Всеукраїнське віче. Євромайдан

[D-Misha]

Нацбанк випустив медаль, присвячену Небесній сотні...

Національний банк підтримав ініціативу громадськості та випустив пам’ятну медаль "Небесна сотня на варті".

Пам’ятну медаль "Небесна сотня на варті" виготовлено з нейзильберу, якість карбування – "спеціальний анциркулейтед", маса – 16,54 г, діаметр – 35,0 мм, тираж – до 100 000 штук, йдеться на сайті організації.

Коштуватиме пам’ятна медаль 20 гривень (у сувенірній упаковці – 30 гривень).

На аверсі медалі зображено архангела Михаїла в оточенні українського орнаменту; під ним написи: "Мамочко, вибач за чорну хустину, за те, що віднині будеш сама. Тебе я любив і любив Україну, вона, як і ти, була в мене одна." та "Героям слава!".

На реверсі – герої подій українського Майдану на барикаді, один із яких тримає синьо-жовтий Державний Прапор України (використано тамподрук); угорі напис "Небесна сотня на варті"; унизу рік карбування – 2014.

Вірш-реквієм "Мамо, не плач. Я повернусь весною…", рядки якого розміщено на аверсі медалі, неодноразово звучав зі сцени Майдану. Автор твору – поетеса Оксана Максимишин-Корабель.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

[D-Misha]

Героїня Майдана....

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Как я рад, что удалось ее найти! Потрясающее фото знаменитого французского фотографа Эрика Буве стало одним из самых ярких впечатлений трагического и героического дня 20 февраля. Снайперы начали расстрел безоружных людей на Институтской. Майдановцы не бросали своих - старались вытащить каждого, но убийцы били по тем, кто пытался вытащить раненых. И когда погибли мужчины, на помощь раненым пришла эта женщина - без каски, щита и бронежилета, с распущенными волосами. Ее не защищало ничего. Ничего, кроме беззаветного мужества, любви к людям, чувства долга, и Божьего провидения.

Но у нее не было имени. 11 марта я написал обращение с просьбой помочь найти эту безвестную героиню.

И вот спустя месяц и более 4000 репостов Фейсбук сотворил настоящее чудо: добрые люди помогли мне с ней связаться. Знакомьтесь: Мария Матвиив, медицинская сестра "скорой помощи" коммунального учреждения "Львовский областной центр медицинской помощи и медицины катастроф", из города Буськ Львовской области. Мария ничего не знает об ажиотаже вокруг ее подвига в интернете и мировой известности ее фотографии на Институтской. У нее нет аккаунта в социальных сетях, нет адреса своей почты, и нет времени серфить новости - у нее есть 12-летний сын Дмитрик, муж Петро, мама Мирослава, и обычная такая тяжелая работа - спасать жизни. Я записал ее рассказ, очень простой и напрочь лишенный живописности и самолюбования:

"На Майдан за время революции я приезжала 5 раз. Мы выезжали с моей сестрой, мужем, каждый раз, когда на Майдане становилось опасно. Мы всегда были на передовой. Я понимала, что Майдан - это наш шанс изменить свою жизнь к лучшему, и у меня не было вопросов, надо это делать или нет. Какой смысл жить, если бояться? Жили всегда в палатке нашей Буськой сотни. 18 февраля мы были дома в Буське, когда увидели ужасные кадры событий в Киеве, десятки убитых и раненых людей, мы были потрясены. Но вечером вместе с мужем собрались и пошли на площадь, где выезжал автобус на Киев. Здесь я впервые увидела, как многие мужчины испугались - добровольцев было не так много. Нас выехало 30 человек, я была единственной женщиной.

Мы приехали на Майдан в 3.30 19-го февраля. Я вышла из автобуса, и мне стало так радостно - я увидела много людей, я увидела, что Майдан не сдается, несмотря ни на что, и Майдан дал мне силы. Потом муж сказал, что у него от увиденного были совершенно противоположные впечатления - он увидел то, на что я не обратила внимание - последняя линия обороны проходила под самой сценой, не хватало горючих материалов, было мало бутылок с горючей смесью. Мы сразу начали разливать "коктейли Молотова" и передавать их на передовую. Отработали весь день и всю следующую ночь. Я уже начала помогать раненым, готовить еду. Утром 20-го мы узнали о перемирии, и как только милиция ушла с Майдана, решили немного поспать. Но только я задремала, как в палатку забежал наш парень из Буська - он сказал, что по нашим стреляют у Октябрьского дворца, и срочно нужны медики.

Я побежала к Октябрьскому дворцу - у меня не было каски, бронежилета. Я не стала одевать накидку Красного креста. Снайперская винтовка легко прошивает эту защиту. Еще со времен боев на Грушевского я видела, что медики в яркой форме могут стать мишенями, поэтому не хотела привлекать к себе внимание. Сверху я увидела, как начали расстреливать людей на Институтской. Огонь был очень плотный, грохот выстрелов не прекращался. Вначале я оказала помощь одному парню - он был легко ранен. Затем я подползла к бойцу, получившему ранение в ногу. Но крики о помощи были на самом верху у баррикады. Я поползла наверх. Здесь снайперы не давали подойти к раненым. На минуту я остановилась. Вспомнила своего Дмитрика, свою жизнь, своих близких, всех, кого люблю. Но крики о помощи были громче выстрелов. И я поползла к ним. Парень на фотографии получил ранение, когда я была уже совсем близко. Когда приблизилась, увидела - тяжелое ранение в голову. Входное отверстие пули было около двух сантиметров в диаметре, и из него хлестала кровь упругой струей, как из водопроводного крана. Все, что я могла сделать немедленно - остановить кровотечение. Как только я наложила повязку, подбежали ребята-санитары, и вынесли его. Затем у дерева другой мужчина получил ранение в живот - очень тяжелое. Пуля буквально распорола его, и кровь тоже хлестнула фонтаном. Молодой санитар не смог сделать укол - вокруг падают люди, пули свистят, крики, кровь. Но у меня же опыт - рука не дрогнула. Другие люди уже сделали перевязку и унесли раненого. Время как будто перестало существовать, и я все делала на автомате, и ничего не видела кроме раненых и убитых. Мужчина из Коломыи прикрывал меня щитом - я вспомнила его только на следующий день, когда он напомнил мне о вчерашнем. Я осмотрелась - другим уже нельзя было помочь, и ребята вытягивали тела.

