомила англомовній пресі: "Найдавніша культура світу формувалася на території Західної України, Середнього Дунаю, Південної Адріатики і на терені між східною та середньою частинами Балканського півострова. Розквіт цієї цивілізації припадає на п’яте тисячоліття до нашої ери, тобто вона майже на дві тисячі років випереджає початок шумерської, яка першоджерельно і територіально також має українське походження”.

У селі Молодовій Чернівецької області на глибині 11 метрів виявили чимало предметів із кісток мамонта, у тому числі скам’янілу сопілку з повною гамою музичних звуків. Цьому найдавнішому музичному інструментові 150 тисяч літ.

Трохи оддалік цього села ще у розкопках 1955—60 років археологи відкрили другий період кам’яної доби — культуру ранньої людини на території України. Ця новина описана Рен-Бойковичем у книзі "Колиска культури людства”, виданій 1983 року у США. Тут було виявлено чіткий овал стародавнього будинку. Це житло строго яйцевидної форми побудовано з кісток мамонта за геометричними правилами, що відповідають відомій нині теоремі Піфагора. Але найбільше вражає вік знахідки — 40 тисячоліть. Отже, неандертальці вже користувалися законами геометрії!

Наш славетний мовознавець Олександр Потебня, вивчаючи найдавнішу усну народну творчість, дійшов висновку, що початки нинішньої української мови сягають 40 тисяч років.

А тепер про санскрит. Дослівно це слово означає: культурна упорядкована мова. Вона відкрилася вченим Європи у 1762 році після захоплення Індії англійськими військами. До того часу ніхто з науковців не мав жодного уявлення про якусь мову, спільну для всіх інших мов.

Знаменитий французький дослідник Шампольон вивчав єгипетські ієрогліфи. Ключ до їх прочитання він знайшов, лише ознайомившись із праукраїнською мовою. Її тоді називали давньоскіфською, сколотською чи давньорусинською. З часу цього відкриття минуло вже 177 років.

У "Британській Енциклопедії” у статті "Англійська мова” знаменитий вчений філолог Річард Білсон пише: "Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із прамови, що нею розмовляли десь 5000 років тому на сучасній території України”. Самі індуси не заперечують, що їхній санскрит і знамениті Веди були принесені на територію Індії зі сходу.

Словам "булава”, "отаман” вісім тисяч років

Вагомим підтвердженням зв’язку санскриту з Україною є те, що навіть у сучасній українській мові та її діалектах залишилося чимало санскритських слів: куля, уста, ураз, вії, віяти, вішати, війна, річ, ніс, ніч, брат, кат, мла, мана, рута, таїна, напад, пан, пані, панна, рай, біда, честь, пошана, санітар, асистент і багато, багато інших.

Ще у шостому тисячолітті до нашої ери були у вжитку нашого народу слова булава, отаман, гетьман, шабля, кіш, чета, четовий, козак. Санскрит може легко пояснити їхнє походження. Булава складається із двох прадавніх основ — bola (сила, влада, військо) і van (володіти, осягати щось, бути власником). Слова гетьман, отаман також складаються із двох частин atha — той, що попереду, man — знати, думати, вважати, hetu — діяльний, впливовий, зброя, поштовх, постріл, удар.

Дехто із мовознавців усі слова з суфіксом -ман- вважає іншомовними. Але інші мови з’явилися на світ пізніше, ніж праукраїнські туман, лиман, обман, роман, дурман, брахман, кіцмань, драгоман, гаман, шаман. У гуцулів є волосман (волосний писар). Прадавні українські прізвища Керман, Курман, Кіцман, Сахман. Є в Україні й село Курмани.

Вже потім порівняно недавно до нас прийшли слова: меломан, наркоман, штурман, ротман, мічман, пульман, кульман, лоцман, ватман, хоча утворені вони за праукраїнськими правилами словотвору. А ось західноукраїнські прізвища Кельман, Келіман, Келеман, Кульман, Жельман, Зельман мають корені ще з часів Трипільської культури. Слово, що у санскриті вимовляється як келі, має кілька значень: сонце, пташка, гра, жарти, веселощі. Знаючи значення суфікса -ман-, "к(г)елеман” сучасною українською можемо перекласти як "людина сонячної вдачі” — весела, жартівлива, життєрадісна. За правилами, придихове (кг) перетворюється в (к), (х), (ш), (ж), (з). Отже, Зельмани, Жельмани, Хельмани — не іноземні прізвища.

Шабля у санскриті первісно читалася як сабгрі, потім сабрі-сабря-сабля і дослівно означає "котра володіє захистом”, тобто захисниця.

Несподіване значення у санскриті має слово січ. Воно означає "учитися, навчатися, створювати щось, бути послушним у доброчинності, знання, навчання майстерності. Січовий — учений, освічений, зразковий в усьому.Ciksu — початковий учень, котрий бажає навчитися чомусь. Інші значення — щедрий, готовий допомогти. Це слово живцем запозичили семіти після підкорення Шумерії Сарагоном Першим у 2350 році до н. е. Нині це слово є у івриті у значенні учень, учениця і звучить як шікса.

Ім’я Ксенія прийшло не від греків...

Санскритське ciksenya (читається шіксенія) можна перекласти як "повчальний”. Після спрощення звуків першого складу одержали жіноче ім’я Ксенія, Ксеня (повчальна, освічена, у всьому зразкова). Отже, не від греків прийшло воно в Україну.

Щодо слова "козак”, то воно теж має складну будову: khun — князь, sakhua— захисник, друг, родич. Дослівно — захисник, друг князя. Це повністю збігається із назвою "захисник держави”.

Цікава історія нашої знаменитої бандури. У селі Мізин Чернігівської області археологи виявили шість музичних інструментів. Серед того секстету два струнних, пристосованих із нижньої щелепи мамонта. Між двома гілками порожнистої кістки натягували струни із плівки кишок. Звук виходив слабенький, але мелодійний. То був прообраз сучасної бандури, якому вчені нарахували 20 тисяч років. Таку саму назву цей музичний інструмент мав і у санскриті — bandura в перекладі означає прекрасний, чарівний, захоплювальний, прикрашений чимось. Цікаво, що колись бандура була справді прикрашена і перев’язана бантиком. Її як велику цінність зберігали у спеціальній торбі — калиті.

Чимало солідних авторів — відомих археологів, істориків, філологів Європи, Азії, Америки — присвятили свої фундаментальні праці захистові пріоритету праукраїнців у розбудові найдавніших наукових галузей медицини, математики, історії, філософії, релігії, астрономії, ремісництва, металургії та рільництва.

У той час, коли наша преса писала про те, що трипільці не знали ні колеса, ні коня, газета "Нью-Йорк таймс” 19 січня 1973 року писала: "Історики встановили, що на території України вперше на планеті Земля люди освоїли коней, корів та інших свійських тварин. Археологи на Вкраїні розкопали первісні городища біля сіл Дереївка, Лука-Врублівська, Усатове, Маяки, Євміївка, де знайдено кістки людей, вози, що були зроблені 5500 років тому”.

У книзі "Воля у стародавньому світі”, котра вийшла у Нью-Йорку 1961 року, автор Герберт Мюллер каже: "Вчені тепер вважають Україну найбільш правдоподібною батьківщиною індоєвропейців”. Професор Сорбонського університету пан Гіршмен був головою археологічних експедицій, які робили успішні розкопки в 1941—49 роках. У книзі "Іран”, виданій у США 1965 року, він писав: "Материнською землею індоєвропейських народів є простори на північ від Чорного моря”.

Французький історик пан Бовле у книзі "Людина у віках” повідомляє: "Арії вийшли з території України”. Пізніше інший дослідник Мішель Буль аргументував тезу, що "арії принесли всю стародавню арійську культуру в Європу з території України”.

Один із найвизнаніших дослідників стародавнього світу віце-президент Дакка-університету пан Маюмдар у своїй книзі "Історія та культура індійського народу” пише: "Україна більше, як усі інші держави Європи та Азії, може претендувати бути землею аріїв. Германська домашня теорія дуже популярна в багатьох європейських школах для расового виправдовування”. Усіх цих учених не звинуватиш в українському націоналізмові.

Оскільки від санскриту беруть початок усі індоєвропейські мови, то зрозумілий інтерес, з яким дослідники усього світу приступають вивчати давньоіндійську. Звісно, кожний читає її через призму своєї рідної мови. Є санскритсько-англійський, санскритсько-французький, санскритсько-російський словники. Останнім послуговуються й наші філологи, адже санскритсько-українського немає. Першим, і досі, мабуть єдиним лінгвістом, який узявся прочитати санскрит через українську мову, і є пан Кобилюх. За ці дослідження свого часу його репресували і позбавили права закінчити гуманітарну освіту. Мовознавець змушений був поступити в медичний інститут і працювати лікарем. Довгі роки санскрит залишався його захопленням. Тепер Василь Олексійович пише санскритсько-український словник і принагідно намагається передати свої знання якомога ширшому загалу, а також виправити можливі помилки, закладені ще радянською історіографією.
http://t2.gstatic.com/images?q=tbn:A...4ZYpDTGhzIjMDA http://www.chl.kiev.ua/95/Art/IMAGES/BANDUR7.JpG

