Історія України(правдиві сторінки нашої історії...)

[argonavt79]

КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО НА ФЛОТІ.

Високого рівня досягло козацьке мистецтво ведення морського бою. Їхній флот складався з чайок — легких маневрених човнів, які мали два керма (кормове й носове), рухалися як на веслах, так і з допомогою вітрила. Чайки вміщували 50—70 козаків, озброєних рушницями й шаблями, та невеликі гармати.

3. Утворення реєстрового козацтва. Перетворення українського козацтва на вагомий чинник суспільного життя в Україні й ускладнення стосунків з Кримським ханством і Османською імперією через сутички з козаками обумовлювало прагнення литовської й польської влади встановити над ними контроль.

1524 р. уперше було здійснено спробу залучити козаків на державну службу. Польський король і Великий князь Литовський Сиґізмунд І доручив навербувати 1—2 тисячі козаків для захисту південного прикордоння. Проте через брак коштів цей проект не був здійснений.

Влада Речі Посполитої активізувала зусилля з підпорядкування козацтва. 1572 р. за дорученням короля Сиґізмунда ІІ Августа було прийнято на державну службу і вписано до спеціального списку-«реєстру» 300 козаків. Реєстрові козаки, як їх стали називати, отримували особливі групові права й привілеї. Зокрема, на власну адміністративну владу й козацьке судочинство. Це сприяло виділенню козацтва з інших верств населення й перетворенню його на новий суспільний стан.

Подальші заходи з визнання українського козацтва як окремого стану здійснив король Стефан Баторій. Він погодився прийняти на державну службу 500 козаків, визначивши у спеціальній «Постанові щодо низовців» їхні права й обов’язки.



Документи розповідають.

Із «Постанови щодо низовців», затвердженої королем Стефаном Баторієм 16 вересня 1578 р.

...Перед тим же паном старостою мають скласти присягу на вірність і йому послушними бути... тобто мають не воювати землі Волоської, не чинити в ній жодних шкод і розрух, а якщо хтось би це чинив, мали б гамувати, хапати і бити як нашого коронного неприятеля. Так само мають триматися щодо Білгорода, Очакова, Тягині, сіл і степів їхніх, аби там шкод жодних не чинили, ані не позволяли чинити цареві кримському, його землям, людям, улусам.., однак мають давати нам знати про царських людей; взагалі будуть поступати відповідно до наших наказів.

1. Які обов’язки повинні були виконувати на державній службі реєстрові козаки? 2. Які факти свідчать, що влада Речі Посполитої намагалася використати реєстровців проти козаків Запорозької Січі?



Реєстрові козаки звільнялися від сплати податків і виконання всіх повинностей, крім обов’язкової військової служби на власні кошти. За свою службу вони отримували право володіти землею, яку могли передавати у спадок. Замість місцевої влади вони підпорядковувалися гетьману і старшині, яких обирали на козацькій раді.

Військо козаків*реєстровців отримало назву Війська Запорозького Низового. Його резиденцією було оголошено місто Трахтемирів, де розташовувався також козацький шпиталь. Як символ незалежності від державного війська козаки одержали від Стефана Баторія власні прапор і печатку.

Затвердженням прав і привілеїв реєстровців уряд намагався розколоти козацтво, перешкодити зростанню його кількості й підпорядкувати Запорозьку Січ. Проте ця політика була невдалою. Фактично з реєстрових і нереєстрових козаків сформувалася одна військово*політична організація — Військо Запорозьке. Вони спільно виступали до заборонених морських походів, боролися за розширення козацьких прав і захищали права православних.

[argonavt79]

Січові́ Стрільці́

Одна з найкращих регулярних формацій Армії УНР у 1917—1919, яка мала різні форми організації: Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, 1 Курінь Січових Стрільців, Полк Січових Стрільців, Окремий загін Січових Стрільців, Дивізія Січових Стрільців, Осадний корпус Січових Стрільців, Корпус Січових Стрільців, Група Січових Стрільців.
Перший раз назва «січові стрільці» була використана під час Першої світової війни при формуванні у Австро-Угорщині військових підрозділів з галичан (ядро їх становили активісти довоєнного січового, сокілського і пластового руху).
Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців був організований у Києві[1] у листопаді 1917 з колишніх полонених українців, що вийшли з австро-угорської армії, з метою захищати Центральну Раду перед наступом більшовиків; командир — сотник Олександр Лисенко; у грудні-січні брав участь у боях під Бахмачем і в Києві, далі захищав уряд УНР під час відступу до Житомира. Відтоді й аж до кінця існування формації Січових Стрільців нею незмінно командував полковник Євген Коновалець. Наприкинці січня 1918 Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців брав участь у придушенні Січневого повстання в Києві.
По здобутті Києва 1 березня 1918 року 1 Курінь Січових Стрільців залишився в Києві для охорони порядку і розгорнувся в полк Січових Стрільців у складі 2 піших і 1 запасного куренів, кінної розвідки і гарматної батерії; він нараховував 3 000 старшин і вояків (у тому ч. бл. ⅓ наддніпрянців). По відмові полку Січових Стрільців продовжувати військову службу після гетьманського перевороту, його роззброїли німці і Січові Стрільці розійшлися по Україні, при чому значна частина їх перейшла на службу до Запорізької дивізії, в якій у 2 піхотному полку (полковника Петра Болбочана) склали 3 курінь. У кінці серпня гетьман Павло Скоропадський погодився на формування Окремого загону Січових Стрільців і призначив для нього місце розташування у Білій Церкві; склад: 1 піхотний курінь з 4 сотень, кулеметна сотня, кінна розвідка, гарматна батерія і технічна частина; загальний стан — 59 старшин і 1 187 вояків (бойовий стан — 46 і 816).


