Говоримо на різні теми!

[D-Misha]

Страшний день: 3 січня, 98 років тому, російські банди окупували Український Харків

1919 року війська червоної армії захопили Харків,і встановили окупаційну владу.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

98 років тому, російські банди окупували Український Харків.

Ті ж самі "зелені чоловічки" у Криму, і "ихтамнеты" на Донбасі в наш час. Страшні факти Української історії пригодав блогер Олег Леусенко.

"Історія другої навали більшовиків в Україні почалася ще влітку 1918 року. Тоді в Таращанському і Звенигородському повітах спалахнуло повстання на чолі з Миколою Шинкарем проти влади гетьмана Скоропадського, інспіроване двома українськими партіями соціал-демократами та есерами. Повстання було придушене частинами німецької армії та гетьманської державної варти. Лідери соціалістів зрозуміли, що самостійно Скоропадського їм не здолати. Потрібні були союзники ззовні. Тому бунтівники почали шукати контактів з московськими більшовиками.

13 листопада в Києві таємно була вибрана Директорія, яка повинна була очолити заколот проти гетьмана Скоропадського. А перед тим, 11 листопада, Раднарком червоної Росії ухвалив у десятиденний строк розпочати наступ під надуманим приводом «на підтримку робітників і селян України, повсталих проти гетьмана». Після повалення Скоропадського уряд Директорії зіткнулося з тим, що на зміну австрійсько-німецьким окупантам в Україну увійшли війська більшовицької росії.

Українські військові просили уряд сконцентрувати зусилля проти червоного нашестя, проте голова Директорії Володимир Винниченко вважав, що це лише посилення розвідочної діяльності на фронтах. Вже після падіння Харкова Директорія таки послала Москві ноту протесту. На що отримала відповідь, мовляв, ніяких військ радянської росії на території України немає, а військові дії відбуваються між арміями УНР та українського радянського уряду. Ті ж самі "зелені чоловічки" у Криму, і "ихтамнеты" на Донбасі в наш час.

Директорія оголосила війну Росії тільки 16 січня. На той момент вже були втрачені Харків та Чернігів. Захопивши 5 лютого 1919 року Київ, большевицькі орди до кінця травня встановили радянську окупаційну владу на більшій частині території України," - пише Олег Леусенко.

[D-Misha]

Всепереможна сила Добра: "Подібного за десятки років препиратєльств з ДАІшниками ще ніколи не чув", - як "брутальний патрульний" надихнув старезного водія на добру справу

Це проста й незамислувата розповідь із реального життя про те, що нас оточують прекрасні люди, а ми з вами живемо в дуже хорошій країні.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Музикант з гітарою також зрозумів дещо про нашу країну.

"Останавлюють діда поліцейські. Нє-нє, не спішіть возмущаться. Це історія про хороше", - пише користувач з ніком Свирид Опанасович на своїй сторінці у "Фейсбуці", передають Патріоти України та пропонують вам прочитати його історію, посміхнутися і згадати, що свята продовжуються.

Так вот. Останавлюють діда в районі Подолу поліцейські, приймаю вправо, включаю аварійки, вихожу з машини. Назустріч інтелігентного виду підтягнутий хлопчина в формі, козиряє, чемно представляється і просить документи. Віддаю тєхпаспорт і права, стараючись так їх повернути, щоб було видно - дід за кермом їздив ще тоді, коли той поліцейський коло маминої циці слюні пускав.

- Яка причина зупинки? - питаю. І у відповідь чую довгу чеканну фразу з переліком параграфів та пунктів правил дорожнього руху і вимог експлуатації громадянами транспортних засобів, з яких випливає, що дід, як учасник дорожнього, руху порушив один з основоположних приписів, а саме - підступно управляв автомашиною з непристебнутим паском безпеки.

- Тю - кажу - ви бачите яка тут тянучка? Тут же швидкість 5 кілометрів на годину в кращому разі, а мені всього метрів 300 проїхати треба - до Житнього ринку. Який сенс у тому паску безпеки?

- Тоді зрозуміло - несподівано для мене погодився поліцейський. - Але ви розумієте, що порушили правила?

- Формально так. - відповідаю.

- Визнаєте порушення?

- Визнаю - посміхаюся.

- Більше так не робіть, я повертаю вам документи, але за однієї умови

- Якої?

- Ви маєте ще сьогодні зробити якусь хорошу справу. Бажано, зовсім незнайомій вам людині. Спочатку я подумав, що мені вчулося. Подібного за десятки років безперервних препиратєльств з ГАІшниками я ще ніколи не чув. Але якось автоматично відповів "Ну, добре".

- Обіцяєте?

- Обіцяю.

- Щасливої дороги.

Зачудуваний сідаю в машину, пристібаю пасок, їду собі далі. Та й потроху, заклопотаний думками про домашні і робочі справи, забуваю про той епізод з поліцейським на Подолі.

Далі виїжджаю за місто, їду собі спокійно додому, в село, аж бачу по узбіччю чимчикує якийсь молодий хлопець. Вдягнутий у довге пальто, з крислатим капелюхом на голові і гітарою за плечима. Вітер, хлопець підняв комір, а рукою притримує капелюха, щоб не злетів. Думаю: "Він би по такій погоді ще в трусах і ластах прогулювався". Пригальмовую, опускаю вікно і цікавлюся:

- Не сидиться вдома?

- Та ні - всміхається

- Куди путь держите?

- До райцентру

- Нормально. - кажу - 50 кілометрів. Завтра вранці будете на місці. Або давайте до мене в машину, підвезу трохи.
- Не відмовлюся.

Всівся той гітарист у машину, дивлюся - хлопцю під 30, вдягнений пристойно, пальто, капелюх і черевики брендові, недешеві. Стало цікаво.

- То ви що, на автобус не встигли?

- А я й не збирався їхати автобусом.

- Чого так?

- Грошей нема.

Однак помітивши мій іронічний погляд продовжив.

- Не знаю, чи зрозумієте, але спробую пояснити. Наш гурт досить відомий і успішний, багато гастролюємо, постійно концерти, вдома буваємо рідко. Зараз уже і гроші є, і успіх. Але в молодості було не так. Ми були бідні, але вільні. Як мухи. І ось тепер мене запросили в гості друзі юності. То я вирішив поїхати до них як колись - без копійки в кишені і з гітарою за плечима.

- Ясно - сміюся. - Дивіться. Он там попереду видніється автобус. Він їде аж у райцентр. Я його зараз дожену і обжену, а далі зупинюся на найближчій зупинці. Ви на той автобус сядете і за півгодини будете у своїх друзів.

- Але ж грошей нема.

- Гроші на автобус я вам дам.

- Я не візьму грошей.

- Шановний - кажу - я розумію, що творча інтелігенція народ гордий і впертий. Але в мене по суті два варіанти дій: або посадити вас на автобус і спокійно їхати додому годувати котів, або везти вас аж до ваших друзів у райцентр. Другий варіант - це для мене зайві 60 км туди-сюди і сердиті та голодні коти. Мені простіше й дешевше посадити вас на автобус. А посеред дороги я вас не висажу, бо в мене приказ.

- Який приказ?

І розповідаю пасажирові історію з поліцейським на Подолі, який взяв із мене слово обов'язково допомогти сьогодні незнайомій людині. Поки розповідав, ми догнали автобус, а коли пішли на обгон я почув промовлену хлопцем задумливу фразу: "Виходить не зря я на Майдані мішки носив".

Ця історія, де немає жодного слова вигадки, завершилася суцільним хеппі-ендом, гітарист був посажений на автобус і мав благополучно дістатися до своїх друзів, дід з чистою совістю добрався додому, коти ситі і задоволено мурликають в теплі. Імен ні поліцейського, ні гітариста я не знаю, ми навряд колись із ними десь іще побачимося. Але я написав про це все пост. Бо загалом це проста й незамислувата розповідь із реального життя про те, що нас оточують прекрасні люди, а ми з вами живемо в дуже хорошій країні.

А от поки дід думав якими патетичними словами про непереможну силу добра цей пост завершити, відкриваю фейсбук... а там... Вобщем, заключних слів не буде. Лучше почитаю фейсбучний свіжак. Так інтєресно! Нариси із жизні злобних інопланетян.