Всего в то утро я приняла участие в спасении 4 человек. Двое из них, несомненно, остались живы. Раненого пулей в голову бойца я увидела потом - увы, уже бездыханным среди тел, лежавших у гостиницы "Козацька". Судя по характеру ранения, у бойца, получившего пулю в живот, было, увы, немного шансов на спасение... Я приезжала в Киев помянуть их на 9 дней. Когда буду в Киеве в следующий раз? Не знаю. Вроде бы в мае собираются люди, а может и через год… А ну вот мама меня поправляет, что если война, то надо снова ехать. Ну конечно, мама, конечно, поеду, Раз сумели освободить свою землю, сумеем и защитить".

Я сказал Марии, что ей гордятся и восхищаются тысячи людей. Что готов пригласить ее с семьей в Киев, что полностью оплатим ей проезд, проживание, что говорить с ней - большая честь. Но... я не услышал у нее ни капли жеманства или рисовки - она отказалась, потому что "очень много работы". Все у нее, конечно, есть.

Как наградить человека, подвиг которого не измеряется в медальках? Надеюсь, Фейсбук и Интернет и в этом подскажет. Я сказал так: "Мария, Вы думали, что спасли 4 жизни, а на самом деле Вы спасли тысячи душ, которые стали свободными, для которых Ваши поступки стали примером любви к ближнему, любви к Родине". Спасибо, Мария Матвиив. Слава Украине!

Мария Матвиив, медсестра Львовского областного центра медицины катастроф, из города Буськ. Участник Евромайдана с первых дней. 20 февраля была единственной женщиной-медиком среди добровольцев-санитаров на улице Институтской, лично участвовала в спасении 4 раненых под огнем снайперов.

[D-Misha]

Схема розстрілу активістів Майдану. Хто віддавав накази ...

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

У масових розстрілах українців на майдані винна тодішня влада - президент Віктор Янукович, Голова СБУ Олександр Якименко, який розпочав антитерористичну операцію, і екс-міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко, котрий дав наказ правоохоронцям застосовувати зброю проти мітингувальників.

Такі перші висновки спільного розслідування Генпрокуратури, СБУ та МВС причин кривавої бійні 18-20 лютого цього року – повідомив Валентин Наливайченко.

Також він розповів, що 108 озброєних бійців спецпідрозділу «Альфа» 18 лютого планували штурмувати Будинок профспілок. Вони були озброєні автоматами Калашникова та снайперськими гвинтівками німецького виробництва, але їх зупинила пожежа.

За словами Наливайченка, наступного дня у будівлях навколо Майдану працювали снайпери — 7 офіцерів «Альфи». Вони продовжували діяти і 20 лютого додатково виставивши снайперські пости навіть у будинку Адміністрації президента.

Очільник СБУ також повідомив, що всю спецоперацію із масового вбивства майданівців контролювали 26 працівників ФСБ Росії. Загальну кількість снайперів силовики ще не оприлюднюють, але точно встановлено, що мітингувальників вбивав спецпідрозділ «Беркуту» із жовтими пов‘язками на рукавах під керівництвом майора Дмитра Садовникова.

У бійні біля Жовтневого палацу тоді полягло 17 активістів. Багато з них намагались витягти з-під куль поранених побратимів. Нині триває балістична експертиза, паралельно правоохоронці вивчають відео та численні фотографії. «Встановлюється, хто і яку зброю видав цим беркутівцям. Із одного з автоматів, за висновками експертів, було вбито 8 осіб. Співробітники цього підрозділу зробили все, щоб завадити слідству, навіть спалювали одяг. Є безліч фото цих людей на позиціях, які наразі вивчаються, та аналізуються фізіологічні особливості осіб на світлинах», - каже міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. Окрема моторошна історія і з тітушками, які теж безжально вбивали людей. На одному з відео видно, як правоохоронці несуть з Маріїнського парку обезголовлене тіло. Про такі звірячі знущання розповідали і самі майданівці. Координатором банди тітушок, які 18 лютого допомагали беркутівцям добивати мітингувальників, назвали директора медіахолдінгу «Контакт» Віктора Зубрицького - близького друга тодішнього головного міліціонера Захарченка. Саме він, стверджує Аваков, координував групи, видавав гроші та визначав, хто з активістів заслуговує на репресії. Також одним із ключових підозрюваних є бізнесмен Олексій Чеботарьов. Саме його група викрадала активістів, зокрема Ігоря Луценка та Юрія Вербицького, якого знайшли закатованим. Ці ж люди були причетними до вбивства журналіста «Вестей» В‘ячеслава Веремія, і міліція про це знала. До вбивств активістів Майдану 18 лютого причетний і депутат від Партії Регіонів Юрій Іванющенко, відомий під псевдонімом Юра Єнакієвський. Всю гучну справу розділили на чотири частини. Окремо вивчають вбивства снайперами, окремо – правоохоронцями, окремо – тітушками, і є ще одна справа щодо вбитих міліціонерів. Силовики визнають – провадження - вкрай складне, тому багато деталей ще не оприлюднюють спеціально. А багато чого ще треба дослідити. Тим часом представники самооборони, які прийшли під стіни клубу Кабміну, де звітували високопосадовці, нагадали - майдан пильно стежить за ходом розслідування і не допустить будь-яких викривлень чи фальсифікації. //ICTV

Автор: Олена Астахова

[D-Misha]

Хлопець, який виліз на 5 поверх палаючого Будинку профспілок і врятував людину....

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

У ніч з 18 на 19 лютого, коли палав Будинок профспілок, 23-річний студент Андрій Гуцов без жодної страховки виліз на 5 поверх будівлі. Таким чином хлопець врятував чоловіка, який залишився у вогняній пастці на 5 поверсі будівлі.