Максим Кривоніс

http://upload.wikimedia.org/wikipedi...1%96%D1%81.jpg

Макси́м Кривоні́с (? — 1648) — козацький ватажок, лисянський полковник, один з керівників козацько-селянських повстань в Україні під час Хмельниччини. Був учасником Корсунської битви, літньої подільської кампанії та осінньої волинсько-галицької кампанії 1648 року. Відомий під прізвиськом Перебийніс.
Біографічні дані про Кривоноса дуже бідні. Про його життя до початку повстання звісток немає. Справжнє його прізвище невідоме. Згідно з однією з версій, він з селянської (інша версія, що з попівської) родини з села Вільшанка (підписувався "Максим Вільшанський"), або Острога.. Автор анонімного німецького памфлету називає його вихідцем з Шотландії. У цьому разі прізвище Кривоноса може бути перекладом шотландського прізвища «Камерон», що означає «кривий ніс», а не прізвиськом, що посилається на зовнішність Кривоноса. Інші звістки непрямо свідчать про його місцеве походження..
Мав брата, який загинув у Пилявецькій битві, дорослого сина (Кривоносенко), який був козацьким полковником у 1649-1651 рр.
Вся відома діяльність Кривоноса тривала кілька місяців 1648 р. У Корсунський битві Кривоніс командував передовим полком козацької армії. Iз сформуванням Лисянського полка став його першим полковником. З червня 1648 р. на Поділлі очолив повсталі козацькі та селянські загони, з яких сформував цілу армію. За свідченнями тогочасних джерел, «якийсь поганець Кривоніс, збунтувавши всю чернь», здобув міста Ладижин, Бершадь, Тульчин, Вінницю та ін. В цей час він титулував себе «полковник його королівської милості Війська Запорізького», без зазначення свого територіального полкового округу, бо сам мав під своєю владою полковників.
Наприкінці червня, у розпалі повстанського руху, на Поділлі з'явився з власним полком князь Єремія Вишневецький, який відступав від задніпровських повстанців із своїх Лубенських володінь до родових волинських маєтків. Вишневецький розпочав карательні дії проти повсталого населення Поділля та козаків. Проте, після деяких успіхів Вишневецького під Немировом та Махнівкою (Махновичами), повстанці здобули ці міста. Після відступу Вишневецького до Волині козацько-селянське військо під керівництвом Кривоноса штурмом взяло Полонне (12 липня) — один з найбільш укріпленних замків тогочасної України. В Полонській фортеці козаки захопили 80 гармат. 16-18 липня під Константиновом тривали бої між повстанцями (яких рахували на 50 тисяч), на чолі з Кривоносом, та польськими військами — полками Осінського, Корицького, Суходольського, Тишкевича та Вишневецького, під головним командуванням останнього. Поляків було близько 10 тисяч, але то було регулярне, відборне військо. Повстанці зазнали великих втрат, але поле битви лишилося за ними. Поляки відступили до Збаража, а Кривоніс з військом рушив від Константинова на південь і, проминувши Межибож, 25 липня взяв приступом Бар - місто, яке було укріплене не гірше за Полонне, і до того ж займало важливе стратегічне положення. У Барі повстанці також захопили велику кількість зброї та інших військових припасів.
Падіння Полонного і Бара зробило у польському суспільстві сенсацію не меншу, ніж жовтоводська та корсунська поразки коронних військ. Значна частина Волині і все Поділля перейшло під контроль Кривоноса.
Бойові дії супроводжувалися чисельними жертвами серед мирного населення. Кривоносівці винищували католиків та євреїв. Вишневецький намагався придушити повстання жорстоким терором проти селян та міщан краю.
Війна на Поділлі перешкоджала встановленню перемир'я між Б.Хмельницьким i Польщею. У зриві мирноі угоди були звинувачені i Кривоніс, і Вишневецький. Вони складали всю вину один на одного.
Свою програму Кривоніс висловив у листі до князя Заславського, закликаючи того до мирних переговорів: «…те що було зачалося, заспокоїлося, і вже ми не хотіли пустошити землі польської, тїльки уївся нам князь Єремія: людей мордував, стинав, на палю садив — скрізь, в кожнім місті серед міста шибениця, а тепер виявляється, що на палі були невинні люди… Коли ваша милість пришлеш на певний час до нас послів — я можу затриматись, а коли не буде — мушу боротися». (Тут йшлося про козацьких послів, затриманих поляками; Кривоніс не мав звісток про їхню долю).
Вишневецький відписував А.Киселю, який посередничав у мирних переговорах: «не хочеться й жити у такій вітчизні, і краще вмерти, ніж дозволити поганству й гультяйству панувати над нами».
Б. Хмельницький у той час офіційно відмежувався від дій Кривоноса. Він писав польським комісарам, призначеним для укладення перемир'я, що не дозволяв Кривоносові ані зав'язувати бої, ані займати міста. Дослідники ставлять під сумнів щирість таких заяв гетьмана. У серпні армія Кривоноса з'єдналася з головними силами Хмельницького, який іще у липні виступив із Чигирина. Кривоніс взяв активну участь у поході Хмельницького під Львів та Замостя у серпні — листопаді 1648 р. У деяких документах зустрічаються звістки про суперечки та навіть гострі конфлікти між Б. Хмельницьким і М. Кривоносом. Одна з таких суперечок привела навіть до арешту Кривоноса; його було прикуто «ланцюгом за шию до гармати», але через день звільнено.
У Пилявецькій битві М. Кривоніс командував лівим крилом козацької армії; причому його військо отаборилося окремо від війська Хмельницького. При облозі Львова козаки Кривоноса захопили Високий Замок — позицію, яка домінувала над усією місцевістю. Звідти, як свідчив сучасник, «можна було стріляти курей на ринку». Сама чутка про появу Кривоноса під Замостям викликала у місті паніку.
Кривоніс помер під час облоги Замостя. Причина смерті достеменно невідома. Найбільш поширеною є версія, що він помер від чуми. Польський історик Тадеуш Кшонстек висовує іншу версію: ніби Кривоніс був убитий за таємним наказом Б. Хмельницького, який прагнув позбутися небезпечного конкурента. Припускають також, що Кривоніс умер від рани, яку одержав у бою.

Дани́ло Неча́й

http://upload.wikimedia.org/wikipedi...0221Nechay.jpg

(*1612 (?) — †1651) — український військовий діяч, полковник брацлавський (1648 — 1651). Герой багатьох народних пісень.
Данило Нечай походив з української православної шляхти, власного герба Побуг вiдмiнний (див. твори В. Липинського i Н. Яковенко). Народився, очевидно, у м. Барі. Мав трьох братів. Матвій Нечай був сотником, а згодом наказним полковником Уманського полку, Іван Нечай був могилівським полковником, Юрко був в Могилiвськом полку сотником. Рано почав козакувати (джерело?). Брав участь у козацьких повстаннях П. Павлюк-Бута і Я. Острянина (джерело?). Був побратимом Івана Богуна, але 1638 р. не потрапив до реєстру (навідмінно від Богуна) . Нечай разом із Б. Хмельницьким брав участь у підготовці повстання у 1646—1647, втік разом з ним на Микитинську Січ наприкінці 1647 року. До 1648 р. сидів на Запорожжі.
Нечай був гордою, незалежною людиною. З новим гетьманом, Богданом Хмельницьким, мав часті суперечки. З початком національно-визвольної війни брав участь у здобутті козаками Кодака, у битві під Жовтими Водами, у битві під Корсунем, здобув замок у Бродах. Організував Брацлавський полк. Потім став одним з соратників Максима Кривоноса, відзначився в боях на Вінниччині, під Меджибожем. Як брацлавський полковник брав участь у битві під Старокостянтиновом, битві під Пилявцями, в облозі Львова та Замостя. Після повернення до Києва з волі Б. Хмельницького Нечай командував київським гарнізоном, вів переговори з дипломатами Речі Посполитої у Києві та Переяславі (поч. 1649 р.). Його полк облягав Збараж, відіграв значну роль в Зборівській битві. 1650 р. разом з Матвієм Гладким здобув Сороки і тодішню столицю Молдавії Ясси, цим примусивши молдавського господаря Василя Лупула до укладення союзу з Хмельницьким.
В лютому 1651 р. 40-тисячне польське військо на чолі з Марціном Калиновським пішло на Поділля. Нечай зі своїм полком (майже 3 тис. чоловік) кинувся йому назустріч. Під Красним на Вінничині він вирішив зупинитися. Дізнавшись, що головний бунтівник перебуває зовсім недалеко і вислав передову сторожу під орудою сотника Шпаченка в містечко Ворошилівка, М. Калиновський не встояв перед спокусою одним махом розправитися з ненависним брацлавським полковником. 9 лютого під покровом ночі 4-тисячний загін драгунів підкрався до Ворошилівки, оточив її і вирубав до ноги сторожу й усе населення містечка, щоб хтось, чого доброго, не попередив Нечая. Основні сили в цей час у цілковитій тиші рухались до Красного, куди добрались посеред ночі. Козаки біля брами не очікували нападу, бо вважали, що то повертається сотня Шпаченка, тож драгуни майже безперешкодно увірвались на сонні вулиці — напередодні козаки святкували масницю і тепер спали безпробудним сном. Сам Нечай був впевнений, що ворог далеко, і що Шпаченко в разі небезпеки повідомить його. Тому він безпечно гуляв, поки вороги обступили місто і почали штурм. Нечай героїчно бився, отримав безліч поранень і нарешті ворожа куля полегшила його муки і відправила на той світ. Учасник тих подій, польський жовнір Станіслав Освєнцім так писав в своєму щоденнику: «Нечай, полковник брацлавський, один з найголовніших серед повстанців бунтівник, якому самі козаки надавали перше місце після Хмельницького, скочив на коня і робив сам те, що належало робити доброму юнакові, і козаків спонукав пірначем до оборони. Але, не маючи можливості організувати належний опір, мужньо обороняючись поліг.»
За переказами, Нечая було поховано у братській могилі у с. Черемошному; згідно з нещодавно виявленими даними, його тіло привезли до Києва і там поховали (очевидно, в одному з київських монастирів).

Майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани і знамениті полковники були „характерниками“ (серед них – Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Дмитро Нечай і найбільший характерник із них – Іван Сірко). Це козаки, які володіли магією, – могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води („ на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть). Офіційна церква звинувачувала „характерників“ у чаклунстві.

ПОЧАТКИ КОЗАЦТВА

http://www.ukrnationalfront.netfirms.com/img/hetman.jpg


Слово «козак», не нашого, а турського походження. В мові половців означало воно стільки, що — сторож, вартовий. В турецькій мові слово «козак» вживалося на означення вільної, незалежної нівідкого людини. Старі літописи й документи, вже в половині XV ст. знають татарських «козаків», що, як легко озброєна кіннота, сторожили Кафи та інших осередків італійської торгівлі на Криму. З кінця XV ст. (1492 р.) маємо, чи не першу взагалі, відомість про українських «козаків». В жалобі кримського хана литовському великому князеві, названо так людей з Києва й Черкас, що при усті Дніпра, під Тягинею, розбили турецький корабель... Рік пізніше татарський хан титулує «козаками» військову дружину черкаського старости Богдана Глинського, що погромив турецьку твердиню— Очаків. З того часу українські «козаки» не сходять уже зі сторінок документів та літописів. Росте їхня слава, кріпшає внутрішня організація й могутніє їх суспільно-політичне значіння.
Почалося з «уходів». Мешканцям пограничних замків і їхніх околиць, що то по словам люстратора з XVI ст. «рушниці мали й стріляти добре вміли», не сиділося поза окопами й частоколами городів. Призвичаївшися до безупинної татарської небезпеки, загартувавшись в оборонній боротьбі з татарами, вони перейшли з оборони до наступу. Більшими й меншими, але заєдно озброєними й готовими на все гуртами, вони запускаються в степи. Ідуть туди по рибу, ловлять звіря, вибирають мід, виправляються по сіль, коли треба відбороняються від татар, а коли можна, то нападають на них. Тількиж вертаючи з «уходів», мусять оплачуватися старостам, що хоч не зважувалися йти в степ, але вважали себе його «управителями».
Де далі й самі старости, помітивши дохідність «уходницького промислу», організують ватаги «уходників» і пробують з ними щастя в степу.
Хмельницький староста Предслав Лянцкоронський, вже в 1528 р. зібрав більш тисячі очайдухів, наскочив з ними на татарських чабанів і відібрав їм 500 коней та яких 30.000 овець. Успіхи «козацького промислу» почали заманювати в степи не самих тільки пограничних городян та селян, але й тогочасну аристократію. На чолі перших козацьких загонів бачимо таких вельмож, як Ілля та Константин Острожські, Сангушки, Потоцькі, Замойські, Збаражські, Заславські, Корецькі, магнатів, що їх тягла у степи не жадоба наживи, але туга лицарського серця за небезпеками воєнних пригод, за славою. Не саме добичництво, не сама охорона майна й життя пограничного населення зродили козаччину. Уже в її первопочинах приходять до слова ідеальні побуди, що то пізніше винесли козацтво на чоло української історії.