Січові Стрільці в Києві. Січень 1918 року
Окремий загін Січових Стрільців став на чолі повстання проти гетьмана Скоропадського після проголошення ним федерації з Росією, й у вирішальному бою під Мотовилівкою (18 листопада 1918) Січові Стрільці перемогли гетьманських дружинників. Під час облоги Києва Січові Стрільці розгорнулися насамперед у Дивізію Січових Стрільців, на початку грудня в Осадний корпус Січових Стрільців, до складу якого, крім Дивізії Січових Стрільців (11 000 бійців), входили ще Чорноморська дивізія та 1 — 2 Дніпровські дивізії; разом бл. 25 000 вояків, у тому числі бл. 80% наддніпрянців. У першій фазі другої війни проти більшовицької Росії Осадний корпус Січових Стрільців розклався: його дивізії з протигетьманських повстанців розбіглися або перейшли до ворогів і боєздатною залишилася тільки колишня Дивізія Січових Стрільців, яка в січневих і лютневих боях проти Червоної армії і повстанців зазнала важких втрат. У кінці лютого Корпус Січових Стрільців відтягнено у запілля для реорганізації, після якої він нараховував 500 старшин і 7 000 вояків, але в наслідок бою під Бердичевом (21 — 29 березня 1919) він зменшився до 300 старшин і 4 500 вояків. Не зважаючи на дальші бої в районі Шепетівки й Крем'янця, корпус, завдяки новому поповненню, збільшився у червні до 319 старшин і 8 067 вояків (у тому числі 5 172 бойового складу) без гарматних полків і батерій, що були у складі УГА (2 і 6 гарматні полки Січових Стрільців) або Армії УНР (4 полк, 12 батерія). У поході на Київ (липень-серпень 1919), перейменований на Групу Січових Стрільців у складі Армійської групи полковника А. Вольфа, корпус наступав через Шепетівку, Звягель на Коростень (загальний стан: 8 600 старшин і вояків, бойовий — 5100 багнетів, 206 кулеметів, 425 шабель, 42 гармати). Після виникнення нового фронту проти Добровольчої армії генерала А. Денікіна Група Січових Стрільців відступила з-під Коростеня до Шепетівки і в середині жовтня перейшла на фронт Добровольчої армії, але в грудні, у зв'язку з катастрофою обох українських армій у «чотирикутнику смерти», демобілізувалася.
У 1920, в основному з колишніх Січових Стрільців, зформувалася 6 Січова стрілецька дивізія. Хоч у ній на командних постах були старшини Січових Стрільців, ця дивізія до формації Січових Стрільців не належала.
До складу Групи Січових Стрільців входило 6 полків піхоти, 6 полків артилерії, кінний полк з 2 дивізіонів, автоброневий дивізіон, 4 — 5 панцерних потягів, об'єднаних у панцерний дивізіон, Кіш Січових Стрільців, Скорострільний вишкіл Січових Стрільців, технічні, ремонтні й обозні частини. Незмінним командиром корпусу був полковник Євген Коновалець, начальниками штабу — старшини ген. штабу колишньої російської армії, полковники: Б. Сулківський, Валеріян Сологуб, М. Безручко, В. Змієнко, Ю. Отмарштайн. Також головні командні пости були обійняті старшинами колишньої рос. армії. Під їх командуванням було 5 полків піхоти (командири: Ю. Осипенко, С. Пищаленко, А. Кмета, В. Мончинський, Т. Виборний), 5 полків артилерії (В. Зарицький, О. Голубаїв, М. Іньків, Д. Михайлів, Я. Бутрим), амуніційний парк, технічні частини й панцерні потяги; вони також переважали серед командирів куренів, батерей і навіть сотень. З галицьких старшин були відомі полковники: А. Мельник, І. Рогульський, Р. Сушко, сотн. І. Андрух (командир 1 полку піхоти Січових Стрільців), підполк. М. Курах, сотн. М. Турок (командир автоброневого дивізіону Січових Стрільців). Серед рядового складу наддніпрянці в піхоті становили бл. 75%, а в артилерії і техн. частинах — 90%; галичани переважали в госп. (незмінний начальник постачання сотн. І. Даньків) і санітарній службі (сотн. І. Рихло) та в інструкторському персоналі Коша Січових Стрільців і різних вишколів (полк. І. Чмола, сотн. В. Соловчук).
У формації Січових Стрільців Армія УНР диспонувала військовою частиною, яка виділялася своєю організованістю і боєздатністю. Як головна підпора протигетьманського повстання, Січові Стрільці мали великий вплив на Директорію УНР, але після від'їзду В. Винниченка за кордон цей вплив зменшився. По війні керівні старшини Січових Стрільців були творцями і головними постатями УВО — ОУН.

[D-Misha]

30 вересня 2011 р. (у цю п'ятницю) – День народження Миколи Палієнка, сотник Армії Української Народної Республіки, майор Української дивізії "Галичина".

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Микола Палієнко народився у м. Сквирі на Київщині. Закінчив колегію ім. П.Галагана та фізико-математичний факультет університету ім. Св. Володимира в м. Києві. 1 листопада 1915 р. поступив юнкром у Миколаївську артилерійську школу, а 1 квітня 1916 р. в ранзі хорунжого, був направлений на фронт. Протягом Першої світової війни 1914-1918 рр. завершив навчання в артилерійській офіцерській школі і командував військовими частинами на російсько-австрійському фронті.


З розпадом Російської імперії, повернувся додому. 10 грудня 1918 р. він зголосився до служби у Дніпровській Бригаді Армії УНР. 29 грудня 1919 р. йому було присвоєно звання "сотник". У 1920-1921 рр. перебував в таборі для інтернованих у м. Каліш, пізніше виїхав в Чехію до м. Подєбрад, де 1927 р. закінчив Українську Господарську Академію, як інженер-технолог. У 1928 р. вступив як контрактовий старшина на службу у Польську армію. З 1932 по 1934 рр. закінчив Вищу Воєнну Школу у м. Варшаві. У 1938 р. його було підвищено до майора. У вересні 1939 брав участь у польсько-німецькій війні як командир дивізіону. З 1940 р. по 1943 р. працював інженером у цукроварні в м. Переворську, а згодом директором у м. Городенці.

У липні 1943 р. зголосився до Української дивізії "Галичина" й після артилерійського перевишколу в м. Бенешові залишився інструктором на підстаршинському курсі у м. Пожічі. У Дивізії був начальником підстаршинської школи, згодом командував дивізіоном важкої артилерії. У лютому 1943 р. командував артилерійською батареєю в складі дивізійної бойової групи Баєрсдорфа. З березня 1944 р. пройшов тримісячний курс командирів дивізіонів артилерії в м. Амстердамі, як командир 4-го (важкого) дивізіону брав участь у складі дивізії в боях під м. Бродами у липні 1944 р. У м. Княжому, керуючи вогнем для забезпечення прориву, загинув.

[D-Misha]

Яценюк -- Януковичу Будьте президентом України......

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

[genych]

Цікаві факти з історії України

*** під час англо-бурської війни (Південна Африка) в 1899-1902 роках, командир одного з загонів бурів українець Юрій Будяк, врятував від розстрілу одного молодого англійського журналіста. Згодом останній допоміг Ю.Будяку вступити до Оксфордського університету. В 1917 році Ю.Будяк працює в уряді Української Народної Республіки. В 1943 році Юрій Будяк помирає в радянському концтаборі. Англійського журналіста звали .... Уїнстон Черчілль....

