Україна сьогодні!

[D-Misha]

20 лютого 2014-го. День подвигу

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Чого вони йшли вперед, спитаєте? Чи ж не знали, що снайпер стрiляє?

20.02. Це день великої i чистої жертви. День, коли ми втрачали. День людей, що заплатили своїм життям за те, щоб ми жили по-iншому.

...20 лютого 2014 року. Київ, вул. Iнститутська. Кульмiнацiя революцiї.

Ось їх вже троє, п'ятеро, десятеро. В одязi, що зчорнiв вiд кiптяви, у будiвельних касках, прикрившись дерев'яними щитами, - йдуть.

Свист кулi. Впав той, що пiт з очей витирав. Ще один. Не чув, як мати закричала: "Сину!" - i без тями впала посеред хати.

Бачила потiм мати, як її сина вбивали. Уся країна бачила. Стогнала, сивiла, заходилася криком перед екранами телевiзорiв - юних, ще зовсiм хлоп'ят снайпери розстрiлювали. Беззбройних.

А тi хлоп'ята, прикрившись дерев'яним щитом вiд автоматiв i снайперських гвинтiвок, йшли вперед. Як справжнi воїни.

Ось ще один впав. Iнший побiг за ним. Без щита. Без зброї. Втягнув голову у плечi, так, наче б це могло захистити, i бiг пiд кулями. Схопив товариша за ноги. Не думав, пораненого чи вбитого забирає. Не ховався. Не зупинявся. Вже розправив плечi - тягнув друга залитою кров'ю брукiвкою, як найдорожчий скарб.

Пам'ятаєте цi телевiзiйнi кадри? Ми їх всi пам'ятаємо. Вони випалили в наших серцях поле, i рана ще кровоточитиме в багатьох поколiнь. Це було в Києвi, на Майданi, рiк тому, 20 лютого.

Ще зовсiм безвусi, в будiвельних касках, з дерев'яними щитами, що були забарвленi їхньою кров'ю, вони змiнили iсторiю України. Там, на вулицi Iнститутськiй, вони загинуть - майже всi.

-- Його треба забрати! Ще двох! Але нести, нести! На щит! Хлопцi, на щит кладiть! - Обличчя ще й бритва не торкалася. Витер рукою пiт з очей, взяв щит i пiшов, куди кликав: друга винести.

Вiн, ще зовсiм безвусий, iшов з тим щитом дерев'яним, з тонкої фанери. I ще один з ним. Також юний. У штанах i курточцi, в яких дiвчат до танцю просив. I той нiс щит, аби друга винести пораненого. А друг, такий же безвусий, як i тi двоє, вже припав щокою до землi. До того шматка брукiвки, що захищав. Крок за кроком
виборював, виривав кожен метр. Вiдвойовував, як умiв.

Вiн не знав високих слiв. Вiн з того поколiння, яке нiколи не рвало на грудях вишиту сорочку, кричачи про любов до своєї землi. Вiн просто любив її. I захищав живим i мертвим: розкинув руки, лежить. Тепер нiхто, жоден снайпер її у нього не вiдбере.

Чого вони йшли, спитаєте? Чи ж не знали, що снайпер стрiляє?

Знали. Добре розумiли, що там смерть, що можуть убити. Йшли, бо не вмiли по-iншому жити. Не могли лишити друга, котрий впав.

Олег Ушневич - вiн був у зеленiй касцi. У бiлiй - Ромчик Гурик. Дев'ятнадцять лише Роман мав. У шоломi - ще один Роман. Точин його прiзвище, батько двох дiтей. Школу сьогоднi його iменем назвали. У сiро-блакитнiй касцi -- Роман Варениця.

Олег приїхав у гостi на Рiздво iз заробiткiв.

Он, на передовiй, недалеко вiд нiг "беркутiвцiв" лежить, стiкаючи кров'ю, Володя Гончаровський. Йому кричали: "Не бiжи, застрелять!" Але Володя чув лише крик пораненого юнака. Одного встиг винести, вернувся за iншими...

-- Передi мною бiгло п'ятеро пацанiв. Через секунди вони всi лежали. Одного я нiс за живiт, як сумку. Не чув, чи тяжкий. Знав лише: треба йти швидше, бо кров'ю стече...

Дружина Володi Гончаровського каже, що вiн кричить увi снi. Мало що пам'ятає Володя. Лише подiї з Майдану - наче то було вчора. Як бiг виносити решту - куля в спину. Пiднявся, щоб далi йти, снайпер влучив у хребет.

Iванко, з росiйським прiзвищем Пантелєєв, вже бiг до Володi. З Краматорська Iванко. Поет, музикант з "Неба Мiнуса". Мав псевдо "Кармен". Не добiг Iванко. Впав вiд снайперської кулi мертвим. I Євген Котляр, синьоокий романтик з Харкова, який понад усе любив гори, також загине. Євген прикривав пораненого Володю Гончаровського. Своїм тiлом прикривав i щитом дерев'яним.