ОСТАП ДАШКЕВИЧ

http://www.ua.dev.cawas.com/pic/c74cc994-b.jpg


(1515—1535)
Славу першого з організаторів козаччини здобув собі черкаський староста (1515—1535) Остап Дашкевич. Сповняючи свій уряд на самому, українсько-татарському пограниччю, він доволі гарно познайомився з технікою татарського воювання й, відплачуючи татарам за їхні наскоки, дуже часто заганявся з своїми «козаками» на Крим. Та бувало, що злякавши татар й примусивши до мирних взаємин, дружив з їхніми ватажками й, разом з ними, трівожив московське пограниччя.
Великою славою вкрилося імя Дашкевича в 1532 р., коли кримський хан, з великим військом і гарматами, даремне штурмував Черкаси, що в них засів Дашкевич з козаками.
Він то, на соймі в Пйотркові (1533), перший звернув увагу польсько-литовських панів на козаків, чиб не використали їх для постійної охорони південнього пограниччя України перед татарами. Він радив зорганізувати до 2 000 козаків і уставити їх на татарських перевозах, але його думку й ініціативу знехтували. Вже тоді козаччина мусіла мати свою силу й вагу, так щодо скількости як і щодо якости. Свідчать про те безупинні скарги татар литовському великому князеві на козаків.
У 1541 р. починаються спроби з боку польсько-литовської влади опанувати козацьку стихію. В пограничні землі посилаються переписчики, пограничним старостам видаються накази приборкати козаків. Але в непевних умовах степового пограниччя не можна було й мріяти ані про реєстрацію козаків, ані про їх приборкання. Покищо, «козакування» було ще тільки принагідним, сезоновим «промислом» пограничного населення, а козацька, суспільна верства ще не оформилася. Таксамо не можна було ввести того козакування в певні служебні норми. Козаччина творилася стихійно й оформлювалася й консолідувала сама, не бажаючи собі втручувань з боку. На теж вона й вийшла в степ, на те важила своїм життям і здоровлям, щоби збутися посторонньої опіки. В половині XVI ст. козаччина вже опановує Дніпровий Низ. З існуванням козацької формації на Низу, починають уже рахуватися не тільки татари, а й польсько-литовський уряд.

Кирило Григорович Розумовський

http://www.history.vn.ua/mark/rozumovskiy.jpg

(18 березня 1728 — 9 січня 1803, Батурин,Чернігівська губернія) — граф, політичний і державний діяч Гетьманської України, останній гетьман України (1750—1764).
Народився в селі Лемеші Козелецької сотні Чернігівського полку в сім’ї козака Григорія Розума. Молодший брат його, Олексій Розумовський, 1731 року завдяки чудовому голосу потрапив до придворної капели в Петербурзі й став невдовзі фаворитом Єлизавети Петрівни, а після її вступу на престол 1741 року дістав від неї високі чини камергера та генерал-поручика і 1742 року таємно обвінчався з нею. Олексій Розумовський мав великий вплив при царському дворі й домігся багатьох пільг для української старшини, сприяв відновленню гетьманства на Лівобережній Україні. Саме Олексій Розумовський 1742 року забрав свого брата Кирила в Петербург, де він виховувався під опікою О.Сумарокова та І.Єлагіна. У 1743—1745 роках Кирило Розумовський навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга під керівництвом відомих вчених Ейлера та Штрубе. У червні 1744 року разом із старшим братом був удостоєний графського титулу. Після повернення з-за кордону 1745 року одержав чин дійсного камергера. Маючи гарну зовнішність, чудову освіту та приємні манери, швидко завойовує високий авторитет у царському дворі. 1746 року одружується з родичкою цариці Катериною Наришкіною. У 1746 році 18-річного Розумовського призначено президентом Петербурзької Академії наук. Йдучи назустріч проханням Олексія Розумовського та української старшини, Єлизавета Петрівна відновила гетьманство, скасоване після смерті гетьмана Данила Апостола 1734 року, і на Глухівській раді в лютому 1750 року за вказівкою цариці гетьманом Лівобережної України було обрано Кирила Розумовського.

Початок кар'єри
Кирило Розумовський народився 18 березня 1728 року в Гетьманщині, в селі ЛемешіКозелецької сотні Київського полку.
За допомогою брата Олексія був викликаний з рідного села Лемеші до Санкт-Петербургу, звідки посланий був, під опікою адьюнкта Академії Наук Г. Теплова, на навчання за кордон (Німеччина, Франція, Італія), де перебував у 1743—1745 рр. Повернувшися до Петербургу, 1745 р. був призначений президентом Російської Академії Наук (1746).[1] 1746 року одружився з родичкою цариці Єлизавети, Катериною Наришкіною.
1744 року Імператриця Єлизавета Петрівна під час відвідувань Києва вибрала місце, де згодом буде збудовано Маріїнський палац за проектом Б.Растреллі саме для графа Розумовського.
5(16).V.1747, на домагання української старшини, підтриманої Олексієм Розумовським, Імператриця Єлизавета Петрівна іменним указом «Про Буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями» відновила гетьманат. Кирила Розумовського обрали гетьманом на раді в Глухові (лютий 1750 р.). Однак самого Кирила на церемонії не було, він не захотів їхати із столиці в провінцію. Лише в 1751 р., за суворим наказом імператриці Єлизавети, гетьман поїхав у Глухів.
Було відновлено автономію Гетьманщини, права гетьмана поширено на Київ і Запоріжжя. Відання українськими справами в Петербурзі повернули з Сенату до Колегії закордонних справ (як це було за попередніх гетьманів).

Реформа Гетьманщини
К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу. У процесі цієї перебудови виявилися дві головні політичні течії серед вищої козацької старшини. Одна з них, консервативна (речниками її булигенеральний писар Андрій Безбородько й генеральний підскарбій Михайло Скоропадський), намагалася, зберігаючи традиційний козацький устрій Гетьманщини, наблизити його до шляхетського ладу Речі Посполитої. За гетьманування К.Розумовського Гетьманщину було поділено на повіти, запроваджено систему шляхетських судів — земських, ґродських іпідкоморських (1760—1763), війтівські посади у великих містах передано до козацької старшини. Поширилися політичні права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з'їздах, «зібраннях», а згодом (1763—1764) у «Генеральному зібранні» в Глухові для обговорення важливіших справ і проектів державних реформ. Термін «шляхетство» став офіційною назвою козацької старшини. Поруч з тим ішов процес обмеження прав посполитих, але одночасно було відкрито ширший доступ до старшини представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат тощо).
Друга політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтелігенції, що здобували часто високу освіту в Західній Європі (речником їх були брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар), шукала зразків для державної перебудови своєї країни на Заході й воліла встановити в Україні (в дусі освіченого абсолютизму) гетьманську монархію, спадкову в роді Розумовських, але з наданням їй певних конституційних форм парламентарного типу («Генеральні зібрання»). Ця течія набрала більшого впливу на початку 1760-х pp., коли вона 1764 року (мабуть, за згодою К.Розумовського) зробила спробу висунути свої домагання не лише в Україні, але й перед російським урядом.
Це пожвавлення українського політичного життя й думки було пов'язане з діяльністю самого К.Розумовського. Він намагався — але без успіху — дістати право дипломатичних зносин, дбав про розвиток української торгівлі й промисловості, розпочав широку програму «національних строєній» (у зв'язку з проектом перенесення столиці до Батурина — цими заходами керував Г. Теплов), реформував козацьке військо («воїнська екзерциція», за проектом полковника лубенського Івана Кулябки та інші заходи), планував відкриття університету в Батурині, сприяв розвиткові української науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.

Останній гетьман
Широка програма модернізації Гетьманщини й участь у ній К.Розумовського, а ще більше політична активізація українського шляхетства цілком розбіглася з цілями російського уряду, який ще з 1750-х pp. почав щораз більше обмежувати економічні й політичні права України (указ1754 року про контроль над фінансами Гетьманщини; скасування індукти й евекти у 1754 р.; ліквідація митного кордону між Росією й Україною 1755 року; вилучення Києва з під влади гетьмана; передача українських справ знову у відомство Сенату і контроль над наданням урядів і маєтків гетьманом тощо).

Новий уряд Катерини II посилив централістичну політику щодо України. З другого боку, соціальна політика К.Розумовського й перетворення Гетьманщини на державу шляхетського типу поглибили соціальні суперечності, а династичні плани К.Розумовського викликали опозицію й опір з боку шляхетської аристократії. До того додалися ще великі втрати України внаслідок її участі у Семилітній війні. У цих умовах Катерина II скористалася з петиції про спадкове гетьманство в роді Розумовських, і 1764 року примусила К.Розумовського зрезиґнувати з гетьманства, за що йому зберегли становище високого достойника Російської Імперії, забезпечили велику пенсію й надали було у власність колишні гетьманські маєтки, зокрема,Батурин.
Понад 11 років (1755—1767) проводив то за кордоном, то в обох російських столицях. Наостанок таки повернувся до Батурина — прожив там останні 9 років. Тут він будує для себе розкішний палац, де збирає одну з найбагатших у Європі бібліотек.
Заповів поховати себе в склепі-мавзолеї збудованої ним на території Воскресенської церкви. Її звели на місці зруйнованого мазепинського Троїцького собору. 1927 року радянські чиновники від культури відкрили його саркофаг, забрали коштовні речі, а склеп засипали землею.

Родина
родився в селі Лемеші Козелецької сотні Чернігівського полку в сім’ї козака Григорія Розума. Молодший брат його, Олексій Розумовський, 1731 року завдяки чудовому голосу потрапив до придворної капели в Петербурзі й став невдовзі фаворитом Єлизавети Петрівни, а після її вступу на престол 1741 року дістав від неї високі чини камергера та генерал-поручика і 1742 року таємно обвінчався з нею. Олексій Розумовський мав великий вплив при царському дворі й домігся багатьох пільг для української старшини, сприяв відновленню гетьманства на Лівобережній Україні. Саме Олексій Розумовський 1742 року забрав свого брата Кирила в Петербург, де він виховувався під опікою О.Сумарокова та І.Єлагіна. У 1743—1745 роках Кирило Розумовський навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга під керівництвом відомих вчених Ейлера та Штрубе.