Хоча ні. Надоїло читати ту муть. Краще проведемо зараз із родиною репетицію. Бо куми ждуть нас на Різдво в гості, треба щоб наші колядки звучали душевно і на високому художньому та виконавському рівні. А ви колядки вже повторили?

[vasjabr]

Загадкова краса дикої Монголії

У далекі 80-ті приходилося топтати пісок Чойбалсан, Сайшанд, Мандалгобі...
Монголія для нас- країна з другою культурою, релігією, звичаями, ступенем розвитку... Єдина країна, яка перейшла від феодального ладу до соціалістичного.
Монголія — серце Центральної Азії- перебувала на перетині важливих торговельних шляхів, що пов'язують між собою країни Азії: Індію, Китай і Тибет. ЗаразМонголія- аграрно-індустріальна країна.

З давніх часів Монголію заселяли багато племен, які воювали між собою. На початку 13 століття Чингісхан об’єднав їх, під його проводом монголи завойовували землі від Візантії, України-Русі та Болгарії до Китаю, від о. Нова Земля до Перської затоки. Згодом держава Чингісхана розпалася на ханства, занепала, ще й стала залежною від Китаю. Потім стала незалежною. За часи СРСР у Монголії було встановлено комуністичний режим.

Хотілося б показати Монголію очима сучасного мандрівника- нашого степового вовка Ромаи Свечнікова.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Монгольська краса

Мотор глухне посеред засніженого степу:

– Коза драна! Два кілометри не дотягнула, блядь! – випалює водій «Сканії» Микола. Паливо закінчилось.

Він вискакує з кабіни, бере відро і зливає соляру з тридцятитонного баку, який ми тягнемо на заправку. Серце авто, як і раніше, мовчить. Ми обнімаємося з паливним насосом три години, за цей час повз нас проїждждає усього один дохлий уазік. Нарешті наша кобилка заводиться. Ми догрібаємо до останнього російського поселення. На пагорбі видно порожній російсько-монгольський кордон.

Блакитноокий російський прикордонник каже, що за годину прибуде караван монгольських автомобілів, щоб вивезти з заправки усе наше паливо. Військовий не збрехав: хутко ревуча колона машин перетинає межу і рівним строєм скеровується на ту ж заправку, куди ми щойно закинули бенз. Один водій одразу ж садить мене та Женю до себе у кабіну.

Ми заправляємо машину і вирулюємо на Монголію. Російську митницю проходимо гладенько. Митники щиро глузують з наших планів доїхати до Улан-Батора автостопом.

– Та ви йобнулись! Там на півтори тисячі ні доріг, ні машин немає! Тут тільки влітку туристи їздять. До Баян-Улгій доїдете, там сідайте на літак і через дві години будете в Улан-Баторі.

Зовсім нещодавно їх скептицизм міг мене налякати, але тепер я впевнено віджартовуюсь.

Як тільки закінчується Росія, починається ґрунтовка. Монгольський прикордонник питає мене про візу. Я кажу, що візи не маю. Він каже: «Добре» – і ставить штамп. Алтай лишається позаду. Я ще не знаю про те, що ще тисячу разів повертатимусь до свого милого будиночка на схилі гори. Попереду – дика та чужа Азія. На довгі місяці, а, може, й роки, я перетворюсь на «білого містера», а значить – у інакшого.

Години півтори у темряві ми скачемо по пагорбах. Не уявляю, як водій визначає напрямок руху, бо нічого подібного на дорогу я розгледіти не можу. Неочікувано нас виносить на асфальт. Десь внизу з’являються вогні міста.

– Вам де виходити? – питає водій, і мені стає смішно.
– Та неважливо. Хоч просто ось тут.

Машина спиняється біля готелю. Ми дякуємо шоферові і відправляємося блукати по нічному селищу. З перших секунд у Баян-Улгій стає зрозумілим, що попереду нас чекають брудні часи. Навколо рясно розкидані нескінченні трущоби з одноповерхових будиночків без дахів, деінде видніються монгольські юрти. Дітки тягнуть бідони з водою, хтось жене худобу, стоїть теплий аромат горілого вугілля.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Трохи глибше у селищі ми знаходимо декілька недобудованих п’ятиповерхівок. Я продираюсь крізь одне з вікон першого поверху. Не найліпше місце для ночівлі – повсюди розкидано електроінструменти, батареї не гріють. Швидше за все, зранку з’являться роботяги, і ночівля закінчиться у поліції.

Сунемо далі нічним селищем, зазираємо у кожен під’їзд, смикаємо ручки крамниць. Марно. У пам’ять закарбовується картинка: між рядів з гаражів у перевернутому баку зі сміттям горить вогонь, з цього ж баку у небезпечній близькості до полум’я снідає корова, поруч на кортах сидить старий монгол і дивиться кудись за горизонт.

Випадково ми виходимо до мечеті. Всередині горить світло. Вибору не лишається, ми направляємось до дверей. Женя кидається тлумачити охоронцю, хто ми і навіщо прийшли. Низенький монгол терпляче вислуховує його і відповідає щось своєю мовою. Російської він не розуміє. Я пояснюю жестами, що ми не маємо грошей і нам ніде спати. Через декілька контрольних дзвінків «нагору» охоронець розпливається у широкій посмішці і пускає нас до молитовної кімнати.

Я розкладаю спальник та вдивляюсь у вікно. У темному світлі вуличного ліхтаря, вчепившись за край даху, бовтається на вітрі шматочок поліетилену – як символ монгольської краси. Від холоду цього кадру мене дрижаки беруть. Дякую Аллаху, що я не лишився цієї ночі на вулиці.

Надгробок для селища, що вмирає

Зранку ми йдемо на околицю поселення, щоб на останній заправці приготувати собі сніданок. Від сильного вітру пальник ніяк не хоче підігрівати воду. Нерви не витримують і ми приймаємо рішення ломитися у найближчу хату.

Відчиняє невисока пані років п’ятидесяти у хустці. Ми розмовляємо жестами. Господиня запрошує нас до печі, де ми нагріваємо воду та варимо рис. Після перекусу вже було йдемо, але у хату заходить господар і каже, щоб ми не рипались, доки не спробуємо домашніх пельменчиків. Стіл прогинається від їжі. Ми так набиваємо шлунки, що насилу встаємо зі стола. Недоїдені пельмені господиня пакує до мого казанку. Запасу їжі я не маю, тому з вдячністю приймаю гостинець.

Ми виходимо на шлях. Я вдягнутий в увесь свій мотлох (декілька футболок, светр, байку та куртку), але мені все одно достатньо зимно. Ми пензлюємо порожньою трасою у напрямку перевалу. Через годину нас підбирає перша машина і відвозить на інший бік хребта. Водій спиняється посеред степу і показує кудись:

– Улан-Батор! Туди!

Ми вивалюємось з кабіни. Машина повертає на південь. Я дивлюсь на стовпи пилу з-під коліс авто, які зникають у далині, – ми лишаємося самі посеред величезного мертвого поля. Наскільки вистачає очей нічого не видно. Холод та вітер без спину. Ми витримали ще пару кілометрів аби відразу впасти на короткий перепочинок.

Степ перед нами розсікають декілька десятків доріг. По якій з них їхатиме машина – не зрозуміло. В очікуванні транспорту ми лежимо, притиснувшись один до одного, вже котру годину, і вдивляємось у те, як гнеться на вітрі пожовкла трава.

Женя щось кричить мені, але через вітер я не чую слів. Раптом він підскакує і починає розмахувати руками. Виявляється, він бачить авто, усього за 50 метрів від нас:

– Доброго дня! – я намагаюсь перекричати вітер.
– Таваріщь! – кричить у відповідь водій роздовбаного уазіка.
– Ми їдемо на Улан-Батор! Підкиньте по трасі!
– Не Улан-Батор! Товба!
– Товба так Товба! Їдемо!