Андрій сам здивувався, що потрапив у ролик, хоча запевняє, на його місці так вчинив би кожен. За те, як хлопець швидко і зграбно видерся на 5 поверх палаючого будинку, у соцмережах його вже встигли охрестити майданівським Спайдерменом.

Андрій – не спортсмен і не радикал. Він майбутній режисер з надзвичайно добрими очима і приємним голосом. Говорить російською, живе у Києві, навчається в університеті імені І. К. Карпенка-Карого, пише видання "Новий Погляд", яке розшукало хлопця.

Того вечора Андрій приїхав з друзями на Майдан. Вони знали, що відбулося напередодні вдень, знали про сутички на Інститутській, але змогли приїхати на підмогу вже під вечір.

"На Майдан приходив постійно, за можливістю, коли потрібна була допомога. Приходив із дівчиною, з друзями, з подругами. А в ті дні більше нікуди було йти – тільки на Майдан", – розповів хлопець.

18 лютого прийшли на Майдан ввечері, коли Будинок профспілок вже палав. Полум’я охопило будівлю і в приміщення зайти вже було неможливо.

"Ми допомагали спочатку виводити людей, а потім вже туди було зайти неможливо. Дуже сильно горів другий поверх. Насправді, дуже пізно приїхали рятувальники ДСНС, і тих людей, які заснули на верхніх поверхах, не вдалося врятувати. Ніби й існує порядок на Майдані, я щиро захоплююсь тим, як все працює, але коли наступає екстремальна ситуація, це все чомусь розсипається, люди не знають, що робити", – зазначив Андрій.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

А потім натовп знизу побачив чоловіка, який опинився заблокованим на 5 поверсі будівлі, котра повністю горіла. Чоловік скидав одяг на металеві риштування, розташовані на рівні 2 поверху.

"Коли побачив того чоловіка на 5 поверсі, зрозумів, що він не зможе злізти сам. Раніше жодним альпінізмом не займався, але маю досвід ходіння по канату. Коли все побачив, не сумнівався, що зможу це зробити", – розповів хлопець.

Андрій безстрашно поліз по екрану на рівень 5 поверху, тим часом Будинок профспілок палав, сипалися іскри та летіли частини конструкцій.

"Найважче було на верху, коли розумієш, що ти або злізеш разом із цим чоловіком вниз, або залишишся разом із ним там. Дуже важко було його переконати лізти по екрану вниз. Він був у такій паніці, що навіть не подумав про те, що можна вибратися з будинку таким чином. Він міг стрибнути, але тоді б переламав собі ноги", – згадує хлопець.

Подвиг Андрія, про який Babylon13 зробила відеоролик, не надто вражає самого героя. Каже, що відео дивився раз – показала дівчина. Однак не відчуває, що зробив щось особливе. Наразі відео переглянуло більше 80 тис користувачів.

"Це міг би зробити кожен, нічого в цьому героїчного не бачу. Нам зараз усім важко, але буде ще важче, адже потрібно навчитися говорити один із одним. Побачивши кров, яка була на Майдані, нам треба зробити все, аби не допустити цієї крові знову. Тим більше, коли цим починають спекулювати політики", – наголосив Андрій.

Він прикурює цигарку і каже, що новій владі не потрібно починати все із заборон і руйнувань, так свого часу діяла нацистська Німеччина. Україні потрібен діалог, ми ж усі разом живемо в одній країні.

"Я був у Львові, і в Донецьку був. Це надзвичайно різні міста, різні культури, але хороші люди є всюди. Так сталося, що для мене російська культура є також рідною. Коли я кажу, що люблю Пушкіна, це ж не означає, що я автоматично люблю Путіна. В Росії також є багато хороших і достойних людей, не варто всіх клеймити тавром ворога", – каже хлопець.

Попри свій подвиг, Андрій не вважає себе героєм. Здається, він вже забув про ту страшну ніч з 18 на 19 лютого. Хлопця більше турбує те, що буде далі, що буде з українцями, з державою. А ще більше його хвилює, щоб не було нових смертей. Жодна політика не вартує людського життя.

[D-Misha]

Революція гідності: ми маємо пам'ятати....

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Минуло 40 днів із того моменту, як загинули вони – герої, яких народила революція Майдану. Чим була революція для кожного з нас? Для когось прогулянкою, для когось війною. Але в першу чергу Майдан став випробуванням на цінність особистості людини, виміром людськості та гідності.

"Це революція гідності", якось сказав зі сцени Майдану Олег Тягнибок.

Гідність за визначенням, що подається у Вікіпедії, – це поняття моральної свідомості, яка виражає уявлення про цінність усякої людини, як моральної особистості, а також категорія етики, яка означає особливе моральне ставлення людини до самої себе, і ставлення до неї з боку суспільства, у якому визнається цінність особистості.

Поняття гідності вживається в законодавствах численних країн та в міжнародному праві, зокрема, у Цивільному кодексі: гідність визнано особистим немайновим благом, 201-ша стаття; задекларовано право на повагу і недоторканність "гідності та честі" фізичних осіб, пункти 1,2 297-ї статті; зафіксовано право фізичних осіб звернутися до суду з позовом про захист їх гідності та честі, третій пункт 297-ї статті; приниження "честі та гідності фізичної особи" визнано моральною шкодою, яка підлягає відшкодуванню, 23-тя стаття.

Це все дуже красиві слова. Але, як часто буває в нашій країні, тільки словами, фарбою на папері та пікселями на екрані монітору – вони довго й залишались. Будь-який нардеп міг зі сцени крикнути: "То бомжі й нероби зібрались на Майдані", – і йому за цю брехню нічого не було.

Я жодного разу не чув, щоб хтось із простих громадян зміг захистити свою гідність у суді.

Російська агітмашина називає тих, хто був на Майдані – усіх без виключення – нацистами.

В який суд мені подати позов на Доренко, Кісельова, Жиріновського й Путіна, щоб захистити мою честь? Який суд матиме гідність і принциповість, щоб винести чесний вирок їхнім діям? Скільки часу й коштів забере в мене цей суд?

Я не нацист, але я не можу цього довести, я не можу захистити свою гідність. Але, якщо я не можу захистити свою гідність, хіба це означає, що я її не маю? Невже сьогодні ми ставимо запитання саме таким чином?