[argonavt79]

Бої за гору Маківку

Запеклі позиційні бої, що точилися з 29 квітня до 4 травня 1915 року, у ході Першої світової війни, на східному фронті, в Карпатах між підрозділами австо-угорської 55-ї піхотної дівізії І. фон Фляйшнера (до складу якої входили 7 сотень 1-го та 2-го куренів УСС) та російськими військами 78-ї піхотної дивізії генерала Альфтана.
Російські війська вирішили форсувати свій наступ до Угорщини. Австрійські частини відступали під натиском російських військ, які, зайнявши вже половину гори, і далі наступали. Тоді було вирішено послати на цю ділянку проти них частини Українських Січових Стрільців у складі півтора куреня. Вже зранку 29 квітня, відбивши атаку російських військ, стрільці пішли в контратаку. Після короткого рукопашного бою російські війська було відтиснуто до їхніх окопів. Бій на багнетах у самих окопах закінчився перемогою Січових Стрільців, які зайняли оборонну позицію.
Наступного дня російські війська повторили наступ на праве крило військ, які утримували Маківку. Стрілецький контрнаступ скінчився проривом ворожої лінії та здобуттям трьох кулеметів і 173 полонених.
Третій і найзапекліший бій за гору Маківку розгорівся 1 травня. На ділянку були підтягнуті свіжі сили російських військ. По довшій артпідготовці, на невеликий відтинок фронту, на якому розміщалися дві стрілецькі сотні (Будзиновського і Мельника), рушив у наступ російський полк. Російські війська зазнавали значних втрат від рушничного вогню стрілецьких сотень, але наступу це не стримало.
Підійшовши до стрілецьких окопів, солдати закидали їх ручними гранатами. Для відбиття наступу у бій було введено резервний стрілецький курінь. Відбивши наступ противника, він сам перейшов в атаку. В той день двічі подавалися під стрілецьким натиском російські імперські війська і двічі поверталися на втрачену лінію, вибиваючи з неї стрілецькі частини. Третій натиск стрільців дав їм можливість нарешті закріпитися на захоплених позиціях. Російський наступ 2 травня не змінив створеної стрільцями ситуації.
Запекла оборона Маківки дозволила 55-й австро-угорській піхотній дивізії повністю виконати поставлені перед нею стратегічні завдання:
не дозволила військам російської 11-ї армії генерала А. Н. Селіванова прорватися через карпатські перевали і вийти на оперативний простір на Угорську рівнину, що створило б катастрофічні наслідки для австро-угорського фронту, і в разі успіху російських військ — виходу Австро-Угорщини з війни
виграла час для зосередження німецьких військ 11-ї армії А. фон Макензена на ділянці Горліце-Тарнув і наступного успішного прориву російського фронту, який призвів до загального відступу російських військ з Галичини.
2 травня 1915 року, в денному звіті командування 55 дивізії австрійської армії зазначалося:
"У дводенних боях вдалося ворогові добути частину становищ нашого відтинку, що боровся по-геройськи. Аж тут, у найгрізнішому моменті з'явилися українці. Нехай коштує, що хоче, відвічний ворог мусить бути відбитий!
Зі запалом, одушевлені правдивим патріотизмом, з розмахом як шумна буря, якій ніщо опертися не може, кинулися молоді хоробрі сини тієї країни в обороні рідної землі на ворога й приневолили його залишити те, що він вважав за здобуте. Небезпеку усунено. Українські Стрільці двічі рішили бій у нашу користь. Вони можуть гордо дивитися на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хоробрих подвигів, та золотий лавровий листок в історії їхнього народу. Боротьба була важка і вимагала жертв. Тим, що залишилися в живих, висловлюємо нашу щиру подяку й наш подив. Героям, що поклали свої голови і віддали останню краплину крови, тим, що не можуть уже радіти перемогою, присвячуємо на вічну память цю згадку.
Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого корпусу, бо він матиме право назвати себе вибраною частиною."
У 1920-х роках члени УВО, а згодом ОУН започаткували встановлення хрестів полеглим за волю України поблизу центральної вершини Маківки. У 1930-х українська молодь розпочала масові паломництва на «горбочок» на Маківці.
« На тім майже 1000 метровім шпилі між Тухлею і Головецьком висипали могили 34 юнакам–героям. Ці могили це наш перший військовий цвинтар. На Маківці повинен станути величавий пам’ятник, гідний жертви героїв, що там спочивають, а сама Маківка повинна стати прощею для земляків–патріотів. Поки що Філія Т–ва Охорони Воєнних Могил у Сколім, на спілку з матірнім Т–во–м, помістять у церкві в Грабівці Скільськім (сільці біля підніжжя Маківки) пам’ятну металеву таблицю з іменами похованих на Маківці УСС[2] »
У 1998-1999 цвинтар Січових Стрільців було відбудовано: встановили 50 хрестів на могилах січовиків та один пам'ятник на честь тих січовиків, котрих ідентифікувати не вдалось. На Пантеоні поховані: Онуфрій Федорчак. Дмитро Формусяк - 22 роки. Юліан Шевчук - 19 років. Микола Юзьвяк - 18 років. Дмитро Цвілинюк - 19 років. Федь Ткачук - 21 рік. Борис Ткачук - 23 роки. Пилип Тимчишин - 26 років. Сумарук. Іван Тимчишин - 21 рік. Омелян Стратійчук - 17 років. Михайло Стратійчук. Михайло Стефанський. Гриць Стефурак. Дмитро Снітович - 18 років. Дмтро Савчук - 19 років. Юра Пітиляк - 20 років. Кость Попенюк - 26 років. Іван Ребеньчук - 20 років. Федір Пик - 20 років. Дмитро Петрів - 20 років. Василь Палійчук - 20 років. Микола Мицканюк -21 рік. Михайло Мицканюк - 23 роки. Дмитро Мицканюк - 22 роки. Микола Михайлюк. Осип Матковський - 22 роки. Ілько Матійчук. Федь Матійчук. Микола Максимюк - 18 років. Іван Лаврук - 19 років. Іван Кішка - 19 років. Осип Конюшевський - 25 років. Олекса Курендаш - 19 років. Федір Карпин - 22 роки. Василь Іличук - 18 років. Михайло Дячук. Василь Вітенюк - 20 років. Танас Дупрейчук - 21 рік. Петро Данищук. Ілько Грицюк - 20 років. Василь Геник - 21 рік. Ілько Ганущак - 19 років. Іван ГІльтайчук. Олекса Григорчук - 18 років. Юрко Григорчук - 20 років. Степан ГАврилюк - 20 років. Михайло Білячук - 18 років. Ілько Бехметюк - 22 роки. Федір Бельмега - 17 років.