У сутінках ми дістаємося до містечка. Я думав, що Баян Улгій – бідне місто, але Товба у такому випадку – резервація для збіднілих жителів Баян-Улгій. У колишньому совхозі живуть близько сотні сімей. Усі вони туляться у маленьких одноповерхових хатках з поліетиленом замість скла на вікнах. У селищі немає жодного дерева чи городу. Убік від центральної вулиці стоять скелети старих господарських будівель без ознак життя. Поруч пам’ятники героям революції та праці – надгробок для селища на стадії вимирання.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

У місцевій крамниці ми знайомимося з дівчиною. Вона розказує нам англійською, що дорога на Улан-Батор проходить за п’ять кілометрів від селища. Вона радить нам сісти на автобус до Баян-Улгій, а там купити квиток на літак. Декілька разів пробуємо розтлумачити їй, що ми не маємо грошей, але вона відмовляється нас розуміти. Тоді ми вирішуємо дізнатися, де у селищі можна заночувати, але на це питання виразної відповіді ми не чуємо.

Чимчикуємо у напівтемряві по вуличках Товби. Холодно та стрьомно. Біля одної хатки я зустрічаюсь поглядом з мужиком у замизганому кожуху. Ми всміхаємося один одному, я показую жестами, що мені та Жені нема де спати. Мужик розпливається у широкій посмішці і показує на свою халупу:

– Маленький дім, але дуже хороший!

Ми з радістю приймаємо запрошення і пролазимо до хати. Двері настільки малі, що мені доводиться зайняти позицію лижника під час спуску, аби залізти всередину. Дім складається з однієї кімнати та сіней.

Тут живуть мужик, його жінка та четверо дітей. Господара звати Сепер. Удвох беремося розповісти історію своєї подорожі. Дітлахи оточують нас, як вовки косулю, і з цікавістю дивляться за тим, як ми за допомогою пантоміми розповідаємо історію своїх пригод.

Жінка Сепера готує куирдак – локшину із шматочками м’ясця та картоплі. Виходить найсмачніший куирдак у моєму житті! Ми з сім’єю їмо з одного казана. Дітки розтягують мої кабелі, камеру та плеєр по кутках – певно, вони вперше у житті слухають музику в навушниках. Потім ще декілька годин ми вивчаємо казахську мову, доки жінка вишиває візерунки на шкіряному полотні.

Усю західну частину Монголії заселяють казахи. Вони вельми вихваляються своїм походженням і зі зверхністю ставляться до монголів. Тут не розповсюджені юрти. Головним чином, казахи оселяються в одноповерхових будиночках без звиклого для нас трикутного даху. Це все тому, що тут майже ніколи не буває опадів.

Доки я пишу щоденника, в дім заповзає товариш сім’ї. Йому видають табурет, він сідає посеред кімнати і запалює цигарку. Певно, звістка про наш приїзд рознеслася по усьому селищу, бо міркуючи за жестами, розмова йде про нас. Випаливши усі цигарки, гість йде, а ми вкладаємося спати. Вимикати світло на ніч не заведено, але нас це не дуже бентежить – ми загортаємося у спальники та моментально відрубаємось.

Лід та соляра

Зранку в оселі стає зимно. Вночі ми з Женею тулимося один до одного. Я як завжди прокидаюсь найостаннішим. Жінка Сепера на усю потужність розпалює піч. Ми снідаємо чаєм та пісними булочками, які тут печуть у кожній хаті. Я питаю Сепера, чи має він мапу, але ні. Через півгодини син Сепера тягне зі школи атлас 1998-го року монгольською, і по спеціальній мапі «популяції диких тварин Монголії» господар розповідає нам, як через п’ятнадцятикілометрову ущелину вийти на столичну трасу. Я дякую Сеперу і його жінці за гостинність. Впевнений, що наша поява – вельми важлива подія для цієї сім’ї. Сепер лишає свою адресу на випадок, якщо ми повернемось. Ми тепло прощаємося, і уся сім’я виходить з хати, щоб провести нас.

Декілька годин ми сунемо в напрямку траси, доки не спиняємо старий «уазік». В цілому, «уазіки» – найпопулярніший вид транспорту в монгольському степу, так само часто тут можна зустріти старі радянські мотоцикли. У нашій машині немає задніх сидінь. Ми плюхаємося на підлогу і відміряємо своїми дупами кожну колдобину. Авто везе нас до траси. Дорога грунтова, на ній немає жодних вказівників. Без допомоги місцевих ніколи не втямиш, що вона веде до столиці Монголії. Біля неї нас і висаджують.

Від безвиході ми проходимо ще кілометрів десять. Степ дуже швидко вчить бути уважним. Спочатку нам здається, що ми абсолютно одинокі на десятки кілометрів, але, годинами вдивляючись у гірські схили, я раптом починаю помічати табуни і малі, як піщинки, юрти в лощинах.

В черговому «уазіку», який нас наганяє, місця немає зовсім, але ми жестами вмовляємо водія дозволити нам втиснутися до багажника. Крім нас у авто корпаються ще семеро людей. Зовсім швидко наші шляхи розійдуться. Водій їде на південь, а нам на схід. Мізансцена прощання розгортається на вершині перевалу. Один з пасажирів легковажно відчиняє двері, і вітром їх ледь не вириває з коренем.

Я вмикаю плеєр, бо розмовляти з Женею немає сенсу – шум вітру заглушує слова. Ми сунемо по зледенілому степу вже більше трьох годин в надії знайти місце для привалу. Навколо немає нічого, що можна було б використати для прихистку, тільки лисі вершини гір. Шалик, що закриває обличчя від вітру, перетворюється на суцільний безглуздий шматок льоду. Тепер, згадуючи той день, я можу сказати, що то було найсуворіше випробування з усіх, що мені доводилось переживати. Я буквально відчуваю, як мої шлунок та печінка тремтять від холоду. Ми мали усі шанси перетворитись на зледенілі мумії з трешевих статей про невдалі походи на Еверест.

Раптом з-за перевалу виїжджає рятувальна колона з чотирьох вантажівок. Коли один з них спиняється поруч зі мною, я, не сказавши ні слова, лізу всередину та зачиняю за собою двері. Мені надто холодно, щоб я міг хоча б щось сказати.

У черговій долині ми пробиваємо колесо. Приймаємо рішення не гаяти часу посеред пустелі та дотягнути двадцять кілометрів до найближчого кафе. Я сотні разів їздив з далекобійниками і добре уявляю, що значить взаємодопомога на дорозі. Але те, що відбувається у Монголії, мене щиро вражає. У заміні колеса на моїй машині бере участь кожен член бригади. Усі шестеро мужиків! Хтось працює домкратом, хтось крутить гайки, хтось на підхваті тягає інструмент. При цьому колоритні драйвери жартують та підйобують один одного, незважаючи на хурделицю та дикий вітер. Після того, як колесо займає своє місце, ми сідаємо обідати.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Асортимент придорожнього кафе неймовірно вузький. До нього входять пельмені з кониною та локшина з кониною. Я беру пельмені. П’ять штук - порція на людину. Пельмені готуються на наших очах, доки ми п’ємо чай з сіллю – та маслом.

Після обіду ми відправляємося у дорогу. Мені бракує слів від краси навкруги: перед нами відкривається панорама засніжених вершин, що оточують широченні степи. Часом дорога набуває зеленого або фіолетового кольору завдяки гірським породам, по яким її прокладено. Марсоход Curiosity можна було б з тим же успіхом відправити сюди – фотографії цієї частини Монголії було б важко відрізнити від марсіанських. Хіба, в кадр потрапить який-небудь «уазік».

Просто на виїзді з пустелі Гобі одній з наших машин каменем пробиває бак. Варто відзначити, що до найближчої заправки їхати не менше двохсот кілометрів. Коли я бачу калюжу соляри під днищем, я розумію, що нам хана. З бака ллється паливо, водії неспішно виповзають з кабін, розминаються, жартують і стібуться один з одного. На те, аби залатати дірку, йде години дві. Я поглядаю за тим, як могутній монгол на прізвисько Ведмідь голими руками замазує пробоїну смолою, а мій мозок починає вкриватися інеєм.

Монголи – неймовірно морозостійкий народ. Мені декілька разів доводилося спостерігати, як у лютий холод вони займаються своїми звичайними справами просто неба. Вони літають, наче метелики, і здається, що надворі навіть приємно. Але варто тільки вийти за двері, як одразу відморожуєш собі півтіла.

