Україна сьогодні!

[D-Misha]

Продовження!

- Коли ти, будучи в ДАПі, остаточно зрозумів, що треба виводити наших бійців звідти?

- Десь після 10 січня, коли почав виїжджати сепарський танк і валити прямою наводкою по терміналу і вишці. А ми не могли нічого йому протиставити, викликали нашу арту, але зняти його ніхто чи не міг чи не хотів. В нас в ДАПі були ПТРК (Протитанковий керований ракетний комплекс) і повно ракет до нього, але майже не було людей, які вміли ними користуватись. Один з цих бійців був тяжко поранений, інший може боявся, я не знаю... Я тоді так шкодував, що не навчився стріляти з ПТРК! Навчився вже, коли вийшов звідти. Я йому казав: давай занесемо його на позицію, ти мені будеш розказувати, що і як, а я стрілятиму. Але він не погодився, на жаль. А за пару днів, коли прибула чергова ротація вороги відкрили щільний вогонь, трасуючі кулі влетіли до терміналу і всі ПТУРи (ракети до ПТРК) просто згоріли… Я ходив тоді і прямо говорив, що тримати ці руїни ціною життя хлопців просто немає сенсу. 16 січня виїхав на МТЛБ під час чергової ротації. Їдучи звідти, я сказав пацанам, які там лишалися: "Щасливий той, хто поїде звідси 300-м". Був переконаний, що аеропорту лишилося всього кілька днів. Зрештою, це тоді уже всі розуміли, просто надіялись, що командування таки виведе хлопців звідти. З моєї роти лише семеро бійців вийшли звідти на своїх ногах…

- Чи був ще хтось із майданівців в ДАПі?

- Мабуть, що так, але з тих, що були тоді зі мною, здається, лише Володимир Бузенко (Італьянець), який загинув під час підриву терміналу.

" - Я погано пам'ятаю, як ми виривались звідти і скільки нас втиснулося в ту МТЛБ. Проривались так званою "дорогою життя" з боєм під постійними обстрілами. Коли дісталися до Водяного, я просто випав з машини і мовчки лежав, дивлячись у небо. Я був такий щасливий нарешті, що можу спокійно дивитись на небо, я про це так мріяв там, у ДАПі. І дуже переживав за наших, які там лишилися.

Аеропорт...

В аеропорту мене контузило, постійно страшенно боліла голова, я приходив до нашого медика Ігоря Зінича (Психа) і просив якісь таблетки, він мені постійно щось давав, щоразу інші, на якийсь час відпускало. Ігор взагалі неймовірною людиною був… Після його смерті багато писали про те, що він відмовлявся виходити з аеропорта, навіть після закінчення своєї ротації. Але насправді Псих хотів поїхати звідти, він уже навіть просився в кінці, щоб його поміняли, він хотів жити! Але вони не знайшли медика, щоб прислати його на заміну. Ігор Зінич загинув після другого підриву нового терміналу.

На той час, коли я виходив, сепари вже зайняли підвал, звідти ми постійно чули "Аллах Акбар!" Чули як вони там вовтузяться і час від часу, щоб заспокоїти, кидали їм гранати. Як пізніше стало зрозуміло, вони закладали вибухівку біля несучих колон… На другому поверсі ще були наші, наступного дня сепари витіснили їх і зайняли другий поверх. Так наші хлопці опинилися в повному оточенні…

ДАП

Далі: розповідь Андрія про ДАП, яка була записана для проекту "Аеропорт.Спогади" :

"... Жоден з наших не розумів куди їде, мені здається...
Я ж усвідомлював, що їдемо в м'ясорубку... Їхав туди спокійно, на себе взяв десять магазинів, 4 гранати, а ще 2 блоки цигарок, які сєпари хотіли забрати на їхньому блокпості. Витягли мені з рюкзака, понесли до своїх, але я потім пішов до них і спокійно забрав:
- Це моє...
Здивуванню їхньому не було меж, мабуть, такого там ще не бачили... Вони щось там задьоргались, кричали, але мені було фіолетово...
- Ще й сигара була... Хтось подарував, не пам'ятаю... В мене і пляшка коньяку була в боковій кишені в пляшці з-під пива з собою. Сєпари косилися на неї, але не рипались...
... Мене до Любчика кинули на "Перший"... А там - розвалина і гори сміття. Ми посередині те сміття трохи розчистили, щоб не шурхотіло під ногами. Там пару мішків з піском було, але я віддав їх Ковбою на "Ромео", бо в них там реально ж...па була: гіпсокартон і два броніка, з яких вже по одній пластині було вийнято...
... Перші два дні тиша порівняна була, мені навіть сподобалось: трохи вони по нас, трохи ми по них - нічого особливого... Стало скучно... Але ненадовго...
Сєпари почали конкретно штурмувати, коли Порох по тєліку заявив:
- В аеропорт завезли три КАМАЗи боєприпасів і продовольства; і наші захисники можуть витримати любий штурм!
Я вже тоді на "Ромео" стояв...
От відтоді дуже неспокійно вже було, останні дні моєї ротації взагалі, пам'ятаю, часу, як такого, на відпочинок не було...