УПА - слід з історії

http://smotri.com/video/view/?id=v8072579b99

Лазар Каганович - кат Української нації.

http://www.youtube.com/watch?v=mDMeRad_YUs

http://sichkarnya.org.ua/uploads/pos...rnopilgerb.jpg

Тернопіль - місто у Західній частіні України, політико-Адміністративний, економіко-діловий та культурний центр Тернопільської області. Розташованих на річці Серет. У Тернополі перетинаються важливі автомобільні та залізнічні шляхи. Єдине місто обласного значення Тернопільської області.
До 1944 року місто мало назву Тарнополь або Тарнопіль.
Засноване у 1540 році Яном Тарновськім. До 1569 року належала до ТЕРЕБОВЛЯНСЬКИЙ староства (пізніше повіту) Руського воєводства. У 1569-1772 роках у складі ТЕРЕБОВЛЯНСЬКИЙ повіту Подільського воєводства; у 1772-1810, 1815-1867 - центр Тернопільського округу у складі Королівства Галичини та Лодомерії, 1810-1815 - Тернопільського краю російської імперії, з 1867 до 1939 - Адміністративний центр Тернопільського повіту у складі різніх держав: Австро-Угорщини, ЗУНР, ГСРС, Другої Речі Посполитої. З 1920 - Адміністративний центр воєводства, від 1939 - області. Напрікінці 1918-го до 2 січня 1919 року Тернопіль був столицею ЗУНР, а з 8 липня по 21 вересня 1920 року маріонеткового більшовіцького державного утворення - Галицької СРР. У період націстської окупації (1 серпня 1941 - липень 1944) місто підпорядковувалося дистрикту «Галичина».
Покровитель міста вважають святу Теклю. До Другої світової війни вівтар з Її зображення знаходівся у Домініканському костелі - ніні церкви Непорочного зачаття Матері Божої.
Населення - 217 706 осіб (2008). Тернопіль займає площу 5852 га, 231 вулицю, 5 майданів, понад 1020 будинків.
Походження назви
Існують різноманітні версії походження назви міста.
Згідно з першими, місцевість, де було засноване місто, називався Тарнополлям. Ця назва походити від польського слова taru «тер (е) н». У українській транскріпції з'являється варіант Тернополля - «Тернове поле», з якого і віводять сучасна назву міста. Тернополлям місцевість називали за ті, що вона довгий час була поросла терном.
Існує інше тлумачення, за яким назву міста віводять від прізвища магнатів Тарнавського і грецького скорочений Закінчення-піль від поліс «місто». До 1944 року місто називався Тарнопіль.

http://sichkarnya.org.ua/uploads/pos...at-of-arms.png

Львів — місто обласного підпорядкування в Україні, адміністративний центр Львівської області, національно-культурний та освітньо-науковий осередок країни, великий промисловий центр і транспортний вузол, вважається столицею Галичини та Західної України. За кількістю населення — сьоме місто країни (станом на 1 березня 2010 року у Львові проживало 760 757 осіб).
Львів заснований королем Данилом Романовичем в середині 13 століття. 1272 року місто стало столицею Галицько-Волинського князівства. В добу Середньовіччя Львів був важливим торгівельним центром. За австрійського панування місто стає осередком польського та українського національно-визвольних рухів. Після розпаду Австро-Угорщини був столицею Західноукраїнської народної республіки. До Другої світової війни належав Польщі, за Пактом Молотова — Ріббентропа анексований Радянським Союзом.
Історичний центр Львова занесено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. У місті знаходиться найбільша кількість пам'яток архітектури в Україні. У 2009 році Львів першим здобув титул Культурної столиці України. Місто періодично посідає чільні місця в рейтингах туристичної та інвестиційної привабливості

Назва «Львів» дана місту на честь князя Лева Даниловича, сина засновника Львова Данила Галицького. Протягом своєї історії Львів жодного разу не змінював назви. Назва міста різними мовами звучить так: польською мовою — Lwów (Львув), англійською — Lviv (Львів), російською — Львов (Львов), німецькою — Lemberg (Лемберґ), їдиш — לעמבערג, латинською — Leopolis (Леополіс), вірменською — Լվով (Лвов), кримсько-татарською — İlbav (Ільбав).
Щодо Львова традиційними є багато епітетів. Розповсюдженою є назва «Місто Лева». Час від часу вживаються такі порівняння, назви та словосполучення, як «місто левів», «місто сплячих левів», «Королівське місто», «Перлина корони Європи», «Місто-музей», «столиця Галичини», «маленький Париж», «маленький Відень», «український П'ємонт», «Бандерштадт», «культурна столиця України» та інші.

http://ukr-film.ucoz.ua/New/Novunu/XolYar.jpg

17 рік поспіль Історичний клуб “Холодний Яр” проводить меморіальні заходи в Холодному Яру, але такого вибуху ще не було. В минулі роки кількість учасників урочистостей уже не раз сягала тисячі й більше осіб, і все ж урочистості нагадували більше родинні вшанування, а 17 квітня 2011 р. людські потоки просто розтрощили дамбу недоброзичливості керівників Черкаської обласної та Чигиринської районної колоніальних адміністрацій, і могутньо прорвалися на святу землю Холодноярщини. “Щось пороблено людям, – сказав напередодні Романові Ковалю художній керівник хору “Заграва” Володимир Голубничий, – всі хочуть до Холодного Яру – хоч плач”. Непереливки було працівникові СБУ, який отримав завдання переписувати номери автомобілів! Понад тисячу номерів автобусів і автівок мусив занотувати цей добросовісний хлопець, щоб поставити їхніх власників на облік спецслужб.

Організатором вшанувань, як і завжди, виступив Історичний клуб “Холодний Яр”, а співорганізаторами – “Вільне козацтво Холодного Яру”, партія “Наша Україна”, “Холодноярська ініціатива”, Народний рух України, Всеукраїнське об’єднання “Свобода” та Конгрес українських націоналістів.
Урочистості розпочалися 16 квітня о 12.00 в селі Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області біля братської могили отамана Чорного Ворона (Миколи Скляра) та його козацтва.
“Сьогодні ми прийшли привітатися з Миколою Скляром – легендарним отаманом Чорним Вороном та його хлопцями, – відкрив вшанування президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль. – Нехай привітає їх піснею наш Тарас Силенко – людина, яка зробила безмежно багато для увічнення пам’яті наших національних героїв”.
І Тарас заспівав полеглим пісню, яку вони знали, яку співали 90 років тому, – “За байраком байрак” на слова Тараса Шевченка.

Нас тут триста як скло товариства лягло
А земля не приймає…

У цей день уперше за 90 літ було проведено панахиду за всіма отаманами, яких козаки нарекли цим грізним іменем, адже Чорний Ворон – не ворона, як дехто думає, а крук – великий хижий птах.
Протоієрей Української православної церкви Київського патріархату Петро Бойко пом’янув не лише Миколу Скляра із Жовтих Вод, який тут спочиває, а й Платона Черненка із Криворіжжя, Віктора Чекірду з Поділля, Петренка з Радомишльського повіту, Івана Чорногузька з Піщаного Броду та Івана Яковича Чорноусова зі Шполянщини, героя роману Василя Шкляра “Чорний Ворон”. І козака Білоуса з Новоукраїнки, якого товариство також нагородило цим іменем.
На могилі промовляли письменник Василь Шкляр, отаман Вільного козацтва Холодного Яру Олег Островський, народний депутат України Іван Заєць, юрист зі Львова Ігор Коліушко. Співав пісню “Україно, ти моя молитво” (сл. Василя Симоненка) Володимир Гонський, а Володимир Стецюк із Дніпропетровська прочитав вірш “Чорний Ворон”, який написав 2000 року, побувавши на цій, тоді забутій, могилі.

Чорний Ворон! Чорний Ворон –
Степовий отаман –
Із забутої могили
Розмовля з вітрами.

Як добре, що ця могила ожила, воскресла! Недаремно одна з учасниць вшанувань, Тетяна Наумчук, занотувала в подорожньому щоденнику такі слова: “Кожен небайдужий крок записаний землею. І наші погляди залишали теплі сліди”.
Провівши панахиду, панотець Петро Бойко благословив діяльність Романа Коваля, який “перший почув голос цієї могили”. Панотець висловив впевненість, що невдовзі тисячі людей побожно ступатимуть стежками Чорного Ворона та його зухвалого козацтва.
Потім був поминальний обід, на який запросив гостей сільський голова Розумівки Микола Христенко.
О 15.00 в сільському клубі Розумівки почалась демонстрація документального фільму “Юрій Горліс-Горський”. Зал вміщував 480 осіб, і майже кожне місце знайшло свого господаря. Перед початком кіносеансу кобзар Тарас Силенко виконав “Гімн українського січового війська” (сл. Петра Карманського, муз. Святослава Силенка). За ним лауреат премії ім. Андрія Малишка Владлен Ковтун прочитав вірш.

Холодний Яр Вам був за брата,
А темна нічка за сестру…
Вам доля випала – й орати,
І з ворогом іти на прю!...

Ярій віки, Холодний Яре!
Будь славен, Мотрин монастир!
Хай пшениці – озимі й ярі –
Належать тим, хто їх зростив!

Пропоную прочитати книгу про історичні факти бою на горі Маківка.

http://depositfiles.com/files/bzf67vvmr

Перегляньте фільм " Бій на горі Маківка"

http://toloka.hurtom.com/photos/1101...12740_f0_0.jpg

для скачування фільму:

http://toloka.hurtom.com/viewtopic.php?t=20705

Українські костюми 19- 20 століття.