О другій годині ночі ми нарешті дістались до місця ночівлі. Забутий навіть найбільш терплячими монгольскими богами готель у невеличкому селі широко відчиняє свої двері. Точніше, вони там просто не зачиняються. Ми знімаємо кімнату з чотирма ліжками. Господар тягне обігрівач, який ледь пердить. Усі розбиваються по парах, і за хвилину кімната наповнюється казарменим хропінням. Нікого не хвилює мінусова температура готельного номеру – ми просто виснажені і до смерті хочемо спати.

Підсліпуватий водій

Увесь наступний день ми, ніби групка мамонтів перед загрозою вимирання, пробираємося крізь засніжений перевал. Вельми часто пробиваємо колеса, відстаємо від графіка мало не на півдня. Від постійної тряски у мене болить голова, я все частіше відрубаюсь.

В наступному притоні нам щастить – є гаряча вода. Тоненький струмочок комфорту, до якого по черзі припадають мужики, і задоволений життям звірячий рикіт розноситься по усьому поверху готелю. Я добряче дивуюсь, коли мені вдається зловити поганенький Wi-Fi. Одразу телефоную знайомому свого товариша, який живе в Улан-Баторі, і той каже, що без проблем впише нас у себе. Мене починає наповнювати забуте почуття впевненості в завтрашньому дні. Ця думка бадьорить, і усі незручності раптом набувають тимчасового характеру.

Ранком наступного дня ми беремося кип’ятити чай, але в номері немає чайника, я і дістаю свій пальник. Нарешті чай без солі! Потім ми розвантажуємо одну з машин і їдемо до сусіднього села. Водій довго розмовляє з господарем якогось будинку, а потім вони випивають жбан горілки, і ми разом вантажимо до машини усе, що є в цьому домі, разом з домом. Виявляється, що юрта у складеному вигляді займає місця не більше за два холодильника. Ми грузимо телевізор, пральну машинку, невеличку тумбочку і мішок з одягом. Це усе майно сім’ї з п’ятьох людей.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!
Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!
Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!
Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!
Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!
Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!
Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

[vasjabr]

ПРОДОВЖЕННЯ

Опівдні ми нарешті виїжджаємо з містечка. Попереду на нас чекає невеликий подарунок – сто кілометрів асфальту. Але особливої радості на обличчях водіїв немає, напевно, тому що вони знають про буревій, який нас хутко наздожене. Через декілька кілометрів ми потрапляємо у такий шторм, що наші восьмитонні корвети злітають з дороги, щоб розбитися об скелі. Видимість падає до п’яти метрів. До всього виявляється, що наш водій трохи підсліпуватий – він постійно губить трасу. Ми зі штурманом починаємо шалено ревіти і махати руками в потрібний бік, коли наша фура знову зіслизає з асфальту і мчить у степ.

Їдемо із швидкістю двадцять кілометрів на годину. За п’ять годин ми ледве проїжджаємо сто кілометрів. Буря з піску та снігу не вщухає. На нараді нашої зграї ми приймаємо рішення шукати село, що має бути десь за декілька кілометрів на південь. Грузимося по мамонтах, сповзаємо з асфальту і скеровуємося у степ. Вісім пар очей врізаються у цілину. Через годину завірюхи на нас вискакує селище. Виявляється, що тут живе сім’я Ведмедя. Ми розміщуємося у юрті. Жінки починають готувати їжу – знов ці величезні порції. Після вечері разом з бабами, пліч-о-пліч, вкладаємося на підлозі. Юрта добре прогріта.

День шостий точнісінько повторює день п’ятий. Але ввечері на нас чекає сюрприз. Я сиджу та їм локшину у компанії наших водіїв. Раптом до юрти завалює якийсь п’яний монгол і починає горланити щось монгольською. Ведмідь спокійним тоном щось каже п’яному, але ці слова нервують гостя, якого ніхто не чекав. Він рве на собі сорочку і кидається на Ведмідя. Зазвичай Ведмідь може з легкістю наваляти цьому мужику, але тепер, сидячи за столом, він у невигідному становищі і вимушений зайняти оборонну позицію. Я стрибаю через стіл, навалююсь на кривдника і обхоплюю його руками ззаду. Ведмідь, користуючись моментом, звалюється на спину і всаджує п’ятою у щелепу супротивника. Ініціатор бійки падає назад, і ми разом летимо на підлогу. Бійку закінчено.

Згадуючи той день, я розумію, що тоді своїми діями заслужив повагу бригади. Навіть старий водій з фіговим зором, який увесь час понуро косився у мій бік, почав пригощати цукерками, хоч до цього ділився ними тільки зі штурманом.

День сьомий. Сиджу у машині. До УБ лишилося максимум 150 км. Ми знову пробили колесо. Уже ніч, а у нас немає цілої запаски. На вулиці мінус тридцять. В машині трохи тепліше. Я хуїю. Півдороги я зішкрябував кірку льоду з внутрішнього боку вітрового скла. Вже години чотири мої пальці ніг не подають ознак життя. Лишається тільки підпалити ці грьобані вантажівки. В УБ ми потрапимо вночі, і на нас там ніхто не чекає. Хлопець, який погодився нас прийняти, у останній момент відмовив. Я вже бачу, як мій труп бігає вулицями у -30 ?С, у вітер та стіг. Заєбісь!

Десантуємося о п’ятій годині ранку біля великого логістичного центру в Улан-Баторі. Готуємося йти шукати під’їзд для ночівлі, але один з водіїв кличе нас і пропонує зняти для нас готель на ніч. Мені хочеться обняти його та розцілувати.

Весь наступний день я намагатимусь познайомитися з яким-небудь монголом, аби вписатися до нього на ночівлю. Але справа не йде, і ближче до ночі ми стоїмо біля входу до буддистського монастиря. Я грюкаю в двері, відчиняє лисий хлопчина років п’ятнадцяти. Я жестами тлумачу йому, що нам з Женею ніде ночувати. Він просить зачекати біля входу, доки збігає за наставником. До нас виходить високий хлопець у буддистській рясі. Я розповідаю йому свою історію російською. Він робить декілька традиційних телефонних дзвінків, просить нас показати паспорти і пропонує заночувати на підлозі в своїй кімнаті.

Ми питаємо цього хлопця, чому він вирішив стати монахом. Усе, що він може відповісти: тут дають безкоштовну їжу, житло та можливість вчитися до нескінченності. Більшість його учнів – з бідних сімей. Чернецтво для них – хороший спосіб на паритись через своє майбутнє. За них вже усе вирішили – триразове харчування, житло та горловий спів. На питання, ким би він хотів стати у житті, хлопець каже, що хотів би бути ламою.

Всесвіт у панельній коробці

Два наступних тижні я живу в Улан-Баторі. Здебільшого, у хостелі за п’ять баксів. Цей хостел – двокімнатна, пропахла корейським їдлом, квартира. Смердить так, що я приходжу сюди буквально на декілька годин, аби поспати. На сусідньому ліжку живе китаєць, який день і ніч дивиться на ноуті дитяче порно, а поруч з ним – американець, який без перебою розповідає своїй подружці по телефону про те, як у двадцять три роки він позбувся цнотливості.

Увесь Улан-Батор виглядає, як спальний мікрорайон, що будується вже років сто. Тут практично немає дерев, холодно та брудно. Я блукаю по околиці міста і на мене насувається апатія. Я уявляю, як у цих панельних коробках з темними брудними вікнами ховаються сотні маленьких всесвітів. Таких маленьких, що їх можна зібрати у долоню.

Я зазираю у кафехи, які розташовані на перших поверхах цих будинків. Монголи у чорних куртках бухають горілку з кількою, витріщаються у зомбоящик, а навколо – новорічний «дощик». Від цієї картини хочеться плакати і блювати одночасно. Коли я зніматиму кіно про найбільш безнадійне місто на Землі, приїду до Улан-Батора за натурою.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Чому я провів там два тижні, я не знаю. Я ділив свій час між двома кафе у самісінькому центрі міста, де тусувалася місцева еліта, і за два тижні я її добре вивчив.

