ОУН і УПА на сході України.
Попри те що в міжвоєнний період ОУН зростала на західно*українському ґрунті, від моменту свого заснування вона розглядалась як загальноукраїнська підпільна організація, принциповою засадою діяльності якої мала стати соборність. Однак спроби лідера ОУН полковника Євгена Коновальця зачепитись у підконтрольній більшовикам Наддніпрянській Україні в 1930-х роках не були успішними. Більшість шляхів просочування організації на Схід стали каналами для проникнення радянської агентури в її середовище. Анексія Радянським Союзом Західної України та Білорусі у вересні 1939 року відкрила перед ОУН нові можливості в розширенні її організаційної мережі на схід від Збруча, зосередивши відтепер всю увагу на боротьбі проти більшовизму. Однак масштабні репресії радянської влади в Західній Україні у 1939–1941-му стали чи не найбільшим випробуванням для українського підпілля, яке, зважаючи на значні втрати, у той час не змогло успішно реалізувати своє проникнення на Схід.
Принципово ситуація змінилася після нападу Німеччини на Радянський Союз. Ще перед початком війни проводи обох гілок ОУН (поміркованіших мельниківців та радикальних бандерівців) підготували похідні групи, завданням яких стало організаційне закріплення в центральних, східних та південних українських областях, розбудова підпільної мережі, проведення культурно-просвітницької та агіта**ційної робіт. Похідна група Василя Кука, метою якої було проголошення української державності в Києві, змогла наприкінці серпня 1941 року дійти тільки до Василькова, де була заарештована німецькими каральними органами. У контексті всеукраїнської державотворчої акції зусиллями похідних груп ОУН на Півдні України вдалося створити Дніпропетровську обласну, Криворізьку, Нікопольську та Кам’янську (Дніпродзержинську) міські управи, які, однак, невдовзі розпустила ні**мець-
ка окупаційна влада.
Під прикриттям «Просвіти»
На теренах Центральної, Східної та Південної України обом гілкам організації вдалося створити свої крайові, обласні, окружні, районні та місцеві проводи, які відразу ж розпочали активні агітаційні заходи. Зважаючи на масштабні нацистські репресії проти діячів ОУН(б) у другій половині 1941 року, її члени перейшли на підпільні засади діяльності, зайнявши антинімецьку позицію. В той самий час лояльніші до Третього Рейху мельниківці змогли доволі успішно скористатися моментом, зайнявши основні позиції в адміністративному апараті та українській поліції на окупованій німцями території України.
Обидві гілки ОУН намагалися максимально використати легальні можливості в умовах німецької окупації. Багато було зроблено в справі опанування громадського життя українців, встановлено контакти із симпатиками в поліції (яку планували використати у військових цілях), призначено своїх людей на великий відсоток ключових посад у піднімецькій адміністрації, охоплено впливом майже всі ділянки суспільної роботи.
Під прикриттям українських клубів та нововідкритих товариств «Просвіта» оунівці пропагували поміж населення національні цінності, виступали з гаслами державної незалежності, читали лекції з української історії, проводили культурні заходи, намагаючись відродити духовну та національну свідомість жителів довоєнної УРСР. Оунівська пропаганда знайшла сприятливий для себе ґрунт у постгеноцидному українському середовищі. Серед тих, кого в роки німецької окупації залучали до організаційних структур ОУН у Центрі, на Сході та Півдні України, було чимало таких, хто пережив репресії НКВС, пам’ятав жахи організованого більшовиками Голодомору 1932–1933 років, був невдоволений соціально-еконо**міч**ни**ми експериментами радянської влади в промисловості та сільському господарстві, національ*но-культурними утис**ками українців в УРСР. Окрім прошарку інтелігенції, міщан, селян та молоді до ОУН активно долучалися також дезертири з Червоної армії українського походження. Більшість учасників підпілля організації в колишній підрадянській Ук**раїні становили місцеві мешканці й лише 10–20% були вихідцями із Західної України.
ОУН у степах України
Найактивнішу діяльність у роки німецької окупації вдалося розгорнути Південному крайовому проводу ОУН на чолі з Василем Куком (Лемішем), який охопив своїм упливом територію Дніпропетровської, Кіровоградсь*кої, Херсонської, Одеської, Миколаївської, Запорізької, Сталінської та Ворошиловградської областей, а також крайовому проводу ОУН на східноукраїнських теренах із центром у Києві (до моменту загибелі від рук німецького гестапо в липні 1942 року його очолював Дмитро Мирон (Орлик), що поширював свій вплив на Київську, Житомирську, Чернігівську, Сумську, Полтавську та Харківську області.
