Україна сьогодні!

[D-Misha]

Українцям все ще складно довіряти один одному

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Любомир Гузар

Архієпископ-емерит, колишній голова Української грекокатолицької церкви

У ситуації війни і важкого становища країни люди розгублені і не мають чітких відповідей

Монолог Любомира Гузара опублікований в журналі Новое Время від 07 квітня 2017 року. Републікування повної версії тексту заборонене

Різні домовленості укладаються, але не дотримуються. У світі поширюються різні версії, в тому числі про те, що українці воюють між собою. У цій складній ситуації ще й організовуються заходи, щоб збурювати людей і дезорганізовувати, щоб між людьми ширилася ненависть.

Як людина церковна, я краще бачу людей віруючих. Для віруючої людини, яка розуміє те, що Бог є володарем Всесвіту, я кажу: все в руках Божих, і наша доля теж. Але це не скасовує важливості старань кожного з нас. Робіть свою роботу, те, до чого ви покликані, робіть добре незалежно від того, хто при владі і які виклики перед нами.

Для людей невіруючих також важливо не впадати у відчай і не плисти за течією. Робіть кожен день свою роботу, і не тільки заради самого себе, робіть разом з іншими і для всіх. В єдності — сила, і вона дозволяє встояти перед будь-якими посяганнями, будь то люди, що прийшли відібрати шматок вашої землі, або люди, які прийшли вас обдурити.

Українцям все ще складно довіряти один одному. Недовіра почалася не сьогодні, її наш народ успадкував від радянської влади. Східні області України були під радянською владою 70 років, західні — як мінімум 45 років. Але скрізь ця влада мала спільну мету — не допустити об'єднання людей, щоб вони не створювали спілок, не зустрічалися і не говорили один з одним. Щоб зникла колективна, громадянська дія.

Лідери радянської влади розуміли, що в єдності, у спілкуванні народжується загальне розуміння і загальна мета. Тому вони виховували людей в ідеї, що нікому не можна вірити, навіть сім'ї, щоб діти не довіряли батькам, і навпаки.

Згадайте історію з Павликом Морозовим, який довгий час був ідеалом. На жаль, ми досі не довіряємо один одному. Вже немає страху перед КДБ, але залишився страх однієї людини перед іншою.

Коли людина думає про інше, мовляв, "я не довіряю йому", то насправді вона думає про самого себе: і мені вірити не можна, і я обману. Недовіра до інших починається з невіри до себе і своєї здатності поважати іншого. Виховані в такому дусі, ми повинні багато працювати над тим, щоб виховати майбутнє покоління в довірі один до одного. Інакше ми будемо нескінченно продовжувати радянську систему, яка руйнувала, а не будувала.

Україна страждає від корупції. Сьогодні є різні комісії і органи, які мають корупціонерів знаходити і карати. Але я не думаю, що це найкращий варіант. Він буде ефективним тільки тоді, коли люди змалечку будуть виховані бути чесними. Адже корупція ховається в малому. Ось дитина йде в школу і несе подарунок вчителю, інакше той не так до неї поставиться, і батьки не бачать в цьому проблеми.

Нам треба перевиховати народ. Можливо, це особливе завдання церкви і проповідників — говорити про це людям. Але і свідомі громадяни повинні впливати один на одного, показуючи, на скільки негативною є корупція, як вона позбавляє людину правильного і нормального ставлення до світу. Адже це крадіжка, і, роблячи так, я позбавляю людину найдорожчого — її прав. Я маю право як громадянин, але якщо я за них маю нелегально заплатити, то позбавляюсь прав. Це така викривлена система, і вона в радянський час була вбудована в суспільну.

Мало боротися і карати, важливо виховувати. Багато хто скаже: раз покарання за корупцію важке, це не означає, що я повинен поводитися правильно, потрібно просто бути обережним. Такий підхід не викорінить корупцію. Тому важливо зосередитися на вихованні гідності. Усвідомлювати свою гідність і визнавати гідність ближнього.

Ми ще тільки вчимося приймати свого ближнього і рахуватися з ним. У мене є права, свій розум і воля. Але поруч живе мій сусід, така ж людина, як і я, яка має такі ж права. Якщо ти хочеш, щоб тебе поважали, поважай свого сусіда, в тому числі в повсякденному житті. Роблячи щось для себе, подумай чи, не утискаєш ти права іншої людини, навіть у малому. Це і є виховання.

Потрібно, щоб люди хотіли одужати. У нас за плечима поганий час життя в СРСР. Ми хочемо звідти піти і мріємо про справедливість і правду, до яких прагнемо. Але мрія і щоденна робота — різні речі.

І в 90‑і, і зараз люди думають, що стати незалежним — це легко. Але ми повинні розуміти, що все ще перебуваємо в ситуації переходу і повинні свідомо залишати погані звички — давати хабарі, не звертати уваги на інших людей і жити тільки для себе.

Вже стався Майдан, сталася війна, і вони показали, як багато у нас є добрих людей — добровольців, військових, волонтерів. У нас є багато добра, і тепер важливо, щоб це добро діяло і якомога більше громадян щиро працювали, адже тільки від цього залежить, як швидко ми рухатимемося до хорошої держави.

Я знаю, що багато людей розчаровані тим, що Майдан не приніс швидких змін. Але питання, швидко або повільно ми рухаємося, набагато менш важливе, ніж питання, рухаємося ми або стоїмо на місці. Приймаємо ми кожен раз рішення стати кращими, ніж раніше, чи готові змінюватися?

Часто кажуть, що в Україні немає гідних лідерів. Однак харизматичних лідерів і у всьому світі небагато, це рідкісне явище. Коли закінчилася Друга світова війна, були Черчілль, Де Голль, Де Ґаспері. А сьогодні не тільки в Україні, але і у всьому світі важко знайти людей, яких можна порівняти з велетнями тієї епохи.

В Україні ситуація складна тим, що у нас немає культури політичного лідерства, а хотіти демократії ми почали лише нещодавно. Лідер — це людина, яка хоче більшого, яка знає, чим обдарована, яка виступає рушієм позитивних процесів і пробуджує в оточуючих бажання досягати своїх цілей. У нас же досі багато хто, кого ми хочемо бачити лідерами, бажають бути багатими. І це погано.