Мені запам’яталась розмова з одним монголом, який повернувся після шести років життя в Каліфорнії. У кафе Turning Point ми сперечалися з ним про найголовніше у житті. Він з жаром доводив, що найголовніше – гроші. Коли ти маєш гроші, ти маєш владу, друзів і кохання. Наступного дня після цієї розмови я купив квиток на поїзд до китайського кордону та поїхав.

Я перетнув Монголію із заходу на схід. Ми двадцять один раз міняли колеса, замазували смолою бак, в наших машинах не працювали пічки. Водії пили горілку на ходу, не скидуючи газу – це був єдиний спосіб швидко зігрітися. Нам доводилося спати у одязі, але ми все одно мерзли. Ми проїхали через піщано-сніжний буревій, і декілька разів наші авто ледь не перекидалися на бік. Женя заробив першу ступінь обмороження вуха, я обійшовся легким переохолодженням. Це був найбільш жорсткий тиждень за усю мою подорож.

Поїзд грюкає і повільно вгризається у нічний степ. Щойно я попрощався з Женею. Він продовжить рвати на схід, а мені саме час за півтори тисячі кілометрів на південь. Півроку ми разом переживали дорогу. Разом блукали в горах, разом тирили в крамницях, разом мокли під дощем. Нехай нам не завжди вдавалося зрозуміти один одного, але я сумуватиму за тобою, друже.

[D-Misha]

Відстріл погромників та грабіжників: «Захищаючи свій будинок, можна буде вбити?»

В країні більшає прихильників дозволу на придбання вогнепальної короткоствольної зброї для широких верств населення. Адже можновладці, олігархи, їхні друзі і охоронці, й злочинці різного ґатунку вже давно озброєні, і чинять насильство над беззахисними

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Чи я правильно розумію, що згідно Кримінального Кодексу України (див. нижче) я не буду звинувачений у неправомірному чи надмірному застосуванні офіційно придбаної і зареєстрованої зброї, якщо, захищаючи свій будинок від двох незнайомців, які намагаються вдертися до нього через закриті двері чи вікна, я прострелю одному з них між ніг, або виб'ю пострілом око?

Вибачте за крайність прикладу. Дякую.
Ст. 36.5 ККУ: "Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає".

[D-Misha]

"Произошел переломный момент в пользу Украины, начинается финальное освобождение Донбасса от российских оккупантов" - Аміна Окуєва

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Аміна Окуєва.

У зоні АТО стався переломний момент - жителі окупованих армією Росії територій Донбасу в повній мірі відчули і переконалася в тому, що нова влада терористів і російських військових не зможе принести в їхнє життя нічого хорошого, проте цього розуміння занадто мало для повернення нормального життя на Схід країни.

Саме тому без військового чинника і потужної армії з боку України не можна сподіватися на успішне вирішення цього питання. Однак дуже важливим є фундамент у вигляді зміни ставлення людей до подій і початку підтримки України на Донбасі.

Окуєва підкреслила, що це є вкрай важливим фактором початку повномасштабного звільнення зазначених територій.

[D-Misha]

Це наша рідна Україна: Зимова казка Карпат

Засніжені вершини, кришталева чистота повітря, фантастичні пейзажі гір не залишать байдужою жодну людину.

Українські Карпати нерідко вражають своєю величчю і красою. У мережі з'явилися захоплюючі дух фотографії гір, вкритих снігом

Це справжня зимова казка, яка не залишить байдужими нікого, хто хоч раз побував тут взимку.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

[D-Misha]

В аеропорту нам капелан сказав: "Захищати своїх рідних та свій край зі зброєю в руках - то не гріх. Гріх - спостерігати за тим, як інші захищають", - снайпер про оборону ДАП

Воїн розповів про "селфі-бійців", "промку" та помилкові "похоронки" батькам.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Ярослав Лапін.

"Народна Армія"

Снайпер сержант Ярослав Лапін за свої 29 місяців в АТО повоював у багатьох гарячих точках: під Луганськом, у ДАПі та Авдіївській промзоні. "Народна Армія" взяла у нього інтерв'ю, повідомляють Патріоти України, цитуючи:

"Його було поранено й двічі вважали загиблим. На його грудях два ордени «За мужність» ІІ й ІІІ ступенів та орден «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня. Коли на початку війни загинув його товариш, він пішов у військкомат. Із вибором спеціальності питання не стояло, адже чотири роки навчався снайперської справи в Академії внутрішніх справ у Луганську. За час АТО побував у багатьох гарячих точках: під Луганськом, у ДАПі та в Авдіївській промзоні.

— Під час одного з проривів під Луганськом нас зустріли боєм. Частину людей відтіснили в долину. Хлопців треба було рятувати, тому я заховався у величезному тракторному скаті, через дірки в якому бачив розташування «сепарів», і по радіо передавав інформацію своїм. Так ми й змогли прорватися.

Позивного тоді я ще не мав. Але саме після цього випадку мене почали називати «Скат».

«Кіборг» із «Максимом»

— У районі старого термінала ми поставили кулемет «Максим», загнали в нього стрічку на 1500 набоїв, викотили його на відкриту місцину. Десь на відстань 500 метрів до ворога. Прив’язали до кулемета манекен, одягли йому броник і каску. Навели його на сепарів, заклинили спусковий гачок і сховалися. Ті почали відстрілюватися. Раз-другий влучили в манекена, а він навіть лежачи продовжував стріляти. Коло нього падала міна, а стрільба не припинялася. Отоді я вперше почув по рації, що вони назвали нас «кіборгами».

Прикурити від ПТКРа

— Кінець жовтня 2014-го. Ми якраз чергували на самому вершечку диспетчерської вежі. Будівля — суцільна діра. Мій побратим «Лисий» хотів закурити, але не міг знайти запальничку. Аж тут по нас вистрелили з ПТКРа. Він пролетів будівлею, нічого не зачепивши. А за ним півметра вогню. Кажу товаришеві: «Ти вогонь шукав? Прикурюй» Він: «Та ні, занадто швидко!» Сміх та й годі.

«Промка»

— Авдіївську промзону не порівняти з ДАПом. У ній ми робили те, чого не було 2015-го, — пішли вперед! Але тут інша тактика: є чітка відстань до ворога, лінія окопів. В аеропорту такого не було. Промзону ми взяли без жодного пострілу. «Сепари» ходили туди на чергування. Але із часом розслабилися так, що почали мінятися не на її території, а відходили далеко в тил. Цим ми й скористалися. Коли «пацани» повернулися, ми вже стояли на їхніх позиціях. Першою зайшла розвідрота однієї з мотопіхотних бригад. Це важко назвати боєм. Ми просто нищили ворога з укриття.

«Селфі-бійці»

— Мої батьки не знали, що я в АТО. Тож коли приїжджали журналісти, намагався бути поза кадром. Тоді такого не було, як нині. Відкриваєш сторінку деяких із бійців у соцмережах, а там 500 селфі на день. І от виникає питання: «Коли ж ти воюєш?» Та все-таки я засвітився на телебаченні. Випадково потрапив в об’єктив, а батьки дізналися, де я. Вони розуміють, що я захищаю свою країну. В аеропорту нам капелан сказав: «Захищати своїх рідних та свій край зі зброєю в руках — то не гріх. Гріх — спостерігати за тим, як інші захищають».

«Ти що… загинув?»

— Були й похоронки додому. Але то в бійця просто прізвище схоже з моїм. Ми разом виходили на завдання, але він загинув. У штабі подумали, що то я, і повідомили рідним. Брат набирає мене, а я відповідаю. Він, звісно, шокований: «Ти що… загинув»? «Ага, а телефон на той світ із собою забрав», — кажу. Було й таке, що свою куртку одягнув на пораненого. А в кишені залишив військовий квиток. Поранений помер. Подумали, що то я. Так мене двічі «поховали».

Снайпер із власною гвинтівкою

— У ДАПі в мене була особиста гвинтівка. На жаль, її втратив під час бою. Тоді ж дістав контузію та поранення. Один з осколків пробив бронежилет і на два сантиметри влетів у спину, другий — у руку. Тож тепер «дзвеню» від металошукачів. Із часом придбав іншу гвинтівку — 50-го калібру. Одну з найбільш далекобійних у світі. Нею я можу дістати на два кілометри. Патрони купую сам. Переконаний, що переважна більшість військових просить у волонтерів зайві речі. Хоч би як жалілися, та їжі, одягу й пального тут вистачає.