Я знаю, що таке гідність. Я бачив її.

Революція 2013-2014 років, на моє переконання, це не протистояння Заходу й Сходу, не протистояння України й РФ – це протистояння між тими, хто має гідність, і тими, хто не тільки не має її, а й взагалі не розуміє, що це означає.

Тільки той, хто має гідність, може знайти в собі сили робити те, що вважає за потрібне, незважаючи на страх. Страх померти.

Я бачив гідність в очах жінок, що відправляли своїх чоловіків у ніч на Майдан і плакали, бо відпускати страшно, а не відпустити ще страшніше. Бо як потім поважати чоловіка, котрий спить удома тоді, коли інші боронять свободу?

Але я не бачив гідності в тих, хто, сидячи вдома, казав: "А, нічого не зміниться, все куплено, все прораховано, все вирішено за нас, навіщо витрачати сили?" і "сталася велика трагедія – Новорічної Йолкі на Майдані не буде. Як далі жити?"

Я бачив гідність у волонтерах-медиках, що виносили поранених під кулями.

Але я не бачив гідності в тих представниках "правоохоронних" органів, котрі прицільно стріляли в Червоний Хрест.

Я бачив гідність в очах хлопців, що без бронежилетів, у пластикових касках, прикриті самими тільки дерев'яними щитами, захищали барикади на Інститутській, Європейській, Прорізній. Хто, ризикуючи, лягав на залізничну колію, щоб не пустити війська в Київ.

І я не бачив гідності в тих, хто маючи на руці годинник за 600.000 доларів США, платив по 200 гривень тітушкам, що пробивали голови молотками захисникам демократії в Україні.

Я бачив гідність у тих, хто лежав засніжений на сходах Генпрокуратури, і я не бачив її в тих, хто запросто, "ідучі на роботу", переступав через цих людей.

Я бачив гідність у людях, котрі, незважаючи на мороз і блоковане метро, несли їжу й медикаменти на Майдан і в шпиталі. Я бачив гідність українського офіцера, котрий беззбройний ішов на озброєних окупантів, я бачив гідність українських ультрас, читай футбольних хуліганів.

Я бачив гідність журналістів і операторів на Майдані, і я не бачив її в працівників Першого Національного й Інтера, котрі не мали волі, щоб просто висвітлювати події чесно.

Я бачив гідність кримських мусульман, котрі запропонували православним українського патріархату правити служби в своїх мечетях, я бачив гідність у священиках, які повернули мені віру в те, що Церква може бути разом з народом.

Тоді, коли президент Янукович не був з народом, тоді, коли прем'єр Азаров не був з народом, тоді, коли велика кількість політиків не була з народом і міліція, що присягала Народові, з ним не була.

Я не бачив гідності в діях організму з погонами капітана міліції, котрий займався мародерством на вулиці Грушевського. Капітан! Представник правоохоронних органів! Як таке могло статися?!..

Відповідь проста. Бо він, як і багато інших навколо нас, не мав гідності.

Це негідно – роздягати людину на морозі. Це негідно – викрадати людей із лікарень, вивозити в ліс і катувати. Це негідно – убивати людей тільки тому, що вони спілкуються державною мовою й носять на собі символіку країни, у якій проживають.

Це негідно, народний депутате Волков, колись легендарний баскетболіст, озираючись, як злодій, займатись рукоблудством у сесійній залі – чи це називається "кнопкодавство"? – аби тільки був прийнятий закон про амністію, такий потрібний не народу, а Януковичу.

Я бачив гідність Кличка, коли він, як чоловік, визнав свою помилку й вибачився зі сцени Майдану – і я не бачив гідності прем'єр-міністра України Тимошенко Юлії Володимирівни в 2010 році.

Ви пам'ятаєте це, Юліє Володимирівно? Пам'ятаєте, як прем'єр РФ Путін, під час прес-конференції , у Вашій присутності, поливав брудом президента України Ющенка, а Ви, прем'єр України, не тільки не заперечували, Ви ще й підігравали йому?

Це негідно, пане Мірошниченко, прикриваючись депутатською недоторканістю, бити людину, навіть якщо вона вчинила злочин. Поки це не визнав суд, ця людина має такі самі права як і Ви, як і я, і будь-хто інший у країні! Ви не маєте права відкидати презумпцію невинності! І навіть коли суд визнає його винним, Ви не маєте права його бити! Чому? Тому що Ви не суддя, і тому що Ви не виконавець вироків, Ви депутат – слуга народу.

Бо чим Ви тоді відрізняєтесь від колишнього ректора Ірпінської податкової академії Петра Мельника, котрий під час виборів так само, як і Ви, "трохи емоційно поводився" – штовхав жінку, голосно волаючи чоловікам, котрі хотіли її він нього захистити, "я народний депутат! Мене торкатись не можна!"

Народним депутатом стають для того, щоб отримати недоторканість? Це формулювання абсурдне само по собі, але так багато прикладів, котрі свідчать саме про це...

Ми є свідками тотальної інфляції так званої "еліти нації".

Для цих людей гідність стала непотрібною. Навіщо мати гідність, якщо для того, щоб бути успішним, треба стати негідником?

Успішний? Хто успішний в Україні? – Той, хто має гроші.

Який шлях до збагачення на Заході, у США, Канаді, Європі? Напиши геніальний сценарій, зніми геніальний фільм, створи найпопулярнішу соцмережу у світі, вигадай вічного двигуна, чорт забирай.

Хто успішний в Україні? – Депутат! Він може робити все, і йому за це нічого не буде! Де в цій формулі успіху гідність?

Хто взагалі зараз, у кулуарах ВРУ, говорить про гідність? Набагато важливіше розділити портфелі! Так звані "еліти нації" займаються розподілом портфелів. Хіба цим має займатись Еліта? Це відколи люди формату Бойко, Чечетова, Колєсніченко, Бондаренко, Лукаш, Пшонки, Януковичів стали називатися елітою?

І якщо це еліта держави, то, що можна сказати про цю державу?