http://depositfiles.com/files/74cq3zg8g

http://upload.wikimedia.org/wikipedi...efore_1917.jpg

Павло Петрович Скоропадський (15 травня 1873 — 26 квітня 1945) — український громадський, політичний діяч, військовик. Походив з козацько-старшинського роду Скоропадських. Офіцер армії Російської імперії. Учасник російсько-японської (1904 — 1905) та Першої світової воєн (1914 — 1918). Гетьман Української Держави (29 квітня — 14 грудня 1918). Один із лідерів та ідеологів монархічного гетьманського руху.
Генеалогія козацького роду Скоропадських веде свій початок від першої половини17 століття. Рід був пов'язаний шлюбними зв'язками з такими українськими родинами як Апостоли, Закревські, Кочубеї, Лизогуби, Лисенки, Милорадовичі,Полуботки, Розумовські, Тарнавські, Маркевичі. Сам Павло Скоропадський був нащадком Василя Скоропадського, брата гетьмана Івана Скоропадського, син Петра Скоропадського і Марії Андріївни Миклашевської.
Павло Скоропадський народився 15 травня 1873 року у Вісбадені, в Німеччині. Дитячі роки він провів у родовому маєтку Тростянець на Полтавщині. У садибі Скоропадських була велика колекція предметів української старовини, портретів визначних діячів. У сімейному житті родина зберігала і трималася старих українських звичаїв.
Освіту Павло розпочав з Стародубської гімназії. Сімейні традиції, як і традиції всієї тодішньої аристократії Російської імперії, вимагали, щоб юний Скоропадський пішов шляхом військовика. Військова кар'єра приваблювала і його самого. 1886 року Павло вступив до Петербурзького Пажеського корпусу і успішно закінчив його у1893 році. Молодого офіцера призначили на службу до Кавалерґардського полку, де він тимчасово виконував обов'язки командира ескадрону. За два роки Павло отримав призначення на посаду полковогоад'ютанта цього полку, а у грудні 1897 року став поручником.
З початком російсько-японської війни Скоропадський подав рапорт з проханням перевести його на фронт у діючу армію. Наприкінці лютого 1904 року він виїхав з Петербургу в Маньчжурію.
З 16 березня 1904 року Скоропадський служив в Мукдені, в складі 1-ї Маньчжурської армії. Він був осавулом 3-го Верхньоудинського полкуЗабайкальського козачого війська. 1 травня молодого офіцера перевели в штаб, на посаду ад'ютанта генерал-лейтенанта Федора Келлера, командувача Східного загону Маньчжурської армії. Проте 1 жовтня Скоропадський покинув штабну роботу за власним бажанням і став командиром 5-ї сотні 2-го Читинського полкузабайкальских козаків. Його загони брали участь в розвідувальних операціях та блискавичних нападах на тили противника.
29 жовтня 1904 року, за заслуги у боях проти японців з 20 квітня по 4 липня, царМикола ІІ нагородив українського офіцера орденом Святої Ганни 3-го ступеню з мечами і бантом[1]. Його також було нагороджено Георгіївською зброєю «За хоробрість».
В травні 1905 року Скоропадського призначили на посаду ад'ютанта генералаМиколи Ліневича, командувача російськими військами на Далекому Сході[2]. На цій посаді він пробув до 7 листопада.
У грудні 1905 року імператор Микола ІІ призначив Скоропадського своїм фліґель-ад'ютантом, з наданням звання полковника.
4 вересня 1910 року полковник Скоропадський став командиром 20-го драгунського Фінляндського полку, лишаючись фліґель-ад'ютантом. У 1912 році йому було присвоєно звання генерал-майора імператорського полку.
З початку Першої світової війни Павло Скоропадський відправляється на фронт, і вже 6 серпня 1914 року Кінний полк генерала Скоропадського відзначився у бою під Краупішкеном. Подальша військова служба проходила вдало і незабаром він вже командував ґвардійською кавалерійською дивізією. Відзначився у боях з німцями під Каушеном і Трисвятами. Після отримання влітку 1916 року чину генерал-лейтенанта, Павло Скоропадський 22 січня 1917 року приймає командування 34-м армійським корпусом, який розташовувався на теренах України. Перебуваючи на посаді командувача цього корпусу, Павло Петрович вперше познайомився з масовим українським революційним рухом.
29 квітня 1918 року Павло Скоропадський взяв владу в Україні. Більшість партій та верств населення відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів.
Того ж дня делегати Всеукраїнського з'їзду хліборобів проголосили Україну Гетьманською державою. Згодом багато писали й говорили про те, що цей з'їзд було інсценовано, але сучасники бачили серед його делегатів лише незначну кількість людей у піджаках, основну масу становив натовп «дядьків у свитках», та й представляли вони вісім різних губерній. В Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав Гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебен. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де Гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документу, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».
До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані того ж самого дня. У них були визначені головні напрями діяльності Гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно з «Законами...», вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася у руках Гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головкомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю – авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави.
15-18 травня 1918 року відбувся з’їзд заводчиків, фабрикантів, фінансистів, великих землевласників, який схвалив гетьманський переворот. Близько 1 тисячі його делегатів заявили про готовність усіма силами сприяти утворенню нового державного, громадського й економічного ладу Української держави. Для консолідації сил заможних верств суспільства вони утворили «Союз промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства» (Протофіс). Цей з’їзд показав, що режим П. Скоропадського підтримують не тільки хлібороби-землевласники, середня інтелігенція, кадети, а й великі промисловці.
Гетьман намагався силою влади й помірними реформами загасити революційне полум’я, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду. Якихось серйозних протестів населення не було, крім деякого невдоволення з боку патріотично налаштованої національної преси й інтелігенції. Зміна влади прямо не загрожувала українській державності, бо Гетьман неодноразово наголошував на необхідності її зміцнення, консолідації суспільства. Водночас, мирний перехід повноважень до Гетьмана свідчив, що населення України очікувало на подолання анархії, наведення порядку, забезпечення стабільності в економіці й суспільному житті.
В умовах конспірації гетьманці не могли підшукати кандидата на посаду голови кабінету міністрів. Ним було призначено М. Устимовича — близьку до гетьмана, але мало відому в українських колах людину, який і скріпив документи від 29 квітня 1918 року. Він не зумів підібрати собі міністрів, бо деякі діячі, насамперед з партії соціалістів-федералістів, відмовилися прийняти його пропозицію. Не вдалося зробити цього й наступному голові уряду — професорові історії та права М. Василенку. Як із прикрістю писала пізніше Л. Старицька-Черняхівська, соціалісти-федералісти «побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту», їм не вистачило патріотизму піднятися над своїми партійними амбіціями й об'єднатися в ім'я української державності. Від соціалістів-федералістів погодився увійти до кабінету М. Василенка лише Дмитро Дорошенко - представник давнього старшинського роду, нащадок брата гетьмана Петра Дорошенка. Він став міністром закордонних справ. Показовим є те, що і наступний голова гетьманського уряду Федір Лизогуб також походив із старовинного українського роду.


Гетьман П.Скоропадський та кайзер Вільгельм II під час візиту до Берліну у вересні 1918
Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв'язки з Німеччиною (яку гетьман навіть встиг відвідати з офіційним візитом у вересні 1918: після подорожі Скоропадського до Німеччини й успішних переговорів з кайзером Вільгельмом II та його урядом, Україна здобула більшу свободу дій у своїй зовнішній політиці, зокрема згоду німців на розбудову регулярної української армії), Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Грузією, Норвегією, Швецією, Іспанією, Голландією, Італією, Швейцарією, Ватиканом, а загалом де-факто із 30-ма державами. Також було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню (велися навіть переговори про входження цих держав до складу України на федеративних засадах), здобуто визнання й підписано перемир'я з Радянською Росією (12 червня 1918 року). На жаль, Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.
На той час Україна досягла значних успіхів у галузі науки, освіти та культури, хоч гетьман П. Скоропадський був професійним військовим. Його універсалом створюється Українська Академія Наук (що існує й досі; першим її президентом став В. Вернадський); засновуються два державні українські університети - в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 українських гімназій. Також, вийшло друком кілька мільйонів примірників українських підручників; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Національний архів, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Держаний симфонічний оркестр тощо).
Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 року Української автокефальної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським. Гетьманський уряд завдяки своїй непохитній волі фактично поклав початок незалежності української церкви.
Чимало труднощів виникло при спробі створити збройні сили Гетьманщини замість демобілізованих військових підрозділів Центральної Ради. З попереднього періоду не розформованою залишалася тільки Запорізька дивізія, яка обороняла північно-східні кордони України. У липні 1918 року було створено Сердюцьку дивізію під командуванням полковника Клименка у кількості 5 тисяч вояків, у листопаді того ж року почали формувати Галицько-буковинський курінь Січових стрільців. Універсалом Гетьмана було відновлено стан українського козацтва. Крім того, було створено Генеральний штаб, штабні структури у восьми територіальних корпусах. До збройних сил намагалися залучати лише тих громадян, які продемонстрували «безумовну відданість ідеї незалежної України». Влітку 1918 року в армії України було введено погони та військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність Гетьману, заборонено політичну діяльність у військах, забезпечено перехід до схеми підготовки офіцерів: кадетський корпус – загальна козацька військова школа – Академія Генерального штабу. Загалом же ж, уряду так і не вдалося створити дієвої армії – з одного боку урядовці побоювалися, що загальна мобілізація може привести до армії збільшовичені елементи, а з другого справу створення збройних сил гальмували німецька воєнна адміністрація.
Усе ще потребувало вирішення земельне питання. 29 квітня 1918 року Гетьман скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді (його так і не вдалося виконати). З перших днів діяльності гетьманський уряд вживав заходів щодо нормалізації становища на селі, яке потрясали невдоволення, суперечності, ексцеси. Для підготовки нового аграрного закону й полагодження конфліктів між землевласниками й селянами було створено губернські й повітові комісії. Тимчасові правила про земельні комісії зобов’язували селян повернути поміщицьке майно й відшкодувати збитки, яких вони завдали великим землевласникам. На початку листопада підготували проект аграрної реформи, що передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами – не більше 25 десятин на двір.
Невизначеність становища селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю з допомогою збройних загонів гетьмана. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини туди вивозилася величезна кількість українського зерна, м'яса та цукру. Врешті, невирішеність аграрного питання разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.