[D-Misha]

Історія відкриття у Харкові Пам'ятного знаку Воїнам Української Повстанської Армії....
Павло Клененко.

Пам'ятний знак Воїнам Української Повстанської Армії у Харкові, що знаходиться в міському парку "Молодіжний", протягом останніх років став відомим на всю Україну. Численні намагання антиукраїнських сил його знищити, перенести у інше місце, або й місто зазнавали нещадного провалу. Жодного разу провокації навколо харківського Пам'ятника УПА не досягла.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Пам'ятний знак Воїнам Української Повстанської Армії у Харкові, що знаходиться в міському парку "Молодіжний", протягом останніх років став відомим на всю Україну. Численні намагання антиукраїнських сил його знищити, перенести у інше місце, або й місто зазнавали нещадного провалу. Жодного разу провокації навколо харківського Пам'ятника УПА не досягали своєї мети. Навпаки – вони змушували громадські організації й небайдужих громадян міста мобілізовувати всі свої зусилля і можливості для відстоювання й захисту пам'яток становлення української державності на Слобідщині. Нажаль, історія встановлення Пам'ятного знаку Воїнам УПА в Харкові, його символіка і значення лишаються багатьом невідомими, що нерідко служить джерелом спекуляцій нечистих на руки людей. У цьому контексті наведені нижче спогади здатні відповісти на багато питань нашої недавньої історії.

Ідеї відкриття у Харкові Пам'ятника Воїнам УПА виникла в середовищі Спілки Української Молоді та Молодіжної патріотичної організації "Сокіл" у 1991 році. Газета "Нова Україна", редакція якої складали переважно сумівці, з першого числа (жовтень 1991 року) послідовно і безкомпромісно піднімала різнопланові питання Української Повстанської Армії, її зв'язку з Харківщиною і необхідність увічнення героїв УПА в Харкові. На Покрову 1991 року, під час відкриття Пам'ятного Хреста Воїнам Української народної республіки у м. Лозовій, один з учасників збройного опору Другої світової війни з м. Сум (прізвище, нажаль не забулося), знаючи про нашу ідею запропонував присутнім розпочати збір коштів на пам'ятний знак українським повстанцям у Харкові. Відтоді питання встановлення у Харкові Пам'ятного знаку Воїнам УПА зрушилося з місця і чекало нагоди на своє втілення.

Сталося так, що з квітня 1990 року Харківська молодіжна патріотична організація "Сокіл" і Харківський СУМ проводили акцію по збору коштів на пам'ятний знак репресованим кобзарям. До літа 1991 року була зібрана пристойна сума, яку було вирішено вкласти в закупівлю кам'яних брил під майбутні пам'ятники. Відомий харківський громадський діяч, світлої пам'яті Петро Григорович Черемський маючи дружні зв'язки з харківським мистецьким середовищем, за зібрані кошти придбав дві великі гранітні брили й близько десяти брил середнього розміру у відомого скульптора Михайла Овсянкіна. На прохання Петра Черемського тодішній начальник харківської міліції Олександр Бандурка надав техніку для перевезення каменів до подвір'я Харківського літературного музею, де брили відтоді й зберігалися. Художник Валерій Бондар, співробітник літературного музею взявся керувати обробкою каменів до відповідного естетичного стану. Як тепер пам'ятаю його полум'яні очі і мистецьке нетерпіння, коли він обираючи під Пам'ятний знак УПА камінь схопився за один з них: "Тут же – каже – все є! Природа вже зробила з каменю монумент! Нам тільки чіткіше навести різцем! Ось дивіться – лише трохи поправити різцем ¬- і перед Вами три постаті бійців УПА. Один боєць підтримує іншого, пораненого чи загиблого. Ще один воїн – з крісом! Це просто колосально!"

А згодом ми обирали місце під майбутній монумент. За загальною згодою вирішили його розташували у міському паркові "Молодіжний", який за радянських часів було утворено на місці колишнього міського цвинтаря. Саме у цьому парку у листопаді 1989 року українською громадою Харкова було встановлено першого на Східній Україні Пам'ятного Хреста Жертвам Голодомору 1932-1933 років. Недалеко від Хреста й Церкви Усікновіння глави Іоана Предтечі й паркової доріжки знаходилася галявина, яка відповідала уявленням сумівського кола про майбутній пам'ятний знак. На цій галявині гарно вписувалися у навколишній краєвид задумані нами невеликий насипний земляний курган з майбутнім Пам'ятним каменем бійцям УПА.

На місці майбутнього пам'ятного знаку Воїнам УПА у квітня 1992 року, якраз на Великдень, Харківська крайова організація Спілки Української Молоді вирішила провести приречення свого членства. На цей величний і важливий захід були запрошені представників української громадськості Харкова, духовенства, студенства. Заплановані урочистості відбулися у піднесеній обстановці в присутності журналістів місцевих медіа-засобів. Приречення сумівців освятили священики ЧССВ Української греко-католицької церкви о.Никодим, який прибув на цей захід з студентами Львівської духовної академії. На короткому мітингу тодішній голова харківського СУМу Олесь Бондаренко закликав присутніх підтримати ініціативу молоді щодо встановлення на освяченому українським духовенством місці пам'ятного знаку героям Української Повстанської Армії. Громада одностайно підтримала ініціативу.

Звісно, що реалізувати заплановану акцію було не просто. Ми розуміти, що задля надійного установлення Пам'ятного знаку необхідні юридичні підстави й дозволи від місцевої адміністрації. Незважаючи на відчутну тоді толерантність харківської влади до українських ініціатив (порівняно з сьогоденням), питання оформлення дозвільної документації потребувало залучення авторитетних тоді очільників найбільших громадських організацій – Харківського крайового Руху, Харківського міського товариства "Спадщина", Товариства "Просвіта", Харківського православного братства ім. Св. Андрія Первозванного та інших. Здійснити це допомогла Конференція українських націоналістів Харківщини та Сумщини, яка проходила у Харкові в липня 1992 року.

