Принц і собака
Амір завжди жив на широку ногу. Звичайно, адже він був принцом міста Хорасан, звідки щоранку сходило сонце. Але одного разу Амір змушений був відправитися на війну.
Принц не любив війну. Проте дуже любив поїсти. І щоб на війні Аміру не було сумно, його слуги навантажили три сотні верблюдів з продуктами, горщиками, тарілками і каструлями з його кухні. І він вирушив у похід.
Так як Амір більше думав про свій сніданок, ніж про стратегію і спорядження солдатів, то його швидко захопив у полон каліф Ізмаїл. Але ж у полоні хочеться їсти не менше, а іноді навіть і більше, ніж на волі. До того ж, у полон він потрапив не один, а разом із своїм шеф-кухарем, котрий встиг прихопити з собою шматок соковитого м’яса і горщик.
Кухар за наказом свого пана взявся за приготування вечері: він дістав горщик, поклав у нього шматок м’яса. І перш ніж поставити все це на вогонь, кухар у супроводі одного з правоохоронців вирушив на пошуки прянощів, щоб додати страві пікантного смаку.
Як тільки він відійшов від горщика з м’ясом, собака, що пробігав повз, відчув смачний запах і прошмигнув крізь охорону. Він засунув ніс в горщик, аби витягнути звідти м’ясо. Але його голова застрягла у горщику.
При вигляді цього принц Амір вибухнув реготом.
«Чому ти смієшся, – поцікавився стражник, – адже у тебе є всі причини на те, щоб журиться?»
На що принц показав йому пальцем на собаку, що встиг звільнитися від горщика і вже наминав шматок м’яса, та відповів:
“Я сміюся тому, що мені знадобилося 300 верблюдів, щоб доправити сюди всю мою кухню, і тепер виявилося достатньо однієї собаки, щоб винести все геть!”