P.S. Після демобілізації «Скатові» надійшла пропозиція стати інструктором в одній із мотопіхотних бригад. Поки що Ярослав обмірковує таку можливість".

[D-Misha]

Нація: Україна. Ми і вони. Про відмінності між українцями та росіянами

Фрідріх Енгельс: «Що стосується Росії, то її можна згадати лише як власницю величезної кількості вкраденої власності, яку їй доведеться віддати назад в день розплати».

На мою думку теперішній стан російської влади та народу закономірний, який народ така і влада. Якщо цей народ підтримує путіна вбивцю і вірить в маячню російської провладної пропаганди, а рейтинги царя тільки збільшуються до 80%, а тверезо мислять і не підтримують кремль 20% то ці 20 відсотків і є совість російської нації.

Генетика це наука про спадковість. Вчені вже давно довели, що в людини є гени які відповідають за совість, честь, правдивість, хоробрість і тд. Вони є в кожній людині. На їх розвиток впливає окрім спадковості, середа в якій вони розвиваються. І ген який не є домінантним , і який перебуває нібито в сплячому режимі при певних обставинах в навколишньому середовищі починає проявляти активність.

Проблема росіян генетична. Російська провладна верхівка століттями винищувала своїх опонентів, хто тверезо мислив і заперечував лінії царів і партій. А винищуючи передову інтелігенцію поступово і збільшувався цей процент до 80%.Так як люди здібні мислити винищувались і не давали потомства, а люди з душею рабів розмножувались передаючі свої гени наступним поколінням. І цей процес з винищенням прогресивної інтелігенції вигідний російській імперії, чим більше людей з душею раба тим краще управляти таким народом. Ця категорія людей дуже легко піддається зомбуванню. Тому брехня для російської та радянської імперій стала нормою. Це самий дешевий і простий спосіб управляти громадянами, які би підтримували різні дії царів ,генеральних секретарів, президентів.

Демократичне суспільство прагне до збільшення талановитих і прогресивних людей і зменшенню громадян з менталітетом раба. І це рахується прогресом. В росії же навпаки провладній еліті не вигідно мати багато не підконтрольних громадян розумніших за представників влади. Кремлівська еліта сприймає розумних і талановитих людей тільки якщо вони не заперечують їхньому збагаченню, та не претендують на владу. І так як цю брехню російський народ впитував століттями то теперішній російській владі дуже легко заставити підтримувати всі свої злочинні дії. Якщо брати останні десятиліття. То російсько –радянська пропаганда спрацювала на відмінно. Що треба було зробити щоб почати винищувати Українців в 30-ті роки ,були придумані байки про кулаків які пригнічують селян. В сім`ї моєї бабусі було 9 -теро дітей і одна корова їх признали кулаками і корову відібрали. В підсумку залишилося тільки троє дітей. Потім запровадили голодомор і це було зроблено штучно – головна ціль винищення української нації та заселення порожніх регіонів росіянами.

Щоб розправитися з політичними опонентами в 37 –му році це байки про різні заговори. Боячись офіцерів і генералів червоної армії треба було їх скомпрометувати перед власним народом, а потім під «одобрянц» розстріляти, а в більшості випадків це теж була неправда. Що треба було зробити, щоб радянський народ во зненавидів бандерівців, треба було представити воїнів УПА вбивцями та людожерами це теж була неправда бо всі ці кроваві рейди були організовані НКВД які переодягалися в воїнів УПА і нищили всіх підряд. Тільки в Київських архівах знайдені документи на тисячі таких спецоперацій НКВД. Але народ СРСР повірив цій брехні, а те населення західної України , яке не вірило в ці байки , бо вони знали своїх героїв , було відправлене в Сибір на погибель , щоб замести всі сліди. Та росіяни і тепер вірять в кремлівські байки наприклад що бандерівці варили в котлах людей заживо. Я довго не міг повірити ,що росіяни так думають. Але все дуже просто людині яка не вміє , а головне не хоче мислити легше повірити в ці байки не треба зайвий раз перегружати мозок. Населення здравомисляче в росії майже не залишилося. Мій знайомий товариш розповідав що родича який побував в Україні і приїхавши додому в росію ніхто з друзів та родичів не хотів слухати - парадокс но вони скоріше повірять зомбоящіку чім рідній людині. Тому вони й мріють про сильну руку щоб не займатися проблемами і не відчувати відповідальності за долю країни. Зараз відтік за кордон здорово- мислячого населення зростає. І якщо ця тенденція збережеться то російська нація приречена на деградацію, чи на другу КНДР грунт вже підготовлений.

Що треба було зробити путіну ,щоб власний народ схвалив війну в Чечні з винищенням більш ніж 250 тисяч мирного населення, напевно треба було представити чеченських воїнів терористами і вбивцями – зірвавши пару домів з власним мирним населенням, чудова спецоперація ФСБ в якій всі свідки дивним чином померли, а головний свідок Литвиненко отруєний в Англії. Але російський народ проковтнув і це, і аплодував російським військовим які не входячи в села стирали все з лиця землі в Чечні разом з мирним населенням. Так це і є російський фашизм, який мало відрізняться від фашизму 3 – го рейху.

І тепер, що треба зробити, щоб російський народ підтримав війну в Україні. Спочатку вкинули в ЗМІ байки про утиски російської мови, байки про ненависть українців до росіян. Розповсюдили брехливу інформацію, що владу в Україні захопили фашисти. Ну вони всіх називають терористами та фашистами хто хоче повалити диктатуру і бути незалежним особливо від росії. Бо напевне бачать загрозу путінській диктатурі. Перекрутили інформацію про «Правий сектор» . Росіяни проковтнули і це, і мало хто цю інформацію поставив під сумнів. Парадокс але у «правому секторі» 70% російськомовного населення, та цю інформацію приховують від власного народу, ще безліч українців росіян по національності пішли захищати свою батьківщину Україну від соплеменників .А ці патріоти з «правого сектору» та інших добровольчих батальйонів першими встали на захист своєї Вітчизни, бо армії фактично в нас не було. І захищати свою Вітчизну чи від корупціонерів, чи від злочинців які прийшли до влади ,чи від загарбників це фашизм? Я думаю що ті росіяни, що так думають це стадо овець які слухають свого пастуха і свій шлунок. Потім були байки про розп`ятого хлопчика та інші. Це стало можливим при повному контролі ФСБ російських ЗМІ. Коверкаючи інформацію на угоду кремлю журналісти росії стали співучасниками злочинів кремля.

Маючи підконтрольні ЗМІ цей народ легко переконати, що НАТО хоче напасти на росію. Ще в СРСР американською військовою машиною лякали населення, щоб виправдати колосальні військові витрати в ущерб мирним програмам. Москва нічого не стала видумувати нового це зомбування продовжується і тепер. Но в росії дивним чином ніхто не говорить , що НАТО це сугубо оборонний блок і що росія сама хотіла вступити в цю організацію. За всю історію НАТО ні на кого не нападав, а участь у війні в Югославії та Іраку НАТО не було задіяно а брали участь тільки деякі держави члени НАТО по власній ініціативі так як і інші держави (Австралія ,Кувейт, Саудівська Аравія) . І тепер продовжується залякування російського народу просуванням НАТО до російських кордонів і під цим приводом можна розпочати війну в Грузії і Україні.

Щоб виправдатись перед своїм народом за нинішній економічний стан, кремлю постійно потрібно втовкмачувати в голову росіян байки про різних ворогів і проводити військові дії. Росія без війни і брехні не представляє свого існування. Едина в світі держава яка на протязі століть брехню поставила в ранг національної політики- це росія. Росіяни століттями прагнуть до сильної руки і цим самим знімають з себе відповідальність за дії влади, закриваючі свідомо очі на злочини кремля надаючи перевагу вірі в брехню і захищаючи на побутовому рівні різну неправду, вони дійсно вірять , що все що декларує кремль правда.

