[Igor1031]

Якби життя це була гра, яку можна пройти по-новому, то шукати собі свою домівку треба б було десь років у 25. Під «домівкою» я маю на увазі місце не Землі, де мені комфортно було б жити до самої смерті.
У 25 я вже мав зарплату, яка дозволяла б мені побачити багато країн. А ще — відкласти достатньо грошей до 30 років, аби вистачило на переїзд до нової Батьківщини і облаштування там.
Після цього можна було б багато років працювати на громадянство, пенсію, можливо власне житло. Винагородою стало б втілення мрії, наприклад жити біля теплого моря.
На жаль, багатьох з нас вчили що «Батьківщину не обирають», що «де народився — там і згодився». Хоча логіка підказує зовсім інше: як ти можеш обрати краще місце, якщо ти не бачив інших країн? А багато людей в Україні навіть інших міст не бачило. Коли людина каже що ніколи у житті не бачила моря (а такі є!) — я пригадую фразу «На небі тільки і розмов — що про море!».
Батьки підсвідомо бажають щоб ви повторили та продовжили їх життя: пішли у ту ж професію, жили поруч, може навіть готові віддати вам свою хату — а собі знайдуть щось по-менше.
Родина і близькі люди — це справді важливо. До кого ще ви підете у скрутні часи, як не до родичів. І на кого ще мають розраховувати старі, немічні батьки (а ми усі там колись будемо) як на власних дітей?
Отже у житті кожної людини настає цей вибір: між цілим світом та своїм власним (і можливо — одиноким) шляхом у ньому, чи передбачуваною стабільністю родинної оселі.
Я народився і виріс у Харкові у пролетарському районі Малишева (там працювала уся родина). Це не славнозвісне ХТЗ — але десь поруч. За часів СРСР навкруги були: завод Серп і Молот, Велозавод (славетний вел «Україна»), ХЕМЗ, завод Холодильних Машин, Лікеро-Водочний завод (а як же!), Миловарена фабрика, Бісквітна фабрика, два хлібозаводи, «Протон» ... і більшість з них не пережили 90ті. Тоді моя родина виживали переважно картоплею з городів — про майбутнє ніколи було і думати.
Але вже у 2000 мене узяли на першу роботу в ІТ — і платили $300. Це були шалені гроші ($50 була середня зарплатня) — я отримував більше, ніж уся моя родина! Отже десь у 2010 році, коли я вже був синьором, замість купувати власне житло — я міг би поїхати до США. Тобі як раз компанія почала практикувати такі переїзди. Але я залишився, і на момент 2013 року мешкав у власній квартирі, кожен рік ходив по Криму, мав депозити в баксах під 10% річних, мав депозити у гривні під 20% річних, планував купити ще одну квартиру аби здавати — і у 40 років покинути галеру і перейти на фріланс (працювати 40 — 80 годин на місяць із дому).
Нажаль 2014 рік показав що будь які плани в Україні можна будувати тільки аби доля з тебе поглузувала. Крим віджали, гривня впала у 3 рази, банки попадали, бакси повернули гривнями. Потім трапилося те, що ніхто і уявити не міг: «брати» — росіяни виявилися орками і почали війну на Донбасі. У Харкові я бачив багато очманілих людей з Донбасу, які ще учора вважали що Параша їх захистить та візьме до себе (як Крим) — а натомість приїхали чечени, буряти та інші орки і влаштували їм справжню фашистку окупацію: мародерство, гвалтування, тортури у підвалах.
Що цікаво — до 2020 року у мене був ще один реальний шанс перейти працювати у Microsoft вже не як аутсорсер, а як постійний робітник. Така домовленість була — і багато синьйорів з моєї команди нею скористалися. Але я знову обрав родину.
Ну а потім ще одна «посмішка долі» — цього разу знову небувала гепа, тільки в усьому світі. Ковід пройшовся по тілу «катком» — після нього у мене досі задишка. Але навіть гірше вплинула самоїзоляція. Тепер вже не тільки Криму — а жодного відпочинку взагалі. Купатися залишилося тільки дома у ванні.
Ну і останнім ударом (у який я теж не вірив) — стала повномасштабна війна! Це здавалося настільки неможливим — що ми навіть не бігли у підвал. Батьки були не у тому стані здоров’я, а мені усе здавалося якимось нереальним — наче комп’ютерна гра. За вікном бачити як за 5-10 км бомблять Салтівку — але здається що це на екрані монітору і відчуття що вдома я у безпеці.
Як це не дивно, мені пощастило: Харків відстояли, ракети не влучили, світло і інтернет були — і я працював на тій самій галері і на проекті як ніби нічого не трапилось! Це для мене ще один божевільний розрив стереотипів: твоє життя летить шкереберть, світ рухнув, але нудна і так само нікому не потрібна робота залишається не змінною! «Учора до війни поправив 30 XML файлів — сьогодні війна, але ж залишилося тільки 20 — встигаєш?»
З одного боку війна розбила усі мої мрії, знецінила заощадження і фактично довела що гроші не приносять задоволення. З іншого боку — вперше з’явилася справжня потреба заробляти гроші заради перемоги. Звичайно по-перше на усі гривні, які повернули з банків, а придбав воєнні облігації. Тобто можна сказати позичив державі до перемоги (але виявилося — на рік). Ну і після цього майже уся галерна зарплатня йшла на донати...
Спочатку казали про 2-3 тиждни, потім про 2-3 місяці, потім «Крим до кінця року»... нажаль війна затягнулася. І хоч Харків став більш безпечним — але я почав відчувати що унутрішній конфлікт розриває мене.
Я завжди був «ботаном», боявся «брати від життя усе», чи хоча б щось. Звик задовільнятися доступним: комп’ютером, книгами, прогулянками на природі. Я, узбережжя, море і ніяких людей навкруги — ось моя мрія коли я не у відпустці. Але я завжди плекав надію що колись «усе зміниться». Тобто зараз я багато працюю, роблю переважно те, що від мене бажають інші — але колись я стану по-справжньому вільним у буду робити що захочу.
І от у час війни я працюю стільки ж, на той самій галері, але вже немає ні відпустки, ні прогулянок, ні задоволень. І майбутнього теж немає — бо усе зароблене витрачаю зараз і воно ніколи не повернеться. Замість цього є постійний стрес: від обстрілів, від новин, від очікування «краху ІТ», від страху перед мобілізацією.
Я зрозумів що довго так жити я не зможу — почну не просто скиглити і депресувати (як завжди) — а реально почну божеволіти. Отже це виявилося «червоною лінією», до якої, мене — терпілу, можна було штовхати. Я терпів втрачаючи гроші, я терпів втративши Крим, я терпів тупу роботу, я терпів самоїзоляцію і обстріли... Але виявилося що одного я не можу терпіти: життя без волі! Без можливості плавати у морі та ходити на природі. Ще одного літа в ізоляції а б не витримав.
Отже я поставив собі ціль: я маю поїхати відпочивати на море за будь-яку ціну. І взагалі: скільки можна далі чекати аби починати жити? Тут вже життя може закінчитися у будь — який момент, а я ще й не починав.
Отже зараз я у Чорногорії, купаюся у морі та ходжу по горах. Тут майже як мій улюблений Крим.