Ті, що вчиняють негідно – негідники. І шкода ту державу, у котрій елітами називають негідників. Негіднику немає місця серед людей, що знають, що таке гідність. Більше того, негідник не має права керувати гідними людьми.

Але яка еліта потрібна нашому суспільству сьогодні? Моральна чи партійна? Що важливо для нас? Правильний партійний квиток кандидата, чи його гідність?

Так, наразі ми не маємо тих лідерів, за якими ми можемо йти. Це погано? – Ні. Це не лідер диктуватиме суспільству, як діяти. Це суспільство вимагатиме від політика гідного виконання функцій, на нього покладеного.

Ми не обираємо лідера, вождя – ми обираємо Менеджера, людину, котра, наприклад, краще ніж я, може домовитись про захист України від російських окупантів. Але це не означає, що ця людина краща від мене, адже я вмію робити те, чого не вміє вона.

І так кожен із нас.

Суспільство, яке знає про гідність набагато більше ніж переважна більшість нардепів, має виховувати свої еліти.

Ми, ті, що стояли морозними ночами на Майдані, даємо вам, народні обранці, наказ: негайно змінити систему влади в нашій країні й вичистити нашу країну від погані, що ще залишилася серед нас.

Україна заплатила надзвичайно високу ціну за те, щоб Гідність була першою із чеснот кандидата на будь-яку посаду в Україні. І сьогодні можна сказати, що певні якісні зміни вже є.

Але політикам варто пам'ятати, що ми не припустимось помилок 2004-го й вимагатимемо від вас Гідності кожного дня.

...І ви знаєте, що якщо хтось захоче позбавити нас нашої гідності – то ми зможемо себе захистити. Як не в суді, то на вулиці, співаючи гімн України з коктейлем Молотова в руках.

Андрій Хохолкін, спеціально для УП.Життя.

[D-Misha]

На Черкащині по-звірячому закатовано євромайданівця....

Громадського активіста Василя Сергієнка із міста Корсунь-Шевченківський Черкаської області, якого вчора викрали невідомі, сьогодні знайшли мертвим у Виграївському лісі, що за 15 кілометрів від міста, пише ГазетаУА."В обід хлопці з місцевої самооборони знайшли місце, що схоже було на свіжовикопану яму. Дочекалися черкаських криміналістів й почали розкопувати місце, прикидане сміттям. Там знайшли тіло чоловіка з повернутим обличчям в землю, на руках – наручники. Хлопці впізнали у ньому зниклого Василя Сергієнка", - розповідає сотник Самооборони Олег Собченко."Після того, як дістали тіло чоловіка, побачили сліди страшних катувань: у Василя повністю розбита голова, перебиті коліна, кілька ножових ран в область нирки, ножове поранення в область серця попереду й кілька ножових в серце зі спини, перерізана шия спереду, перерізана потилиця. У могилі значна кількість крові, тобто добивали його ще там. Яма викопана була наперед, бо свіжа земля перемішана із сухою. На це страшно дивитися, просто місиво якесь, а не тіло людини", - з хвилюванням розповів чоловік.Активісти Самооборони мають тільки одну версію вбивства: політична й громадська діяльність. Нагадаємо, що Василь Сергієнко був заступником голови Народної Ради Корсунщини."Ми втратили одного свого бійця. Можливо, це зроблено для того, аби нас залякати й ми перестали робити те, що робимо – контролювати владу", - сказав Олег. Нагадаємо, вчора ввечері Василя Сергієнка, громадського активіста й журналіста, побила біля власного будинку, а потім викрала група невідомих.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

[D-Misha]

Афганці поставили пам’ятник «янголам у білих халатах»

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

У Київській міській клінічній лікарні №17 відбулося урочисте відкриття пам’ятного знаку «Ангелам у білих халатах». Його встановлення ініціювала 8-ма афганська сотня та волонтери Євромайдану.

«Після подій на вулиці Грушевського нас попросили захистити 17-му лікарню від свавілля силовиків, які на той час хотіли повивозити наших поранених і повести їх на допити. Сюди був відправлений третій взвод восьмої Афганської сотні самооборони Майдану й хлопці до цього часу несуть тут своє чергування», – розповідає командир 8-ї афганської сотні Олег Міхнюк.

Головний лікар 17-ї лікарні Микола Дьомін, не приховуючи сліз, подякував усім своїм колегам за роботу: афганцям, волонтерам та небайдужим українцям, що несли ліки, купували обладнання чи теплі речі.

«Настільки було приємно бачити, як кияни хотіли допомогти. Вони несли і несли. Нам обладнання прислали на кілька мільйонів, нам медикаментів надіслали більше, ніж на півмільйона. Неймовірно, як відгукнулася країна на горе наших людей», – висловив подяку він.

Окрім відкриття пам’ятника з написом «Янголам у білих халатах від врятованих наших душ» у київську міську клінічну лікарню №17 передали медикаменти з Майдану.

За період активних бойових дій до 17-ї лікарні потрапили близько півсотні мітингувальників, двісті, з яких були шпиталізовані.

Загалом на лікуванні ще залишаються більше сотні постраждалих.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

[D-Misha]

Невідомого Героя Майдану поховали на Аскольдовій могилі......
Богдан Степанюк 05 квітня 2014

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

5 квітня у Києві відбулося поховання активіста Євромайдану, який згорів під час пожежі у Будинку профспілок.

Ховали безіменного активіста здебільшого представники самооборони Майдану, а також священнослужителі. Поховали Героя на Аскольдовій могилі.

Нині відомо, що юнак, який загинув під час пожежі, був членом організації «Білий молот». Йому було 23-25 років, а у реєстраційній книзі був записаний під псевдонімом «Боєць Горана».

Поховали майданівця з військовими почестями: в останню путь він «йшов» з БТРом, який охороняла почесна варта.

«Преса України» раніше повідомляла, що правоохоронці створили ДНК-карту загиблого, проте досі його особу встановити не вдалося. З родичів молодого чоловіка нікого знайти не змогли, однак завдяки аналізам ДНК є сподівання, що у майбутньому, при відповідному запиті, його можна буде ідентифікувати.