На конференцію, що проходила в актовій залі Харківського Будинку Міліції (колишній будинок родини Алчевських, що на вулиці Раднаркоміській у Харкові) зібралося сотні делегатів з Харківщини, Сумщини, а також члени Проводу ОУН Омелян Кушпета (Голандія), Роман Зварич (США), народні депутати України, громадські діячі тощо. Серед головних організаторів конференції був відомий харківський поет-подвижник, член проводу ОУН Микола Козак. Напередодні, у Києві представники харківського СУМу зустрілися з Головою Проводу ОУН (бандерівської), світлої пам'яті п. Славою Стецько й розповіли їй про свою ініціативу встановлення у Харкові Пам'ятного знаку воїнам УПА. Присутній на цій зустрічі Петро Черемський змалював деталі можливого встановлення цього знаку вже найближчим часом. Нам було дуже приємно, що Славі Стецько наша ініціатива страшенно сподобалася! "Добре було б її приурочити до нашої, Повстанської Покрови! – захоплено говорила п. Слава – Адже на цю Покрову ми святкуємо 50-ти річчя заснування Української Повстанської Армії! Готуйтеся – ми Вас гаряче підтримуємо!"

Як показав час, та зустріч була плідною. Власне, саме з подачі п. Слави Стецько і виплила офіційна назва майбутнього пам'ятника – "Пам'ятний знак на честь 50-ліття Української Повстанської Армії". Пам'ятаю, що слова підтримки легендарної Голови Антибольшевицького Бльоку Народів (АБН), очільниці Організації Українських націоналістів п. Ярослави Стецько тоді здорово піднесла наш ентузіазм і окрилили. А під час відкриття Конференції націоналістів Харківщини і Сумщини член проводу ОУН п. Роман Зварич, очевидно керуючись настановами п. Ярослави Стецько, у своїй промові висловив надію про одностайну підтримку делегатів-націоналістів ініціативи встановлення на Свято Покрови, 14 жовтня 1992 року в парку "Молодіжний" Харкова Пам'ятного знаку на честь 50-ліття Української Повстанської Армії. Тодішній провідник Харківського ОУН, поет Микола Козак запевнив присутніх, що Харків має потужний потенціал інтелігенції й молоді для гідного втілення ідеї вшанування воїнів УПА. Таким чином, рішення про намір встановити на Покрову Пам'ятника Воїнам УПА в Харкові стало однією з резолюцій конференції українських націоналістів Харківщини і Сумщини. Після задекларованої керівництвом ОУН позиції, ідею встановлення пам'ятника УПА підтримали практично всі лідери тодішніх українських громадських організацій Харкова. Паралельно, ініціатива встановлення у Харкові пам'ятника УПА була підтримана рішеннями ІІІ Світового Конгресу Українських молодіжних організацій (СКУМО), який проходив в Харкові на початку серпня 1992 року.

Виконати всі юридичні клопоти щодо оформлення дозвільних документів на Пам'ятний знак УПА від Харківської міської ради взялися П. Черемський і В.Пасічник. Петро Черемський крім того взяв на себе технічне забезпечення встановлення Пам'ятного знаку й підтримання гідного "презентаційного" рівня майбутнього заходу. У N6 газети "Нова Україна" за серпень 1992 року рада Молодіжної Ліги Харківщини, до складу якої входили СУМ, "Сокіл" і ТУСМ (Товариство Української Студіюючої Молоді) розмістила замітку "На честь 50-річчя УПА" про відкриття на Покрову Пам'ятного знаку Воїнам УПА. Наведемо її повністю: "На честь 50-річчя УПА у Харкові буде встановлено Пам'ятний знак. Молодіжна Ліга запропонувала Харківському кайовому Руху та щойно-утвореному Харківському Кошу Всеукраїнського Братства вояків УПА використати граніт з фондів молодіжної патріотичної організації "Сокіл" як внесок української молоді міста в справу увічнення світлої пам'яти Героїв україни. Крім того, члени творчої студії Молодіжної Ліги є активними учасниками розробки проекту, виготовлення та встановлення Пам'ятного знаку"

До майбутнього свята було запрошено багато цікавих людей, визначних особистостей з різних міст України. Серед поважних гостей, яких запросив СУМ на захід був і відомий поет, художник, бандурист, громадський діяч, багатолітнього політв'зень, колишній сумівець 1920-х років, провідник ОУН на Полтавщині, священик УАПЦ о. Олександр Сарма-Соколовський. Незважаючи на свій поважний вік панотець Микола захоплено прийняв нашу пропозицію освятити пам'ятник Воїнам УПА і приїхати до Харкова з Новомосковська Дніпропетровської області.

Спілка Української Молоді виконувала всю підготовчу "чорнову" роботу. Важливо, що допомогу в установці цього пам'ятника надав нам тодішній Начальник Управління внутрішніх справ по Харківській області, генерал-полковник міліції Олександр Маркович Бандурка. Він виділив важку техніку для перевезення каменю до парку "Молодіжний", екскаватор й забезпечив доставку землі для насипки кургану для пам'ятного знаку. Виділив в допомогу нам і робітників-курсантів... Пам'ятаю, як ми разом з кількома курсантами Університу внутрішніх справ та Вищого військового командно-інженерного училища рекетних військ розрівнювали привезену землю, бетонували фундамент і упорядковували навколишню територію. Основні роботи з встановлення самого Пам'ятного знаку проводили 13 жовтня. Голова ТУСМУ (Товариства української студіюючої молоді) й студент Харківського Художньо-промислового інституту Володимир Кочетигів підготував для пам'ятника мармурову дошку і викарбував на ній напис "Українській Повстанській Армії". У нижній частині дошки Володя вигравував емблему УПА.

І ось, нарешті довгоочікуваний день Пресвятої Покрови – День заснування Української Повстанської армії настав! Людей зібралося дуже багато. Крім запрошених гостей, на відкриття прийшло багато й неочікуваних. Справа в тому, що в цей час на базі Харківського літературного музею проходила конференція "Рід, родина, нація", на яку з усіх кінців України з'їхалися представники української інтелігенції – відомі письменники, митці, науковці. У почесній варті біля каменю стояли курсанти Вищого військового командно-інженерного училища рекетних військ, які прибули на захід за особистим розпорядженням його начальника – генерал-полковика Володимира Толубка та курсанти Університету Внутрішніх справ (за розпорядженням ректора, генерал-полковника Олександра Бандурки).

Церемонія розпочалася з хвилюючого екуманічного молебня священиків Української автокефальної православної церкви і Української греко-католицької церкви.

Коли урочисто зняли покрів – перед громадськістю відкрився величний Пам'ятний знак воїнам УПА, який було встановлено на насипному пагорбі, що символізував традиційне місце поховань українських воїнів – курган. Масивний, злегка оброблений гранітний камінь, що ніби виростав з кургану, символізував нестримний рух до свободи – стихію, яка породила Українську Повстанську Армію. Вигравованні на камені лінії ясно означали постаті трьох повстанців...Пам'ятаю з яким захопленням всі сприйняли ідею пам'яного знаку! Адже у мінливих променях полуденного сонця тоді камінь УПА здавався наче живим...