Гетьман оглядає Сірожупанників
Сім з половиною місяців Української Держави переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою. Сучасники Павла Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України цього періоду. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка Гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Німеччини та Австро-Угорщини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії. Поступово було відроджено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення в Україну російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою Гетьмана.
Поряд із рядом конкретних досягнень, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, гетьманський режим допустив фатальні прорахунки, а Павлу Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Як вже згадувалося, гарантом стабільності у державі фактично виступала зовнішня сила – окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. З одного боку це гарантувало Українській Державі безпеку і стійкість, а з іншого – справжніми господарями в Україні були не Гетьман і його уряд, а німецька військова адміністрація, очолювана генералом В. Ґренером. У цій ситуації кожна із сторін намагалася використати іншу у своїх власних цілях. Гетьманат, спираючись на багнети окупантів, хотів накопичити і сконцентрувати сили, щоб вибороти справжню незалежність. Павло Скоропадський у приватній бесіді заявляв, що «сподівається обійти німців і змусити їх працювати на користь Україні». Німеччина ж прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. Згодом, німецька сторона змусила Скоропадського дати їй письмове зобов’язання не допустити скликання Українських Установчих зборів. Цей крок Гетьмана заблокував конституційний процес і позбавив український народ реальної змоги законного і демократичного формування власної держави.
Реставрація старих порядків (законодавство гетьманату майже дослівно повторювало Основні закони Російської імперії, гетьманський уряд Ф.А.Лизогуба не тільки не скасував робочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його) не додавала Українській Державі авторитету й сили. Захищеність від можливості вторгнення більшовиків перетворювала Україну на своєрідну резервацію для консервативних та реакційних сил колишньої Російської імперії. Вплив організовано міцного, фінансово могутнього російського чинника ставав дедалі відчутнішим і робив державну лінію Гетьмана непослідовною. Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя. До національної ідеї вони ставилися байдуже.
Спроби повернути поміщикам землю, обов’язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків сприяли формуванню опозиції, яка дуже швидко перейшла до активних дій. У липні-серпні 1918 року піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тисяч залізничників). У цей же час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тисяч осіб. Також мали місце саботажі (вибухи й пожежі в Києві, Одесі тощо), атентати (вбивство фельдмаршала Г. Айхгорна) тощо, що спричинило репресії з боку гетьманського уряду й німецько-австрійської військової влади.
Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влади. З іншого боку, представники Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови проголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як і новий (з листопада 1918 року) проросійський кабінет міністрів С.М.Гербеля, виявився самовбивчим для Гетьмана[Джерело?].
Через політичні розбіжності розколовся кабінет міністрів Гетьмана. Опозиційний Український національний союз вимагав надати йому вісім міністерських посад, широкої амністії, скасування смертної кари, ліквідації цензури, тощо. Намагаючись розрядити атмосферу, Павло Скоропадський 22 жовтня 1918 року видав Маніфест до українського народу, який підтверджував непорушність принципу незалежності України, гарантував прискорення аграрної реформи, скликання парламенту. Політична криза дещо вщухла після оновлення кабінету міністрів, але орієнтація у зовнішній політиці на проантантівський і проденікінський напрям не могла не викликати чергової кризи.
Курс на повалення влади Скоропадського взяли представники КП(б) України, проросійські шовіністичні кола. Водночас ідеологи антигетьманського спротиву М. Шаповал та В. Винниченко готували повстання, налагоджуючи стосунки з українськими військовими колами. 13 листопада 1918 року у Києві, в будинку Міністерства шляхів зібралися представники соціалістичних партій та обрали Директорію, до якої увійшли В. Винниченко (Голова Директорії), С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андріївський. У відозві Директорії до населення йшлося про те, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». С. Петлюра у Білій Церкві видав Універсал до народу із закликом до повстання.
За кілька тижнів боїв війська Директорії, 14 грудня 1918 року, оволоділи столицею Української Держави. Майже всі національні сили, що зконсолідувалися, примусили Павла Скоропадського зректися гетьманства, що сталося того ж дня.

28 квітня виповнюється річниця з дня створення дивізії "Галичина"

У пам`ять про загиблих у «Бродівському котлі»

http://www.youtube.com/watch?v=kQthr...eature=related

http://www.svoboda.org.ua/static/pho...976a0a63cf.jpg

http://t3.gstatic.com/images?q=tbn:A..._9698BcVAQ&t=1

http://news.nswap.info/wp-content/up...009/07/gal.jpg


ДИВІЗІЯ “ГАЛИЧИНА”

Гей там з-за гори, з-за крем'яної
Фана малинова в'ється.
Гей, при долині в чеснім двобою
Військо стрілецькеє б'ється.

Гей, попереду курінний,
Гей, як той орел степовий.
Твердий, мов той кремінь,
Козаків своїх не зрадить,
Кроком він рушає
Раз, два, три.

Приспів:
Прощайте гори, гори,
І долина, долина
У бій іде дивізія “Галичина”.

Годі нам, браття, в неволі томиться
І за Москву свою кров проливать,
Час вже настав Богу помолиться
І Україну - неньку визволять.

Від Сяну до Дону
Рушаймо додому,
У батьківськ-край
На зелені лани
Слава! Слава! Слава!
Слава не поляже,
Поки на Вкраїні
Є вірні сини.

Чуєш, козаче, чуєш, юначе,
Кличе вже сурма до бою.
За Україну, за неньку єдину
Гей же, до бою, до бою!

Створення української державності книга.

http://depositfiles.com/files/66xsflc34

Жнива скорботи (1993) PDF ( книга про голодомор 1932-1933 років)

для перегляду: http://tab.net.ua:8082/120985/konkve...a_skorboty.pdf

Максим Залізняк (близько 1740 — після 1768) — керівник гайдамацького повстання (1768-1769 рр.), відомого під назвою Коліївщина, козацький отаман, гетьман України.
http://sd.org.ua/images/10041202.jpg

Походження прізвища

Виявляється, у давнину, а подекуди й тепер, в Україні залізняком називали занадто перепалену, що аж плавився верхній шар глини, звичайну цеглу темно-жовтого чи темно-червоного відтінку і взагалі всі міцні, потріскані, жорсткі цеглини. Залізняком називається в нас і певний сорт граніту — червонуватого й іскристого та власне саме слово залізо. Видно, міцність, а може, колір цих матеріалів і дали поштовх людській антропонічній фантазії для утворення прізвища Залізняк.
Рання біографія

Народився у с. Івківці (нині Чигиринського району Черкаської області) в козацькій родині. В літературі також зустрічаються згадки про місце його народження в Івківцях, Мельниках, Медведівці, Олексіївці Бобринецького району Кіровоградської області, Піківцях Уманського району.
Після смерті батька Максим жив близько року у своєї старшої сестри, котра була заміжня за мешканцем містечка Медведівки. У віці 13-ти років, Залізняк пішов на Запорозьку Січ, де був приписаний до Тимошівського куреня. З 1762 року працював на рибних промислах на Дніпрі. Наймитував в Очакові. В 1767 році став послушником Мотронинського монастиря, що на Черкащині. [Див. рапорт отамана Тимошівського куреня Василя Коржа від 2 липня 1768 р.]
Відомий краєзнавець П.Соса, у статті «Народний гнів з Холодного Яру» говорить (не говорить, а цитує спогади Вероніки Кребс - Н.П., якщо редагуєте, то фахово вказуйте джерело) : «Це був середній на зріст, широкоплечий, сіроокий чоловік з темно-русявим оселедцем чуба, закинутим за праве вухо.
Боротьба

Пам'ятник Максиму Залізняку у селі Івківці
На початку 1768 року перейшов до Мотронинського монастиря, поблизу Чигирина. В 20-х числах березня до Залізняка прибув козацький отаман Йосип Шелест, що нібито показав лист від запорізького кошового отамана, в якому той закликав до повстання проти Польщі. Незабаром Шелеста було вбито, а лист зник. До кінця квітня Залізняк зібрав в Холодному Яру, поблизу Мотронинського монастиря, загін запорожців, козаків надвірної міліції та селян чисельністю до тисячі чоловік. Повстанці проголосили Залізняка отаманом, хоча сам він називав себе полковником Низового Війська Запорозького. Основною причиною повстання був жорсткий релігійний та соціально-економічний гніт українського селянства Речі Посполитої, що особливо посилився в середині XVIII століття, ворожі дії щодо православних українців з боку шляхетської барської конфедерації тощо. Значну роль зіграли також провокаційні дії російського уряду, що поширювали серед українців чутки про так звану «золоту грамоту», якою російська імператриця нібито давала право Залізняку та його прибічникам винищувати поляків та євреїв. В своїх проповідях до повстання проти релігійного гноблення закликав також отець Мельхиседек Значко-Яворський, ігумен Мотронинського монастиря в якому Залізняк був послушником.
В другій половні травня загін Максима Залізняка, чисельність якого постійно зростала, вирушив з Холодного Яру. Протягом трьох тижнів повсталі, користуючись повною підтримкою православних українських селян, захопили Жаботин, Смілу, Богуслав, Канів, Черкаси, Корсунь, Лебедин, Лисянку, Звенигородку. Гайдамаки жорстоко розправлялися з місцевим польським та єврейським населенням, що було санкціоновано відповідним універсалом Залізняка, виданим на початку червня 1768 року.
20-21 червня (за новим стилем) повсталі оточили Умань і протягом кількох годин зайняли добре укріплене місто, чому значно сприяв перехід на бік гайдамаків Івана Гонти, сотника надвірної міліції Потоцьких, що мав відповідати за оборону міста. В Умані гайдамаками було винищено за різними даними від 2 до 20 тисяч поляків, євреїв та українців-уніатів.
Повстанська Рада проголосила Максима Залізняка гетьманом і князем смілянським, а сам він заявив про відновлення Гетьманщини. Чисельність гайдамацьких військ весь час збільшувалася, повстання поширилося на Київщину, Брацлавщину, Волинь, Полісся, Галичину. На початку липня діяло близько 30 гайдамацьких загонів. На землях охоплених повстанням почали запроваджуватися елементи козацького адміністративного устрою.
Арешт. Заслання

На той час барська конфедерація вже була розгромлена і розмах повстання почав турбувати російський уряд, якому гайдамаки, як військова сила, вже стали непотрібні. Російські війська надали допомогу польській армії у придушенні повстання. Для арешту Залізняка та Івана Гонти генералом М. Кречетніковим до Умані був посланий полковник Гур’єв з військом. 27 червня росіяни оточили табір гайдамаків, в якому перебувало на той час близько тисячі вояків. Останні, вважаючи російське військо своїм союзником, не чинили опору при арешті. Більшість гайдамаків разом із І. Гонтою, як піддані Речі Посполитої, були передані полякам і страчені. 8 липня 1768 року Залізняк разом з 73 гайдамаками, що вважалися царськими підданими, було ув’язнено в Києво-Печерській фортеці. Наприкінці липня їх було засуджено на побиття батогами, таврування, виривання ніздрів і довічне заслання до копалин Нерчинську. 1 листопада 1768 року дорогою до Білгороду, в слободі Котельні (нині Котелевського району Полтавської області) Залізняк разом з близько півсотнею ув’язнених роззброїли конвой і втекли, однак невдовзі були спіймані і відправлені на каторгу, де ймовірно помер видатний ватажок. За деякими даними Залізняк втік з каторги і взяв участь в селянській війні під приводом О. Пугачова.

