Людина і собака...
Ця розповідь про те як давним-давно, у величезному світі зустрілися дві самотні душі – Людина і Собака. Собака брів по темному лісі. Раптово в очі йому вдарило світло. Підійшовши ближче і обережно визирнувши із-за дерева, побачив багаття. Біля вогню стояла якась істота. То була Людина. Все навколо здавалося ворожим. Тоді ще світ був занурений у вічну темряву. Лише на запаморочливій висоті велично мовчали зірки, обпалюючи все навколо себе своїм крижаним мерехтінням. Собаці було холодно, йому дуже хотілося підійти до теплого полум’я, щоб зігрітися, але він не наважувалася. Тим часом Людині дуже хотілося їсти, треба було йти в ліс на полювання. Та було вже зовсім темно і вона не наважувалася, а продовжувала стояти біля полум’я. Через деякий час з кущів на узліссі вийшов Собака, тримаючи в зубах дичину. Собака повільно підійшов і поклав здобич до ніг Людини. У подяку Людина покликала Собаку ближче до багаття. Потім вони розділили пізню вечерю та довго сиділи біля вогню, спостерігаючи за мерехтінням зірок на нічному небі. Людині нестерпно захотілося простягнути руку і зануритися пальцями в густу собачу шерсть, а Собака, в цей момент, мріяв відчути дотик людської руки … Цієї ночі вперше відступили страх і холод суворого стародавнього світу. А вранці Собака зрозумів, що вже не хоче покидати людину, а Людина – що не хоче його відпускати. Тоді Собака сказав: «На знак вічної відданості я дарую тобі єдине, що у мене є, – моє життя. Тепер воно належить тобі». І Людина відповіла: «На знак вічної вдячності я обіцяю зберігати твій Дар в самому надійному місці – у своєму серці». Людина простягнула руку і Собака вклав в неї свою лапу. В цю мить порожнеча у їх душах зникла… З тих пір пройшло багато часу, але в очах кожного собаки і нині живе світло того стародавнього вогнища.