Після освячення Пам'ятного знаку з промовою виступив світлої пам'яті о. Микола Сарма-Соколовський. Глибоку в душу врізалися тоді виголошені ним слова, що стали для нашого нашого середовища одкровенням і програмою до дій: "Лише вічна незгода, вічний вогонь дає нам сили. Немає сили? Значить, не достатньо прагнемо – сили з'являються лише по потребі. Це – закон Божий: дається лише стільки, на скільки віруєш, на скільки прагнеш. Не можна вимагати у небес більшого, коли прагнення мізерні. Людина перемагає тільки, коли вірить і віруючи прагне!"

Наче підтвердили слова священика трикратний бойовий салют з АКМів й урочистий парад курсанів курсантів училища Тулубка. А далі звирувало промови, виступи, співи, бендурний передзвін...

Здійснилося! Радість і гордість за черговий успіх українських сил наповнували наші груди й кликали до наступних перемог!

Пам'ятний знак Воїнам УПА гідно височіть у місці його початкового зведення в парку "Молодіжний".

Нажаль, погодні умови і бузувірські дії вандалів дещо змінили його загальний вигляд. Була замінена пам'ятна дошка, художні лінії, які підкреслювали глибокий сенс Пам'ятного знаку майже повністю затерлися, підхід до знаку було вислано бруківкою. Хвилюючись за поновлення пам'ятника у первісному вигляді, його автор – відомий харківський художник Валерій Бондар у 2009 році звернувся до харківської громадськості із закликом, який ми наводимо нижче.

"ПОНОВИМО!"

Все створене Господом гармонійне.

Треба просити про зняття полуди з очей й у здавалося у звичних речах, намагання бачити інші постаті, події. На все воля Божа, й тому притаманне звичайній людині з дитинства знаходити, відкривати у хмаринках, гілках дерев нове.

Світлої пам'яті п. Петро Черемський завіз гранітні брили, дві з котрих прислужились для створення пам'ятника замордованим кобзарям й пам'ятного знаку УПА. Скульптор вирубав контур малюнку написаному на камені. Малюнок фронтальної частини був надрукований в антології поезії репресованих поетів, укладеній поетом Миколою Козаком до добірки віршів Василя Борового (Очима серця, Харків:Основа, 1993). На ній боєць з фрезурою оборонця-захисника тримає друга, що впаву бою. Лівий бік каменю – третя постать бійця із крісом у руці, що опирає раменом друга. В цілому задумано як вічний моноліт української нації.

Але постійні намагання певних сил руками "провінційних патріотів" забруднити українське, чи недостатня глибина вирубаного контуру місцями замулили зображення. Є домовленість зі скульптором зробити глибшим контур зображення моноліту українського духу. Поновимо!"

Валерій Бондар, Харків.

[D-Misha]

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ ТА УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ: 5 ПИТАНЬ – 5 ВІДПОВІДЕЙ....


Сьогодні, напередодні Дня УПА (14 жовтня), в ЗМІ знову активізувалося обговорення питань, пов'язаних з діяльністю ОУН та УПА. Пропонуємо до вашої уваги матеріал, підготований на основі Фахового висновку робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Тобто це результат наукового дослідження професійних істориків

1.

ЧИ СПІВПРАЦЮВАЛИ УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ З НІМЦЯМИ?

На думку провідників українських націоналістів, німецько-радянський договір від 23 серпня 1939 року мав бути короткотривалим і між Сталіним та Гітлером мала скоро розпочатися війна. Провідники також побачили слабкість Червоної армії під час рядянсько-фінської війни і тому вирішили наблизитися до Німеччини – майбутнього, як їм здавалося, переможця. Моральної відрази до союзу з Гітлером вони відчувати не могли: "жахи нацизму", про які українці тільки чули, не йшли ні в яке порівняння з "жахами сталінізму", які забрали тисячі і тисячі життів українців.

Голодомор на Східній Україні і кривавий червоний терор на Західній Україні буквально штовхнули українських націоналістів до Німеччини.

Одразу після 22 червня 1941 року ОУН-івці підняли повстання на Галичині, Волині і Буковині. На Поліссі активно діяли загони Бульби-Боровця. Вони діяли без узгодження своїх планів з німецькою адміністрацією і встановили свою владу в 187 з 200 районів західних областей, а також в 26 районах Правобережної України. Було створено українські обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславі, Луцьку – повним ходом йшла розбудова незалежної України.

Німецькі польові командири прихильно ставилися до новоявленого союзника в боротьбі з Червоною армією. Однак, німецька верхівка ставилася до націоналістів вороже. Якщо простому німецькому солдатові треба було просто успішно перемагати супротивника, то німецькі чиновники прагнули розбудовувати на українських землях оккупаційні адміністративні структури, тоді як

націоналісти прагнули створення власної незалежної держави. Тому багато українських націоналістів зазнали переслідувань або загинули від рук гітлерівців.

2.

ЗА ЩО ВОЮВАЛА ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН)?

Метою націоналістів було створення на окупованій Німеччиною території України національної держави

. Цю мету вони почали реалізувати явочним порядком, щоб поставити керівників Третього рейху, котрі не бажали з ними спілкуватися, перед доконаним фактом.

30 червня 1941 р. у Львові ОУН (Б) проголосила Акт відновлення Української держави.

Сформований Я. Стецьком уряд почав втілювати у життя сценарій державотворення, розроблений напередодні війни.

Вже

З липня С. Бандеру викликали в Краків і пояснили йому, що здійснена у Львові акція є державним злочином.

Однак С. Бандера відмовлявся відкликати Акт 30 червня і наполягав на тому, що ОУН є рівноправною стороною на "переговорах", які проводили з ним німецькі функціонери.

"Державна самостійність України для обох сторін не підлягає дискусії", – заявив він 21 липня. Від проголошення Акту 30 червня 1941 р. ОУН (Б) обрала тактику доконаних фактів. У свій час така тактика допомогла Ю. Пілсудському відновити Польську державу в кордонах, які включали українські, білоруські і литовські етнічні землі. Але з нацистами тактика доконаних фактів не спрацювала.

20 серпня 1941 р. було утворено рейхскомісаріат "Україна". Спроба ОУН (Б) і ОУН (М) організувати місцеве самоуправління на окупованій території, у тому числі за межами Західної України, викликала різко негативну реакцію з боку структур утворюваного рейхкомісаріату. 15 вересня поліція безпеки і СД рейхскомісаріату "Україна" рапортувала в Берлін: "

Діяльність західноукраїнської групи Бандери стає все більш шкідливою в інших районах України. Там пропагують національні політичні ідеї, для яких раніше не було практично жодного сприятливого підґрунтя. Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому

". Цього ж дня всі поліцейські органи рейху провели перші масові арешти членів ОУН (Б) на окупованій території України та в інших країнах. Провідники ОУН опинилися спочатку в тюрмі, а потім у концтаборі Заксенхаузен. 25 листопада німецькі спецслужби поширили секретну інструкцію такого змісту: "незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у рейхскомісаріаті "Україна", мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники".