Петро́ Дорофі́йович Дороше́нко (14 травня 1627, Чигирин — 19 листопада 1698, Ярополче) — український державний, політичний та військовий діяч, гетьман України (1665—1676).
http://upload.wikimedia.org/wikipedi...enko_Petro.jpg
Козацький полковник, активний учасник Російсько-української війни (1658—1659). Ставши у 1665 р. гетьманом Правобережної України, поставив собі за мету кінцеве звільнення її від поляків. У 1667 р. завдяки турецьким військам добився від польського короля визнання суверенітету гетьманату на Правобережній Україні. У 1668 р. був проголошений гетьманом України по обидва боки Дніпра. Боровся за незалежну Україну в її етнографічних межах.
Упродовж свого гетьманування провів або брав участь у ряді воєн, як з Польщею, так і з Московією: Російсько-польській війні (1654—1667 рр.) Українсько-польській війні (1666—1671 рр.) , Українсько-московській війні (1665—1676 рр.), Польсько-турецькій війні (1672—1676 рр.).
Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була дружина Олександра Пушкіна — Наталя Гончарова.
Біографія

Народився в Чигирині. Походив із давнього козацького роду і був онуком гетьмана Михайла Дорошенка. Михайло Дорошенко потрапив у пастку в 1628 році під час одного з своїх походів на Крим і Чорне море і був важко поранений у бою з татарськими загонами кримського хана Ґірея. За легендою, татари настромили голову гетьмана на списа і виставили на кілька місяців на воротах міста Кафи (Феодосії). Батько — наказний гетьман, козацький полковник Дорофій Дорошенко.
Петро Дорошенко здобув широку освіту, добре знав латинську і польську мови. Героїчна смерть діда була для нього блискучим прикладом беззастережної відданості своєму народові. У неповних 30 років він став полковником Прилуцького полку, потім Черкаського і Чигиринського полків у війську Богдана Хмельницького. Брав участь у Національно-визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648—1657. Виконував важливі доручення Богдана Хмельницького, вів переговори з польським і шведським урядами
У 1658 році — прилуцький полковник, активний учасник Російсько-української війни (1658—1659). Деякий час він співпрацював із гетьманом Іваном Виговським, запеклим ворогом Москви, а потім і з Юрієм Хмельницьким, сином Богдана. У 1665 році Петро Дорошенко був обраний гетьманом Правобережної України, замінивши на цій посаді Павла Тетерю, який у своїй політиці орієнтувався на Польщу і тим втратив довір'я в значної частини козаків.

Іван Мазепа
http://upload.wikimedia.org/wikipedi...ret_Mazepa.jpg

Іван Мазепа (пол. Jan Mazepa Kołodyński, рос. Иван Степанович Мазепа; 20 березня 1639 — 21 вересня 1709) — український державний і політичний діяч, гетьман Лівобережної України[1] (1687—1704), гетьман Війська Запорозького обох берегів Дніпра (1704—1709)[2], князь Священної Римської Імперії (1707—1709).
Народився в шляхетній родині Мазеп-Колединських з Київщини. В молодості служив при дворі короля Яна ІІ Казимира. Після обрання гетьманом намагався відновити авторитет інституту гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Під патронатом московського царя Петра І проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького в кордонах часів Хмельниччини. Тривалий час підтримував Московське царство у Північній війні зі Швецією, але 1708 року перейшов на бік шведів. Після поразки під Полтавою врятувався у Молдавії. Помер у місті Бендери.

Молоді роки
Іван Мазепа народився 20 березня 1639 року, в українському хуторі Мазепинці Київського воєводства Речі Посполитої. Хутір знаходився неподалік Білої Церкви. 1592 року король Сигізмунд II Август пожалував його шляхтичеві Михайлові Мазепі-Колединському з роду Курчів.
Батько Івана, Стефан-Адам Мазепа, був шляхтичем, але покозачився в часи Хмельниччини і став 1654 року Білоцерківським отаманом. Його дружина, Марина Мокієвська, була представницею старого шляхетського роду з Білої Церкви. Вона присвятила свої молоді роки сім'ї й вихованню сина Івана та доньки Олександри.
Дитинство Івана припало на час Хмельниччини і Руїни. Ще змалку мусив він навчатися військовій справі, їзді верхи, фехтуванню.
Мати відправила Івана на навчання до Києво-Могилянської академії. В ній він три роки вивчав риторику та латину. Мазепа добре володів пером, у хвилини дозвілля писав вірші й цікавився всіма видами літературної творчості. Протягом свого життя він опанував 8 іноземних мов.
Закінчивши навчання, Іван повернувся додому. Батько мріяв про велику кар'єру для свого сина і вислав його до двору польського короля, великого князя литовського і руського Яна-Казимира. Іван став королівським пажем і зумів швидко завоювати прихильність короля. Мазепа вже тоді вмів чарувати людей.

Ана́ній Гаври́лович Волине́ць (*1894—†1941) — один з керівників протибільшовицького збройного опору на Гайсинщині, командир 61-го і 13-го полків Армії УНР, командир Гайсинсько-Брацлавської бригади.

http://t3.gstatic.com/images?q=tbn:A...1BuaWeB2z6UXsE

До революції.

Народився він 1 жовтня 1894 р. в багатодітній селянській родині в селі Карбівка нинішнього Гайсинського району Вінницької області. Окрім Ананія, в Гаврила Волинця, селянина середніх статків, було ще 3 синів та 4 дочок. Найстарший син помер ще до 1917 р. Інший син, Ілько (1887 року народження), був незаконно репресований у жовтні 1930 р. Ще один син Гаврила, Олексій, за участь у повстанському русі був розстріляний ЧК в 1921 р. Одна із сестер Ананія Волинця, Ганна (1897 р. н.), була дружиною повстанського командира Гиви-Плахотнюка. 8 вересня 1937 р. вона була заарештована і засуджена на 8 років таборів.
Про життя Ананія Волинця за період до 1917 р. відомо, що навчався він у місцевій церковно-парафіяльній школі, однокласній міністерській народній школі в Кисляку, а також у двокласній у Гайсині (закінчив її навесні 1908 р.). Після цього майже 3 роки заробляв на життя важкою працею в домашньому господарстві, деякий час був також помічником діловода Гайсинського лісництва. Восени 1913 р. вступає до Верхньодніпровського середнього сільськогосподарського училища, де зарекомендував себе здібним учнем (одним із перших за успішністю) та свідомим українцем (був співредактором нелегального шкільного журналу «Наше життя»).

Есер
Після падіння царського самодержавства Ананій Волинець повертається додому і одразу ж з головою поринає в тогочасне бурхливе суспільно-політичне життя: вступає до партії українських есерів, а також входить до складу гайсинського революційного комітету (виконує обов'язки секретаря). В серпні 1917 р. влада у Гайсинському повіті фактично переходить до рук есерів і Волинець стає заступником повітового комісара Тимчасового уряду, а також очолює повітову міліцію. Усі свої сили на згаданих посадах Волинець віддавав забезпеченню законності та порядку на території краю. Так, коли у жовтні 1917 р. в Гайсині збунтувалися хворі солдати-венерики і почали чинити єврейські погроми, то лише енергійне втручання Волинця допомогло зупинити грабежі та насильства.

Отаман
Волинець відгукується на заклик Центральної Ради про організацію загонів Вільного козацтва. Завдяки його зусиллям, до лав повітового козацтва записується майже 5 тисяч чоловік, які надійно стояли на шляху численних грабіжників та мародерів.
В березні 1918 р. Волинець опиняється у Києві, куди він прибув для лікування гострого запалення легень. Після одужання, за мандатом Центральної Ради, здійснює інспекцію органів місцевої влади у Київській та Подільській губерніях. На Черкащині його застає гетьманський переворот, через який він був змушений повернутися додому. В листопаді 1918 р., Волинець, отримавши наказ із Києва, виступає проти місцевої гетьманської адміністрації. В селі Рахнівка із місцевих селян він формує загін у 250 чоловік, при 4-х ккулеметах, з якими без бою захоплює Гайсин. Солдати 10 Липовецького піхотного полку, що знаходились у місті, майже повним складом перейшли на бік повстанців. Таким чином, у розпорядженні Волинця опинились значні військові сили у складі 3-х куренів, загону кінноти у 200 шабель, з важкого озброєння — 30 станкових кулемети та 1 гармата. Дізнавшись від помічника Гайсинського повітового комісара Л.Грановського про успіх Волинця, Головний Отаман Симон Петлюра своєю телеграмою призначує його командиром місцевих повстанців.

Офіцер УНР
Невдовзі Гайсинський курінь Національної гвардії (з 3 січня 1919 р. — Окремий Гайсинський курінь ім. отамана Симона Петлюри) підпорядковується 2-му Подільському корпусу генерала П. Ярошевича . Із загону Волинця у Вінниці 25 січня 1919 р. було сформовано 61-й Гайсинський полк (саме в цьому підрозділі служив Гальчевський), а молодому отаману присвоєно звання підполковника.
Перше бойове хрещення полк Ананія Волинця дістав, придушуючи більшовицькі виступи в Літинсько-Летичівсько-Меджибізькому районі, після чого був перекинутий під Рівне у розпорядження отамана Оскілка (лютий 1919 р.). В районі Костополя та Сарнів 19 дивізія Добрянського, до складу якої входив і полк Волинця, вела запеклі бої із червоними, які, зрештою, були відкинуті за Прип’ять (березень 1919 р.). Однак у квітні червоні прорвали фронт, і Волинець із своїм загоном відступає на південь, знищуючи по дорозі червоноармійські загони, склади та комунікації.
Невдовзі в районі містечка Ситківці загін Волинця об'єднується із загонами галичанина Голуба та підполковника Лисогора. На базі цих загонів було створено Гайсинсько-Брацлавську бригаду, яка звільнює від червоних Брацлав та Немирів (через деякий час вона розпадається).
11 травня 1919 р. бійці Волинця повели наступ на Гайсин, який із великим завзяттям обороняли більшовики. В ході бою загинули більшовицькі керівники — секретар партосередку та голова місцевого ЧК Вдовиченко, а також військовий комісар Міхейкін. Далі в ході боїв було звільнено Ладижин, Теплик, Гранів, Дашів, Китайгород, Хмільник та інші міста.
У відповідь червоне командування знімає з фронту і кидає проти повстанців 7-й піхотний полк. Відступивши з міста, Волинець заманює противника в ліси на північний захід від Гайсина і майже повністю винищує. На короткий час у Гайсині та повіті знову встановлюється українська влада. Однак червоні невдовзі відновлюють сили і відбивають Гайсин (всього лише з початку травня до середини липня 1919 р. місто 8 разів переходило до рук повстанців). На допомогу 7-му піхотному полку червоних приходить Таращанська бригада (2000 шабель та 800 багнетів). Розуміючи, що з такою силою йому не впоратися, Волинець розпускає хлопців по домівках, а сам із невеликим загоном приймає нерівний бій у селі Кисляк, оточеному звідусіль червоними. З 60 бійців на чолі з отаманом, які кинулись у прорив ворожого кільця, в живих залишилося лише троє козаків. З двома із них отаман заховався у лісі. Вибратися ж з нього вдалося лише завдяки коневі, попустивши повід.
Не спіймавши отамана, червоні вимістили лють на мирних мешканцях, зібравши з них величезну продовольчу контрибуцію. Та до червоного Пітера вантаж не дійшов: вночі на станцію Гайворон, коли замінювали паровоз, зненацька налетів Волинець і захопив увесь ешелон. Після цього він знову захоплює Гайсин і встановлює в ньому українську владу (на цей час таращанці вже пішли на схід). 16 червня 1919 р. у Гайсині скликається повітовий селянський з'їзд, який обирає владні органи — повітову раду (70 чоловік). Виконком ради очолює двоюрідний брат Волинця есер Іван Миколайчук.