Українці же відчувають свою відповідальність за дії влади, а росіяни живуть за принципом влада десь там а ми самі по собі. Тому в росії ніколи не буде Майдана, а різні бандити типу путіна це усвідомлюють і користуються безвідповідальністю своїх громадян. Но Українці це зовсім інша нація в якої славетний дух воїнів князя Володимира, запорізьких козаків та січових стрільців поєднуються. з миролюбністю слов`янської нації. В українців генетично відсутня кровожадність , великодержавіе, схильність до насильства як і у всіх слов’янських народів на відміну від народу росії – гібриду фінських та азійських племен які жодним чином не відносяться до слов`ян про це писали російські і українські історики: дуже добре розповів про це Ярослав Дашкевич доктор історичних наук в книзі «Учи неложними устами сказать правду» (К.Темпора 2011г 818ст),також в романі дослідженні В. Белінського(Країна Моксель 2008р)в якої всі факти взяті с історичних джерел переважно російських. То що ми різні етноси писали і російські історики які не служили царям це «Скіфська історія» А.І Лизлова,» «Історія російська із найдавніших часів» В.М.Татіщева які стверджували що до 13 століття на землях моксель проживали тільки фінські племена. Цю точку зору підтверджують археологічні розкопки Уварова із досліджених 7729 курганів не виявили жодного слов`янського. Антропологічні дослідження А.П.Богданова і Вовка підтверджують відмінність фінського і слов`янського етносів. Ці історики писали правду на відміну від придворних істориків типу Карамзіна. Та в сучасній росії істориків які суперечать лінії кремля – заборонено. Відмінність істориків росії та України е те , що історики України служать науці, а історики росії служать своїм царям.

Всі ці видатні діячи заборонені в росії тому, що вони викривають головну брехню кремля ,те ,що Київська русь колиска братніх народів росії, України та Білорусі. По перше які вони брати - українці пересвідчувалися багато разів на протязі століть, пересвідчуються і тепер в Криму та на Донбасі. В цю брехню і зараз вірять росіяни, так як альтернативна думка по цьому питанні в росії не сприймається. В нас з росіянами різні етноси це підтверджують вчені різних країн. Мені досі не до кінця ясно навіщо кремлю наша історія Київської русі замітьте Київської, а не Московської. В росії є напевне своя історія. Але росіяни століттями займалися грабежами й поневоленням інших народів і їм показалося мало, а щоб захопити історію Київської русі необхідно Український народ винищити, кремль досі ніяк не може заспокоїтися Україна в них як кістка в горлі. Росіяни же свої злочини, які вчиняли століттями по відношенню до інших народів не визнають і це є різниця між дикунством і цивілізацію. ЦИВІЛІЗОВАНІ КРАЇНИ ВИЗНАЮТЬ СВОЇ ПОМИЛКИ І НЕ ЗАПЕРЕЧУЮТЬ ГАНЕБНІ ФАКТИ З СВОЕЇ ІСТОРІЇ,РОСІЯНИ ЖЕ ВСЕ ТІЛЬКИ ВИПРАВДОВУЮТЬ , ВИЗНАТИ СВОЇ ПОМИЛКИ НАПЕВНЕ КИШКА ТОНКА. Наприклад Німеччина зробила правильні висновки і признала всі злочини 3-го рейху і це підтверджує, що ця країна європейсько – демократична. Україна також визнає і не заперечує ганебні факти своєї історії. І я рахую, що вона більш демократична, і більш європейська ніж деякі країни Євросоюзу.

Наприклад якщо брати дружню нам Польщу то вона теж не до кінця говорить правду, наполягаючи , що Волинська трагедія це звірства загонів УПА . Це як біле та чорне , говорячи про біле потрібно говорити і про чорне. А головне Поляки не задають собі питання чому б це Українцям було вбивати Поляків, напевне була якась вагома причина. А причина це перша кров, польські загони прийшли на нашу землю і першими почали вбивати мирних мешканців. В України ці докази є але Польська сторона робить вигляд ,що цього не бачить. І після цього як була пролита кров українські загони стали відповідати на беззаконня поляків своїм беззаконням, я не виправдовую Українців , які скоювали злочини проти поляків но я впевнений не українці першими почали цю різню. Підсумовуючи хочеться сказати що Україна визнала злочини своїх предків, Польща же не хоче вперто визнавати свої. Тому я рахую ми більш європейська демократія зараз ніж навіть Польська. Тільки коли держава визнає всі свої помилки вона може рахуватися Європейсько – демократичною країною.

Українці горда нація в якої на першому місці завжди була свобода, воля і віра в бога. Тому Українці завжди аналізували роботу своїх правителів, ще в козачину на зборах могли поміняти гетьмана. То й тепер наші люди генетично відчувають брехню і не виправдовують дію влади яка їх дурить. В Українців душа волелюбного народу, і як вони відчують брехню то відповідь від народу «майдан» як і древні часи.

[D-Misha]

Продовження:

По своїм діям люба імперія робить все однаково, що Римська, що Радянська, що російська – це захват чужих територій з привласненням майна, інтелектуального і фізичного люду. А російська імперія це остання імперія в світі і в основному за довгий час в росії крім добре воювати та робити зброю більше нічому не навчилися. Порівняйте села України і росії, які оселі у нас і у них і стане все зрозуміло. Тому вони без України не можуть бо самі так добре працювати не вміють. Натомість по п’янству росія перша в світі це точно. Російська нація спивається бо добре працювати вона не вміє окрім воювати. Росія за останні 500 років 250 воювала і в більшості випадків це були загарбницькі війни. Як відомо з історії люба імперія розвалюються, думаю і російська не мине цієї участі рано чи пізно. Бо народ в якого генетично передається жага до завоювання не має майбутнього.

А тепер про відмінності: Я пам`ятаю як в Криму спитали російського солдата чи буде він стріляти в українця, той відповів «да», а український солдат на це ж питання відповів «ні». І це ключове, ми мирна проєвропейсько - слов`янська нація ,а російська нація це гібрид фінських та азійських племен в яких жага до завоювання на 1 місці, і за століття ці риси стали домінуючими. І ця озлобленість на все і вся переросла з провладних коридорів до обивателя. І ці люди називають нас фашистами не усвідомлюючи що самі ними являються.

- Ми нація яка живе майбутнім, а росіяни живуть минулим. Є сучасний яскравий приклад в 2014р росія на Донеччині зірвала міст, а Євросоюз в2016р його відбудував. І це яскравий приклад хто в нас ворог, а хто товариш. Ось і вся різниця, і ось чому ми хочемо в ЕС бо там верховенство права і ніхто не краде твою землю.

- Ми на відміну від росіян ніколи не крали чужу історію, бо в нас є славетна своя.

- Ми не винищували під корінь інші народи, а в росії тільки при СРСР щезло 66 малих народів вмісті з їх культурами.

- Ми ніколи не нападали на росію- єдиний раз коли гетьман Сагайдачний підійшов до Москви і не палив це місто, а взявши викуп пішов. Росіяни же десятки разів нападали на Україну нищивши мирне населення починаючи з 1169р. коли Андрій Боголюбський спалив Київ вирізавши мирне населення так, що аж до нашесті Батия в 1240р кияни не оговталися. Та спаленням Батурина князем Меншиковим – в живих не лишили навіть дітей, та закінчуючи звірствами в Криму і Донбасі.

- Ми ніколи не палили книжок інших народів, а росіяни при різних царях не тільки палили українські книжки, а й забороняли читати писати, спілкуватися на рідній мові. І відомо з історії , що в світі тільки російські імперіалісти та німецькі фашисти боролися з книжками. Про це в росії не говорять бо мабуть соромно.

- Ми воїни світла і добра вони воїни тьми. Українці хоронять своїх воїнів як героїв стоячи на колінах, росіяни поспіхом без свідків залякуючи родичів, а з 2016р спалюючи в крематоріях ставлячи штамп безвісті пропавшего.

- Ми воюємо за свою землю захищаючи власний народ, вони воюють за чужу землю та за гроші І за інтереси царів.

- Ми не розстрілюємо полонених в росії це вже норма. Це і е різниця між цивілізацію та дикунством.