На цих страшних свiтлинах, що знiмали закривавленими камерами журналiсти, є Юрко Кравчук у камуфляжi та в зеленiй касцi - Iван Раповий. Цi хлопцi винесли з поля бою не одного побратима, були важко пораненi. Вижили хлопцi!

-- Лiкар сказав, що я народився у двох бронежилетах i касцi, - усмiхається Iванко Раповий. Куля потрапила в груди, пройшла за два сантиметри вiд серця, розiрвала легенi, розтрощила ребра i вийшла в дiлянцi попереку. -- Ми разом з Iваном Пантелєєвим витягувати пораненого. Ваню вбили, я - вижив. Врятував мене хлопець iз
Днiпропетровська, - згадує Iванко, батько двох дiтей. Той хлопчина також є на свiтлинах з Майдану. В шоломi медика вiн. Євгеном звуть.

-- Як розрiзав на менi майку, то жартував росiйською: "Вот видишь, а говорят: здесь одни бандеровцы". Сказав, що я - десантник, то мушу вижити.

Щоб Iванко не стiк кров'ю, Женя затиснув йому рану на грудях рукою. Так i тримав, сидячи бiля пораненого пiд кулями. Бог оберiг їх.

Євген Воленко нинi на вiйнi. Приїжджав улiтку. Привозив убитого друга.

Женя - воює, а Iван перенiс двi операцiї у Києвi. Потiм лiкувався у Львовi, в Польщi. Збирає для фронту
автомобiлi, термобiлизну та iншi потрiбнi речi. Кашляє, важко дихати Iванковi. Колись служив у десантi.

-- Я за фахом сам снайпер, працював у мiлiцiї. Добре знаю, як працюють мiлiцейськi i вiйськовi снайпери. Тi, що стрiляли на Iнститутськiй, дiяли iнакше. Вони заманювали людей у пастку, стрiляючи по ногах побратимiв. I коли ми йшли їх забирати, тодi вже всi дiставали кулi в груди i голову.

Мене питають: а чого ж ви бiгли, це ж безглуздо?! Нi, не безглуздо. Мусили йти, мусили рятувати. Якщо б не йшли, як би ми жили пiсля цього?

Вони всi, хто вижив, стали побратимами. Сергiя Трапезуна з Хмельницького врятував Юрiй Кравчук. Сергiй - вчитель хiмiї.

-- З Юрою Кравчуком та Iгорем Фльорком, студентом зi Львова, якi винесли мене, часто бачимося, приїжджають. Пiсля тих подiй ми стали рiдними людьми, - каже Сергiй.

Брат на вiйнi, а Сергiя - рани не пускають. Нога пухне, знову треба на операцiю.

-- Я говорю з дiтьми про тi подiї, про вiйну. Розповiдаю їм, чому така важлива для людини воля, чому ми маємо боротися. Вони мене розумiють...

Серед тих, хто вижив, i Максим Попов. Iнженер, не медик за фахом, але врятував не одне життя. Вiн також є на свiтлинах.

Бiля Устимка Голоднюка. Дев'ятнадцять лише Устимковi було. Не встигли тодi врятувати. Пiдбiгли, а винесли вже мертвим.

Нинi Максим збирає вiдомостi про загиблих i зниклих воїнiв АТО, веде книгу пам'ятi. Завдяки йому матерi та дружини дiзнаються про своїх рiдних.

Максим часто згадує Андрiя Юркевича з Тернополя. Вiн на Майданi носив червонуватий камуфляж.

Збереглося фото, де бiля Юркевича - Микола Панькiв, також у камуфляжi. Микола витягував поранених, куля влучила у груди. Стiк кров'ю молодий батько двох дiтей.

Андрiй Юркевич пiшов до своїх друзiв, туди, де на вартi у Бога Небесна сотня, цiєї осенi. Вiн загинув на вiйнi, на Донбасi. Андрiй був одним з тих, хто виносив з-пiд куль Володю Гончаровського.

-- Я йшов за справедливiсть i йтиму до кiнця, поки житиму, -- каже Володя. За себе, каже, за Миколу Панькiва, Устимка Голоднюка, Iванка Пантелєєва, за всiх, ще зовсiм безвусих хлоп'ят, що на щитах виносили товаришiв з поля бою.

На тих дерев'яних щитах, з якими йшли на неминучу смерть за гiдне життя своєї країни.

...Чого вони йшли вперед, спитаєте? Чи ж не знали, що снайпер стрiляє?

Знали. Але не могли по-iншому. I нинi вони з небес дивляться на нас.

Iрина ЛЬВОВА, Свiтлана МАРТИНЕЦЬ, газетаЩоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!