... Напевно, я був єдиним, хто весь час сварився з командирами нашими (Любенко, Скиба). Не розумію я досі, от чого було стояти камінцями на отих блокпостах, та ж москалі знали наші позиції до міліметра, от ми там, як барани і стояли під їхнім вогнем. Можна ж було маневрувати, хитрити, постійно міняючи місце дислокації...
На початках наші захисники контролювали повністю весь аеропорт, пересувалися і в підвали, і по шахтах, і розтяжки ставили-знімали, реально там сєпарів кошмарили, а ми вже просто були "фаршем"...
... Коли наша рота заїхала, я неодноразово казав командирам, що "Ромео" знесуть... Після того, як я виїхав, "Ромео" знесли за день-два...

Чи було мені страшно?.. Ні, не було, були моменти мандражу, коли від напруження і виснаження тряслися руки-ноги, але я Мамці обіцяв повернутися, тому навіть не думав зле, просто весь час бачив, ніби те, що зараз має статися, готовий був до усього... Напряг, звичайно, нереальний, але зате який адреналін! Мені його бракує тепер...

... А знаєш, я водомета на Майдані боявся... Такий він мені був моторошний, що страх... Досі здригаюся, як згадую Грушевського і ті дні штурмів... А, і ще по-справжньому страшно було, коли на Інститутській мозги біля мене розліталися, крові я, в принципі, не боюся, а от від кількості мозкової речовини того дня аж затошнило... Дякую тому мужику, що зупинився біля мене на Інститутській... Він просто присів біля мене, коли мене вже зовсім накрило, поговорив так спокійно, тихо... Я ще потім пам'ятаю після цього і поранених виносив, Героя Небесної Сотні Едуарда Гриневича (Едік Грін) так і не спасли... Під кулями ми його тащили, пам'ятаю...
... В ДАПі майданівців ніби й не зустрічав, хіба Італьянєц був ще з наших...

А в ДАПі мені весь час було дуже холодно... На третю добу мені вже в повному розумінні того слова викручувало кості. Таке враження було, ніби хтось їх просто виламує, біль такий був в цілому тілі - нестерпний. Я, взагалі, терплячий, тут же не витримав... Влетів в Штаб:
- Чотири командири! А особовий склад доходить від холоду!
То вони попід стіни повідверталися...

... Стояли ми з Любчиком на "Першому" тої ночі (01-02.01.15), наша зміна якраз була... З їхньої сторони і з будинку з хрестом кулеметники почали обстрілювати... Запрацював АГС...
Я, здається, крикнув:
- Сідай!
А Любчик перед тим попросив мене:
- Андрюха, давай поміняємося, мені справа зручніше стріляти...
Мені, в принципі, справа теж незле, але помінялись...
Тоді ВОГи, здається на ту сторону, де він стояв, залетіли...
Я кричу:
- Любчик! Любчик!
Тихо...
Я присів, кинув автомат, намацав берці, сіпнув... Сподівався, що він живий...
...Він чуть вищий за мене був, але нереально тяжкий... Не міг я його тягти, кажу Тобі, який же тяжкий...
Я нічого не бачив, темрява ж така, що ні зги...
... З вікна світло падало... Там тільки слід кривавий побачив, все зрозумів... Більше не дивився...
Кричав:
- Медика!

Ніхто не біг помагати... По "Ромео" валили так, що дай дорогу...
Дотягнув до нашої барикади. Ледве до Штабу волік, кажу ж, досі, як згадую, - тяжко...
... Зачепився за щось, впав...

Зі Штабу хтось вибіг, двері були відкриті... і я побачив нашого капітана тоді (тепер майора) Скибу, який під дверима лежав пластом, тільки рацію біля вуха тримав...
...Любчик одразу пішов, не мучився...

... І що толку з тих командирів?.. Нами ніхто не керував, самі робили все, що треба...
... Я забагато говорю... А потім треба за свої слова відповідати. Сказав, що в аеропорт їду москалів валити, то що тепер?.. Слово треба тримати, за слова відповідати треба...
... Я би вивів людей... Я би зібрав нормальних пацанів і пішки, групками через мінне поле ми би вийшли всі...

... Останні три доби спав, може, по 15 хвилин, інакше не виходило. З чергування прийшов, водички підігрів, навіть не кип'ятив, бо довго, та й не закипало воно там... Щось ковтнув, по ходу 5-7 цигарок викурив, припалюючи наступну від попередньої. Тоді в холодний спальник заліз, поки зігрівався, - час минав... Провалювався в сон, а тут вже час вставати.
Та й поспати не давали... Тільки заснеш, а тебе вже будять:
- Йди постріляй, там пацанам насипають...
- Йди вогонь погаси, там пост горить...

Вважаю, що армія має складатися з добровольців - вмотивованих, сильних духом і, звичайно, добре підготовлених, справжніх професіоналів.
А не так, як зараз. Виловлюють їх, як зайців, а потім відправляють на забій..."
(боєць 80-ки Фестиваль)

Вічна пам'ять загиблим Героям!
Слава і шана живим!
Слава Україні!"

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!