Однак з огляду на низку об’єктивних обставин: брак часу для закріплення ідей ОУН поміж населення, високий рівень русифікації, традиційну пасивність і звичку пристосовуватися до будь-яких обставин, побоювання за можливі репресії з боку нацистів та більшовиків (у разі їх повернення) – більшість населення центральних, південних та східних областей України в умовах окупації не перейнялась ідеями визвольного руху. Цьому також сприяло те, що певна частина членства ОУН, що прибула з Галичини, не була зорієнтована в місцевих умовах, давалися взнаки відмінності в історичних долях регіонів України, ментальності та національній свідомості населення, внаслідок яких виникали непорозуміння галичан із місцевими мешканцями – багато з них вважали членів похідних груп чужинцями.
Окрім того, багатьом верствам населення була незрозумілою програма ОУН, яка в той час ґрунтувалася на принципах однопартійності, авторитаризму, ідеях інтегрального націоналізму. Зіткнення оунівців із несприйняттям своїх ідей у східноукраїнському середовищі в 1941–1942 роках стало потужним чинником у ревізії деяких ідейних постулатів і поступовій трансформації політичної програми організації в бік її демократизації та розширення соціально-економічної складової. На власному практичному досвіді із зустрічей з місцевими мешканцями оунівці могли пересвідчитись у тому, що ідеями боротьби за незалежну державу без соціальних та економічних пропозицій на користь трудящих верств неможливо мобілізувати східних українців на боротьбу проти окупантів.
У 1942-му німецькі каральні органи змогли завдати вирішального удару по створеній націоналістами підпільній мережі ОУН на Сході, Центрі та Півдні України. Особливо поріділи або були цілковито розгромлені проводи ОУН прифронтової зони, сотні підпільників було страчено або кинуто до німецьких концтаборів.
З моменту переходу бандерівського підпілля до активної фази антинімецької збройної боротьби та формування відділів УПА на Волині та Південному Поліссі на початку 1943 року організаційні ланки підпілля ОУН у Центральній та Південно-Східній Україні були переорієнтовані на збір продовольства, медикаментів, зброї та амуніції для постачання лісової армії, посилення військового вишколу.
«Ластівки» УПА
У травні 1943 року розпочались агітаційно-пропагандистські рейди УПА на схід від колишнього радянсько-польського кордону, що мали охопити повстанським рухом Житомирську, Вінницьку, Кам’янець-Подільську та Київську області й поширити ідеї українського визвольного руху на Центральну Україну. Влітку – восени 1943-го пробивання повстанських відділів на схід набуло цілеспрямованого й масштабного характеру. Команду**ван*ня УПА усвідомлювало стратегічну необхідність максимального розширення ареалів своєї діяльності за рахунок центральних та східних областей України і намагалося встановити над ними контроль до моменту приходу сюди радянських військ.
Із цією метою влітку 1943 року у складі УПА-Північ було створено окрему групу «Тютюнник» (інколи її називають УПА-Схід) під командуванням Федора Воробця (Верещаки), завдання якої полягало в по**дальшому просуванні на схід по території Південного Полісся. Відповідно до нової тактики на початку 1944-го підрозділи УПА-Північ були перейменовані за назвами населених пунктів Наддніпрянської та Слобідської України: Полтавський, Сумський, Чернігівський, Батуринський, Корсунський. Зміни в назвах повстанських загонів та з’єднань відображали наміри командування УПА щодо їх подальшої передислокації у східні області України.
Поряд із цим на зламі 1943–1944 років розпочалося формування групи УПА-Південь у складі двох великих військових з’єднань: «Донбас» і «Холодний Яр». Завдання останнього полягало в передислокації окремими групами в урочище Холодного Яру на Черкащину для організації там масштабного центральноукраїнського повстання, спираючись на живу історичну пам’ять тамтешнього населення про «Холодноярську республіку».
Водночас влітку – восени 1943-го в деяких регіонах колишньої підрадянської України було розпочато формування військових груп із досвідчених кадрів підпілля ОУН для подальшої відправки їх в УПА. Зокрема, пункти перекидання новобранців до повстанської армії було створено в П’ятихатках Дніпропетровської області, на Уманщині, Кіровоградщині, Сумщині та Полтавщині. Окрім того, передбачалася мілітаризація підпільних структур Південного крайового проводу ОУН, чому завадив радянський наступ на фронті. У другій половині 1943 року на території Христинівського, Уманського та Ладижинського районів власними силами підпілля була сформована чота УПА «Граніт» на чолі з окружним провідником «Сталевим» у кількості 25 осіб, яка займалася диверсійною роботою в тилу Червоної армії.
Під час рейдів у східному напрямку повстанці проводили численні зібрання з мирними жителями, розповсюджували агітаційну літературу та листівки, вступали в зачіпні бої з німецькими та радянськими військами, підрозділами поліції, здійснювали диверсії на комунікаціях, розбудовували організаційну мережу ОУН, залучаючи до неї українське населення. Однак просуванню загонів УПА до Дніпра завадили радянські силові структури та внутрішні війська, які в 1944–1945 роках розпорошили та остаточно розгромили більшість із рейдуючих на Схід повстанських відділів та груп. Загалом у 1943–1945-му було здійснено понад півтора десятка пропагандистських рейдів великих підрозділів УПА на територію Правобережної України та Поділля.