- В українців хвата духу не виконувати злочинні накази в росіян же виконують накази як роботи бомблячи Алепо. Російська нація перетворилася в більшості на націю рабів з менталітетом фашистів. Вони готові терпіти економічні негаразди, щоб догодити своєму царю.

- У них віра в царя , у нас віра в народ і бога.

- Ми живемо своїм заробленим вони живуть награбованим чужим за багато століть, як фізично так і інтелектуально.

- У нас державні символи свої історичні в них чужі – герб росії двухглавий орел це герб Візантії, прапор триколор це перевернутий голландський прапор Гімн це гімн бувшого СРСР з новими словами.

- Ми пишаймося своїми традиціями, землеробством, трудолюбіем, гостинністю, вони гордяться своєю зброєю і горілкою.

- В росіян національна риса насилля і п’янство в українців національна риса працьовитість і гостинність.

- В українців толерантність до інших народів в росіян же нетерпимість до інших народів, опонентів, суперників , агресивна схильність до шовінізму і великодержавію перед іншими народами.

- В росіян головна риса це імперсктість за ради якої вони пробачають все своєму царю. УКРАЇНЦІ ЖЕ НЕ ВИЗНАЮТЬ ЗА ВЛАДОЮ право гнобити себе в ім`я більш глобальних задач.

- Для українців людське життя має велику цінність кожну смерть коментує телебачення, а для росії десятки трупів навіть не привід для новин.

- Українці відрізняються від росіян політично – ми більш зріла нація і тягнемося до прогресивної Європи, росіяни тягнуться більш до середніх віків .Путін це відображення характеру росіянина.

- Путінізм це сучасний сталінізм з підтримкою російської церкви.

Дуже добре про росіян сказав видатний російський філософ И.А.Ильин (1882 – 1954) «Росия самая паскудная, до блевоты мерзская страна во всей мировой истории .Методом селекція там вывели моральних уродов у которых само понятие добра и зла вивернуто на изнанку. Всю свою историю эта нация барахтается в дерьме и при этом желает потопить в нем весь мир». Я думаю точніше не скажеш.

Ця війна зменшує % патріотів в державі і мені шкода що передові люди зараз гинуть на війні і не зможуть передати свої гени наступним поколінням. А ті що ховаються це боягузи які далі будуть розмножуватися, напевно в основному це нащадки тих народів росії які віками переселяла росія на землі України. В них менталітет раба тому вони думають тільки про свою шкуру. В нас тисячоліттями виховувалися чоловіки в яких головне призначення захист своєї землі, міста, оселі, родини. І це головна риса чоловіка Українця.

Недавно прочитав в інтернеті: «Росия это такая страна, где солдат хоронят тайком и со стыдом, а сыр демонстративно и с гордостью.» На жаль це сьогодні аксіома. ДУЖЕ СИЛЬНО І ПРАВДИВО СКАЗАНО. Немає в світі більше держави , окрім росії, яку би видатні соплеменники та видатні діячі всього світу так хаяли. Наведу пару прикладів:

Лев Толстой: «За что не люблю русских – ничего не хотят знать. А начинаешь объяснять – посылают куда по дальше.»

Академик Иван Павлов: «Должен высказать свой печальный взгляд на русского человека – он имеет такую слабую мозговую систему, что не способен воспринимать действительность как таковую».

Анна Белинская: «Я не могу сказать, что я ненавижу русских. Ненависть — это не то слово. Нельзя, к примеру ненавидеть сифилис. От сифилиса нужно защищаться и сифилис нужно уничтожать. Русские это сифилис человечества и не более того».

Карл Маркс в своей работе «Разоблачение дипломатической истории 18 века» писал: «Россия, не имеющая ни какого отношения к Руси, и получившая, вернее укравшая свое нынешнее название, в лучшем случае в 18 веке, тем не менее нагло претендует на историческое наследие Руси, созданной на 800 лет раньше. Однако Московская история – это история Орды, пришитая к истории Руси белыми нитками и полностью сфальсифицирована.»

Фридрих Энгельс: «Любой захват территории, любое насилие, любое угнетение Россия осуществила не иначе как под предлогом просвещения, либерализма, освобождения народов.»

Михаил Салтыков- Щедрин: «Если русским предоставить выбрать себе предводителя, они выбирают самого лживого, подлого, жестокого, вместе с ним убивают ,грабят, насилуют в последствии сваливают на него всю вину. Спустя время церковь провозглашает его святым.»

Збигнев Бжезинский: «Россия больной и заразный зверь. Добить эту язву на теле планеты – задача любого здравомыслящего человека.»

Уинстон Черчилль: «Мне говорили что русские не являются человеческими существами. В шкале природы они стоят ниже орангутангов».

Фридрих Энгельс: «Что касается россии, то ее можно упомянуть лишь как владелицу громадного количества украденной собственности, которую ей придётся отдать назад в день расплаты».

Отто фон Бисмарк : «Договор подписанный с россией не стоит бумаги на которой написан.»

И.С.Шмелёв: «Русские – народ, который ненавидит волю, обожествляет рабство, любит оковы на своих руках и ногах, любит своих кровавых деспотов, не чувствует никакой красоты, грязный физически и морально, столетиями живет в темноте, мракобесии и пальцем не пошевелил к чему-то человеческому, но готовый всегда неволить, угнетать всех и вся , весь мир. Это не народ а историческое проклятие человечества».

Михаил Булгаков: «Не народ, а скотина, хам, дикая орда душегубов и злодеев».

Максим Горький: « Наиважнейшею приметою удачи русского народа есть его садистская жестокость».

Иван Тургенев: «Русский есть наибольший и на наглейший лгун во всем свете».

У. Черчиль: «Эти русские непредсказуемы. Они уморили своих крестьян голодом. Они затопили плодороднейшие земли, чтобы сделать электростанции. Они загрязнили урожайные районы отходами от ядерной промышлености. У них небольшая плотность населения, но и при этом они ухитрились загадить свою страну настолько, что теперь вынуждены покупать зерно. Я думал, что умру от старости. Но когда россия, кормившая ранее всю Европу хлебом, стала закупать зерно, я понял, что умру от смеха. Сталин захватил огромную аграрную страну и превратил её в сырьевой придаток и ядерную помойку. Только один Ленин мог бы вывести русских из этого болота, куда он сам их завёл. Но Ленина они успешно отравили. Через пару поколений они ещё или уже деградируют и не смогут даже самостоятельно добывать полезные ископаемые. Народ будет вымирать, а диктаторы и их слуги будут жить, покупая у нас предметы розкоши и продавая соседним странам концессии… Для русских лидеров это самый выгодный бизнес. Так что если мы сможем предотвратить их военную агрессию, то в интересах Великобритании, да и прочих Западно-Европейских стран, сохранять СССР как можно дольше: это выгодная сырьевая база и хороший рынок сбыта морально устаревшей продукции. Они уничтожают у себя кибернетику и генетику – тем лучше для нас, мы будем продавать им семена и электронные устройства. Кроме того за символическую плату в россию можно будет сбывать ядерные отходы. Достаточно остановить советскую экспансию, и они уничтожат себя сами без каких бы то ни было активных действий с нашей стороны…

А.Солженицын: «Нет в этом мире мельче, сволочнее и хамовитие особи, чем кацап. Рождённый в нацисткой стране, вскормленный пропагандой нацизма, этот ублюдок некогда не станет человеком. У его страны нет друзей – либо халуи , либо враги. Его страна способна только угрожать, унижать и убивать. И за сохранения этого статуса Россией рядовой кацап готов пожертвовать собственной жизнью, жизнями своих родителей и детей, качеством жизни своего народа. Воистину кацапы звери. Лютые, кровожадные, но смертные.»

Таких думок видатних людей сотні я тільки вибрав ті які більше мені сподобалися. Но кремль запізнився, в нас виросло ціле покоління , яке не знае совка і яке не стане на коліна. Ці молоді люди будуть на смерть стояти за свою свободу як тисячоліттями стояли наші предки від будь-якого загарбника. Вони більш зрілі, більш стійкі до пропаганди, більш патріотичні і вже зараз ясно путін програв.

Автор: Ю.М.Крайник м.Мерефа ,Харківська обл.