[D-Misha]

Фільм "Небесна сотня. Зима, що нас змінила"- гідна відповідь тим, хто намагається виправдати жертви на Майдані
"Україна не буде такою як колись"
.
Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Журналіст та викладач УКУ Отар Довженко переконаний, що система, яка дає моральне право "правоохоронцям" вбивати і калічити людей, повинна бути демонтована повністю.

Фільм "Небесна сотня. Зима, що нас змінила"- це гідна відповідь тим, хто намагається прищепити громадській думці уявлення про вбитих і скалічених владою активістів Майдану як жахливу, але виправдану жертву. "Ціну свободи", яку ми мусили заплатити.

Цинічним підтекстом тут є трактування того, що відбулось, як чесного бою. Мовляв, узяли в руки щити, палиці та коктейлі Молотова, поперли на міліцію – отже, кинули виклик і отримали те, що мали отримати. А що жертв із нашого боку в десять разів більше, ніж із боку захисників Януковича – що ж, нормальне співвідношення у протистоянні посполитих та озброєних ландскнехтів. Останні, зі свого боку, робили свою роботу, виконували накази й хіба що подекуди трошки перегинали палицю (ну, відрізати голову – це занадто, угу).

Але ж ми перемогли! Молодці! Козаки! Соколи! Україна вже не буде такою, як колись!

Насправді Україна не буде такою як колись лише після того, як із лав органів, що формально називаються правоохоронними, буде вичищено ВСІХ, хто вважає за можливе кидати в натовп гранати з цвяхами, прострілювати голови й шиї зі снайперської гвинтівки, добивати знерухомленого пораненого, допомагати найнятим бандитам-убивцям, профілактично розбивати обличчя в’язневі в автозаку, поливати людей із водомета у мінус п’ятнадцять і так далі (повний перелік сподіваюся почути на суді). Незалежно від того, чи це їхня злочинна самодіяльність, чи виконання злочинних наказів.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Система, що вклала в голови "правоохоронців" таку мораль і такі уявлення про "охорону громадського порядку", повинна бути демонтована повністю. А самі мутанти, здатні відрізати людині голову в процесі виконання службових обов’язків, ізольовані від суспільства, для якого вони становлять очевидну небезпеку. Не в одну мить, звичайно, але вони не повинні відмазатись звичайною переатестацією чи "люстрацією" керівництва.

Джерело: facebook.com/otardovzhenko

[D-Misha]

Янголи Інститутської: історія п'яти сміливців, що рятували людей....

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Львівське видання "Гал-інфо" опублікувало історію про п’ятьох друзів, які 20 лютого відчайдушно кинулись на передову, аби з-під куль снайперів витягти поранених та забрати полеглих активістів Майдану.

П'ятеро львів'ян вже назвали "янголами Інститутської". Хлопці не просто рятували людські життя, але, самі того не усвідомлюючи, здійснили подвиг гідності. Ризикуючи власним життям та здоров’ям, вони знову і знову поверталися на передову - кулі снайперів їх оминули.

Хлопці – студенти львівських вишів. Усі вони львів’яни: Ігор Фльорко (18 років), Павло Дьокін (19 років), Андрій Седлер (20 років), Микола Притула (20 років), Ігор Галушка (18 років). Хлопці дружать давно, вони сусіди, навчалися в одній школі, разом поїхали на Майдан, разом пішли на Інститутську і разом вижили!
Янголи Інститутської: Ігор Галушка (18 років), Павло Дьокін (19 років), Микола Притула (20 років), Ігор Фльорко (18 років), Андрій Седлер (20 років).

У тому ж складі у Львові.

Хлопці дивом лишилися живими та неушкодженими. Поруч із ними вибухали гранати, у них влучали гумові кулі, навіть осколок влучив Ігорю Галушці в брову, але ока не пошкодив. Було навіть таке, що дехто з них під час вогняного протистояння спалахував як суха трава, але нічого. Максимум від чого постраждали – від газу і від вибухів, пригадують хлопці, тоді трохи дзвеніло у вухах. Кажуть, що їм було психологічно важко, а фізично вони готові до нового бою.

"Так завжди було, щось ставалось біля мене, але не зі мною", - пригадує Ігор Галушка.

На Майдан їздили кілька разів. 18-річний Ігор Галушка був одним із тих, хто починав Революцію. Був на Майдані під час першого розгону. Здавалося, що більшої жорстокості бути вже не може.

Ігор Галушка.

"У ту ніч "Беркут" кожні дві години показувався і зникав. Насторожило те, що забрали тоді усю дорогу апаратуру. Тим, хто намагався про щось попередити, вимикали мікрофон", - пригадує хлопець.

Ігор разом із друзями дрімали в кафе на Майдані, коли туди увірвався "Беркут" і почав їх виганяти та бити: "Коли ми вийшли на вулицю, то Майдану вже не було. Все було загороджено щитами. Стояло три швидкі, які були битком забиті, а ДАІвці виписували їм штраф за неправильне паркування. Це повний абсурд!".

Ігор Галушка пригадує, що тих, хто лишився, заштовхали в підземний перехід, де на кожному виході стояли "беркутівці".

На питання, чому хлопці поїхали на Майдан, Ігор відповідає: "Я взагалі не є фанат ЄС. Але народ висловив свою думку, і я хотів підтримати свій народ. Думав, краще я отримаю, чим хтось із жінок. Після побиття і розгону – це вже була справа честі".

Ігор також розповідає, що хлопцям було образливо за події на Банковій 1 грудня. За його словами, те що там відбулося, – це був вияв народного гніву, натомість опозиція назвала усіх провокаторами.

"Можливо, і були провокатори, але люди цього хотіли. Вони хотіли справедливості! Людей жорстоко побили. Якби їхні друзів та родичів були серед побитих, то я думаю, що вони б зробили теж саме. Однак тоді Порошенко та інші політики заявили, що люди на Банковій – провокатори, яким платять по 200 грн. Я був шокований. Виходило так, що я приїхав своїм коштом зі Львова для того, щоб за 200 грн підставляти свою голову під кийки? Мене це обурило!", – ділиться спогадами Ігор.

