Історія України(правдиві сторінки нашої історії...)

[slavon]

В ці дні виповнюються 70 роковини з дня створення Української дивізії "СС "Галичина"

ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ДИВІЗІЇ
Коли Німеччина в 1939 р. розгромила Польщу, Лемківщина, Надсяння, Грубешівщина та Холмщина опинилися під німецькою окупацією. Кордон сфер впливу між Німеччиною та СРСР проліг по річках Сяну і Бугові, т.зв. лінії Керзона (від прізвища міністра закордонних справ Великої Британії 1919-1920 рр.), звідки й походить назва «Закерзоння».
На Закерзонні тоді жило близько 750-ти тисяч автохтонних українців. Там також опинилося багато українців, які втекли з Галичини і Волині під загрозою більшовицьких репресій. Німці ставилися до українців досить прихильно. В Ярославу Холмі відкрили дві українські гімназії, в кожному селі Лемківщини, Надсяння, Грубешівщини і Холмщини були українська школа, освітнє товариство з читальнею, спортивні товариства, господарські кооперативи. Українці отримали можливість працювати в адміністрації, на залізниці й пошті, чого не було за Польщі. Той, хто мав кошти або стипендію, міг учитися у високих школах Німеччини, Чехії й Угорщини. Безробіття було ліквідоване в зв'язку з тим, що через мобілізацію Німеччина потребувала робітників у промисловості та сільському господарстві.
Закерзоння увійшло до створеної на польських землях Генеральної Губернії зі столицею в Кракові. Краків також став осідком Українського Центрального Комітету (УЦК), яким керував проф. Володимир Кубійович. Комітет був єдиною леґальною організацією українців, яка займалася суспільною опікою, освітою, культурою, кооперативним рухом у сільському господарстві, торгівлею, невеликою промисловістю та спортом. Існували окрема українська, щоправда, цензурована, преса, видавництво та українська поліція на теренах, заселених українцями, а також українська греко-католицька і православна церкви. Всі довоєнні партії та громадські організації були заборонені.
Німці толерували ОУН, головою проводу якої був полковник Андрій Мельник, хоча й таємно за нею наглядали. В 1940 р. молоді члени ОУН, яких німці випустили з польських тюрем, не погодилися з обережною політикою старших за віком провідників і організація розкололася на бандерівську та мельниківську фракції, ворожнеча між якими завдала великої шкоди українському народові. Незважаючи на те, що Гітлер фактично віддав Карпатську Україну Угорщині, ОУН(б) пішла на організацію українського леґіону на боці Німеччини, що готувалася до війни з СРСР. Леґіон складався з двох батальйонів: «Нахтіґалю» («Соловейко») під командою сотника Романа Шухевича і «Роланд» під командою майора Євгена Побігущого. Використавши те, що «Нахтіґаль» одним з перших вступив до Львова, заступник Бандери Ярослав Стецько 30 червня 1941 р. проголосив відновлення незалежності України і сформував правління держави. Гітлер цього акту не визнав, як і подібного акту литовців. Степана Бандеру і багатьох чільників ОУН(б) арештували, як дещо пізніше і Андрія Мельника та членів ОУН(м), і запроторили в концтабір. А леґіон розпустили, перетворивши його на об'єднане військове формування, де командиром з українського боку призначили майора Євгена Побігущого, а його заступником - сотника Романа Шухевича.
Ця українська військова частина підписала контракт до кінця 1942 р. і боролася проти комуністичних партизанів у Білорусі. Але українці хотіли мати своє патріотичне військове формування і, коли почала діяти Українська Повстанська Армія (УПА), а гітлерівська Німеччина не йшла на поступки, відмовилися продовжити контракт. Батальйон розпустили, а більшість вояків вступила до УПА. Старшин же німці ув'язнили у Львівській тюрмі, де вони перебували до весни наступного року, коли почалася організація дивізії «Галичина». Втекти вдалося тільки Р. Шухевичу, який пішов у підпілля ОУН(б) і згодом став командувачем УПА.
Слід також згадати про невеликий український леґіон «Буковинський курінь» (налічував біля тисячі стрільців), який організувала ОУН(м) під командою полковника Петра Войновського. Цей курінь ішов на Схід за німецькою армією, виловлюючи рештки червоноармійців і організовуючи на місцях українську владу. В Києві німці розформували його і як охоронну частину направили в Білорусь боротися проти червоних партизанів. Згодом частина воїнів «Буковинського куреня» перейшла в УПА, а інших німі перекинули до Франції воювати з Рухом Опору. Там вони перейшли на бік французів, а після війни деякі з них повернулись додому, де були репресовані. Ветерани куреня при незалежній Україні встановили в Чернівцях пам'ятник полеглим побратимам.
