Україна сьогодні!

[D-Misha]

“Передали, що за ніч трьох наших хлопців убили. Та зараз біля мене десятеро вбитих лежать”

Які події відбувались на передовій – від рідних українських героїв.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

— Коли поїхала в морг забирати тіло, сильно плакала. Підійшов капелан і сказав: “Зараз твоєму батькові легко. Він звільнився від війни і всіх проблем. Не плакати, а пишатися ним треба, бо він — герой”. Із тих пір плакати за батьком не можу. Просто знаю, що він десь є — якщо не тут, то на небі, — каже 25-річна Ольга Безносікова з міста Біла Церква на Київщині. Її батько Володимир Козак загинув внаслідок вибуху в терміналі Донецького аеропорту 20 січня. Мав 47 років, повідомляють Патріоти України з посиланням на gazeta.ua.

З Ольгою Безносіковою зустрічаємося на залізничному вокзалі в Білій Церкві. Жінка приходить у джинсах і білій сорочці. Світле волосся спадає на плечі.

— Батько хотів іти воювати ще весною, коли почалися події в Криму, — Ольга сідає на лавку в залі очікування. Ставить на коліна велику бежеву сумку. — Ходив у військкомат. Але повістку отримав лише 28 серпня. Нам про це сказав увечері перед від’їздом. Мама відмовляла його, а я — ні. Це б нічого не дало. Батько був упертим. Уранці повісив на хаті величезний український прапор і поїхав у військову частину до Яворова на Львівщині.

Там пробув 2,5 місяця. Раз їздили до нього. 30 жовтня сам вирвався додому, а 1 листопада поїхав назад. Став ще більш мужнім і мускулистим. У середині листопада Володимира Козака відправили в зону АТО.

— У ніч із 13 на 14 січня разом з іншими хлопцями з боєм прорвалися в Донецький аеропорт. За кілька днів подзвонила батькові й кажу: слава Україні! Не відповів на привітання, тільки говорить: у нас все дуже погано. Розповів, що їх сильно обстрілюють, техніки не вистачає. На прощання сказав: “Не знаю, чи доживемо до ранку. Якщо подзвоню, значить — вистояли”. Всю ніч із мамою молилися, а вранці пішли до церкви. Батько таки зателефонував. Майже тиждень після цього дзвонив двічі на день — уранці та ввечері. Просив, щоб новинам не вірили. “От сьогодні передали, що за ніч трьох наших хлопців убили, — розповідав. — Та зараз біля мене десятеро вбитих лежать”. Говорив тихо через гази, якими їх труїли. Востаннє, вранці 20 січня, від нього почула: “Скоро має прийти підмога й нас вивезуть”. Після цього зв’язок пропав. Увечері з новин дізналася, що аеропорт підірвали вдруге.

В Ольги дзвонить телефон. Обіцяє комусь зателефонувати пізніше.

— Батька розшукували три місяці. Командир військової частини казав, що його слід шукати в полоні банди “Сомалі”. Зверталися в Міноборони й СБУ. Просили волонтерів допомогти. Ніхто батька не бачив. 27 березня у Дніпропетровськ привезли 22 тіла з аеропорту. Звідти подзвонила волонтерка, сказала, що є чоловік, схожий на нього.

Зразу ж туди поїхали. Правої руки не було. Нижче грудної клітки все підірвалося — останки тіла змішалися з одягом. У глибині душі розуміли, що то він. Але вірити в це не хотіли. Вирішили дочекатися результатів ДНК-експертизи. За півтора тижня прийшло підтвердження.

Тіло родина забрала в цинковій труні. Поховали Володимира Козака 17 квітня у рідному селі Мала Антонівка Білоцерківського району.

— Перед похороном розмовляла з Артемом. Він був із батьком в аеропорту. Розказував: “Раптово стало дуже тихо, і ми відчули, що має щось статися. Володимир Миколайович заспокоював: не переживай, ще зустрінемося, будемо їздити один до одного в гості. В останні хвилини говорили з ним про свої родини. Він розповідав про тебе, твою сестру і маму”.

На похороні дізналася, що в Пісках, перед від’їздом в аеропорт, батька поранило в руку. Нам про це нічого не казав. Мав їхати в госпіталь, але не зробив цього. В аеропорту його ще раз поранило в ту ж руку. Один хлопець розповів: “За кілька днів до вибуху звідти забирали поранених. Дав твоєму батькові потримати свій автомат і сказав: “Зараз загрузимо важкопоранених, а тоді й ви заскочите”. Не встигли всіх погрузити, як почали обстрілювати. Машина поїхала, аби хоч когось врятувати. Батькові твоєму кричав, щоб заскакував. Та він з місця не рушив. Так і залишився стояти з моїм автоматом”.

Ольга дивиться на годинник. Каже, має за годину бути в міському відділі освіти, бо шукає роботу.

— До похорону батько постійно снився. Наступного дня після вибуху мамі наснилося, що вони зустрілися. Він сказав: ти не уявляєш, з якого пекла ми вийшли. Як поховали його, снитися перестав.

Щодня писав листи майбутній дружині

Володимир Козак народився в селі Мала Антонівка Білоцерківського району на Київщині. Працював столяром на меблевій фабриці та водієм у дорожньому управлінні.

— Батько завжди був патріотом, — розповідає Ольга Безносікова. — Дуже любив футбол. На всі матчі вдягав синьо-жовтий шарфик. Слухав українську музику, читав українські книжки. А український прапор завжди стояв у нашому будинку.

Із дружиною 46-річною Світланою Станіславівною прожив у шлюбі 26 років. Виховали двох доньок. Ольга працює вчителем англійської та французької мови. Молодша, 20-річна Олена, навчається на історика в Уманському педуніверситеті.

— Із мамою тато познайомився на танцях у Малій Антонівці, — продовжує Ольга. — Мама приїхала туди гостювати до подруги. Позустрічалися місяць і батька забрали в армію, у прикордонні війська на Закарпатті. Звідти щодня писав мамі листи. Досі всі зберігаємо.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!