Україна сьогодні!

[Ltnar]

"Вас злять мої дописи? Вмотивуйте мене, щоб я вас не злила. Хоч би як ви не волали, Україна буде соборна і українська" - Лариса Ніцой

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Письменниця наголосила, що належить до українського народу і має право на свій шмат саме українського простору.

"Про мотивацію і час." - пише у своєму Facebook українська письменниця Лариса Ніцой і продовжує:

– Ви далжни нас матівіравать, чтоби ми палюбілі ваш ураїнскій ізик і захатєлі на ньом разгаварівать.

Я українка на українській землі. Я розмовляю українською мовою, поважаю українську історію, українські традиції, захоплююся історичними українськими особистостями та славним минулим свого народу.

Я – українка, яка плаче над долями убієнних українців у Соловках, Биківнях, Бабиних ярах, Корюківках.., тужить над мільйонами українських загублених доль.

Я – українка, яка боїться до кінця уявити, що відчуває мама, в якої на очах вмирає дитинка і просить їсточки, а в мами немає що дати, бо все забрали.

Я – українка, яка боїться відчути, що відчували ті тисячі і тисячі українських поетів, музикантів, акторів, учених, які з вибитими щелепами, переламаними кістками і розбитими головами, заюшені кров’ю, чекали в казематах того ж Жовтневого палацу розстрільної ночі, а це ж були чиїсь синочки і доні, сестри і брати, мами і тати, і я боюся собі уявити, що відчували їхні рідні.

Я боюся уявити, як стояла Марія Крушельницька під тим палацом, а в цей час розстрілювали її двох синочків-соколиків, двох юнаків, поета і художника.

Материне серце не витримало – уже з неба дивитиметься, як убиватимуть ще трьох її дітей і чоловіка, високоосвічених, високоінтеліґентних українців, які мріяли і мали всі шанси прославити Україну.

Я боюся уявити, скільки ще було таких Марій.

Я – українка, яка й досі боїться намалювати собі в уяві, що відчували ті, кого витягали з теплих домівок у чому були і вантажили в вагони, а в їхні теплі хати, збудовані власними ручечками, в їхні родинні гніздечка на все готове заселяли чужих, які потім скажуть, що "здєсь всєгда так било, а ви нікто".…

Я – українка, багато що боюся собі уявити з того, що пережив мій народ. Якщо скласти той весь український біль докупи і придумати прилад, який би той біль виміряв, то я боюся уявити, якої потужності чи сили буде та величина.

Я – українка. Я належу до свого українського народу, який розправляє плечі. Я мрію про відродження його могутності і слави. Я мрію про наше процвітання.

Як ми можемо процвітати, якщо ви нам дихати не даєте?! Ми маємо право на свій шмат простору. Свого, українського. У вас є все. Ваше середовище всюди.

У нас немає нічого. Куди не піди – все ваше: музика, телебачення, газети, радіо… Немає такого сантиметру в цій країні, куди б від вас можна було сховатися. Ви – скрізь. Ви що-небуть чули про особистий простір? Ви свій особистий простір поширили на нас. У нас, українців, свого простору немає.

Ви. Відібрали. У нас. Усе. Що вам ще від нас треба? Щоб ми вас "матівіровалі"?

Я. Вас. Мотивувала. 30 років. Ви – злодюги. Ви вкрали в мене мої безцінні 30 років життя, а віз і нині там. Ви крадете в українців найдорожче – час.

А ми живемо сьогодні і тут. І дихати хочемо сьогодні і зараз, а не тоді, коли ви вмотивуєтеся.

З сьогоднішнього дня ви будете мотивувати мене. Ви – мене. Щоб я вас любила. Вам не потрібна моя любов? А хто вам сказав, що мені треба ваша любов до моєї мови? Ви повітря, яким дихаєте, любите? А воду, яку п’єте, любите? Отак і мова. Вона просто буде. Всюди. Як повітря.

ЇЇ є кому любити…

Вас злять мої дописи? Вмотивуйте мене, щоб я вас не злила. Приходжу в Лавину, а там усе українською – я вмотивована і допис не пишу. Вмикаю телевізор – а там усе українською. Знову вмотивована, нікого не чіпаю.

Хоч би як ви не волали, Україна буде соборна і українська. Хочете жити в ній комфортно? Вмотивуйте нас.