Коли Німеччина напала на СРСР, то українці побачили, які жахливі злочини вчиняли більшовики при відступі. В кожній місцевості, яку займали німці, тюрми виявлялися завалені трупами розстріляних і помордованих людей. Також багато місяцевих мешканців було заслано до Сибіру, а їхнє майно розграбоване. Все це справило на українців Галичини і Волині гнітюче враження. Вони побачили, що російські більшовики є найбільшим ворогом України, який хоче не лише духовно, але й фізично винищити український народ.
Німці приєднали Галичину до Генеральної Губернії як окремий дистрикт (область), а на решті території України створили Райхскомісаріат України зі столицею в Рівному. Райхскомісаром призначили Еріха Коха, який супроти українців влаштував відкритий терор. Як стало відомо вже після війни, Кох був радянським аґентом. Губернатором Галичини став д-р Отто Вехтер, син колишнього австрійського генерала. Вехтер ставився до галичан набагато людяніше, розуміючи, що німецька східна політика помилкова і шкідлива.
Німецький окупаційний режим у Галичині був значно м'якший, ніж на решті території України. Тут нараховувалося 4173 українські початкові школи, 12 державних гімназій (за Польщі було 4), 9 учительських семінарій. Добре були розвинені фахові школи - 330 проти 20 за Польщі. З високих шкіл функціонували різні державні фахові курси у Львові, на яких училися переважно українські студенти (за Польщі тільки 5% українців приймали у високі школи Львова). Замість забороненої німцями «Просвіти» діяли Українські освітні товариства (УОТ). На початок 1943 р. до майже чотирьох тисяч УОТ входило близько 230-ти тис. членів. При УОТ працювали 1170 театральних, 870 хорових і 670 самодіяльних гуртків і 2200 бібліотек. Протягом трьох окупаційних років у Галичині навіть проводився футбольний чемпіонат серед українських команд.
А що поляки втекли на Захід, росіяни - на Схід, а євреїв нацисти винищили, то їхні місця в адміністрації, на залізниці, пошті, в торгівлі та поліції зайняли українці. Розвинувся в цей період і український кооперативний рух. Пересічному галичанинові Гітлер видавався менш страшним, ніж Сталін, хоча проголошений ОУН(б) у Львові Акт відновлення державної незалежності України він і не визнав. Як написав пізніше в своїх спогадах «Роки німецької окупації» тодішній голова Українського Крайового Комітету у Львові, заступник голови УЦК Кость Паньківський, те, що Гітлер не погодився на акт від 30 червня 1941 р., «...показалося Божим благословенням, бо на нас не впала безпосередня відповідальність за всі злочинства, що їх ніс із собою нацистський режим, а яких ми не були в силі спинити, ані до них не допустити».

СТВОРЕННЯ ДИВІЗІЇ «ГАЛИЧИНА»
Після поразки під Сталінградом, коли німці почали програвати війну, Гіммлер, який командував формаціями СС (від німецького Schutz Staffeln - охоронні частини) і поліції, погодився на пропозицію Вехтера щодо створення української частини в лавах «Війська СС» («Waffen SS»). Це мала бути не охоронна, а суто фронтова частина, що їх німці організовували в окупованих і союзних країнах Європи з добровольців.
Усі ветерани УСС, УГА, армії УНР і леґіону ДУН, яким дозволив вік і здоров'я, добровільно записалися (часто з синами) до дивізії «Галичина». Їх підтримали УЦК на чолі з колишнім воїном УГА Володимиром Кубійовичем та митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. За ними пішла вся найсвідоміша молодь Галичини. Всі розуміли, що існує ризик і невідомо, як до цього кроку поставляться альянти, коли Німеччина програє війну, але гадали, що від цього українські позиції на батьківщині та у світі зміцняться, а реґулярне, добре вишколене й озброєне українське військове з'єднання за сприятливої ситуації може стати зародком національної армії, без якої немислима суверенна держава. Крім того, існувала ймовірність, що німці примусово мобілізовуватимуть українців до свого війська і тоді українці вже не зможуть ставити німецькій владі своїх вимог.
За домовленістю німці мусили виконати низку вимог української сторони: дозвіл на духовну опіку, бо війська СС не мали священиків-капеланів; вишколення українських старшин, яких не вистачало; застосування дивізії тільки проти більшовиків; звільнення з тюрем українських політв'язнів (було виконано частково) та старшин леґіону ДУН («Дружини Українських Націоналістів»); збільшення прав української поліції; поширення української преси; забезпечення полегші в господарсько-економічному житті; опіка над родинами вояків.
Була створена українська Військова Управа, що контролювала виконання цих вимог і допомагала в їхній реалізації. Членами Військової Управи були переважно колишні старшини УГА, а головою - полковник УГА австрієць Альфред Бізанц, який за часів Польщі мешкав у Галичині, а після війни був заарештований у Відні і страчений польськими комуністами. Подібна доля спіткала і почесного голову Військової Управи, колишнього генерала УГА Віктора Курмановича. Більшовики схопили його у Відні і, незважаючи на австрійське громадянство, перевезли до Одеської в'язниці, де він помер від знущань...