Хлопець каже, що всіх, хто був у масках, тоді почали називати провокаторами. Він пояснює, що ходив у масці, бо переживав за свою сім’ю, щоб у них не було проблем, але провокатором ні він, ні його друзі не були.

"Потім і на Грушевського нас знову назвали провокаторами. Тепер вже Кличко. Але ж люди пішли, бо опозиція говорила два місяці і нічого. Люди стояли, а нічого не відбувалось. Опозиція хотіла, щоб ми стояли до 2015 року? Хто буде стояти? У кожного сім’ї, кожному потрібно їх годувати. Потім опозиція все підписала все під себе", - каже Ігор Галушка.

Запитуємо про Дмитра Яроша.

"Я уявлення не маю, хто такий Ярош. На самому початку Майдану там була купка націоналістів. Але я уявлення не маю, хто він такий і звідки взявся. Окрім "Правого сектору", там були активісти з інших організацій", – розповів Ігор.

Його товариш Павло Дьокін наголошує, що самі хлопці до жодної з організацій не належали, які і багато інших: "Мені здається, що більшість на Майдані - це були звичайні люди".

Микола Притула.

Як зазначив Микола Притула, багато людей просто приходили на Грушевського як туристи, щоб зробити фото на згадку. Але потім усі почали казати: "Правий сектор"! Молодці!".

Микола зазначив, що зазвичай активну участь у протистояннях брало від 200 до 400 людей, а решта просто знімали це все на камери.

"Нікого не треба змушувати. Це добра воля кожного", - наголошує Микола.

Ігор Фльорко дивується: "Не розумію, чого усі інші просто стояли на Майдані… Я розумію, що потрібно було охороняти барикади на випадок штурму "Беркуту", але пощо стояти на Майдані і танцювати з Русланою, коли на Грушевського ідуть бої? Якщо ти вже стоїш, то просто підійди на Грушевського, допоможи хоча б з бруківкою. Коли ми прибігали на Майдан, то там на екрані навіть не показували трансляцію з Грушевського, бо там начебто самі провокатори зібралися. Показували старі концерти, новини, але не показували того, що відбувалося поруч".

Ігор Галушка те, що відбувалося на Грушевського, пояснив просто: "Людям просто набридло".

Павло Дьокін додає: "Люди хотіли лідера. Людям остогидло просто стояти".

Янголами Інститутської хлопців нарекли після їхнього самовідданого і неймовірно сміливого вчинку. 20 лютого вони п’ятеро прийшли на Інститутську, коли снайпери почали розстрілювати людей.

Слава героїв до хлопців прийшла тоді, коли знайома Миколи Притули написала про них у соцмережі: "Треба було з кимось поговорити. Я їй розказав, а вона написала це з моїх слів. Я казав, що це зайве, бо ми не зробили чогось надзвичайного".

Павло Дьокін.

"Ми робили те, що зробив би кожен на нашому місці. Якби не пішли, то совість замучила б. Знаючи, що там людей розстрілюють, просто сидіти і дивитись… Я би собі не пробачив", – каже 19-річний Павло Дьокін.

Ігор Фльорко, якого розшукувала сім’я пораненого Сергія Трапезуна (хлопець витягнув його з під куль снайпера, врятувавши життя), розповів, що того разу друзі приїхали на Майдан зранку 19 лютого.

Ігор Фльорко.

"Ми прийшли на Майдан. Вже горіли Профспілки, горів і сам Майдан. Ряди "Беркуту" стояли за 50 м. від стели, били водомети. Все було монотонно. Час від часу перекидувались коктейлями чи гранатами, але на це вже ніхто не зважав. Активних дій не було", – пригадує Ігор Фльорко.

"Все почалося 20 лютого. Близько 9.00 прибігли хлопці і розказали, що з боку Жовтневого "Беркут" відступає", – розповідає Павло Дьокін.

На запитання, чому "Беркут" почав відходити, хлопці припускають, що це була така тактика, щоб заманити найбільш активних у пастку.

"Люди бачили, що дорога порожня, барикада порожня і кинулись вперед. Вийшло так, що вони зайшли у цей квадрат, який обстрілювався із Жовтневого, з готелю "Україна" та Інститутської. Там їх і почали розстрілювати", – каже Павло.

Ігор Галушка пригадує: "Нам напевно пощастило, бо ми бігли з боку Жовтневого. Брати висоту ми не хотіли. Ми бігли до барикади".

На питання про екіпіровку хлопці сміються, адже у Павла була лише маска, в Андрія хокейний шолом, решта хлопців мали на собі каски та наколінники. Бронежилет був лише у Ігоря Фльорка. Був і щит, але один на усіх.

"Ми думали, що ситуація не така критична", - пригадує Ігор Фльорко.

Побратим Ігор Галушка додає: "Ми відвойовували свої барикади, адреналін зашкалював. Потім емоції змішались, коли побачили, що поруч розстрілюють людей. Ми сп’яніли від страху і нервів. Хотілося відійти, бо страшно, але далі від нас лежали люди і кричали: "Хлопці, потрібна допомога".

У цей момент Ігор Галушка разом із Павлом Дьокіним намагалися підпалити шини на барикаді.

"На Інститутську ми побігли усі п’ятеро, поряд інші люди, коли поранили чоловіка, який ішов поруч, усі люди в страху почали втікати назад. Ігор і Павло лишилися попереду. Решту як течією віднесло", - пригадує Ігор Фльорко.

Павло Дьокін додає: "Коли підпалили шини і озирнулись, а позаду нас порожньо. Всі екіпіровані відступили".

Андрій Седлер.

Натовп розділив друзів. Андрій Седлер і Микола Питула опинилися позаду.

"Я рвався до своїх. Підійшов до одного чоловіка із Самооборони. Поросив: "Дайте мені щит, там мої друзі, я піду до них". Але мені всі відказували, щоб я сидів і не рипався, бо там снайпери. Я так не міг, хотів піти, щоб хоч якось їм допомогти", - пригадує Микола.