Еміграція

Після поразки у визвольних змаганнях Ананій Волинець разом із вагітною дружиною Ольгою (Оляною) (1897 р.н.,) поселяється в селі Щаснівка, що біля Тарнова, заробляючи на прожиття важкою працею в заможних господарів, а також лікуючи місцевих селян. Згодом, після багатомісячного перебування у Рівненській в'язниці (1922 рік), куди потрапив за підозрою у антидержавній діяльності, багато процює, щоб утримати сім'ю. Активно займається суспільно-політичним життям (вступає до лав Української народної партії (1923—1928), працює в редакції щотижневика «Дзвін», підтримує зв'язки з багатьма визначними діячами української еміграції (зокрема, з поетом Володимиром Cамійленком), входить до складу правління Волинського українського об'єднання (1931—1939) та культурно-просвітнього товариства «Українська школа» (1938—1939)).
В 1933 р. у Рівному Волинець познайомився із Тарасом Бульбою-Боровцем. Останній дуже високо цінив свого нового знайомого:Волинець був нашим симпатиком та дуже добрим моїм дорадником у багатьох справах. Він знав про всі плани та дії нашої організації і був дуже поважним співавтором тих чи інших її намірів. Це була високоінтелігентна та далекозора людина, гнучкий тактик. Я дуже багато від нього навчився у галузі воєнно-політичної тактики ( бачити те, чого не видно)”.

Ув'язнення і страта

Після приходу Рад на Західну Україну вже 2 жовтня 1939 р. А. Волинець був заарештований енкаведистами, однак, не знайшовши нічого підозрілого, вони були змушені його відпустити. Проте завдяки доносу громадянина С. В. Пекаря, А.Волинця було заарештовано вдруге 20 січня 1940 р. На суді Ананій Волинець тримається мужньо й безстрашно. Помилування не просив і виступив з грунтовними звинуваченнями більшовизму. Закінчив словами про віру в звільнення України від сталіністів [1].
Полковника армії УНР Ананія Волинця розстріляли 14 травня 1941 року.

Євге́н Мих́айлович Конова́лець (* 14 червня 1891, Зашків, Жовківський район, Львівська область — † 23 травня 1938, Роттердам, Нідерланди) — полковник Армії УНР, командант УВО, голова Проводу Українських Націоналістів (з 1927).
http://upload.wikimedia.org/wikipedi..._Konovalec.jpg

Народився у вчительській родині.
У 1901—1909 рр. навчався в Академічній гімназії у Львові.
З 1909 р. вивчав право на юридичному факультеті Львівського університету.
[ред.]Початок громадської діяльності
З студентських років вів активну громадсько-політичну діяльність. У 1910 р. Коновалець брав участь у боротьбі студентства за український університет у Львові, під час якої від рук польського шовініста загинув А.Коцко.
У 1912 р. став секретарем львівської філії «Просвіти», тісно співпрацював з друкованим органом організації — місячником «Письмо з Просвіти», був членом «Академічної громади».
Із 1913 р. як один з лідерів українського студентського руху був обраний до складу головної управи Українського Студентського Союзу, де належав до національно-демократичної секції. Незабаром став членом Української Національно-Демократичної Партії. У 1913 р. як представник від студентства входив до «Тіснішого народного комітету» УНДП (голова Кость Левицький), на засіданнях якого провідні галицькі політики обговорювали і приймали рішення з найактуальніших питань українського політичного життя в Австро-Угорщині.
Найбільший вплив на молодого Коновальця мали Іван Боберський (відомий західноукраїнськи педагог та пропагандист спорту), акт Мирослава Січинського та знайомство з надніпрянською еміграцією (особливо з Дм. Донцовом).

Війна і полон
На початку Першої світової війни 2 серпня 1914 р. Коновалець був мобілізований до австрійської армії (19 полк Крайової оборони Львова). В червні 1915 р. під час боїв на Маківці Коновалець потрапив у російський полон. У 1915 — початку 1916 рр. перебував у таборі для військовополонених у Чорному Яру (між Царицином і Астраханню), а з кінця 1916 — у таборі в Царицині (тепер Волгоград).
Після Лютневої революції 1917 р. в Росії Коновалець разом з галицькими старшинами з табору в Дубовці (неподалік Царицина) А.Мельником, І.Чмолою, Р.Сушком, В. Кучабським, М.Матчаком, Ф. Черником розгорнув широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-українців.
[ред.]Розбудова української армії

У вересні 1917 Коновалець втік з табору і незабаром добрався до Києва. У жовтні-листопаді 1917 рр. Коновалець спільно з Р.Дашкевичем та іншими членами Галицько-Буковинського Комітету сформував Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії Української На*родної Республіки.
В січні 1918 р. Коновальця після проведення реорганізації Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців було обрано командиром Куреня Січових Стрільців. У кінці січня — початку лютого 1918 рр. частини Січових Стрільців відзначились у ході придушення антидержавного заколоту в Києві та в боях проти більшовицьких військ на підступах до міста. В період діяльності Української Центральної Ради Січові Стрільці на чолі з Коновальцем фактично виконували функції національної гвардії, забезпечуючи роботу уряду в найскладніші часи української державності. 1-2 березня 1918 стрілецькі частини під командуванням Коновальця спільно з Запорізьким Корпусом та Гайдамацьким Кошем Слобідської України визволили від більшовиків Київ.
З приходом до влади гетьмана Скоропадського полк Січових Стрільців 1 травня 1918 р. на вимогу німецького командування роззброїли та розформували. Є. Коновалець, залишившись у Києві, разом з кількома старшинами здійснював організаційні заходи щодо створення нової стрілецької частини.
В кінці серпня 1918 р. Коновалець отримав від гетьмана П. Скоропадського дозвіл на формування Окремого Загону Січових Стрільців з осідком у Білій Церкві. На початку листопада 1918 р. Коновалець через Дмитра Дорошенка, а згодом і особисто, вів переговори з гетьманом про умови надання національно-демократичними силами (у тому числі Січовими Стрільцями) підтримки гетьманському уряду та наголошував на недопустимості укладення федеративного союзу з Росією. В листопаді 1918 р. Січові Стрільці під командуванням Коновальця підтримали Директорію УНР у повстанні проти влади П. Скоропадського і в Мотовилівському бою 1918 р. розбили гетьманські частини.
Коновалець брав активну участь у зміцненні боєздатності республіканських армії. В 1918—1919 рр. Коновалець командував дивізією, корпусом і групою Січових Стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ.

Після поразки визвольних змагань
Після прийняття 6 грудня 1919 р. на нараді Головного Отамана з представниками уряду та військовими керівниками УНР рішення про розформування українських регулярних частин Коновалець видав наказ про самодемобілізацію підрозділів Січових Стрільців.
У листопаді 1919 р. Коновалець потрапив у польський табір для полонених у Луцьку. Навесні 1920 р., звільнившись з ув'язнення, перебрався в Чехо-Словаччину. Намагався у порозумінні з Симоном Петлюрою організувати з інтернованих бійців УГА, що знаходились в Чехословаччині, (дані військове формування визнавало владу Євгена Петрушевича) і українських полонених з таборів у Італії військове формування (ця ідея було малоздісненна, тому що більшість галичан хотіли повернутись додому) та робив спроби організувати збройне підпілля на окупованих українських землях.
Поразка національно-визвольних змагань 1917—1921 рр. та чотиристороння окупація України спонукали Коновальця до пошуку нових методів боротьби за незалежність України. В цих обставинах в липні 1920 р. Коновалець здійснює заходи щодо створення принципово нової організації, яка б в умовах підпілля могла ефективно боротися проти окупаційних режимів. У серпні 1920 р. за безпосередньою участю Коновальця було створено таку собі прото-Українську Військову Організацію (хоча сама організація як єдине утворилось лише восени 1921 року. До того часу діяли розрізнені групи в Галичині (колишні старшини УГА та інші військовики) та Коновалець, що був тоді закордоном.
20 липня 1921 р. Коновалець повернувся до Львова і очолив Начальну Команду УВО. Був активним противником Другого Зимового походу Армії УНР розуміючи його безперспективність.

Еміграція

Перша шпальта газети «СВОБОДА» про вбивство Євгена Коновальця
Могила Євгена Коновальця на цвинтарі «Кросвейк»
Із грудня 1922 року Коновалець був змушений жити в еміграції у Чехо-Словаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії.
У листопаді 1927 за ініціативою Коновальця на одній з нарад УВО було вирішено створити єдину революційно-політичну організацію, діяльність якої ґрунтувалася б на націоналістичній ідеології та поширювалась на всі українські землі. 28 січня — 3 лютого 1929 на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів, головою проводу якої було обрано Коновальця.
Наприкінці 1920-x — на початку 30-х рр. Коновалець, організаційно зміцнивши УВО і ОУН, установив контакти з політичними колами Німеччини, Великобританії, Литви, Іспанії, Італії та організував українські політично-інформаційні служби в багатьох політичних центрах Європи, залучив до співпраці з ОУН широкі кола української еміграції. Здійснив ряд заходів, внаслідок яких були створені осередки ОУН або споріднених організацій у Франції, Бельгії, Канаді, Маньчжурії. За його безпосередньою участю в Америці були засновані Громади Українських Стрільців, що поклали початок Організації Державного Відродження України в США і Українському Національному Об'єднанню в Канаді. З метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність України за дорученням Коновальця було сформовано військовий штаб та укомплектовано школи з підготовки старшинських кадрів для української армії в Польщі, Чехо-Словаччині, Австрії.
Діяльність Коновальця з розбудови ОУН, яка користувалась всезростаючою підтримкою української молоді, намагання поставити українське питання у Лізі Націй та постійні заходи з налагодження націоналістичного підпілля в УРСР, викликали занепокоєння у більшовицького керівництва в Москві. 23 травня 1938 р.
Коновалець загинув у Роттердамі (Голландія) в результаті спецоперації проведеної органами НКВД СРСР. Вбивство Коновальця виконав співробітник НКВС Павло Судоплатов. (Пізніше — керівник розвідувально-диверсійного управління НКВС СРСР, генерал КДБ) Він зумів увійти в довіру до Коновальця, котрий вірив в існування в СРСР міцного підпілля. Це «нелегальне угрупування» й «представляв», за придуманою НКВД легендою Судоплатов під псевдонімом «Павлусь Валюх». Про це інформували особисто Сталіна. У листопаді 1937 Судоплатова прийняв особито Сталін й поставив задачу розробити план «нейтралізації» керівництва ОУН. Через тиждень у Кремлі Судоплатов доповів план Сталіну, керівнику НКВД Єжову та голові ЦИК УРСР Петровскому. Останній заявив, що Коновальцю заочно винесений смертний вирок.
23 травня 1938 Павло Судоплатов передав у Роттердамі в кафе готелю «Атланта» вибухівку, закамуфльовану підривниками НКВС під коробку цукерок з українським орнаментом як подарунок «від друзів». Після того як коробка була перевернута у горизонтальне положення, вона вибухнула.
Похований на цвинтарі Кросвейк у Роттердамі.