Через нестачу вишколених українських військових кадрів, високі командні пости в дивізії займали німці. Командиром дивізії був призначений генерал Фріц Фрайтаґ, начальником оперативного відділу штабу - майор з Вермахту Вольф-Дітріх Гайке, прихильний до українців. Пізніше він напише книжку про дивізію.
Днем заснування дивізії «Галичина» вважається 28 квітня 1943 р., коли про це було проголошено на урочистостях у Львові. Військова Управа приступила до набору добровольців, під час якого у більших містах Галичини проводилися святкові зібрання за великої участі громадськості. Українське громадянство і комбатанти схвально сприйняли створення дивізії. Фракції ОУН поставилися до «Галичини» по-різному: частково неґативно, частково позитивно або ж нейтрально. Найворожіше відреаґувало польське підпілля, яке випустило спеціальні летючки.
До червня зголосилося 82 тис. охочих вступити до дивізії. Серед них було 19 старшин леґіону УСС, 70 - УГА, 80 - армії УНР і 14 - леґіону ДУН. Зокрема, полковник армії УНР Аверкій Гончаренко, колишній командир Юнацького куреня і Студентської сотні в бою під Крутами у 1918 р. Духовну опіку в дивізії «Галичина» здійснювало 12 священиків УГКЦ на чолі з отцем д-ром Василем Лабою, колишнім головним капеланом УГА. Капелани мали офіцерські звання і не тільки відправляли Служби Божі, а й займалися інформаційно-культурною діяльністю, давали воякам правові знання, опікувалися родичами, які відвідували вояків у частинах. При штабі дивізії видавали дивізійну ілюстровану газету «До перемоги» (пізніше «До бою»), яка, окрім поточних відомостей, розміщувала цікаві статті на історичні теми, хоча й була цензурована, як і вся тодішня преса. При Військовій Управі була організована жіноча секція, яка займалася допомогою. Зокрема, вона зібрала і вислала понад 10 тисяч різдвяних подарунків у вишкільні осередки.
Перший транспорт добровольців на рекрутський вишкіл вирушив зі Львова 18 липня. Колишні старшини і підстаршини були відправлені на перевишкіл. Після закінчення рекрутського вишколу, який тривав біля чотирьох місяців, багатьох вояків послали на підстаршинський вишкіл з різних військових спеціальностей, а також з різних родів зброї. Старшин не вистачало, і Військова Управа домоглася, щоб на старшинський вишкіл направляли вояків з середньою освітою, хоча вони ще не мали фронтового досвіду, який у цьому випадку був обов'язковий у німецьких збройних силах.
Різного роду вишколи відбувалися на теренах Німеччини та країн Європи, окупованих німцями. Основними полігонами були «Гайделяґер» у Польщі біля Дембіци та «Нойгаммер» у Східній Німеччині на Шлезьку. Місцеві мешканці, зачувши українські стрілецькі маршові пісні, цікавилася, хто то співає, і, розмовляючи зі стрільцями в їхній вільний час, довідувалися, хто такі українці і за що вони борються. Вони завжди прихильно ставилися до вояків дивізії.
Без домовленості з українцями німці створили так звані «Галицькі добровольчі полки», що мали порядкові номери від 4-го по 8-й. Деякі з них посилали проти польських та більшовицьких партизанів на Грубешівщину і Волинь, а також на фронт під Тернополем, коли німцям загрожував відступ. На протест Військової Управи «Галицькі добровольчі полки» були включені до складу дивізії.
Окремо слід сказати про відносини між дивізією «Галичина» і УПА. Як писав провідний діяч ОУН(р), один із засновників УГВР (Українська Головна Визвольна Рада) проф. Лев Шанковський, реґіональний провід ОУН(р) виступив проти політичної концепції дивізії, але не противився наборові добровольців. Провід навіть направив до неї багатьох членів ОУН, щоб вони отримали високого рівня вишкіл, а генерал Чупринка (Роман Шухевич) видав для цього окремий наказ. Було усталено, що ОУН(р) не підтримуватиме створення дивізії, але й не перешкоджатиме. На фронті дивізія мала зв'язок з УПА і допомагала їй зброєю, спорядженням і медикаментами.
Після битви під Бродами велике число вояків дивізії, які не змогли вирватися з оточення, вступило в УПА, де вони стали визначними старшинами, а також вишкільниками в старшинських та підстаршинських школах. Старшина артилерійського дивізіону Святослав Левицький, який провів 16 місяців в УПА, в 1947 р. твердив, що не зустрічав жодного відділу УПА, де не було б бодай декількох вояків з дивізії.
З видатних дивізійників, які полягли, воюючи в УПА, можна назвати д-ра Олесницького, організатора шпиталю УПА, та старшину Богдана Гвоздецького, який вів переговори від імені УПА з польським партизанським Рухом опору WIN (з польської «Wolnośc i NiepodlegŃośc» - «Воля і Незалежність»).