3.

ЧИ ВОЮВАЛА ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН) ПРОТИ ГІТЛЕРІВЦІВ?

Стратегічну лінію, проголошену на 1-ій конференції ОУН (Б) (бандерівського крила ОУН) і розроблену у рішеннях ІІ-ої конференції у квітні 1942 p., можна назвати вичікувальною.

Німеччина визнавалася окупантом

, однак збройна боротьба з нею не допускалася як передчасна. Увага місцевих організацій ОУН, у тому числі у східних областях України, спрямовувалася в бік організаційного зміцнення і поширення впливу на населення.

Опинившись перед необхідністю боротьби на два фронти, керівництво ОУН (Б) почало узгоджувати свої дії з ходом Другої світової війни. До кінця 1942 р. воно не сумнівалося у поразці СРСР. II конференція висунула вимогу готуватися до збройної боротьби "в слушний час", колИ СРСР буде розбитий, а Німеччина виснажиться.

У відповідності з рішеннями II конференції осередки ОУН (Б) розпочали підготовчі заходи для розгортання власних збройних сил. Ця робота з різним ступенем інтенсивності велася як в Галичині, так і на Волині та в Поліссі, де вже існували збройні підрозділи "Поліської січі" Т. Боровця-Бульби. Проти німецька діяльність боївок ОУН навесні і влітку 1942 р. виявлялася переважно в актах пасивного опору і саботажу дій німецької сторони – проти здавання населенням продовольчого "контингенту", виїзду населення в Німеччину на роботи.

4. ЧИ ВОЮВАЛА УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ (УПА) З НІМЦЯМИ?

УПА була створена 14 жовтня 1942-го року, хоча проти німецька активність розпочалася раніше. 17-21 лютого 1943 р. біля Одеська (Львівська обл.) відбулася III конференція ОУН (Б). Рішення з військового питання не збереглося, але свідчення учасників конференції (як і всі наступні події) вказують на те, що ОУН (Б) остаточно визначилася з необхідністю збройного виступу.

На III конференції висловлювалися різні думки з приводу стратегії боротьби. Крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях М. Степаняк пропонував розгорнути проти німців широке збройне повстання, вигнати окупаційну адміністрацію, створити національний уряд і домогтися його визнання західними союзниками СРСР. Крайовий провідник ОУН на ПЗУЗ Д. Клячківський і військовий референт проводу ОУН Р. Шухевич вважали, що

збройна боротьба повинна спрямовуватися не проти німців, котрі вже зазнають поразок на фронтах світової війни, а проти червоних партизанів і поляків. На їхню думку, боротьба проти німців повинна була носити характер самооборони народу.

Незважаючи на невизначеність стратегічної лінії, боротьба з окупантами стала фактом.

Провід ОУН (Б) швидкими темпами розбудовував УПА, включаючи до її складу переважно силою загони Т. Боровця-Бульби і ОУН (М).

Не маючи важкої зброї, повстанці не могли провадити відкриті бої і застосовували переважно партизанську тактику. Чисельність УПА досягла максимуму в 1944 р. (до 30 тис. бійців). І раніше, і пізніше вона була істотно меншою.

Однак сила УПА коренилася не в чисельності. Вона спиралася на народну підтримку і на розгалужену, глибоко законспіровану організаційну мережу ОУН (Б).

У травні 1943 р. до керівництва головним проводом ОУН (Б) прийшов Роман Шухевич. Він підготував в серпні 1943 р. III надзвичайний великий збір ОУН (Б), що відбувся в Тернопільській області. Збір висунув гасло "боротьби проти імперіалізмів Берліна і Москви". Була відкинута пропозиція М. Степаняка зосередитися на боротьбі з німецькими окупантами, оскільки це послаблювало "можливості організованої революційної боротьби у новій дійсності", тобто після приходу в край радянських військ. Головним ворогом націоналістів був визнаний Радянський Союз.

Починаючи з весни 1943 p., загони УПА почали планомірно опановувати північно-західний регіон України

. В рейхскомісаріаті "Україна" виникли націоналістичні і комуністичні партизанські краї і зони. У німецьких зведеннях вони характеризувалися як "заражені бандами райони".

Для націоналістів партизанська боротьба була формою збройної самооборони українського населення на окупованій території. Метою її був захист запілля, нагромадження сил і ресурсів для підготовки збройного повстання в слушний час, тобто після виснаження вермахту і Червоної армії у взаємній боротьбі.

Тому поза увагою українських повстанців, як правило, залишалися залізниці, військові комендатури, штаби, місця зосередження і базування бойової техніки. 24 квітня 1943 р. командир партизанського з'єднання І. Шитов доповідав Українському штабу партизанського руху: "Диверсійною діяльністю націоналісти не займаються, в бій з німцями вступають тільки там, де німці знущаються з українського населення і коли німці нападають на них".

Керівництву УПА вдалося істотно ускладнити бойову діяльність радянських партизанів у багатьох районах Волині і Полісся, перешкодити їм в диверсіях.

Причина "захисту" німецьких комунікацій була очевидною: кожна диверсія оберталася трагедією для навколишнього населення: німецькі карателі здійснювали "відплатні акції": спалювали села і нищили їх мешканців

.

Проти німецькі збройні акції УПА, які тривали від початку 1943 р. до середини 1944 р., обмежували діяльність німецької окупаційної адміністрації стосовно економічної експлуатації території Волині-Полісся, де знаходилася матеріальна база українського визвольного руху.

5. ЯК І ЧОМУ ВОЮВАЛА УПА ПРОТИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ? Читати далі..............
......Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

[D-Misha]

Яр Славутич...

Двосічний меч в обрамленні Тризуба
Ми урочисто вгору підняли, —
Вільготна воля і неволі мли
І для наїзників сувора згуба.

Раменуватим монолітом дуба
Стоїть наш дух. Відважні, як орли,
О, скільки недругів ми в прах змели,
Ідучи твердо на ворожі згуби!

Нехай поранив нас удар тяжкий
На крем'янистій і виткій дорозі,
Та не даються зморі вояки!