Павло Дьокін розповідає, що у момент, коли їм вдалося підпалили барикаду, поруч через дорогу вже розстріляли "черепашку": "Ми почали переходити дорогу, тоді Фльорко саме відтягував Сергія Трапезуна. На відео це добре видно, як він тягне цього чоловіка, а ми перебігаємо дорогу. Я своїх не бачив. Я бачив тільки Ігоря (Галушка, - ред.), бо були разом".

Андрій Седлер залишався біля сходів, допомагав заносити до готелю перших поранених і вбитих: "Я не міг знайти щит. Щось перемкнуло, що я не можу піти без щита… хоч до того вільно ходив".

Ігор Галушка, який був разом із Павлом Дьокіном, пригадує: "Там був земляний горб, поруч люди кричали про допомогу. Ми там лягли перечекати. Як мине обстріл".

Павло зазначив: "У той момент прийшло розуміння, що це війна… і ми можемо померти".

"Поруч нас був хлопець. Десь за 2-3 метри від нас, він присів, і в ту мить снайпер прострілив йому голову. В цей момент ми дивилися на нього… Це був просто "бум!" і йому рознесло голову… Повністю. Я цього ніколи не забуду!", – пригадує Ігор Галушка.

"Ми дивилися просто на нього, коли снайпер вистрелив і бризнула кров. Я озирнувся, а навколо тільки ми двоє з Ігорем… і 7-8 мертвих хлопців. Ігор мав із собою щит, зовсім маленький, він повернувся назад, щоб прикрити медика. З наших тоді я тільки й Ігоря бачив. Я не знав, що з іншими", – розповідає Павло.

Після перших поранених і вбитих до готелю "Україну" повернулися усі, окрім Ігоря Фльорка.

"Просто так сталося, що я перейшов дорогу і почав тягнути Сергія (Трапезуна, - ред.). Він був один із перших в "черепашці" у нього було три кульові поранення ніг. Він подавав знак, що йому потрібен медик, але коли іншого хлопця, що був поруч і ще рухався, снайпер добив, він перестав махати рукою. Я дотягнув його до готелю "Україна", тому і затримався. Я не бачив своїх. Повернувся на Інститутську шукати. Коли біг назад, то тоді їх і побачив", - пояснює Ігор.

"Таке враження, що ми бігали там як сп’янілі… ми не розуміли, де ми були. Все переплуталось. Про себе не думав, думав тільки про рідних", - пригадує Павло Дьокін.

"Минуло десь зо три години, а нам здавалося, що лише 15 хвилин", - зазначає Микола Притула.

Скільки разів хлопці повертались від готелю "Україна" на Інститутську вони не знають.

Ігор Галушка розповідає: "Було страшно, але форма страху була незвична".

"Було страшно, але думав, що не поважатимеш себе, якщо цей страх не перебореш. Коли матимеш дітей, вони запитають: "Де ти був, тато?", а що їм скажеш, що сховався?", – розмірковує Павло.

"Я радий, що у тій ситуації ми вчинили саме так. Я просто мушу це розказати, коли усі відступали, я пережив цей момент розгубленості. Я відступав разом із Самообороною. Перебіг через одну барикаду і тоді зрозумів, усвідомив, що нікого з моїх нема. Обернувся, а вони усі були попереду. Я подумав: "Ну як так?" Пішов до них, бо навіть якби вижив, то хлопці б не зрозуміли", - сміється Ігор Фльорко.

Він додає: "Це вже тепер ми жартуємо, але тоді було не до жартів. Тоді були якісь надможливості. Коли втікали, то я з легкістю перестрибнув через залізний стіл, на якому їли "беркутівці" і навіть стрибнув вище на півметра від стола. Не знаю, як мені це вдалося".

Про те, що вони зробили, хлопці усвідомили вже коли повернулися до Львова.

"Коли на Майдані ховали людей, ми плакали як малі діти. Ми просто не могли стримати сліз. Там плакали усі… Напевно, вся країна плакала. Сльози просто самі текли, коли дивився на батьків, а ще усвідомлення, що ти там був і вижив і що це могли б бути твої батьки…", – пригадує Микола Притула.

"Коли дивилися відео, то не вірили, що ми там стільки разів бігали і лишилися цілими та не ушкодженими. Ми навіть думали, що в Бога на нас, напевно, є інші плани…", – каже Павло Дьокін.

"Коли там на Інститутській сидів з тим крихітним щитом, то розумів, що від нього, як і від каски, не буде жодної користі. Ти чуєш і бачиш, як кулі пробивають землю, чуєш їхній свист, чуєш крики та істерику. Багато про що задумуєшся…", – пригадує Ігор Галушка.

Поки хлопці були по один бік вулиці, їхній побратим Микола Притула був на іншому: "Там стояли два біотуалети. Я заховався за ними. Хтось відступав і дав мені щит. Інші хлопці запропонував зібратися "черепахою" і йти за пораненими. Було лячно. Я думав: "Іду заберу пораненого і назад повертатися не буду". Але знову повертався. Не знаю чому".

Микола Притула пригадує: "Коли Ігор Фльорко відтягнув Сергія Трапезуна, що лежав ближче… Там ще був хлопець, якого, напевно, вбили першим, він був у камуфляжі та распіраторній масці. Він вже був вбитий, коли ми прийшли… Нас було троє. Я був посередині, а поруч – двоє незнайомих мені хлопці. Я так розумію, що ці два хлопці, які пішли зі мною, були друзями. Однин трішки затримався. Я тягнув цього вбитого хлопця, щит заважав, я дивився під ноги. Той хлопець, що був біля мене закричав: "Ростик!". Я підвів голову і побачив, як одна куля, а потім друга… і Ростик більше не рухався. Я зрозумів, що Ростика вже нема. В цей момент тому іншому хлопцю в ногу влучила куля. Біля нас більше нікого не було. Він поранений, а вбитий хлопець реально не легкий… я не розумів, як ми це зробимо, до готелю лишалося десь 60 метрів, але ми впорались. Вийшло так, що на очах цього хлопця вбили його друга… Ростика.

Ми дотягнули хлопця до перших сходів. Я подивився в його очі… він був мертвий… я закрив йому очі. Коли зайшов в готель, то був шокований. Хтось тримався за руку, хтось за голову, у когось не було ока і все було в крові, всі кричали… це було пекло".