З одного боку — краще було поїхати раніше, аби встигнути заробити на пенсію і житло. Але б моя родина не захотіла їхати до мене — отже я б жив один.
З іншого — так я був зі своєю родиною увесь час, скільки їм був потрібен. Я також вважаю що достатньо у житті віддав та втратив, аби мати право хоч частину життя прожити для себе.
Єдине що я хотів би змінити у житті — це ще мати власну дружину та дітей. З 2000 року я вже міг їх забезпечувати — отже до 2020 діти вже стали б дорослими і ми з дружиною могли б зараз насолоджуватись пенсією у будиночку біля моря.
Але кохання не купити за гроші — отже «Життя теж не знає умовного способу».
Beaver Green


нашо ті дружина і діти, спустись на землю, воно дорого і не надійно. Знайде собі молодшого кине тебе посадить на аліменти, налаштує вштики будеш бачити дитину раз в місяць.
ти з 2000 року 23 роки намагаєшся за тою тупою морквою догнатись, але маєш шо маєш.
Чи діти підписувались народитись від тебе, депресуючуго айтівся, який нікому з жінок не потрібен? Шо ти зможеш їм дати, таке ж саме депресивне життя? Адже розум це прокляття і діти мабуть твої будуть «розумні»
За 23 роки можна бізнес на мільярд замутити, а не дитину умовну, подивись на лічильник людей, за 23 роки з 6 до 8 мільярдів наплодились, як вірус. Поки я набирав цей тупий непотрібний коментар людство наплодило 100 непотрібних людей, які лише вбиватимуть планету!