Ми йдем вперед, і юній перемозі,
Що перед нами зійде з майбуття,
Кладем жертовне молоде життя.Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

[argonavt79]

Хроніка міста Тернополя

1540-1648 I. ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ


1540, 15 квітня Кастелян краківський і великий коронний гетьман Іван Амор Тарновський отримав від короля польського Сигізмунда 1-го привілей на локацію міста Тарнополя (тоді Тарнополья). Звільнення мешканців міста на 15 років від всіх податків. Розпочата будова замку та Підзамча.
1544 Перший напад татар на незакінчене будівництво. Оборона під керівництвом Бернарда Претвіча Олександра і Прокопа Синявських та Яна Гербурта доки Тарновський не привів на підмогу коронне військо з-під Сандомира Пишемо тут будова Надстаної церкви оскільки немає підтверджений документальних джерел про будову церкви у інший період. Хоча де факто вона старіша.
1548, 20 січня Тарнополю надається Магдебурзьке право Звільнення ще на 20 років від податків.
1549 Місто потерпіло від татарського нашестя
1550, 3 вересня (в Бохні) король Сигізмунд Август надає Тарнополю привілей згідно якого купці що везуть товори з Галича, Коропця, Коломиї до Кременця та інших міст Волині, повинні їхати через Тарнопіль і сплачувати на користь міста від кожного возу певну суму
1550, 30 вересня (в Тарнополі) власник міста Іван Тарновський видає документ в якому окреслює права та обов’язки міщан тарнопільських. (між іншим – панщина – 2 дні в році)
1550, 17 листопада (в Кракові) ще один привілей короля Сигізмунда Августа, згідно якого тарнопільські купці – згінники волів звільнялися від сплати мита в межах всієї держави.
1551, 18 квітня (в Кракові) король Сигізмунд Август надає повторний привілей, згідно якого купцям заборонялося оминати місто Тарнопіль, їдучи до волинських міст.
1559, 27 грудня (в Тарнополі) Іван Тарновський затверджує замість попереднього привілею виданого 30 вересня 1550 року новий, згідно якого панщина замінялася на оплату по 2 гроші від кожного дому. Не відмінялися тільки роботи по направленні ставу, млинів та того що торкалося до оборони та безпеки міста.
1561 Помер Ян Тарновський. Христофор Тарновський (син Івана Тарновського) переймає у власність міста Тарнопіль.
1562, 6 листопада (в Сандомирі) Христофор Тарновський підтверджує всі права та привілеї надані Тарнополю його батьком.
1566 Надання Тарнополю права на проведення трьох ярмарків на рік та щотижневих торгів до пожвавлення торгівлі. Львівський міщанин, різник Станіслав Шолтишек закупив 350 волів у князя Дмитра Івановича Вишнивецького, заплативши по литовські копі грошей за кожного бика. Загальна вартість контракту сягнула 21 000 грошей.
1566, 6 липня (в Любліні) король Сигізмунд Август в заслуги коронного гетьмана Івана Тарновського та його сина Христофора в розвитку міста Тарнополя і його замку, затверджує давні привілеї і надає Тарнополю право складу, в тому числі і солі, що видобувалася на Русі, на зразок львівського.
1567 помер Як Кшиштоф Тарновський. Після його смерті місто перейшло до доньки Зофії, яка була дружиною Князя К.К. Острозького.
1567, 14 січня під Тарнополем збиралося посполите рушення Львівської землі для боротьби проти татар. Нажаль наслідки цієї мобілізації шляхти нам залишаються невідомомими.
1569, 11 червня (в Любліні) король Сигізмунд Август новим привілеєм нагадує владі на місцях, що міщани тарнопільські вільні від всіх сплат в межах держави за вийнятком прикордонних територій.
1570 під час пологів померла Зофія, власником міста на кілька десятиліть став Костянтин Костянтинович Острозький. Він надав міщанам низку грамот, дбав про церкви міста.
1574, 7 квітня (в Кракові) король Генріх Валуа підтверджує привілей Сигізмунда Августа що звільнює тарнопільських міщан від сплати мита при згоні волів.
1575 Місто потерпіло від татарського нашестя
1576, 19 листопада (в Торуні) король Стефан Баторій підтверджує привілеї видані міщанам тарнопільським Сигізмундом Августом у 1569 році і Генріхом Валуа у 1574 році.
1589 Місто потерпіло від татарського нашестя
1589 Тарнополь відвідав константинопольський партіарх Ієремія II з роду Транос
1589, 19 квітня (у Варшаві) король Сигізмунд ІІІ підтверджує привілеї видані Сигізмундом Августом та Генріхом Валуа.
кінець 16 століття у Тарнополі був здійснений переклад частини книг "Старого заповіту нашим земляком, який залишив про себе приписку: "Божею помощью,повельліемь же и пильностію худаго человька на имя Луки в неславнемь Тернополь, льта 1596"
1602 будується вулиця Руська та базиліанський монастир на околиці
1603 замок разом з фільварком, який знаходився біля нього, та прилеглими селами остаточно закріплений за князем Олександром Костянтиновичем Острозьким, а після смерті останнього перейшов до рук вдови Анни зі Штемберка, а згодом до його доньки Катерини, яка вийшла заміж за Тому Замойського.
1605 край зазнав великих руйнувань, але й тоді, в бою під Тарнополем, похід татар був зупинений
1613 місто під назвою Tarnopol позначено на карті, виданій в Амстердамі і вклеєній у перший том "Нового Атласу" 1647 року.
1614 внаслідок магнацьких чвар на місто здійснено напад загону шляхти Януша Острозького, яке на той час належало вдові його рідного брата княгині Анні Острозькій. Місто було захоплене і пограбоване, особливо постраждали євреї, які під час самооборони у голову поранили брата Закжевського шляхтича Нарайовсьокого, за що вимушені були заплатити йому 700 золотих монет.
1618 вдершись на Поділля тарари зруйнували укріплення Тарнополя
1620 онука князя Костянтина Острозького Катерина Олександрівна вийшла заміж за Тому Замойського і внесла Тарнополь у маєтності чоловіка.
1621 спроба грабунку міста татарами
1623, 3 травня Закладено латинську парафію і розпочато будівництво костелу над ставом близько до замку (в північно-західному куті ринку за М.Бриковською). Він проіснував до 1784 року.
1626 спроба грабунку міста татарами
1627, 27 травня (в Замості) Томаш Замойський та його дружина Катерина з Острозьких окреслюють права та обовязки міщан тарнопільських згідно нових власників міста.
1638 власником міста після смерті батька, став син Томи - Ян Замойські, воєвода сандомирський. Згодом Тарнополь переходить у власність різних родин. Ним володіли Конєцпольські, Гадомські, знову замойськізгодом Гнінські, Собеські.